скачать книгу бесплатно
Чимало радникiв-балакунiв
Та смiливих, могутнiх воякiв
Зiбралося, – i всi в одно питали:
Як лютоi уникнути потали?
Потон, Ля Гiр i Донуа-боець
Гукнули разом: «Нам один кiнець,
Чи вмерти рано, чи умерти пiзно, —
Поляжмо ж, браття, за святу вiтчизну!»
На те Рiшмон: «Прийшла остання мить,
І Орлеан повиннi ми спалить.
Згорiм самi – англiйцям не лишiмо
Нiчого тут, крiм попелу та диму!»
Тодi Трiмуйль: «Ох, тяжко як менi!
Я в Пуату прожив щасливi днi,
В Мiланi я покинув Доротею,
Щоб в Орлеанi плакати за нею!
Нема надiй! Проллю я в битвi кров —
І милоi вже не побачу знов!»
А президент Луве
, якого всюди
За мудрого вважали добрi люди,
Сказав: «Парламент мае все списать
Про ворогiв, що Францiю гнiтять,
І скласти акт належний, по закону,
Ім’ям отчизни i святого трону».
Був пан Луве юристом хоч куди,
Але своеi вiн не знав бiди,
А то б складати акта мав причини
Проти своеi власноi дружини:
Тальбот,[37 - Тальбот (Talbot John, 1373–1453) – англiйський полководець, особистою хоробрiстю заслужив прiзвисько «британського Ахiлла», керував облогою Орлеана i був узятий в полон у бою з вiйськом, що прийшло на допомогу обложенiй фортецi. В полонi перебував до 1433 p.; у 1449 р. був призначений на головного командувача англiйського вiйська, що оперувало на французькiй територii; загинув у бою при Кастiльонi.] англiйський ватажок страшний,
Їi кохав i був до серця iй.
Луве об тiм не чув, на жаль, нiчого;
Лиш Францiя на язику у нього!
Тож силу гарних, благородних слiв
На радi воiнiв та мудрецiв
Почули стiни. Надто у Ля Гiра
Промова вийшла запальна та щира,
Хоч довгою назвать ii не грiх…
Та що слова? Користi мало з них!
Хто зна, коли скiнчилася б та мова,
Але поява дивна й загадкова
Ораторам уста замкнула вмить:
З височини небесноi летить
На променi струмисто-золотому
Нежданий гiсть у сяевi ясному,
Як блискавка прорiзавши блакить.
Висока митра iз двома верхами
На головi полискуе вогнями,
Далматик у повiтрi майорить,
Чоло сiяе в чистiм ореолi,
В руцi, як символ божеськоi волi,
Той жезл чудовний, що колись по нiм
Авгура пiзнавав поганський Рим
.
Ще линув гiсть над натовпом людським,
А вже Трiмуйль, упавши на колiна,
Молитви шепче, як мала дитина.
Рiшмон, вiдомий свiтовi блюзнiр,
Кричить, що пекла таемнича сила
Люцифера на землю вiдрядила
Звiстити людям хоч вiйну, хоч мир,
І всiм пора побачити наспiла
На власнi очi, що воно за звiр.
Луве бiжить квапливою ходою
По горщик iз свяченою водою.
Ля Гiр, Потон i Дюнуа стоять,
Порозкривали очi i мовчать.
Додолу всi попадали лакеi.
А гiсть iз патерицею своею,
На променi, мов на конi вояк,
Кладе усiм хреста священний знак —
I кожен пада, сам перехрестившись.
На зляканих ласкаво подивившись,
Вiн каже: «Встаньте, сповненi надiй!
Таж я Денис, а з ремесла – святий
.
Я в Галлii посiяв зерна вiри,
Тепер же тим засмучений без мiри,
Що юний Карл, коханий мiй унук,
Коли отчизна стогне серед мук,
Не б’еться, ради з мудрими не радить,
А повнi перса без утоми гладить.
От я й наважився, панове, сам
Допомогти намореним бiйцям,
Скiнчити лихолiття це велике
I проти зла найти потрiбнi лiки.
Як мае Карл утратити свiй трон
І Францiю через якусь повiю, —
Обороню я правду i закон,
Найшовши дiву, чистоти лелiю.
Коли вiтчизни дорога вам честь,
Коли в серцях у ваших вiра есть,
Коли ви церквi хочете служити,
Не гаючись менi допоможiте
Найти гнiздечко з фенiксом отим,
Однаково для всiх нас дорогим».
Так говорив дiдусь благочестивий.
Сказав – i смiх пiднявся непочтивий.
Рiшмон, митець вiдомий глузувать,
Гукнув йому: «Даремно ви шукать
Надумали, угодниче шановний,
Прибувши в край веселий та грiховний,
Ту цяцьочку маленьку та легку,
Що так-от вам припала до смаку!
Як облягае вiйсько нас вороже,
Дiвоцтво тут нiтрохи не поможе.
По нього ви на землю прибули?
В раю скорiше б ви його найшли:
Свiчок церковних е не бiльше в Римi,
Як чистих дiв мiж вашими святими.
А Францiя – i думати шкода!
Вiд них тут не зосталося й слiда!
Про це давно подбали капiтани,
Стрiльцi та принци, мiй ласкавий пане, —
І грiшний наш, хоч i прекрасний свiт
Бастардiв бiльше мае, нiж сирiт.
Святий Денисе, отче наш i брате,
Незайманиць деiнде слiд шукати!»
Вiд слiв таких святий почервонiв,
На промiнь свiй iзнову верхи сiв,
Немов коня, потис його ногами, —
І лине геть небесними шляхами
По iграшку, дорожчу з-мiж усiх
Для грiшникiв, а також для святих.
Тож поки вiн сюди й туди лiтае,
Бажаю вам, шановнi читачi,
Найти для втiхи любоi вночi
Той скарб, якого пильно вiн шукае.
Пiсня друга
Жанна, дiставши зброю вiд святого Дениса, рушае до Карла VII в Тур; що вчинила вона по дорозi i як дiстала свiдоцтво про дiвочу чистоту.
Щасливий, хто зрива вiнок дiвочий!
Це любий скарб; та серце полонить,
До себе милi привернути очi, —
Ось найдорожча i найкраща мить!
Навiщо рвати квiтку самохiть?
Нехай любов ii даруе вiльно.
Тлумачники нам зiпсували сильно
Прекрасний текст; як звiритись на них,
То кожна радiсть – непрощенний грiх.
Ладен за те я книгу iм зложити;
Я там навчу, як слiд людинi жити,
Я доведу, що тiшитися нам
Наказуе закон природи сам.
У цiм трудi, ясноi вартий слави,
Святий Денис пiдмогу дасть менi:
Недарма ж я про нього склав пiснi.
Тимчасом, мiй читальнику ласкавий,
Вернiмось до його святоi справи.
В Шампанi, де простягся ряд стовпiв
,
Оздоблених пташками гербовими,
На знак, що Лотарiнгiя за ними,
Був городок, як сотнi городкiв;
Та не умре iм’я його довiку,
Бо жертву вiн прекрасну i велику
Для Францii та короля зложив.
Про Домремi озвуся я хвалою, —
Хай з уст в уста iде вона луною!
О Домремi! Серед твоiх долин
Нема нi персикiв, анi цитрин,
Нi золота, нi чистих вин шипучих, —
Та Жанну ти родив для дiл могучих
.
Кюре, що всюди, де лише бував,
Свое насiння щедро розсiвав, —
Колись чернець, – охочий до осанни,
А також i до чарки та до панни —
Такий був батько героiнi Жанни.
Стан покоiвки, круглий та гладкий, —
Ось форма, що ii отець святий
Обрав, щоб вилити це дивне диво.
В шiстнадцять лiт, моторну та вродливу,
До корчми Жанну вiддали служить:
Їй конi там доручено глядiть.
Рiшуча, горда, чесна у звичаi,
Вона очима, як зiрками, сяе;
Зубiв, як перлiв, тридцять два блищить,
Скрашаючи рожевого iй рота,
І вся ii струнка, мiцна iстота
Серця такою свiжiстю п’янить,
Аж цiлувати всiх бере охота.
Хоч перса й темнi, а зате твердi,
Знадливi й для поважного суддi,
І для священика й для капiтана.
В’юнка, весела, дужа та рум’яна,
