скачать книгу бесплатно
I наш герой уперше затремтiв.[73 - До оповiдань Гiльома Ваде включено вiршований епiзод «Що подобаеться дамам» (Ce qui plait aux dames); його герой Роберт мае стати чоловiком феi. Розгортання подiй нагадуе пригоду Дюнуа в замку Гермафродита.]
Проте, найлюб’язнiший з воякiв,
Вiн господинi вiдплатити гречно
За учту гостелюбну i сердечну
Бажае, занедбавши зiр i смак.
«Тим бiльше слави!» – думае бiдак.
Але дарма себе вiн непокоiв:
Бувае неможливе й для героiв.
Отож, хоча й запавши у печаль,
Гермафродит до нього мае жаль,
Улещений i врадуваний потай
Зусиллями одважного бiйця:
Хоч не дiйшла належного кiнця,
Але ретельно почалась робота.
«Узавтра, – каже панi, – довести
Ви можете змагання це до краю.
Я бiльше сил, мосьпане, вам бажаю,
Щоб шану нiжнiстю перемогти».
Аж ось Аврора золота на сходi
Оповiстила ранок всiй природi.
Коли вона поглянула на свiт,
Знов чоловiком став Гермафродит.
Тож, по-новому жадiбний i хтивий,
Іде в опочивальню вiн до Дiви,
Покров зривае нiжний та легкий
I непристойно гладить перса iй,
Поганячи цiлунком, як повiю,
Святих пiдпору, Францii надiю.
Що бiльше шалу – то бридкiший вiн!
У гнiвi суто християнськiм Жанна,
Нiяких не ясуючи причин,
В мерзенну пику затопила пана.
Отак, бува, у мене на ланах
Кобила горда, вся в пiстрявих плямах,
На мускулястих i твердих ногах,
Немов тигриця, з полум’ям в очах,
Осла тупого одбивае замах,
Що на озадок любий був iзлiз —
І, вдарений, аж покотився вниз.
Та зле вчинила дiвчина, хоч браво:
Господар на пошану мае право.
Звичайно, соромливiсть боронить
Повиннi всi дiвчата й навiть дами,
Але ж як принц навколiшки стоiть,
Чи дивовижний генiй перед вами, —
Його в лице не випадае бить.
Гермафродит, хоч був гидкий, як грiх,
Іще в життi не зазнавав такого,
Ба й зважитись нiхто б на те не мiг.
Вiн галасуе, кличе слуг своiх —
Пажiв, лакеiв, гайдукiв усiх —
I з натовпу до нього докотилось:
«На Дюнуа вона б так не гнiвилась!..»
Брехнi трутизно, наклепiв жало,
Гадюки чорнi чорноi обмови!
Як при дворi французькому, кубло
Ви в’ете й там, де сяе цвiт любовi!
Ображений подвiйно, наш тиран
Страшний, кривавий укладае план
I слугам каже часу не барити —
Обох на кiл негайно посадити.
Покiрнi слуги, чувши вирок цей,
Високi палi ставлять для гостей —
I смерть дочасна мае там скосити
Ясноi Францii найкращi квiти!
Челядники бастарда роздягли,
Зв’язали i на мiсце привели,
Де гордовиту, чисту i вродливу
Юрба нахабна мучила вже Дiву:
За вроду i за смiливий удар
Їй смерть готуе свiй кривавий дар.
Ведуть ii, рiзками затинають,
Сорочку з тiла бiлого зривають
І катовi лихому вiддають.
А Дюнуа, йдучи в останню путь,
Дочасно вмерти маючи не в битвi,
Високу душу вилива в молитвi.
Та гордий вiн, як сокiл на ловитвi,
Аж навiть i призвичених катiв
Перед героем подив охопив!
Коли ж побачив муки вiн тiеi,
Що за французькi мстилася лiлеi,
А мала тут прийнять земний кiнець, —
Прокляв вiн долi лютий рiшенець,
На постать вiн поглянув, що коханням
Не осквернив ще жодний чоловiк.
І так заплакав над ii стражданням,
Як над своiм не плакав би повiк.
Така ж, як вiн, i гордовита, й чула,
В жахливий час вона i не здригнула,
І погляд промовляв ii палкий,
Що лиш його на свiтi жалко iй.
Прекрасних тiл солодка бiлоснiжнiсть
У них будила обопiльну нiжнiсть, —
Та боляче, коли любов така
Лиш на краю могили виника.
Уже ж бо, повен заздрощiв i гнiву,
Двоснастий звiр прислужникам велить,
Щоб пару цю, як каже вiн, зрадливу
На гостроверхi палi посадить.
Аж тут зненацька, нiби грiм iз хмари,
Розлiгся голос: «Гей, не треба кари!
Стривайте!» – І спинилися кати
На цi слова, затамувавши подих.
Що ж? Дивляться: стоiть чернець на сходах
У каптурi, як iм велить закон.
То був, панове, друг наш Грiбурдон.
Як гончий пес, що оленя легкого
Такий приемний, запашний для нього
Почутив слiд – i лине по кущах,
Куди його веде солодкий пах,
І хоч не бачить, а напевне знае
Тропу, якою звiрина бiжить,
Анi на що круг себе не зважае,
З дороги не збиваеться й на мить, —
Так добрий син Ассiзького Франциска
За Жанною без одпочинку гнав
На мулi, що мiж хащами стрибав,
Гойдаючися, мов тяжка колиска.
«Гермафродите! – крикнув вiн. – Ім’ям
Отого яблука, що з’iв Адам,
Ім’ям побожноi твоеi ненi,
Ім’ям отця, що з генiiв був генiй,
Благаю: любу вiдпусти мою.
За них себе на послугу даю.
Як цей герой i ця-от красна дiва
В тобi збудили справедливий гнiв, —
Я з цим-от дiлом справлюся щасливо!
Ти знаеш, хто я, то не тратьмо й слiв.
На мулi незвичайному сиджу я —
З ним працю незвичайну подiлю я,
І ти не раз промовиш навпростець:
Мул варт ченця, а мула варт чернець,
Нехай iде до лиха цей вояка,
А Жанна – неабияка присмака
Для нашого знавецького стола.
Цiна за неi всяка – замала».
Огидою та пострахом чернечi
Незайманицю виповнили речi,
Чеснота-бо i дум високих стрiй
Були дорожчi за рятунок iй.
Душi ii небесне поривання
Бороло все, ба навiть i кохання.
Гарячi сльози по щоках бiжать,
Вiд сорому нещасна червонiе
І очi в марнiй закрива надii:
Не бачити й небаченою стать!
А в Дюнуа тяжкi думки горять.
«Як! – дума вiн: – Розстрига i ледащо
Цю квiтку Францii зiрве найкращу,
Яку так пильно, ревно я берiг,
Про землю дбавши прадiдiв моiх!»
Маснi ченцевi речi спокусили
Потвору злу, що прагнула забав;
Гермафродит, удавши усмiх милий,
Ченцевi любострасному сказав:
«Що ж, згоден я! Готуйте вашi сили
Ви, отче, з мулом для солодких справ.
Французiв цих – берiть, коли схотiли!»
Жезл Якова товстий мав Грiбурдон
І персня, й ключ, которi Соломон
Зоставив нам, i чарiвну тростину,
Що нею слугувався фараон,
І ту мiтлу, на свiтi цiм едину,
Якою вiдьма, лиса, мов колiно,
Злетiла, як покликав цар-пастух,
Щоб викликати Самуiлiв дух.
Був наш чернець у чаклуваннi зух:
От коло вiн накреслив за хвилину,
Сипнув землею на свою тварину
I кiлька слiв магiчних проказав,
Що Зороастр колись iх уживав
.
На тi слова з диявольськоi мови —
О дивина! Чудуйтеся, панове! —
Наш добрий мул зiп’явсь на двi нозi,
А далi (все робилось по черзi)
I голова круглiшою зробилась,
І шапочка на головi вродилась.
Отак колись за гордiсть пишний цар
На бугая повернений був богом,
Сiм лiт не iв окрiм трави нiчого,
А як людина знову стала з нього, —
Збагнув Господь марноту всiх покар.
