скачать книгу бесплатно
За мною iдьте. Вам нiчлiг готовий!»
Героi нашi зрозумiли вмить.
Що каже вiн, не вмiвши говорить,
I рушили поспiшно в путь-дорогу,
За Францiю шлючи молитву Богу
Та комплiменти правлячи гучнi
Одно одному за дiла страшнi.
Хоч мимохiть, залюблено i хтиво
Одважний рицар поглядав на Дiву,
Та вiдав: певна цяцьочка мала
Для Францii у неi зацвiла,
I хто зiрве дочасно квiт той любий,
Той рiдний край свiй доведе до згуби.
Шляхетний муж, вiн стримував жагу,
Отчизну згадуючи дорогу.
Проте, коли священному ословi,
Бiля коня ступаючи в дiбровi,
Спiткнутись трапилося, на бiду, —
Наш Дюнуа красуню молоду
Обняв за стан, щоб iй опору дати,
А дiвчина, бажавши, певне, спати,
Схилилася до нього, як мaла.
Тож близькiсть помiж них така зайшла,
Що, поки нашi подорожнi мчались,
Уста iх щохвилини зустрiчались,
Щоб говорити зблизька, не здаля,
Про рiдний край, вiйну та короля.
Розказують, принаднице Авроро
,
Що Карл Дванадцятий тебе до двору
Не зважився прийняти анiяк —
І рацiю суворий мав вояк,
Гроза для вiнценосцiв те кохання:
Було б з тобою затяжке змагання.
Та з Жанною вiдмовитись утiх,
Голодному не iсти страв смачних, —
Хто бiльший подвиг появити може?
Був Дюнуа на д’Арбрiсселя схожий
, —
Великого святого, що лягав
Мiж двох черничок на тiснiй постелi
І, груди й стегна гладячи дебелi,
Диявольську спокусу вiдганяв.
Зайнявся день, i перед iхнiм оком
Пiднiсся замок видивом широким:
Фасад чудовим мармуром бiлiв,
Дорична височiла колонада,
На нiй балкон iз яспису горiв,
Порцелянова грала балюстрада.
Мандрiвникам, натомленим украй,
Здалося, нiби перед ними рай.
Пес гавкае – i двадцять сурем грае
Їм надобридень; сорок слуг метких
Назустрiч подорожнiм вибiгае,
Усi в уборах пишно-золотих.
Два молодцi ведуть з уклоном iх
У щедро приоздобленi палати;
В купелях свiтлих миють iх дiвчата
З пошаною; по снiданнi смачнiм
Постелено м’якi постелi iм,
І аж до ночi, в любому спокоi,
Хропли там по-геройському героi.
Та треба знати: замка володар
Такого, що позаздрив би i цар,
Був син одного з генiiв чудовних,
Що iнодi iм набiга каприз
До чад землi, безсилих i грiховних,
З небес високих iзлетiти вниз.
Це божество зiйшлося по-людському
З черницею в монастирi святому,
I народився в них Гермафродит,
Чаклун i некромант[67 - Некромант (necromant) – той, що викликае духiв, чарiвник.] на цiлий свiт,
Син щонайкращий батьковi такому.
Чотирнадцять йому збулося лiт —
I з височин отець його злiтае
I каже так: «Моя в тобi палае,
Дитино, кров. Скажи ж менi, який
Тобi дарунок дати, сину мiй, —
Усе ладен для тебе я зробити!»
Жадiбний зроду, в мареннi неситий
Гермафродит на те йому: «Палких
Душа моя щохвилi прагне втiх,
Подвiйна стать – моя найбiльша мрiя.
Хай жiнкою роблюся уночi я,
А вдень хай буде з мене чоловiк!»
Інкуб[68 - Інкуб – за народним повiр’ям, демон, що одвiдуе деяких жiнок.] йому: «Гаразд, дитя!» – i зник.
Вiд того дня ця дивина природи
Подвiйно споживае насолоди.
Отак Платон, довiреник богiв
,
Про наших повiдае прабатькiв,
Що першими сотворенi iз глини
Всiм бездоганнi, дивнi андрогiни,
Якi, одержавши подвiйну стать,
Самi себе умiли вдовольнять.
Та iх з Гермафродитом не зрiвнять:
З самим собою пити раювання, —
Це не найвище iз можливих прав;
Щаснiший той, хто з ближнiм подiляв
Жiноче й чоловiче поривання.
Придворцi звуть його царем iстот,
Що ввечерi – Венера, вдень – Ерот,
I для утiх шукають любострасних
Удiв, панянок, хлопчикiв прекрасних.
Гермафродит забув лиш об однiм
Родителя свойого попрохати,
Хоч мав потребу доконечну в тiм:
Любов до себе в iнших викликати.
Тож учинив так свiту володар,
Що гидший вiн, нiж Самюель Бернар,
Що вiн не мiг подобатись нiкому, —
I надаремне в замку вiн свойому
Бенкети улаштовуе гучнi
I навiть вiршi пише запальнi!
Коли удень вiн обiймав коханку
Чи, жiнкою зробившися до ранку,
З кимсь одчайдушним пестощiв шукав, —
Одуреним себе вiн почував;
У вiдповiдь на пломенисту спрагу
Вiн мав огиду, лайку та зневагу.
Так потвердилось казане давно,
Що щастя й велич – зовсiм не одно.
«Як? – говорив вiн: – Наймичка остання
Удвох iз любим зазнае кохання,
Пастушку юну обiйма стрiлець,
З черничкою втiшаеться чернець, —
I тiльки я, на цiлий свiт единий,
Блаженноi не вiдаю хвилини!»
I вiн присягся iменем стихiй
Карати дiв i хлопцiв уродливих,
Щоб приклад був кривавий i страшний
Для всiх, кого любив вiн без надiй,
Для серць невдячних, зимних i зрадливих.
Щораз гостей вiн пишно частував:
Нi Савськоi смуглявоi царицi
,
Анi Талестри, дiви-чарiвницi,
Такий бенкет нiколи не стрiчав
У двох царiв, прославлених та дивних,
Як вiн для молодичок лаштував,
Для бакалаврiв i вояк мандрiвних.
Та як доходило до певних дiл, —
Бiда тому, до кого вiн лицявся
I хто його зальотам опирався:
Нещасну жертву саджено на кiл.
Завечорiло, з пана стала панi.
До Дюнуа, в нестримному бажаннi,
Вона послати каже гайдукiв,
Щоб вiн трапезу з нею роздiлив
На антресолях, – а в iдальнi пишнiй
Наiдки й Жаннi подано розкiшнi.
Красунь-бастард, напаханий, стрункий
Ввiходить. Стiл на нього жде такий,
Мов той, що Клеопатра-чарiвниця
Для Цезаря велiла готувать,
Великого в мистецтвi воювать,
Для славного Антонiя-п’яницi,
Або мов той, що навiва рядки цi, —
Його менi улаштував чернець,
Слуга Господнiй, до iди митець, —
Мов той, нарештi, де, в ясних чертогах,
Коли Назона[69 - Назон Публiй Овiдiй (Publius Ovidius Naso, 43 р. до. н. е. – 7 р. н. е.) – римський поет. Йому належить, опрацювання стародавнiх мiфiв у «Метаморфозах».] вiрити словам,
Коли Гомер по правдi каже нам,
Юпiтер, для спочинку по тривогах,
З Європою, з Данаею удвох[70 - Європа – дочка фiнiкiйського царя. За легендами, була вкрадена Зевсом i мала вiд нього дiтей. Даная – дочка аргосського царя, кохана Зевса.]
П’е без Юнони, як справдешнiй бог.
Щораз iде смачнiша перемiна —
Їх подають Аглая, Єфрозiна
I Талiя:[71 - Аглая, Єфрозiна i Талiя – за старогрецькою мiфологiею, дочки Вакха i Венери, що уособлюють собою радiсть життя.] так звуться в небесах
Три грацii, що марнi теревенi
Про них розводять педантичнi вченi.
Нектар кипить у Гебиних руках[72 - Геба (грецька мiф.) – богиня юностi; була виночерпiем у богiв.]
I в Ганiмеда юного правицi
—
Його украв Зевеса бистрий птах,
Щоб цар богiв мав з ким повеселиться.
От при такому Дюнуа столi
З Гермафродитом сiв у любiй млi.
Чудне створiння пишно одяглося,
Алмазами прикрасило волосся,
А жовту шию обвило кругом
Рубiнiв, перлiв не одним разком.
Шкода! Потвора тiльки бридша стала!
До Дюнуа вона щось прошептала —
