скачать книгу бесплатно
Те все добро бере одважна Дiва —
Шолома, списа, панцира, меча,
Перев’язь, рукавицi до плеча,
І кiстку, й цвяха, й камiнця хапае, —
А серце славу вже передчувае.
Та як же слави без коня зажить?
Хiба що в цьому дiлi попросить
Погонича, нещасного з любовi?
Аж дивиться: осiдланий, готовий,
У золотi, в шовковому шитвi
Осел ревучий став на муравi,[40 - Осел ревучий став на муравi. – Вольтер попереджае читача: «Та як же слави без коня зажить?» i тут же замiнюе коня ослом; дальшими рядками про Пегаса i Гiппогрiфа (див. нижче) Вольтер знижуе героiчний образ, хоча зберiгае всi його властивостi: розсудливiсть, крилатiсть, вiрну службу героiнi поеми. Ще рiзкiше пiдкреслена пародiйнiсть перетворенням погонича вiслюкiв на вiслюка силою монаха Грiбурдона.]
Б’е копитами землю, нетерпливий,
Як той фракiйський кiнь золотогривий.[41 - Вольтер порiвнюе осла з конем iз Фракii або Англii («Comme un coursier de Thrace ou d’Angleterre»).]
На спинi мав вiн довгих двое крил,
Лiтав-бо й за далекий небосхил.
Отак Пегас, ясному вiрний Фебу,[42 - Пегас – мiфiчний крилатий кiнь, що зробив ряд послуг грецьким героям. Вiн спинив ударом копита гору Гелiкон, яка захиталася вiд спiву дев’яти муз; за пiзнiшими переказами, вiн переносив поетiв на священнi гори натхнення (Парнас, Гелiкон). Пор. сатиру Вольтера «Розмова Пегаса iз стариком» (Dialogue de Pеgas et du Vieillards 1773), в якiй згаданi героi поеми – «Жанна, нiжна Агнеса й обжерливий Бонно».]
Всiх дев’ять муз возив колись по небу;
Так Гiппогрiф на мiсяць голубий
Носив Астольфа – в Жанiв край святий
.[43 - Гiппогрiф – казковий крилатий кiнь середньовiччя. Вiн служив героям в iхнiх фантастичних мандрiвках. Італiйськi поети Боярдо i Арiосто використали образ Гiппогрiфа у своiх поемах. Астольф – хоробрий рицар, герой поеми Арiосто «Шалений Роланд»; обернений чарами на мирт, вiн був звiльнений феею Мелiоссоею, дiстав рiг, звуку якого не мiг витримати жоден смертний. З допомогою цього рогу Астольф учинив ряд подвигiв.]
Коли, читачу, хочете ви знати,
Що за тварина цей осел крилатий, —
Про це ще буде в повiстi моiй.
Та знайте: шанувать його годиться,
Бо в цiм ослi – небесна таемниця.
От героiня сiла на осла,
Денис, як завжди, променя сiдла, —
І линуть понад берегом Луари
Мерщiй кiнчати смертоноснi чвари.
Осел предивний то мов кiнь бiжить,
То, наче птах, пiдноситься в блакить.
А Грiбурдон, якому в серцi ласiм
Бажання знов прокинулись тимчасом,
Погонича на мула обернув
(Недарма-бо чаклун iз нього був!)
І iде ним услiд хоробрiй Дiвi,
Клятьби вигукуючи нечестивi.
Погонич мулiв, мул вiднинi сам,
Покiрний ворожбитовим словам,
Летить учвал – i ледве помiчае,
Що трохи iншу оболону мае.
Денис i Жанна поспiшали в Тур,
Де короля в полон забрав Амур,
Їм на шляху, при самiм Орлеанi,
Зустрiлися англiйцi, дуже п’янi;
Шукавши втiхи дикоi в винi,
Вони поснули; у тяжкому снi
Хропли солдати, слуги, капiтани —
І нiмували сурми й барабани.
Той голий лiг, не вкрившися й плащем,
А той простягся над своiм пажем.
Тодi Денис, неначе батько добрий,
Промовив стиха дiвчинi хоробрiй:
«Дитя мое! Нам розповiв поет,
Як Нiс, до Турна трапивши в намет
Удвох iз вiрним другом Еврiалом,
Рутульцiв сон довершував кинджалом.
Вiдоме й те хтозна з яких часiв,
Що достославний гордий син Тiдея
У товариствi мудрiм Одiссея,
Як Ресiв табiр морок оповив
,
Троянцiв сонних мертвими робив.
Чому й тобi задля свойого краю
Не вiдновити iхнього звичаю?»
«Нi, – мовить Жанна, – я письма не знаю.
Але на рицарську ступила путь
I вiдаю: лежачого не б’ють».
Ще не скiнчивши гордоi вiдмови,
Вона шатро золочене, чудове
У сяйвi мiсячнiм постерегла:
Особа, певне, там значна була.
Вино, окрасу доброго стола,
Там Жанна в кубки смiло наливае,
I пирогом вечеряе смачним,
І вдвох iз богопосланим святим
За короля французiв випивае.
Шандос у тiм наметi проживав
.
Горiлиць вiн, вояка грiзний, спав.
Вона бере меча його страшного,
Бере штани з едвабу дорогого:
Так Господiв улюбленець Давид,
Сауловi натрапивши на слiд.[44 - Саул – перший еврейський цар, був помазаний на царство суддею Самуiлом. Саул не виправдав надiй, i тому Самуiл ще за життя Саула помазав Давида, як наступника Сауловi, що спричинилось до ряду замахiв з його боку на життя Давида. Напередоднi бою при Гелвуi Саул, з допомогою славетноi чародiйки з мiста Ендор, викликав тiнь померлого Самуiла, що провiщав йому поразку. Пiсля цього бою Саул заколов себе мечем.]
Низьке бажання помсти занехаяв,
А тiльки шмат плаща його вiдкраяв
I царедворцям навiч появив,
Що мiг зробити, тiльки не зробив.
Бiля Шандоса, юний та вродливий,
Спав юний паж, у забуттi щасливий.
На лiнii, вiдкiль початок нiг,
Амур би сам йому позаздрить мiг.
Поблизу нього каламар похiдний
Стояв з чорнилом – доказ очевидний,
Що хлопець вiршi звечора писав
Красунi тiй, яку вiн покохав.
Пречиста Жанна узяла чорнило
I на озадку хлопцевому смiло
Лiлеi три в один виводить мах.
Святий дивився з радiстю в очах,
Як зад англiйця, свiжий та круглявий,
Скрашае герб французькоi держави.
Хто ж був уранцi, наче звiр, лихий?
Шандос, i так з похмiлля сам не свiй.
Побачивши у хлопця в мiсцi певнiм
Три лiлii,[45 - Лiлiя – геральдичний знак французьких королiв.] вiн, повен гнiвом ревним,
Лукаву зраду в цьому добача
І кидаеться по свого меча…
Ох! нi меча, анi штанiв немае!
Вiн стогне, вие, очi протирае, —
I врештi думка родиться ясна,
Що це зробив не хто, як сатана.
І променю, й крилатому ословi,
Що Жанну нiс крiзь хмари пурпуровi,
Було б за жарти й землю облетiть!
Вони до двору добулися вмить.
Святому досвiд показав недавнiй.
Що люблять жарти царедворцi славнi.
Почути мiг би тут iзнову вiн,
Як од Рiшмона, дотеп не один,
А з того люди втратили б пошану
До нього й до епископського сану.
Та хитрощiв не вчитися святим!
Щоб висловити королевi-пану,
Що слiд було, подобу вiн узяв
Одвертого Рожера Бодрiкура
.
Той рицар – щира i тверда натура —
Любов, проте, у короля придбав.
«Королю! – вiн до Карла промовляе, —
Ви тут собi замкнулись, як у раi,
Амуровi вiддавшися в полон,
І це чоло, де сили всемогущi
Накреслили суворий свiй закон,
Троянди лиш вiнчають запахущi!
Ви залишили лютим ворогам
Краiну й трон, вiд Бога данi вам!
Ідiть на смерть або на перемогу,
Ударте на британцiв навiсних!
Вам сам Господь показуе дорогу
До славних дiл, до лаврiв бойових!
То ж вiн мене навчив цiеi мови,
Вiн засмутився з вашоi любовi,
Вiн допомогу обiцяе вам!
Ідiть же: слава вас чекае там!
У цiй вiйнi ви будете щасливi,
Лише довiртесь непорочнiй дiвi,
Яку сюди, королю, я привiв.
Вона для вас врятуе трон батькiв.
Махне вона могутньою рукою, —
І в прах паде нахабний супостат…
Нехай уже залежнiсть вiд дiвчат
Вам силою присуджена святою, —
Покиньте ту, якоi згубний чар
У вас одваги заглушае дар,
I тiй услiд без роздуму iдiте,
Що ваш вiнець прийшла оборонити».[46 - В оригiналi: «Suivez du moins cette auguste amasone. C’est votre appui, c’est le soutien du tr?ne – рядки, якi значною мiрою повторюють сказане Вольтером у VII пiснi «Генрiади»: «Et vous brave amasone, la houte des Anglais et le soutien du tr?ne». – «Ви, смiлива амазонка, ганьба англiйцiв, пiдпора трону». Порiвняти у Шекспiра: Карл каже Іоаннi: «Стiй, стiй! Ти амазонка i б’ешся святим мечем Дебори» (Генрiх VI, дiя І, сцена II).]
Агнеса люба Карловi була,
Та честь кохання те перемогла.
Бiйця старого заклик патетичний
У нього сон розвiяв летаргiчний:
Так в оний день, що нам Господь прорiк,
В сурму заграе ангел-вiстiвник,
І прах оживить, i гроби розкрие,
І збудить мертвих голосом надii.
Король ожив, король огнем горить,
Вiйни вiн бачить заграви червонi,
Гукае, слiв не тратячи: «До бронi!» —
І гострий спис в руцi його дзвенить.
Та впали в душу сумнiв i тривога,
Коли минув той порив запальний:
Чи перед ним посланниця вiд Бога,
Чи, може, дух наслав ii лихий?
Чи вiсть благу несе ii поява,
Чи дiе сила тут якась лукава?
Тож, повернувшись до красунi, вiн
Сказав слова, з яких не без причин
Почервонiла б iнша, а не Жанна:
«Скажiть, а справдi ви ще чиста панна?»
На те вона: «Нехай аптекарi,
У круглих окулярах лiкарi,
Жiнки статечнi, весь народ учений
