скачать книгу бесплатно
Щоб Жанну д’Арк з ним якось розлучити.
Вiдкiль же ця химера напливла?
Кохання нiжна й таемнича сила
Їi, читачу любий, породила!
Про намiри священного осла
Ще розкажу я, тiльки трохи далi.
Були вони i смiливi, й зухвалi.
Отож розширив крила вiн чималi
Та й лине до Ломбардii мерщiй:
Навiяв думку ту Денис святий
Аркадii щасливоi синковi.[86 - Аркадiя – одна з областей Пелопоннеса в Елладi. В мiфологiчнiй поезii – краiна мирного щастя, простоти i безтурботного спокою.]
Який же змiст, яка мета у нiй?
А вся причина, бачите, в любовi,
Що тих обох зненацька пойняла:
Бастарда i небесного осла.
Дiвочий цвiт вони зiрвать хотiли —
І тим би Францiю занапастили!
Розлука, думав Божий вiстiвник,
На iхню слабiсть найпевнiший лiк.
Було ще й iнше на умi у нього…
Читачу мiй, не гудь за те святого
I таемничiй не дивуй метi:
Все добре, що являють нам святi.
Шугаючи, як сокiл, попiд хмари,
Осел полинув з берегiв Луари
До Рони хвиль прозоро-голубих,
Аж Дюнуа й отямитись не мiг,
I оддалiк дивився вiн з любов’ю,
Як гола Жанна iз мечем в руках,
У правiм гнiвi, вся залита кров’ю,
Собi широкий прокладала шлях.
Щоб вiдсiч гордiй войовницi дати,
Гермафродит на неi сто чортiв
Наслав летючих, нiби зграю псiв,
Та впень рубае полк вона крилатий.
Так у гаю хлопчина молодий,
Натрапивши на вулик, повний меду,
На нього ззаду дивиться й спереду, —
Аж налiтае гомiнливий рiй
Тварин сердитих, лiзе просто в вiчi,
Пече вогнем, залiплюе обличчя, —
I крутиться й пiдстрибуе юнак,
Обороняючися так i сяк,
Вiдгонить, давить, обома скидае
I, сил усiх доклавши, побивае
Маленьких повiтряних розбишак.
Так Жанна, здавшись на свою одвагу,
Перемогла диявольську ватагу.
А що ж погонич? Бiлий, наче снiг,
Вiн войовницi падае до нiг
І молить: «Жанно, голуб’ятко миле!
З тобою в стайнi ми удвох служили,
Я помагав тобi не раз щосили…
Тепер у славi i в шанобi ти, —
Даруй менi! Помилуй i прости!»
А войовниця: «Встань, дурна тварино!
Твоею кров’ю, гидшою за твань,
Не збагряню меча святого. Встань,
Живи та диш – i приготуй-но спину,
Я на тобi поiду в дальню путь.
На мула знов не можу обернуть
Твое незграбне, але дуже тiло,
Та байдуже – аби мене носило:
Пан Дюнуа забрав мого осла —
Ну, що ж! Нового я в тобi знайшла».
Дiставши знову на життя надiю,
Додолу наймит пригинае шию,
Стае на всi чотири, наче кiнь,
I Жанну мчить на спинi в далечiнь.
Тимчасом iменем отця свойого
Гермафродит французiв проклина;
Їм шкодити – мета його одна,
Англiйцi стали друзями для нього.
Щоб за несвiтський вiдплатити глум,
Велить вiн слугам (незвичайний ум!)
Поставити негайно край дороги
Химерну пастку, лабiринт чудний:
Там пiдпадуть пiд гнiв його страшний,
У хiдниках таемноi будови,
Ненависноi Францii синове
.
А що ж Сорель, Агнеса чарiвна?
Ви ж пак ще не забули, як вона
В Шандосових обiймах опинилась
Голiсiнька – i наче пташка билась?
Шандос, почувши битви дикий гук,
Солодку здобич випустив iз рук
І полетiв на смертоносне поле, —
А дiвчина промовила: «О доле,
Я небом присягаюсь, що нiколи
Такого вже не трапиться менi!
Лиш королю цiлунки вогнянi
Клянусь я за цiлунки вiддавати;
Ми з ним навiки душами злились,
Як зрадити, то краще вже сконати…»
Шкода! Нi в чому нам не слiд клястись.
У метушнi, що табiр опадае,
Як рать ворожа вiтром налiтае,
Коли безладна гомонить юрба,
Той утiкае, той сiче й руба,
Коли опалi страхом волоцюги,
Своiх панiв грабують вiрнi слуги,
Агнеса, найкраснiша з-мiж дiвчат,
Зоставшися без друзiв i без шат,
Накинула Шандосове одiння,
Ба навiть, хоч i повна нетерпiння,
Його нiчний на голову ковпак.
Причепурившися химерно так,
Вона з намету вибiгла страшного
I дивиться – засiдлана в дорогу
Шандосова кобила ворона
Стоiть собi, хоч, правда, не одна:
Коняр п’яненький (так не раз бувае!)
Їi трима за повiд i куняе.
Тихесенько красуня пiдiйшла,
Із рук його вуздечку ту взяла,
Ступила у стремено, повна ляку,
I якось видряпалась на кульбаку
I острогами стиснула коня,
I в темний гай помчалась навмання,
А друг Бонно пiхотою чвалае,
Свое товсте вiн пузо проклинае,
Клене вiйну i край, куди зайшов,
Британiю, Агнесу i любов.
Шандосiв паж якраз пiд ту хвилину
(Монрозом звали любого хлопчину)
Через сусiдню проiздив долину.
Поглянув – що за дивна дивина?
Шандосова кобила ворона
З кущiв, неначе птиця, вирина.
На нiй же (так здалося молодому)
I пан його у ковпаку нiчному
Сидить чудний та дивний, як мана.
Монроз коня ударив острогами,
Летить учвал, гукае: «Пане мiй,
Вас доганяють? Ми програли бiй?
Однаково – я скрiзь i завжди з вами!
Як ви умрете – нащо жить менi?»
І голос, повний муки та нестями,
За вiтром лине й гасне вдалинi.
Налякана, не вiдаючи, хто вiн,
Вперед Агнеса лине навмання.
А паж прекрасний, неспокою повен,
Жене, як вихор, бистрого коня.
Аж от спiткнулась ворона кобила, —
І, руки розiп’явши, наче крила,
На муравi лежить красуня мила.
До неi паж, мов яструб, пiдлетiв, —
І з подиву та з чару остовпiв,
Крiзь одяг запримiтивши безладний
Дiвочий стан розкiшний та принадний,
Грудей алебастрових пружину,
Округлi стегна й нiжку чарiвну.
Тут, Адонiсе, згадую тебе я
:
Так в оний день ти сам зробивсь не свiй,
Як любу для Анхiза[87 - Анхiз – за грецькою мiфологiею – коханий Афродiти, вiд якоi мав сина – героя Троянськоi вiйни Енея. За розголошення цiеi таемницi Анхiз був ослiплений Зевсом. Згодом, пiд час розгрому i спалення Троi, Еней винiс Анхiза на руках i одвiз його на кораблi.] та Арея
Богиню стрiв у гущi лiсовiй.
Була Венера, правда, ошатнiша,
А тiла iй не покалiчив глiд,
Та й Адонiсовi б подумать слiд,
У кого постать краща та стрункiша,
Де принаднiший та свiжiший вид.
Жага й шаноба з розмаху одного
Оповили англiйця молодого;
Вiн пригорнув красуню до грудей
I запитався: «Панi, ви забились?»
Вона ж iз тихим сяевом очей
I голосом, де страх та бiль свiтились,
Вiдповiла, насилу звiвши дух:
«Не знаю я, чи ворог ти, чи друг,
Але як серце ти зберiг людськее, —
З пригоди не користуйся моеi,
На честь мою руки не пiдiймай,
А дай пораду i рятунок дай».
На тiм урвавши, бiдна мандрiвниця
Лице закрила й слiзьми залилась,
І знову потай, як воно й годиться,
Буть вiрна королевi присяглась.
Монроз помовчав, зрушений до краю,
А далi й каже голосом палким:
«Над серцем ви являете людським
Чудовну силу, о видiння раю!
Я ваш навiки, радо я вiддам
Життя свое i кров останню вам!
Одноi нагороди лиш благаю:
Моi без гнiву послуги приймiть,
Щоб i в хвилину горя та вiдчаю
Я мiг незрадно, щиро вам служить».
I пляшку з кармелiтською водою
Вiн добува несмiлою рукою,
