скачать книгу бесплатно
Вона на стовп, де смерть зустрiти iй
Приречено, – i скрикнула: «О милий!
Твiй образ навiть на краю могили
В очах у мене квiтне i горить!
Повiк його в душi моiй не вбить!»
Та ревнi сльози мову зупинили,
I падае, знеможена вiд мук,
Вона безсило на камiнний брук
З розпущеною на плечах косою,
Усiх, проте, дивуючи красою.
Аж тут наблизився Сакрогоргон,
Слуга архиепископськоi волi,
Безчесний посiпака та шпiон,
З мечем в руках i з пiдлiстю на чолi,
I крикнув: «Я ладен заприсягтись,
Що всi грiхи в цiй дiвчинi зiйшлись,
Що вiддають катюзi по заслузi.
Хто з цим не згоден – тим негайно, друзi,
Мечем своiм я мозок розсiчу!»
Сказавши так, ударив по мечу
Зухвало вiн, i гордою ходою
Пiшов помiж барвистою юрбою,
Жахаючи й простолюд, i панiв.
Лихий огонь у поглядi свiтив,
Уста кривились усмiхом жорстоким,
I кожен, хто з його стрiчався оком,
Не важився перечити суду
I захищать красуню молоду:
Усi боялись лютоi погрози
I потихеньку проливали сльози.
Прелат, що на балконi аж устав,
Слузi своему духу пiддавав.
Наш Дюнуа, ширяючи над мiстом,
Зайнявся враз бажанням пломенистим
Зухвальця покарати так як слiд,
Бо Доротеi чарiвничий вид
Не тiльки захват викликав i подив,
А й безневиннiсть серцевi доводив.
На землю вiн з осла свого плигнув
I крикнув: «Гей, нахабо, я прибув,
Щоб довести мечем моiм хоробро,
Що дiвчину ви засудили добру,
Яка грiха вчинити не могла,
Що ти брехун, гидка потвора зла!
Та перше я спитаю в Доротеi,
Яке тут винувачення до неi
Прикладено, i що за дивна хiть —
Таких красунь на полум’i смалить!»
Грiзним словам тим вельми здивувавшись,
Увесь народ почув приплив надiй,
Сакрогоргон, на смерть перелякавшись,
Удав, що прагне вийти на двобiй,
А сам прелат, хоч i велично строгий,
Не мiг сховати власноi тривоги.
Жан Дюнуа, Луi шляхетний син,
Вiддав доземний дiвчинi уклiн.
І почала вона оповiдання
Про огрiх свiй i про своi страждання.
Осел, на церквi сiвши, наче птах,
Уважно слухав рiч ii цiкаву,
А весь Мiлан у щирих молитвах
Благословляв негадану появу.
Пiсня сьома
Як Дюнуа врятував Доротею, засуджену iнквiзицiею на смерть.
Як на веснi життя мого, колись,
Мене красуня кинула кохана, —
