banner banner banner
Орлеанська діва
Орлеанська діва
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Орлеанська діва

скачать книгу бесплатно

Вона спочинку не дае рукам,
Слугуючи i простим, i панам, —
А мимохiдь дасть ляпаса гучного
Нахабi, що безстидно ухопив
Їi за груди чи за повну ногу;
Працюе, носить вина iз льохiв,
Годуе конi, чистить, напувае, —
Чи, сiвши верхи, чвалом iх пускае

Незгiрш вiд славних римських воякiв.
О мудросте! О божий супокою!
У порох падають перед тобою
Великi й славнi, принци й королi —
І до небес пiдносяться малi!
Святий Денис, посол твiй на землi,
По замках та палацах не блукае,
Невинностi в князiвен не шукае, —
Нi, пташечку химерну та легку
Знаходить – де, панове? – у шинку.

Був саме час йому туди з’явитись,
Щоб Жаннi в небезпецi прислужитись
І зберегти дiвоцтва пишний крин:
Лиха нiколи не дрiмае сила,
І тiльки б трошки запiзнився вiн, —
Вся Францiя в неволi б занiмiла.
Гладкий чернець, на ймення Грiбурдон,[38 - Грiбурдон (Grisbourdon) – у перекладi: сiрий джмiль; цим прiзвиськом-характеристикою надiляе Вольтер представника францисканського чернечого ордену.]
Що кинув iз Шандосом Альбiон,
В тiй корчмi Жанни назорив поставу —
І покохав, як батькiвщини славу.
Натуру мавши пiдлу та лукаву,
Ладний i чорту слатися до нiг,
Шахрай, обмовник, сповiдач i шпиг,
Вiн знав чаклунське таемниче дiло

,[39 - Вiн знав чаклунське таемниче дiло. – Кабала – мiстичне вчення в еврействi, що мало своi писанi пам’ятки. Прибiчники цього вчення провiщали майбутне, використовуючи Бiблiю як текст, що вимагае спецiального розшифрування через замiну лiтер цифрами i т. iн.]
Що перейшло iз глибини вiкiв
Вiд магiв та еврейських мудрецiв
I в нашу землю, Господевi милу…
Тепер його забули серед нас.
О днi тяжкi! О звироднiння час!

Вiн вичитав iз книг кабалiстичних,
Що Жанна – сил посланниця одвiчних,
Що носить пiд спiдничкою вона
Кiнець вiйни, для всiх iще незримий,
I заприсяг, у злi досягши дна,
Христом i чортом та всiма святими
Їi оплутать чарами земними,
Дiвочостi палладiй звоювать

,
В молитвах i блюзнiрствi невситимий:
«Британiю i церкву врятувать
Повинен я, склонившись перед ними;
Обом же iм ретельно послужу —
Ну, та й собi самому догоджу».

Пiд той же час, мужлай над мужлаями,
Погонич мулiв загадав те саме, —
І, правду мовивши про молодця,
Вiн був нiчим не гiрший за ченця,
І день, i нiч приносити готовий
Дарунки грубi дикоi любовi,
А рiвнiсть iхнiх станiв життьових
Могла б невинну спокусить на грiх.
На щастя, досi стид i чеснотливiсть
Перемагали невiдступну хтивiсть,
Та добре бачив Господа слуга,
До чого може призвести жага,
І, стрiвши раз суперника свойого,
Таку промову вiн сказав до нього:

«Вартнiшi ви, мiй рицарю, есте
За мули всi, яких ви глядите,
І гiднi недоторканоi дiви;
Вона чаруе серце i менi,
Обидва ми коханцi запальнi,
І вiрнiстю рiвняетесь менi ви.
Тож краще ласий шмат ми подiлiм,
Анiж змагатись без ладу над ним, —
Тодi б обидва щастя ми втеряли…
На неi я накличу сон мiцний,
Щоб спалося, не прокидалось iй,
А ми б над нею по черзi не спали».

По словi тiм вiн книгу ухопив
І викликав того спомiж чортiв,
Що звавсь Морфеем за старих часiв.
Цей дух тепер у Францii витае:
Як зранку велемовний адвокат
З Кюяса сипле блискавки цитат,
Вiн iз панами суддями дрiмае;
Удень вiн тихий навiвае сон
Нещасним, що новiтнiй Массiльйон
Їм каже казань на гугнивий тон,
І ввечерi одверто позiхае,
Трагедii чекаючи кiнця.

Отож, почувши виклик вiд ченця,
Вiн двi сови запрiг у колiсницю
I лине, щоб приспати голубицю.
До Жанни вiн, скрадаючись, iде,
I чорний мак на груди iй кладе,
І, знаючись на дiлi чародiйнiм,
В уста iй дише подихом сновiйним.
Так, люди кажуть, i чернець Жiрар

Невинну висповiдуючи дiву,
Із грiшних уст наслав на неi чар
І розбудив у нiй чортицю хтиву.

Тимчасом два гарячi джигуни,
Позичивши завзяття в сатани,
Стягли рядно, що Жанна ним укрита.
Вже костi кинуто на лоно iй,
Щоб вирiшить, кому в розвазi тiй
Судила доля перший крок зробити.
Тож перша Грiбурдоновi черга, —
І ворожбит розпалений плига
На Жанну… О святоi волi диво!
Прибув Денис – прокинулася Дiва.
Не зносять грiшнi сяева святих!
Зальотники, скотившися до нiг
Денисовi, що так заскочив iх,
Тiкають у розкритi навстiж дверi.
Отак у дiм, присвячений Венерi,
Зненацька завiтае полiцай:
Молодики, покинувши свiй рай,
Пiвголi, з вiкон, iз дверей, з балконiв
Плигають вiд служителя законiв,
Рятуються, наляканi украй.

Денис лагiдно Жанну утiшае,
Що вiд образи дикоi ридае,
І каже iй: «Обранко сил святих,
Бог королiв правицею твоею,
Яка нiколи не впадала в грiх,
Прогнати хоче бриттiв навiсних
I врятувати Францii лiлею.
Вiн може обернути, пресвятий,
У кедр лiванський очерет хисткий,
Моря вiн сушить, потряса долини
І свiт новий пiдносить над руiни.
Де ступиш ти – там залунае грiм,
I перемоги над чолом твоiм
Устане ангел огняний, крилатий,
I в славi вiчнiй будеш ти сiяти.
Іди ж, смиренну долю цю покинь,
Стань мiж героiв, стань мiж героiнь!»

На мову цю гучну i патетичну,
Утiшницьку та ще й теологiчну
У Жанни рот розкрився мимохiть:
Нi слова не далось iй зрозумiть.
Та благодать, прийшовши на пiдмогу,
До розумiння свiтить iй дорогу, —
І спалахнули в серця глибинi
Святих, високих поривiв огнi.
Вона уже – не наймичка вiднинi,
I iй до серця титул героiнi.
Так мiщанин i простий, i плохий,
Що скарб йому зоставив багатiй,
Халупу замiняе на палати,
З покiрливого робиться пихатий,
Вельможам гордим рiвня вiн тепер
I зве його простолюд: монсеньер.

Так гарна дiвчина, яку природа
Створила для гаремiв затишних
Чи для театрiв пишно-голосних,
А рiдна мати, скромна й тихохода,
Готова б повiнчати iз шевцем,
Коли з Амура ласки осяйноi
Опиниться нараз пiд королем, —
Уже й ходою ходить не такою,
І згорда поглядае навкруги,
I голос повен владного спокою,
А думи – королiвськоi ваги.
Лаштуючись до подвигу свойого,
Звичайно, з церкви почали дорогу
Денис i Жанна. Там при вiвтарi
(Усяке б здивувалося з такого!)
Упав з небес, яснiший вiд зорi,
Вояцький найдорожчий обладунок.
Архангел то Михайло надiслав
З небесних арсеналiв подарунок:
З шоломом там Дебориним сiяв

Той цвях, що смерть Сiзарi вготував;
Там камiнь був, що iз пращi Давида
Попав у Голiафа-лиховида,
Та щелепа, которою Самсон,
Як мила продала його в полон,
Лупив без жалю юнака i дiда;
Там меч Юдiти полум’ям горiв,
Який вона в коханця устромила —
I вельми Господевi догодила,
Його священний втiлюючи гнiв.
З такоi ласки Божоi щаслива,