скачать книгу бесплатно
З височини небесного склепiння
Денис дивився, повен спiвтерпiння,
На Жанну д’Арк у муках та в сльозах.
Злетiв на землю сам би вiн, як птах,
Та ба! Це не було в його руках.
Зчинив великий шум у небесах
Мандрiвкою своею небожитель.
Святий Георгiй, Англii святитель
,
Обурювався вельми, що Денис
Без дозволу злетiти смiв униз
I брав там участь у военнiй бурi.
Святi перекорятись почали
І пiд кiнець на лайку перейшли.
В англiйського святого у натурi
Є завжди риси грубi та понурi,
I хоч живе в Господнiм вiн раю,
Отчизну скрiзь нагадуе свою.
Так дехто, i потрапивши в палати,
Манер не може простих подолати.
Тут час менi, читачу, вiдпочить:
Ще довга путь, i можна притомиться.
Дух одведу, щоб вiрно повiстить,
Що смiлива пережила дiвиця,
Земнi дiла очам твоiм явить,
Пекельнi i небеснi таемницi.
Пiсня п’ята
Чернець Грiбурдон, що хотiв згвалтувати Жанну, по справедливостi потрапляе в пекло. Вiн розказуе про свою пригоду чортам.
Шануйте, друзi, Бога в небесах,
Живiть, як добрi, вiрнi християни,
Бо час гiркого каяття настане!
За юних лiт кружляв я по шинках
З гульвiсами, своiх бажань рабами,
Що тiльки й знали чарку та повiй,
А про святi й не згадували храми, —
Служитель церкви був для них смiшний.
І що ж? Еге! Розбилась повна склянка:
Кирпата смерть з косою у руках
Перетинае iм веселий шлях,
І вiсниця Атропи, лихоманка,
Гидка, кульгава Стiксова дочка[74 - Атропа, одна з трьох Парк, богинь долi, уривала нитку життя. Стiкс – у старогрецькiй мiфологii рiчка, якою душi померлих переправлялися в пекло.]
Голубчикiв чатуе з-за кутка.
Тодi нотар або служниця стане
Над бiдолахою: «Пора вже в путь!
А де вас поховати, добрий пане?» —
Уста поблiдлi спiзнено зiтхнуть,
І спiзнено прокинеться сумлiння,
Страшний мучитель для безбожних душ,
Вiн молитви шепоче по-латинi
Святому Роху i святiй Мiтуш
,
Додержуеться всiх церковних правил, —
Шкода! Пiд лiжком притаiвсь диявол,
Чигаючи на нього. Вiдлетить
Душа iз тiла – i нечистий вмить
Їi хапае хижо та запекло
І в пазурах страшних несе у пекло,
Де душ таких чимало вже сидить.
Якось, читачу, в житлах попiдземних
Сам Сатана, вождь сил усiх таемних
,
З пiдданими гучний бенкет справляв.
У пеклi райських не чекай забав,
Своi там веселитися причини:
Якраз гуртом чималим капуцини,
Которийсь папа, кардинал товстий,
Якийсь король пiвнiчний, три абати,
П’ять радникiв та iнтендант пузатий
Попались iм – добуток дорогий! —
На сковорiдки, над огонь страшний
Нечистих сил владика чорнорогий
У колi найповажнiших чортiв
Пекельний нектар, наче брагу, пив,
Приспiвуючи весело до нього, —
Аж тут зачувся гомiн од ворiт:
«А! Любий гостю! Шана i привiт!
Це вiн, панове, емiсар наш ревний,
Наш любий брат, наш друг сердечний, кревний.
Це Грiбурдон, нам вiрний повсякчас!
Святий панотче! Просимо ж до нас,
Люциферiв достойний побратиме,
Апостоле диявольських наук!» —
I почалось мiцне стискання рук
Із криками помiшане гучними,
А далi вся ватага пiдвела
Ченця до бенкетового стола.
На рiвнi ноги звiвся цар геени
Та й каже: «Рано ж ти прибув до мене,
О найславнiший з гультяiв святих!
Ще б на землi хоч трохи послужити!
Таж тiльки ти з краiни франкiв мiг
Чортячу семiнарiю зробити,
Ти найпильнiше мiй устав берiг!
Але чи ж горю помогти словами?
Бери-но чарку, пий, гуляй iз нами!»
Цiлуе, вдавшись у священний жах,
Свойого пана в копито монах
I невеселим оком поглядае
На огняне просторище безкрае,
Де пробувають серед мук страшних
Убивство, зрада, непокора, грiх.
Нечистий дух усiм там верховодить,
Усе земне там смерть собi знаходить,
То кладовище розуму, знаття,
Краси, любовi, радостi життя,
То юрми безконечнi, незлiченнi
Дiтей небес, пiдкорених геенi.
Туди, читачу, попадае в бран
Король найкращий i лихий тиран.
Караються в тiй огнянiй пустелi
Траян хоробрий, мудрий Марк Аврелiй,[75 - Марк Аврелiй (Marcus Aurelius, 121–180 н. е.) – римський iмператор з 161 p.; фiлософ-стоiк, автор морально-фiлософського трактату «До самого себе», написаного у формi щоденника.]
I добрий Тiт,[76 - Тiт (Titus Flavius Vespasianus, 40–81 н. e.) – римський iмператор з 79 p., ще за життя батька брав дiяльну участь у керуваннi державою; римськi iсторики вихваляли його справедливiсть i пiклування про пiдданцiв; пiсля вiдомого вибуху Везувiя, що зруйнував Помпею, зробив розпорядження про допомогу жителям, якi врятувалися; йому приписують фразу: «Я втратив день», яку вiн нiбито казав, якщо протягом дня не зробив доброго дiла.] опора людських прав,
І два Катони, вороги пороку,[77 - Катон старший (Cato Marcus Portius, II ст. до н. е.) на посту цензора боровся за чистоту римськоi моралi. Катон Утiцький – внук попереднього, вiдзначався доблестю i мужнiстю; зазнавши поразки у боротьбi з Цезарем, вiн укоротив собi вiку.]
І Сцiпiон, що пристрасть подолав,
Що Карфаген переборов жорстоко.
На полум’i там смажаться Платон,
Гомер божественний i Цiцерон,[78 - Цiцерон (Cicero Marcus Tullius, 106 – 43 до н. е.) – видатний римський промовець i полiтичний дiяч, боровся проти зловживань римських адмiнiстраторiв, обстоював принципи аристократичноi республiки.]
I вiн мудрець мiж мудрецiв единий,
Сократ, кого замучили Афiни.
Там навiть доброчесний Арiстiд,
Солон правдивий[79 - Солон (VII–V ст. до н. е.) – афiнський законодавець; з його iменем пов’язане встановлення законiв («Закони Солона»), що означали перемогу демократii над аристократiею. Арiстiд (VI–V ст. до н. е.) – афiнський полководець i полiтичний дiяч, учасник греко-перськоi вiйни; був вождем партii, що обстоювала iнтереси землевласникiв i боролася з партiею торговельного капiталу. За словами грецьких iсторикiв, був зразком доблестi i патрiотизму. Вольтер, садовлячи античних фiлософiв i найбiльш шанованих ним полiтичних дiячiв у пекло, пародiюе християнську традицiю, особливо яскраво виявлену у Данте в «Божественнiй комедii»; згiдно з цiею традицiею, всi цi дiячi, незважаючи на своi властивостi, повиннi горiти у пеклi, як «поганцi».] – серед людства перли:
Хоч прожили життя вони як слiд,
Але шкода – без сповiдi умерли.
Та здивувавсь найбiльше Грiбурдон,
Побачивши у казанi гарячiм
Святих i королiв, якi закон
Несли Господнiй темним i незрячим.
Одним iз перших там король Хлодвiг
.
Читальник мiй дивуеться, я знаю,
Що вiн у пеклi опинитись мiг,
Пiдданим одчинивши браму раю.
I справдi дивно: тут, серед поган,
Найперший серед франкiв-християн!
Що ж, – легко я розвiю цей туман:
Хрещення – не рятунок це для того,
Хто злочинами душу забруднив, —
А цей Хлодвiг себе грiхами вкрив,
Було жорстоке, люте серце в нього;
Ось через що – подумайте самi —
Його святий не врятував Ремi.
Серед царiв могутнiх та величних,
Оселених в падолi мук довiчних,
Був також i великий Костянтин.
«О доле! – здивувався францисканець, —
Та як же мiг сюди потрапить вiн,
Фундатор церкви, Господа обранець?
Богiв фальшивих зруйнувавши храм,
Вiн з ними в пеклi опинився сам!»
А Костянтин одповiдае щиро:
«Хоча поганську розметав я вiру,
Хоч на руiнах давнiх вiвтарiв
Я богу правди ладан воску рив,
Та речi цi, високi й урочистi,
Для власноi робилися користi.
Церкви священнi мав я за щаблi
До кесарського трону на землi.
Розкошi, втiхи, гордiсть, любослав’я —
Ось божества, которим слугував я,
А злото християн i iхня кров —
То шлях, яким я до фортуни йшов.
Лукавством i злобою оповитий,
Свого я тестя зважився убити.
Розпутним палом виповнений вщерть,
Залитий кров’ю, лютий та безсилий,
Я жiнку й сина засудив на смерть,
Од ревнощiв та од жаги сп’янiлий.
Тож досить, Грiбурдоне, е причин,
Щоб катувався в пеклi Костянтин».
Святий отець дивуеться дедалi:
У вiчнiм царствi муки та печалi
Куди лиш глянь – то славний казнодiй,
То мудрий доктор, то прелат товстий,
Ченцi з Мадрида i чернички з Рима,
Сповiдачi вельмож, монархiв, дам,
Що перед пеклом рай спiзнали там
Із дочками духовними своiми.
Цураючися всiх отих прояв,
У чорно-бiлiм одязi стояв
Монах iз шевелюрою, як миска, —
I посмiхнувсь лукаво син Франциска:[80 - Франциск Ассiзький – засновник чернечого ордену францисканцiв, що проповiдував зречення власностi.]
«Цей бовдур богомiльний i тупий
Одягся, бачу, в якобiнський стрiй…»
«Гей! – крикнув вiн. – Скажи, хто ти такий?»
