скачать книгу бесплатно
Усi вони, цвiт рицарства, на сонцi
Виблискують, покiрнi амазонцi.
У Фонтевро так чоловiча стать
Примушена жiночiй слугувать
.
Там жiнка вищу владу обiймае,
Святих отцiв вона благословляе.
Агнеса гожа, невеселих днiв
Примушена без милого зазнати,
Снаги не мала розпач подолати,
I душу смертний холод iй повив.
Та друг Бонно, вигадник знаменитий,
Зумiв життя пригасле розбудити.
Вона розкрила очi чарiвнi, —
Навiщо-бо? Щоб сльози лить сумнi!
Тодi, склонивши голову до нього,
Вона сказала: «Зраджено мене!
Яку ж тепер король обрав дорогу
I де його те слово вогняне,
Яким менi вiн у коханнi клявся,
З якого пломiнь у душi зайнявся?
Сама ночую в лiжку я своiм,
А Жанна у вiйськових тих уборах —
Агнесi бiльший, нiж британцям, ворог —
Мене ганьбою крие перед ним!
Якi гидкi – не вмiю я й сказати! —
Тварюки цi, у спiдницях солдати
,
Що чоловiча сила в них сама,
А нiжностi утрачена принада;
І чоловiкам слави з них нема,
I красна стать нiтрохи iм не рада».
Це мовивши, Агнеса вся горить,
Вiд болю стогне, з гнiву аж тремтить,
Ревнивий зiр, як полум’я, палае, —
Та враз нову iй думку навiвае
Любов, у радах бистра й потайна.
До Орлеана рушила вона,
Алiса з нею та Бонно мостивий, —
I от до корчми випадок щасливий
Приводить iх, де Жанна спочива,
Стомилось-бо i тiло й голова.
Агнеса жде, щоб нiч усiх приспала;
Тимчасом з хитрих розпитiв дознала,
Де Жанна спить, – i в темрявi нiчнiй
Туди крадеться, одяг вiйськовий
З Шандосовими надiва штанами
З залiзними мiцними тилягами,[63 - Тиляги – лати, панцир.]
Що ковано iх зовсiм не для дами.
Як зброя та на плечi iй злягла, —
Вона б упала, бiдненька, була…
Бонно правиця тут iй помогла.
Тодi Агнеса тихими словами
Промовила: «Амуре, пане мiй,
Дай сил менi тяжку носити зброю,
Щоб я збудила постаттю такою
Любов i жаль в душi його яснiй.
Мiй милий хоче дiвчини-героя, —
Нехай же втiшу, звеселю його я!
Пiду за ним i буду поплiч з ним
За нього в боi битися страшнiм.
Коли на нього зловорожi сили
Списи пiдiймуть i летючi стрiли,
Нехай мене прошиють вiстря iх,
Щоб я умерла, вiн щоб жити мiг,
Щоб у хвилину темного конання
Зомлiла я вiд щастя, вiд кохання».
Бонно цих слiв уважно наслухав
І iй меча та списа подавав, —
А Карл тодi близенько пробував.
Агнеса захотiла тоi ж ночi
Коханого побачить милi очi.
Тож, повна нестриманноi жаги,
Сiда вона, зiгнувшись од ваги,
І жеребця стискае острогами,
Роздряпавши озадок свiй штанами.
На огирi нормандському Бонно
Хропе й сопе, натомлений давно, —
А бог любовi сумно поглядае
На дiвчину одважну – i зiтхае.
Як тiльки рушила Агнеса в путь, —
Зненацька кiнське тупотiння чуть
Із-за дерев, що вiти посплiтали, —
І кiннi вояки повилiтали
В червоних одягах. Ще й лихо в тiм,
Що Жан Шандос був за сеньйора iм.
«Гей, хто iде?» – питання розляглося,
А дiвчина, – iй, бачите, здалося,
Що це зустрiвся з нею сам король, —
Кричить: «Любов i Францiя – пароль!
Агнеса я!» – Не встигла докiнчити,
Як бiдолашну ухопили бритти,
Бонно-добрягу також узяли —
I до Шандоса хутко повезли,
Що, повен лютi i страшного гнiву,
Поклявся в серцi покарать жахливо
Розбiйникiв (хоч би там хто вони),
Якi украли меч його й штани.
Пiд час, коли з очей нам вiдлiтають
Останнi зграi животворних снiв,
Щебече птаство в глибинi гаiв,
Пригаслi сили в серцi воскресають,
Жвавiше котиться по жилах кров,
Тремтять бажання, виника любов, —
Пiд час отой перед тобою стала,
Шандосе, дiвчина; вона сiяла,
Неначе сонце схiдне навеснi.
Яке ж чуття в сердечнiй глибинi
Збудила нiмфа, дивна красотою,
В твоi штани одягнена, герою?
Огонь пробiг в Шандосових очах,
I вiн крiзь зуби каже, iй на страх,
Милуючися на дiвочi чари:
«А, маю знов своi я шаровари!»
На постiль садить вiн ii мерщiй
I промовляе: «Полонянко мила,
Не до лиця одежу ти надiла».
По тих словах, нестримний та палкий,
Вiн панцира зривае з неi хтиво.
Пручаеться Агнеса соромливо
І стогне в переможцевих руках,
Звертаючись до Карла у думках.
А що ж Бонно? Його вояк завзятий
Послав, яко митця, кухарювати,
Вiдомо-бо, хоч то вже й давнiй час:
Бонно – вигадник кров’яних ковбас,
Йому ви честь, французи, вiддаете,
Коли з вуграми хвалите паштети!
«Сеньйоре! Що ви хочете вчинить?
Ой лишечко!» – Агнеса лебедить.
Шандос: «Божуся (божаться всi бритти)
,
За кривду я повинен одплатити.
Штани – моi, а я добром своiм
Не поступався ще нi перед ким».
Таке промовив – i з одного маху
До голого роздяг вiн бiдолаху, —
А та, обiйми чуючи мiцнi,
Ридала тiльки: «Я не хочу, нi!»
Пiд цю хвилину крик розтявсь: «До зброi!»
Зчинився гуркiт, лемент, гвалт i грiм, —
І, кровi й смертi вiсником страшним,
Сурми розлiгся голос бойовоi.
Прокинувшися, Жанна не знайшла
Анi шолома iз пером з орла,
Нi панцира
, анi брагет, що звичай
Носити каже статi чоловiчiй.
Без роздуму, схопивши навмання
Свойого зброеносця убрання,
Вона ословi скочила на спину
I крикнула: «За вiру! За краiну!»
Сто рицарiв на поклик той гучний,
Шiстсот солдатiв кинулося в бiй.
Тут брат Лурдi, щоб край свiй рятувати,
Покинув темнi Дуростi палати
I до англiйцiв прилетiв з небес,
Мiшок незграбних несучи чудес
Та нiсенiтниць, що ченцi побожнi
Мiж людом сiють у часи тривожнi.
Труснув мiшком – i лютих ворогiв
Дикунських забобонiв оповив
Густий туман, що Францiя вiддавна
У нiм живе, своiм безглуздям славна.
Так ночi бог у повозi своiм,
Над падолом лiтаючи земним,
Нас обсипае видив чорним маком,
І ми дурницям вiримо усяким.
Пiсня четверта
Жанна та Дюнуа б’ються з англiйцями. Що сталося з ними в замку Гермафродита.
Коли б я королiвську мав корону, —
Пiдданцями б сумирно керував,
Щодня по благодiйному закону
На щастя б iм i втiху дарував.
Коли б фiнансiв я служив мiнiстром, —
Кругленькi б суми я давать велiв
Умам високим i талантам бистрим,
Бо кожен з них на плату заслужив.
Як митру б я епископську надiв, —
Шукав би згоди я i з молiнiстом,
І з неспокiйним, диким янсенiстом.
Але коханку маючи струнку,
