скачать книгу бесплатно
А тiнь йому: «Печаль моя велика!
Дитя! Святого бачиш Домiнiка!»
На це iм’я, вiдоме нам з iкон,
Аж поточився бiдний Грiбурдон
Та й каже, кладучи хреста на себе:
«Ви в цiй безоднi, ви, обранець неба,
Святий, апостол, Божий посланець,
Надiя церкви, вiрних душ отець, —
Ви з грiшниками, ви з еретиками
Караетесь! Господня сила з нами!
А де ж вона, небесна благодать?
О люди! Годi молитви читать
Усiм святим, як ви до того звикли,
Коли на них диявол гострить iкли!»
На те iспанець чорно-бiлий знов:
«А, що вже нам до всiх людських розмов!
Нехай вони чи гудять там, чи славлять —
Бiгме, тепер однаково менi:
Де нас нема – акафисти нам правлять,
А де ми е – печуть нас на вогнi.
Одному храми дорогi будують, —
А вiн, бiдаха, вариться в смолi;
Той вiд усiх проклятий на землi, —
Аж зирк! Вiн там, де праведнi царствують.
Що ж, бач, до мене, то мене катують
Цi бестii нiяк не без пiдстав:
Я альбiгойцям муки завдавав,
Призводив iх, нещасних, до загину.
Мене печуть, бо пiк i я, мiй сину».
Та годi! І залiзним язиком,
Що без угаву, вiчно говорив би,
Я всiх святих, проте, не полiчив би,
Диявольським уловлених гачком!
Коли ж ото чортячий набрiд милий
Із гостем зазнайомився новим, —
Усi його тiсненько обступили
І заволали голосом одним:
«Скажи, скажи, славетний Грiбурдоне,
Чому в цей вир, од слiз людських солоний,
Так рано ти, дочасно прилетiв?
Що сталося? Як ти життя скiнчив?»
«Панове! – францисканець одповiв. —
Я розкажу вам об своiй пригодi,
I то правдиво, запевняю вас:
Умер я, панство, то й брехати годi,
Хоч за життя брехав я повсякчас.
Слуга ваш завжди вiрний, нелукавий,
Для вашоi та для своеi слави
Там, на землi, я подвиг учинив,
Що все чернецтво шаною покрив.
Погонич мiй – що за тварюка, нене!
Суперник спiв достойний i для мене!
—
Коли до працi вмовленоi став,
Гермафродита навiть здивував.
Та й я, сказати, сил усiх доклав,
Щоб те створiння, палом знамените,
Потворну ту самицю вдовольнити,
За послуги, яких не бачив свiт,
Вiддав нам дiвчину Гермафродит,
I люба вже надходила хвилина,
Де стратила б невиннощi невинна:
Їi руками мiцно я стискав,
Погонич мiй iззаду обiймав, —
Гермафродит зо смiху аж лягав.
Але зненацька – диво над дивами! —
З небесних, понадхмарних верховин
(Де ми, з вiдомих добре нам причин,
Нiколи не опинимося з вами)
Спускаеться той довгоухий звiр,
Який – це нам iз Бiблii вiдомо —
Озвавсь до Валаама по-людському,[81 - За бiблiйними переказами, ослиця пророка Валаама заговорила з ним, коли вiн не помiтив ангела, що перепинив йому шлях.]
Як iхав той серед високих гiр.
Була на ньому вишита кульбака,[82 - Кульбака – сiдло.]
При луцi меч одгострений дзвенiв;
Вiн крила мав, – а вже така ознака
Не для звичайних створена ослiв.
Як Жанна те побачила, панове, —
«Це мiй осел! – гукнула: – Друг чудовий!»
Мене вiд жаху так i затрясло, —
А вiн пiдбiг, той дивогляд ухатий,
До Дюнуа, немовби хтiв сказати:
«Сядь, рицарю, до мене на сiдло!»
Сiв Дюнуа на нього та й поiхав,
Але на нас, панове, не вiд нас!
Свого меча вiн вихопив iз пiхов, —
Ох, та й страшний настав для мене час!
Пан Сатана тут може пригадати
Хвилину схожу, день отой проклятий,
Коли вiн мався з Богом воювати,
I враз Михайло iз мечем в руках
На нього налетiв у небесах.
От-от мене вояка був би вдарив, —
Та кинутись намислив я до чарiв.
Свое лице нараз я вiдмiнив,
Позбавився кошлатих, чорних брiв
І обернувсь на дiвчину свiженьку,
Струнку, хорошу, чисту, молоденьку.
Як золото, густа вилась коса,
Грудей iще недiткнутих краса
Просвiчувала крiзь тонкий серпанок.
Усi принади чарiвних панянок,
Всi iх манери я здолав вiддать,
А перш за все – невинностi печать,
Що завжди обiцяе так багато —
І бiльше раз у раз, нiж може дати.
В очах горiла пристрасть потайна,
Що й мудреця б старого запалила,
Що серце б дике, кам’яне сп’янила,
Як келих наймiцнiшого вина.
Бастарда в серце влучила вона:
Меча свого вiн був пiдняв на мене
Од ревностi, од лютостi шалений —
I думав я, признаюсь навпростець,
Що Грiбурдоновi настав кiнець.
Та глянув рицар – i рука упала.
Колись Медуза,[83 - Медуза (грец. мiф.) – одна з трьох Горгон, змiеволоса дiва. Кожен, хто подивився на неi, обертався в камiнь; герой Персей одрубав iй голову.] кажуть, обертала
Усе на камiнь поглядом нiмим.
Зробив я iнше з ворогом моiм.
Заслiплений дiвочою красою,
Вiн випустив свою нехибну зброю,
I зрозумiло б навiть i дитя,
Яке його проймало почуття.
До мене щастя, бачиться, схилялось, —
Але не так iсклалось, як жадалось.
Погонич мiй, що хижо обiймав
Дебелi стегна войовницi-дiви,
Любов’ю враз до мене запалав,
Побачивши мiй стан легкий, знадливий.
Ох, друзi! Та чи ж думав я коли,
Щоб чари нiжнi i тонкi могли
Сподобатись такому мугиряцi?
Із Жанною не докiнчивши працi,
Напризволяще вiн пустив ii.
Пiшли за вiтром хитрощi моi!
Красуня, опинившися на волi,
Взяла меча, який валявся долi,
Покинутого грiзного меча, —
I утекти вiд неi не вдалося:
Вона мене вхопила за волосся
І вдарила – ой леле! – з-за плеча.
Тодi я з милим розлучився свiтом,
І що там сталося з Гермафродитом,
Із Жанною, з бастардом-вояком,
З погоничем ослячим та з ослом —
Довiдатись уже не мав я сили.
Одно скажу: «Щоб iх чорти вхопили!»
Так докiнчилась повiсть жалiбна.
Смiялось пекло, аж гула луна.
Пiсня шоста
Пригоди Агнеси та Монроза. Храм Слави. Трагiчна пригода Доротеi.
Покиньмо пекло, яму ту бездонну,
Де з Люцифеpoм[84 - Люцифер, або Фосфор, – за стародавньою мiфологiею, свiтлоносець; у бiблiйних i пiзнiше християнських переказах диявол мав iм’я Люцифера.] Грiбурдон горить,
Знесiмося на крилах у блакить,
Землi огляньмо неосяжне лоно.
Гай-гай! Те саме пекло вiть-у-вiть!
Чеснота тут караеться без мiри,
Тут сонце правди ганьблять лицемiри,
Мистецтво гине, розум пропада,
Високi душi зникли без слiда.
Полiтика пiдступна i лукава
По всiх усюдах заступае право;
Священики, що не втекли вiд них,
На мудрецiв озброюють дурних;
Прагнючий Зиск, що над усiм царюе,
Що мир дае нам i вiйну диктуе,
Ховае в скриньцi золото свое
I кволих сильним завжди продае.[85 - І кволих сильним завжди продае (Vend Je plus faible aux crimes du plus fort) – та сама думка i майже в тих самих словах повторюеться в трагедii Вольтера «Меропа» (Меигоре), дiя І, картина 2.]
О люди, бiдний, нерозумний роде!
Навiщо муки тi здалися вам?
Ви, навiть i оддавшися грiхам,
Не вмiете шукати насолоди!
Коли покара вас чекае всiх, —
Грiшiть, але нехай прекрасний грiх
Провадить вас на неминучi сходи!
Сорель Агнеса зналася на тiм.
Одно лише закинути iй можна:
Вона любила палко, як не кожна.
Я це прощаю з розмислом таким,
Що й сам Господь ii не покарае:
Нема невинних i в самому раi,
До святостi дорога – каяття.
Рятуючи дiвочiсть, як життя,
Зрубала голову з одного маху
Хоробра Жанна ласому монаху,
А наш осел, предиво з-мiж ослiв,
Що Дюнуа на нього верхи сiв,
Надумався з героем вiдлетiти,
