скачать книгу бесплатно
Не розлучався б з нею я, панове,
Щоб кожна нiч – у розкошi любовi
І кожен день в яснiм iшов танку,
Їй душу огортаючи палку.
Закоханi! Красуню покидати —
Ой леле! Небезпека немала!
Тут можете за день один придбати
Ви не одну прикрасу для чола!
Не встиг Шандос, у пристрастi неситий,
Свою солодку здобич ухопити,
Як Жанна налiтае, нiби птах,
Кров проливае, сiе смерть i жах.
Деборин спис, що похибок не знае,
Страшному Дiльдо груди прошивае,
Що грабував скарби святi в Клерво
І гвалтував черниць у Фонтевро.
За ним тяжка не поминула кара
І гiдного мотузки Фонкiнара.
Цей волоцюга, хоч родився вiн
Серед iрландських снiгових долин,
У Францii чинив своi зальоти,
Немовби рiс в палкому Римi доти.
Мiлорд упав на землю Галiфакс,
I брат його двоюрiдний Боракс,
І Мiдарблу, що вкрив отця клятьбою,
I Бартоней, що жив iз братовою.
Узявши горду Дiву за взiрець,
I рицар-вождь i рядовий боець
Десятки бриттiв б’ють з одного маху,
I стогне поле бойове од жаху.
Гадали вiрнi Францii сини,
Що став iз ними поплiч бог вiйни.
Серед отого галасу i руху
Наш брат Лурдi кричав, що тiльки духу:
«Вона невинна! Вороги, тремтiть:
Святий Денис уготував цю мить;
Вона невинна, i ii руками
Господь дива являе перед вами.
Всi на колiна, Альбiону гнiй,
Складайте зброю, поклонiться iй!»
Тальбот, вояк нестримно-гордовитий,
Ченця велить завзятого схопити.
Схопили, в’яжуть, – а товстий монах
Кричить з незгасним полум’ям в очах:
«Нехай умру, нехай вернусь до Бога, —
Дiвочостi судилась перемога!»
Довiрливiсть живе в людських серцях,
І кожне серце – мов покiрна глина;
Найшвидше ж покоряеться людина
Тому, хто подив будить в нiй i страх.
Лурдi товстого мова екстатична
Переконала краще воякiв,
Як Жаннина одвага героiчна
І смiливiсть ii товаришiв.
Той нахил вiрити в дiла незнанi,
У забобони, в явища туманнi,
Отих iлюзiй ошуканських рiй
Уми англiйцям збили в сiчi злiй.
Англiйцi добре на вiйнi змагались,
На фiлософii ж не дуже знались,
Їм краще меч, нiж розум, слугував.
Це лиш тепер розумних час настав.[64 - Натяк на перебування Вольтера в Англii вiд 1726 до 1729 p., коли вiн познайомився s багатьма видатними людьми.]
Шандос, у боi полягти готовий,
Кричить: «Праворуч, Англii синове,
Шикуйтеся!» – Але не встиг сказать, —
Усi лiворуч, як один, бiжать.
Так в давнi днi над голубим Євфратом,[65 - Євфрат – рiчка в Maлiй Азii, згадувана в найдавнiших лiтературних пам’ятниках.]
У краi живши свiтлiм та багатiм,
Юрба хотiла, з гордощiв слiпа,
Аж до небес поставити стовпа,
А Бог, таких сусiдiв не бажавши,
На сто язикiв iх розбив назавше.
Отож було, котрий води прохав, —
Йому товариш враз пiдносить вапну…
Так Бог з людей зухвалих насмiяв,
I всi вiдтiль розбiглися поквапно.
До Орлеана, на вали фортець
Прилинув, мов крилатий вiстовець,
Переказ про блискуче подолання —
І Дiви почалось там вихваляння.
Ви знаете французiв запальних:
Честь над усе чаруе й надить iх,
На бiй вони iдуть, немов у танцi.
Тож Дюнуа, усiх бастардiв цвiт[66 - Бастард (bastard) – незаконна дитина, зокрема позашлюбна дитина владущих осiб, що визнана ними i мае у визначеннi бастард, як у своерiдному титулi, вказiвку на знатнiсть походження. Дюнуа називав себе в офiцiальних документах «Bastard d’Orlеans», бо був позашлюбним сином Людовiка, герцога Орлеанського.]
(Його за Марса взяв би давнiй свiт),
Ля Гiр, Сентрайль, уставши рано-вранцi,
Рiшмон з Трiмуйлем покидають шанцi
I всi кричать на сотню голосiв:
«Де вороги? Подайте ворогiв!»
Не довго ж iм того чекати бою:
Тальбот, ясним прославлений умом.
У засiдцi, ще й не з одним полком,
Чекав на них пiд брамою мiською.
Тальбот уже давненько перед тим
Амуром i Георгiем святим
Поклявся, що ввiйде-таки до мiста.
В його душi була жага двоiста:
Луве дружина, як вiдомо нам,
Палким цвiла до нього почуттям,
I наш герой, опрiч мiськоi брами,
Завоювать хотiв i серце дами.
Тож тiльки вийшли нашi вояки —
Тальбот на них послав своi полки,
Але французи встояли, смiльки.
Поля прославленого Орлеана,
Вам од потомкiв похвала i шана,
Завзятi рицарi на довгий час
Людською кров’ю угноiли вас.
Анi Фарсал, нi Мальплаке, нi Зами
Криваве поле, вкрите мертвецями,
Нi жодне бойовище в давнинi
Страшнiшоi не бачили борнi.
Списи, дрiтки i легкоперi стрiли
Лiтали, розбивалися, дзвенiли;
Пiд копитами диких скакунiв
Стогнали тяжко сотнi воякiв;
Мечi палали iскрами ясними,
Аж навiть сонце блiдло перед ними;
По муравi, блискучiй вiд роси,
Котились руки, голови, носи.
Всi ангели вiйни з небес високих —
I смертi вiстiвник, i Михаiл,
I переможець диких перських сил
До вчинкiв придивлялися жорстоких,
До вiкопомних подвигiв i дiл.
Михайло терези вхопив широкi
Уживанi всякчас у небесах,
I важити почав на терезах
Французький запал i англiйський спокiй.
Героi нашi на вазi отiй,
Бiдахи, вийшли легшими, нiж бритти:
Тальбот iх переважив знаменитий,
На цьому i кiнчився суд святий.
Тодi Рiшмона ранив спис тяжкий
У мiсце, що сiдати ним годиться;
Сентрайля – в ногу, бистру до ходи,
Ля Гiра – ох! Я не скажу куди,
Та жаль його коханки-чарiвницi!
В мулке болото Ля Трiмуйль загруз —
І руку славний там зламав француз.
Тодi ж то всi, побитi й невеселi,
Вернули в мiсто i лягли в постелi.
Так сила Божа покарала iх,
Що, бач, Дениса пiдняли на смiх.
Господь, як хоче, милуе й карае,
Кенель сказав це, годi й мiркувать
;
Усiм вiн лиха присудив зазнать,
Бастарда лиш одного виключае.
Тож рицарi, знеможенi вiд ран,
Вертаються на ношах в Орлеан,
І Жанну проклинаючи, i долю, —
А Дюнуа по бойовому полю
Лiтае, наче блискавка ясна.
Вiн коле, рiже, голови стина, —
I враз туди пробився, де завзято
Криваве Жанна вiдбувае свято.
Як два потоки, линучи в полях
З високих гiр пiд буряну годину,
Зiллються, хлiборобовi на страх,
В одну рiку – i всю поймуть долину, —
Так Жанна вдвох iз Дюнуа буйним
На бриттiв махом кинулись одним.
Вони так палко сiкли та рубали,
Так ворогiв неутомленно гнали,
Аж опинились, де й самi не знали.
Нема британцiв, та й своiх нема, —
А вже навколо нiч стоiть нiма.
«За Францiю!» – гукнули без вiдмови —
І зупинились тихо край дiброви,
При мiсяцi шукаючи, куди
Ударитись, щоб не знайти бiди.
Шкода! Анi признаки, нi дороги,
А втома й голод мукою печуть…
Яка користь у бiса з перемог,
Коли немае де по нiй заснуть!
Так корабель без керми, без вiтрила
В руках Нептуна iграшка безсила.
Аж раптом пес, надбiгши з-за кущiв,
Надiю на рятунок iм явив;
Вiн зблизився, вiн гавкае, плигае,
Хвостом своiм привiтливо махае,
Вперед бiжить, вертаеться до них…
Коли б, здаеться, говорити мiг,
Сказав би так: «Не гайтеся, панове,
