скачать книгу бесплатно
61 Коли ж моя нога на дiл ставала,
Явився хтось, у кого зiр потух,
Мовчанка ж довга голос вiдiбрала.
64 В безлюддi я його побачив рух.
«Врятуй! – була мольба моя едина, —
Байдуже, чи людина ти, чи дух!»
67 Вiн мовив: «Не людина; був людина;
В Ломбардii мiй батько оселивсь,
У Мантуi – моя там батькiвщина.
70 Bo время Юлiя я народивсь,
Хоч пiзно; жив я в Августовiм Римi,
Коли ще лжебогам народ моливсь.
73 Я був поет, пiснi складав любимi,
Як славний син Анхiзiв з Троi втiк,
А Ілiон упав в огнi та димi.
76 Та чом вертаеш i в журбi поник?
Чого не йдеш на горб, де корениться
Солодке джерело чудесних рiк?»
79 «Чи не Вiргiлiй ти, чи не криниця
Широкоплинних мовних вод ясних? —
Спитав я й став, щоб в шанi поклониться, —
82 О свiтло й честь усiх спiвцiв земних,
Ти зваж на захват мiй, на шанування
Твоiх безсмертних творiв видатних.
85 Ти вчитель мiй, мое угрунтування,
У тебе я знайшов на все життя
Той гарний стиль, що дав менi визнання.
88 Ти бачиш твар, що втiк од неi я?
Рятуй мене ти, мудрецю славетний,
Бо в серцi й жилах кров тремтить моя».
91 «Хай буде iнший шлях тобi прикметний, —
Вiн одповiв на жалiснi слова, —
Щоб ти мерщiй покинув дiл цей шпетний.
94 Повз твар, яка, голодна, завива,
Не прослизне i найспритнiший дока:
Хто мимо йде, усiх вона вбива.
97 Лиха вона з природи та жорстока;
Наiвшись, голоднiшою стае
Й ненатлого не насищае ока.
100 Із звiрами вiдгулюе свое
Без мiри; та надiя на Хорта е,
Що вiн цю твар таки, нарештi, вб’е.
103 Про нього скажуть: скарбiв не ковтае,
В любовi, мудростi й чеснотi зрiс.
І грунт мiж Фельтро й Фельтро доглядае.
106 Вiн за Італiю зведе свiй спис, —
Заради ж неi дiвчина Камiлла
І Еврiал умерли, й Турн, i Нiс.
109 І як би не тiкала твар немила,
Вiн в Пекло зажене ii, на дно,
Звiдкiль ii жадоба приманила,
112 А звiдсiля, – надумав я одно, —
Я поведу тебе, де залягають
Мiсця, якi я взнав уже давно.
115 Почуеш ти, як в розпачi благають
Там духи з зойком та з ламанням рук,
Повторну смерть на себе накликають.
118 Побачиш тих, хто мiж вогненних мук
Таемно тiшиться у сподiваннi
Колись пiднестись до блаженних лук.
121 А схочеш в висi злинути останнi, —
Душi, достойнiшiй за мене, здам
До нiжних рук тебе при розставаннi.
124 Бо той, хто звiку владарюе там,
Мене, що бився у ворожiй ратi,
Й тих, хто зi мною, не пуска й до брам.
127 А в троннiй владаря свiтiв палатi
Усе пристойне пишному кошу.
Щасливий той, хто буде там на святi!»
130 І я йому: «Поете, я прошу,
Ім’ям Христа, якого ти не вiдав,
Все зло й все гiрше хай тут полишу,
133 Ти ж покажи усе, про що повiдав:
Хай браму бачу я з Петром святим
І тих, хто в муках та скорботi знидiв».
136 І рушив вiн, а я – слiдом за ним.
ПІСНЯ ДРУГА
1 День одiйшов; з натомленоi спини
Всього живого тягарi земнi
Тьма поскидала; тiльки я, единий,
4 Все готувавсь до мужньоi борнi
З трудною стежкою з нестерпним жалем;
Та вiрна пам’ять сил додасть менi.
7 О музи, хай ваш хист сiяе палом,
О думко, що я бачив, запиши
І передай навiк людським скрижалям.
10 І я: «Поете, спершу ти рiши,
Якщо ти хочеш скрiзь мене проводить,
Чи доблесть е на те в моiй душi?
13 Спiвав ти: батько Сiльвiiв зiходить
Ще тлiнний та минущий в свiт тривкий,
Зберiгши чуйнiсть, що в живому бродить.
16 Коли ж противник всяких зол палкий
Був добрий з ним, передбачавши славу
Його дiянь, i хто вiн, i який,
19 То мудрий вiдзнача його по праву:
Обранець неба вишнього добра,
Рим породив вiн та його державу,
22 А той же й та (це iстина стара)
Заснованi, щоб стать святим престолом
Наступникам апостола Петра.
25 Ця путь, розцвiченим твоiм глаголом
Прославлена, причиною в вiках
Була його звитязi й папським столам.
28 Сосуд обрання теж у цих полях
Пiзнiше був, щоб дать пiдпору вiрi,
Яка спасiння вiдкривае шлях.
31 А я чого пiду? Хто пустить в мирi?
Нiякий не Еней, не Павел я,
На цю я честь не варт нi в якiй мiрi.
34 Коли ж спуститись знаджуе земля,
То чи не здасться спуск мiй божевiллям, —
Для мудреця яснiша мисль моя».
37 Мов той, хто раптом виниклим зусиллям
Занедбуе намiченi дiла
Й прощаеться з готовим вже справиллям,
40 Вчинив i я: де схил чорнила мла,
У думцi справа та пiшла вся прахом,
Що з запалом розпочалась була.
43 «Я бачу у словах, повитих жахом, —
Сказала тiнь, вся – благородний чар, —
Що ти в душi пройнявсь побожним страхом.
46 Вiн обсипа людину, мов той жар,
Примушуючи подвигу зректися,
Як мур уявлений спиняе твар.
49 Щоб мiг вiд остраху ти вiдмогтися,
Скажу, чом став твоiм я ватажком,
Щоб знав, коли в менi жалi знялися.
52 Був з тими я, хто мiж добром i злом,
Як панi кликнула щонайгарнiша,
І iй скоривсь я серцем i умом.
55 І от до мене над зорю яснiша
Звернула очi й голос чарiвний;
Лиш в ангелiв розмова лагiднiша:
58 «О мантуанська чемна душе, чий
На цiлу землю розголос лунае
Й лунатиме, аж поки свiт живий.
61 Мiй друг, що дружби з долею не мае,
На прикрому безлюдному горбi
Дорогу втратив i в страху вмирае.
64 Боюсь, щоб не накоiв зла собi,
Щоб з помiччю, бува, не опiзнитись, —
За нього, чула, й небо у журбi.
67 Іди, щоб там найшвидше опинитись
І мудрим словом стань його втiшать;
Менi з турбот допоможи звiльнитись.
70 Я – Беатрiче, я кажу рушать,
Прийшла я з мiсць, куди вернутись хочу,
Любов менi звелiла це сказать.
73 Я пiднесу тобi хвалу пророчу,
Як стану перед Господом святим».
Замовкла, й мову я почав урочу:
76 «О панi благосна, едина, з ким
Наш людський рiд всi перевищив твори,
Якi пiд небом зiбранi низьким!
79 Так уподобав я наказ твiй скорий,
Що, все здiйснивши б, думав, що не встиг, —
І зайвими були б його повтори.
82 Але скажи, це хто тобi помiг
У глиб землi без остраху пускатись,
Звiдкiль усяк тiкав би скiльки мiг».
85 «Щоб мiг за словом довго не шукатись, —
Сказала, – стисло вiдповiм одне,
Чом не боюся я сюди спускатись.
88 Того боятись треба, головне,
Що позбавля когось життя й спокою, —
Все ж iнше анiкому не страшне.
91 Ласкавий Бог створив мене такою,
Що ваша скорб повз мене промина,
Що я – поза пожежею яркою.
94 Та в небi благородна е жона;
Того жалiвши, хто пiдпав блуканням,
Вмолила Вишнього Суддю вона,
97 Звернулась до Лючii iз благанням,
Сказавши: «На людину ту малу
Ти зглянься й огорни ii сiянням».
100 Знайшла мене Лючiя, ворог злу,
Де ми сидiли з древньою Рахiллю,
Й сказала: «Справжню Боговi хвалу
103 Знось, Беатрiче, i зарадь зусиллю
Того, хто любить так, що став на згин,
Пiднявшись вище над людською цвiллю!
106 Чи ти не чуеш, як там стогне вiн?
Чи ти не бачиш, як зо смертю б’еться
Мiж хвиль, грiзнiших од морських пучин?»
109 Нiхто на свiтi палко так не рветься
До радостi i не тiкае бiд,
Як я, зачувши, як те слово ллеться.
112 Прийшла звiдтiль, де сяе небозвiд
Я, пiснi ввiрившись твоiй урочiй,
Яка вславля тебе й слухацький рiд».
115 Сказавши так, звела на мене очi,
Де сльози струменiли в чистотi,
І я стежки знайшов якнайкоротшi.
118 Прибув до тебе на прохання тi
І врятував од звiра, що з’явився
Тобi на цiй великiй висотi.
121 Та що тобi? Чого, чого спинився?
