скачать книгу бесплатно
Мосье Бонно на березi Луари
Мав пишний замок, найрозкiшнiшу з осель.
У замок той приiхала Сорель, —
І Карл, як нiч своi прослала хмари,
Прибув туди любовнi пити чари.
Вина i страв Бонно не пожалiв…
Ну що тi пишнi бенкети богiв!
Закоханi, в солодкiм хвилюваннi,
Сп’янiвши вiд нестримного бажання,
Огнем iскристих поглядiв палких
Свiтили путь до радощiв нiчних.
Розмова вiльна, хоч належно скромна,
Їх окриляла, гостра та невтомна,
Король Агнесу оком як не iв,
Про любощi iй нiжно говорив,
І нiжку тис ногою, i горiв.
По учтi, начеб закуска музична,
Мелодiя тосканська хроматична
Озвалася, заграла, мов струмок.
Спiвання флейт, гобоiв i скрипок
Розповiдало казку про героiв,
Що iх Амур всесильний перемiг
I що зреклись для чарiвних утiх
Людськоi слави й ратних неспокоiв.
Капела так захована була,
Що слухати Сорель ii могла,
Сама вiд поглядiв людських закрита, —
Була-бо соромлива й гордовита.
Вже повний мiсяць високо зiйшов;
Настала пiвнiч, з нею йде любов.
У пишнiм, позолоченiм альковi,
В напiвiмлi привабливо-чудовiй,
Мiж простирал найкращого ткання
Лягла Агнеса, та не для спання:
Дверей-бо, що проводять до алькова,
Не зачинила, нiби випадково,
Алiса, мудра над служниць усiх.
О юнаки, що прагнете утiх,
Вам, певне, нетерплячка зрозумiла,
Що доброго монарха охопила!
Уже пролито пахощi мiцнi
Йому на кучерi його ряснi,
I входить вiн, i з милою лягае.
О раювання божеське, безкрае!
Серця дзвенять; то сором, то любов
Агнесi гонить до обличчя кров…
Минае сором, а любов не гасне.
Їi король цiлуе любострасний,
Очей вiн не здолае одiрвать
Вiд тих принад, що перед ним лежать, —
Та й хто ж би мiг утриматись, панове?
Пiд шиею, де тон алебастровий,
Ідуть округлi лiнii грудей,
Що сам Амур створив iх для людей,
Прикрасивши рожевими сосками.
Чудовi перса! Милуватись вами
Повинен зiр, рука – пестити вас
І губи – цiлувати в нiжний час.
Щоб читачiв моiх як слiд розважить,
Охоче б я все тiло змалював
I лiнii, яких нiхто не мав,
Але моральностi закони кажуть,
Що пензель мiй таких не мае прав.
Уся вона – як дивний сон звабливий,
Бажань нестримних таемничий рiй,
Палкi цiлунки, дотики пестливi,
Немов рум’яна, красять личко iй,
Новоi вроди додають вродливiй.
Три мiсяцi закоханi живуть
І чар кохання безутомно п’ють.
Покинувши свою постелю зранку,
Вони в тонкiм вибагливiм снiданку
По ночi свiжих набирають сил.
Тодi, здiймаючи в повiтрi пил,
Іспанськi конi iх несуть на влови,
І пси в гонитвi веселять дiброви.
Повернуться – вже купiль жде на них,
I ллються, нiби чарiвничi струми,
Оливи аравiйськi та парфуми
На тiло чисте, як одвiчний снiг.
Коли ж обiду любий час настане,
Тетерюки сочистi та фазани,
Приправленi майстерно сяк i так,
Лоскочуть нiздрi, тiшать очi й смак.
А i прозорий, спiнений, iскристий,
Токаю плин янтарно-променистий
Їх мозок огрiвае й веселить —
I дотепи зриваються щомить
З рум’яних уст, кипучi та мiнливi,
Як вина в кришталевiм переливi.
Бонно зо смiху пада, умлiва,
Тi гострi вихваляючи слова.
Скiнчивсь обiд – i травлення спливае
У гомонi, серед розмов легких;
Алена вiршi[34 - Ален Шартье (Chartier Alain, 1386 – 458) – двiрський поет Карла VI i Карла VII, «батько французького красномовства», написав «Бревiарiй благородних», «Книгу чотирьох дам» та iн.] розважають iх,
А там зайде про мавпи, попугаi,
Про докторiв, про блазникiв двiрських,
А там i нiч; досвiдченi актори
Комедiею тiшать iхнi зори, —
І врештi пару безтурботну знов
На ложi щастя з’еднуе любов.
Заглибленим в солодке раювання,
Їм кожна нiч – як перша нiч кохання,
Хвилина кожна – порив огняний;
Нi ревнiсть iх, нi туга не труiла,
І навiть час, невтомний чародiй,
До нiг Агнесi склав побожно крила.
Шляхетний Карл не раз, не два казав,
Стискаючи ii в солодкiй млостi:
«Земнi держави й неба високостi
За твiй цiлунок я б, Агнесо, дав!
Усе бредня: i трони, i походи.
Парламент мiй клене мое iм’я
,
Плюндрують нас англiйцi-мореходи.
Та що по тiм, коли твоеi вроди
Незцiнним скарбом володiю я!»
В цiй мовi героiзму небагато,
Але й герой, що з милою лежить,
Не раз такого може наказати,
Вiд чого потiм мусить червонiть.
Так жив король для втiхи чарiвноi,
Як той абат в догодi та спокоi. —
А принц англiйський в лютому розбоi
,
Озброений, невтомний, на конi,
По Францii нещаснiй день при днi,
Склонивши спис, пiднявши забороло,
Лiтав, мечем усе тнучи навколо.
Вiн б’е, плюндруе, валить мури вiн,
Серед страшних пожарищ i руiн
Кров проливае, вимага данину,
Солдатам кида й матiр i дитину,
Черниць гвалтуе пiд жорстокий смiх,
П’е вина в бернардинцiв боязких,
Карбуе грошi з золота святих
I – ворог Дiвi та Господнiй тайнi —
Монастирi перетворяе в стайнi.
Отак, бувае, гостi незагайнi,
Вовки отару сонну опадуть,
Овець лякливих, беззахисних рвуть,
А пастушок iз нiмфою стрункою
Спить у солодкiм, краснiм супокоi,
I пес його, не знаючи турбот,
Недоiдки жуе на повен рот.
Та з височин ясного апогею
Святий Денис, ласкавий наш патрон
,
Французький бачить в небезпецi трон,
І королiвську стоптану лiлею,
I кров, i дим, що в’еться над землею,
І Карла, що народ свiй занедбав
Для пестощiв солодких i забав.
Святий Денис для Францii, – те саме,
Що Марс для давнiх римських воякiв,
Паллада для афiнських мудрецiв…
А втiм, не будем гратися словами:
Один угодник вартий всiх богiв.
«Нi, присягнусь, – вiн каже, – не здолаю
Дивитись довше на страждання краю,
Де вiри правоi пiдняв я стяг:
Святий вiнець у ворога в руках,
Рiд Валуа[35 - Валуа – королiвський рiд у Францii; першим королем з дому Валуа був Фiлiпп VI (1328–1350), а останнiм – Генрiх III (1574–1589).] примушений конати,
I вороги, що брат iм – Генрiх П’ятий
,
Законного властителя женуть
Із краю рiдного в незнану путь!
Хоч я святий, та Бог менi пробачить:
Менi британцiв гидко навiть бачить,
Бо я напевне вiдаю з Письма,
Що цей народ пойме невiри тьма,
I вiн Господнi приписи зламае,
I римську праву церкву занедбае,
I образ папи спалить на вогнi.
Навiщо ж зволiкатися менi?
Моi французи в вiрi будуть жити,
Єретиками стануть гордi бритти, —
Тож час наспiв за лихо iм сплатити,
Яке цi дикi марнослови злi
В майбутньому посiють на землi».
Так говорив вiстун святих законiв,
До молитов додаючи прокльонiв;
Тодi ж таки нещасний Орлеан[36 - Орлеан – велике торговельне мiсто – фортеця на рiчцi Луарi, важливий стратегiчний пункт. Падiння Орлеана позбавило б Карла VII пiдпори в центрi Францii.]
Зiбрав на раду славних громадян, —
Англiйська-бо неумоленна сила
Його тодi зловiсно обложила.
