скачать книгу бесплатно
І я мовчав, а без вагань, сумнiвiв крутився в коловоротi гемонськоi роботи. Став патентованим активiстом у всiй околицi й окрузi. Пiшов угору: вибрали членом Окрправлiння Робос, поiхав як делегат на губернiяльний з’iзд i став членом Губправлiння Робос, а незабаром призначили iнспектором окрнаросвiти.
– Ти ще не в партii? – дивувався не один мiй близький товариш-партiець.
– Хiба не все одно – партiець я чи безпартiйний?
– Чудак ти. Канечно не все одно. Партiець мае запевнений авторитет, довiр’я, перспективу, а ти що? Сумнiвна безпартiйна мелоч. Подавай заяву, приймуть. Я сам даю рекомендацiю…
По довгiй надумi подаю анкету. Та не так легко. «Утримались»[16 - Типовий бiльшовицький вислiв: задержатись до часу, поки провiдаються докладнiше про справу.], а секретно постановили: «На три мiсяцi «прiкрепiть» до партiйця з дореволюцiйним стажем, щоб розкусити мене досконально». Три мiсяцi терся коло мене цей «дореволюцiйний», виюджуючи моi погляди на нацiональне питання, на природу Украiни, iсторiю ii, петлюрiвщину. Не догадувався, чого власне з мене хочуть. Аж стало ясно…
У момент найбiльшого розгону працi й авторитету, коли, здавалось, я був найчервонiший, покликали мене до ГПУ. Слiдчий напав на мене так, нiби я пiйманий учора в лiсi.
– Товариш слiдчий! За кого ви мене вважаете? Мене приймають до партii…
– Да ето ми увiдiм. За старие грешкi сперва нужно расплатiтся.
– Якi грiшки, товаришу? Не берiть на бога. Я ляканий уже не раз…
– В Петлюри ви служiлi?
– Про це мене вже третiй раз питають. Подивiться в справи, там вiдповiдь занотована.
– Меня ви не учiте, а отвечайте, в какiх бандах принiмалi участiе?
– Нiчого я про це не знаю i прошу тону не повищати.
– А Сiрецькаво знаете? – кинув слiдчий злобно.
– Не чув такого i не знаю, – вiдповiдаю байдужно.
– Зато он вас прекрасно знает!
– Ну й що з того? Хай знае. Мало хто мене не знае.
– А вот что, – встав слiдчий, стукнувши рукою в теку. – За вамi непрiятное прошлое. Частiчно оно устарело, частiчно ви ево iскупiлi большой актiвностью. Ви далжни сделать кое-что лiчно для нас…
І витяг список.
– Вот вам людi. О нiх ви далжни давать нам еженедельние сводкi: кто онi, iх прошлое, где, с кем бивают, пастарайтесь пазнакомiться с нiмi лiчно. Как ето делать – учiть вас не нада. Тепер ви работаете в округе, общенiе с людьмi iмеете i прi желанii сделаете много. Ваша клiчка будет «Франц». Єслi кто абратiтся к вам лiчно с етiм iменем, давайте ему свабодно всякiя iнформацii i надлежащую помощ – ето будет наш челавек. Прiзиваю вас к работе. Чем больше сделаете, тем скорее палучiте партбiлет. До свiданiя.
Повний обурення вийшов я зi списком 34 чоловiкiв. Глянув – пiзнав серед них 9 прiзвищ знайомих УHP i всяких старшин. Щож це? Сексотом роблять? Мало iм чесноi моеi працi? Лякають i укоськують… Продай людей i купиш партбiлет? Нi, дякую… А що ж це за Сiрецький? Сi…ре…ць…к…
І пригадав: був у Грушiвському районi на двотижневику ОСО Авiохему[17 - Общество содействiя обороне страни, авiяцii та хемii.]. На райконференцii, в президii, сидiв поруч мене чолов’яга. Довго й пильно вiн придивлявся, а врештi пiдсiв. «Я вас знаю». – «Звiдки?» – заперечив я, не припускаючи жодного знайомства. «Бачив, – запевняе чоловяга далi, – i то в такому мiсцi, що й не хочеться згадувати. Але спасибi вам, коли б не ви, мене, мабуть, на свiтi не було б». – «Та де це? Це вам щось так здаеться, – здвигував я плечима, нiчого не пiдозрiваючи. «Ой, ви… я добре пам’ятаю… пригадайте весну 1920 року, отряд пiд… Талянками…»
У мене на лицi бризнув вогонь i кров. Щоб заховати нервування, я моментально вiдвернувся й вийшов. Пропав весь конференцiйний настрiй. До нього не звертався опiсля нi словом. Напевне вiн подав свiженьку новину до ГПУ.
То що ж? Свое становище будувати спокоем iнших? Нi. Хай судять…
Кiлька раз слiдчий нагадував менi телефоном, але я виправдувався, що брак часу, на районах був, тощо. «Францом» я не став…
Атмосфера в окрузi менi не сподобалась. Інспектура Наросвiти складалася з 9 iнспекторiв (серед них нас 3 безпартiйних), але весь ii апарат ледве третю частину своеi працi вiддавав справам Наросвiти. Партiйцi-iнспектори цiлими тижнями роз’iжджали в рiзних радянсько-партiйних кампанiях. Буваючи в мiстi, являлись до Наросвiти на годину: робота iх не брала, бо того викликають до парткому, тому на фракцiю (комунiстичну) ОВК пiдготувати секретний матерiал, того кличуть до комiтету Мопру чи в КДР[18 - Органiзацiя комунiстичного дитячого руху.], т-во «Безвiрник», а найчастiше спiшать вони «в адно место» (ГПУ). На iнспекторськi наради чекалось по мiсяцевi, бо кожного дня нема 3 – 4 iнспекторiв. Старший iнспектор навiдувався до Наросвiти[19 - Вiддiл (iнспектура) народньоi освiти.] в тиждень 2 – 3 рази i то не бiльше, як на пiвгодини, щоб «накачати» новинами та новими курсами заступника. Ми – безпартiйнi вирахували, що iнспектор полiтосвiти за весь 1927 – 1928 рiк лише 9 днiв працював на мiсцi, останнi днi пiшли далеко не на ту працю, що за неi вiн акуратно одержував грошi. Всю осiнь вiн проiздив по продподатку, показавшись у груднi на три днi; сiчень i лютий просидiв уповноваженим по розсповсюдженню другоi селянськоi позики в 2-х районах; у березнi «працював» на посiвкампанii; частину квiтня провiв по сiлькорiвських райконференцiях, а другу частину пролежав хворий; у травнi входив у курс справ полiтосвiти 5 днiв i поiхав на 1? мiсячний курорт, а звiдтiль на мiсячну вiдпустку; вернувшись 25 липня, поiхав як комсклад (командний) на терзбори[20 - Територiяльнi збори – повторне вiйськове навчання.] й пробув аж до 15 жовтня. А в наросвiтi все йшло за нього: платню що два тижнi йому ретельно висилали, а на всiх директивах старанно друкувалось: iнспектор полiтосвiти Ахматов.
Тут я приглянувся ближче до властивостей бiльшовицького демократизму i влади на мiсцях. Вся влада в окрузi належить фракцii ОВК[21 - Окрвиконкому.], а iй диктуе бюро ОПК. Без санкцii чи згоди цих двох неофiцiйних установ нiякий вiддiл Окрвиконкому чи Райвиконкому нiчого важливого не чинить. Навiть наросвiтянськi суто педагогiчнi питання санкцiонуе фракцiя ОВК. Часто бувало, що заступник поставить на iнспекторськiй нарадi питання, виложить його в довгiй iнформацii, почнуться жвавi дебати, а прийде старший iнспектор i – снять с павесткi. «Чому?» – дивуемось. «Не согласовано на фракцii».
А сидять на «фракцii» переважно малограмотнi люди, що й слова «педагогiка» не розумiють. Всяку справу вони вирiшують лише з погляду полiтичного, революцiйного. Старi, досвiдченi педагоги, що вiдважуються виступати проти безоглядного запровадження революцiонiзму та новаторств, несистематизованих принципами педагогiки, – в очах цих фанатичних фракцiонерiв[22 - Членiв комунiстичноi фракцii при окружному виконавчому комiтетi.] е середньовiчнi культуртрегери, патрiярхи вiд педагогiки, консерватори, яких треба iзолювати вiд червоного вчительства, звiльняти з вiдповiдальних посад.
На кожнiй нарадi старший iнспектор нам трубiв: «Падбiрайте, таварiщi, партiйних педагогов. Партком дал категорiческую дiректiву – партiзiровать всех завов семiлеток во чтоби то нi стало». І ми вишукували вчителiв-партiйцiв, хоч паршивеньких, малописьменних, аби партiйцiв.
Розголос на всю округу пiшов, як в осени 1928 року зняли директора Педтехнiкуму – людину з вищою педагогiчною освiтою, а призначили партiйного робiтника – «видвiженца», що ледве-ледве розписатись умiв, а школи нiякоi й не бачив. «По штату» вiн взявся викладати «соцек» (iсторiю партii та рев. руху). Своi «виховнi лекцii» подавав вiн брутальною мовою, пересипаною вуличньою лайкою й пiдмащеною частим зцвиркуванням слиною на бiк. Вже з другоi години повтiкали дiвчата-слухачi; на третiй вичерпалася рiчна програма, i красномовний директор став наказувати, щоб усi студенти вiдвiдували вiдкритi партiйнi збори комячейки, а далi перейшов на спогади, як вiн, будучи «красногвардейцем», буржуям глотки рiзав та до «стенкi» ставив.
– А про що ви завтра розповiдатимете? – затривожилися вихованцi, що в директора не буде матерiялу до мiтингування.
– Про что? Найдьотся, – чванькувато вiдповiв директор. – Я трiста… то есть шесть с полтiной лет за революцiю страждал да кров пролетарскую за ейo пролiвал, а посему найдьотся чем с вамi, братiшкi, паделiтся i в пролетарском духе воспiтать, штоб вишлi с вас настоящiе революцейние комунарiв, а не какая-нiбудь буржуйская гнусная сволоч i дрянь, – зцвиркнув i пiшов.
Та бiльше йому не довелось читати «воспiтательних лекцiй», бо четвертого дня вiн, замiсть директора, прокинувся завiдувачем перевозочно-бендюжним транспортом.
Вся увага Наросвiти зосереджувалась на революцiонiзмi, на полiтичному вихованнi шкiльництва.
– Дайте нам революцiю в школi! У нас ii нема. Створiть таку школу, яка виховала б революцiйного ентузiяста. Виженiть зi школи стару парафiяльну рутину, – твердив не раз зав. агiтпропом ОПК[23 - Завiдувач агiтацiйно-пропагандистичного вiддiлу при окруж-ному партiйному комiтетi.].
Посилаючи на обслiдування, нам наказували приглядатися не до формальних знань учнiв, а до соцiяльного духу школи, до особи самого вихователя.
І от приiжджаеш на село.
– Злецько пишуть вашi дiтлахи, – зауважуеш учителевi.
– Нема на чому, товариш iнспектор, – скаржився вчитель. – Паперу брак.
– Та й читають кепсько.
– Не знаю… Революцiйна метода… не призвичаiлись до неi, – виправдовуеться вчитель.
– А чого ж рахувати не вмiють?
– Госп… той, Маркс його святий знае, – розводить безпорадно руки вчитель. – Мабуть тому, що часу брак. 4 години тижнево на рахунку для дитини мало. І взагалi програма якось так… Не вкладаемось… Чи не можна?.. Отi методи… Букварiв нема, розрiзноi абетки, складiв, а з пальця не навчиш… Чи не порадили б ви…
Але на раду нема часу.
– Ну, дiти, вiрите у Бога?
– Вдома вiримо, а в школi нi, – вiдрiзують гуртом.
– А то чого ж так? – вражений питаешся.
– Бо так наказують: вдома мати, а в школi вчитель.
– А кого бiльше слухаете?
– Мами, бо вони б’ють, а вчителевi заборонено.
У прикрому положеннi дiти, та не в кращому i вчитель. Вiн не то з дiтьми, а й зi своею сiм’ею впоратись не може.
– Жiнка товаришить з матушкою, а комсомольцi на менi злiсть зганяють. Порадьте, товариш iнспектор, як тут вив’язатись, бо жiнка страшенно вперта.
Але й тут нема часу. Йдеш до сiльради i в спосiб сексота випитуеш, чи вчитель не розводить петлюрiвщини в школi, яким вiн духом дихае на селi. На це в нас е окрема анкета вiд ГПУ. Тут витрачаеш найбiльшу частину побуту на селi.
– Як же ваш учитель? – питаеш не одного селянина.
– Та людина нiби й байдуже…
– Дiтей навчае добре?
– А хто ж його тепер розбере? Вiн вчить не по-нашому, а по-революцiйному, по-мариканському.
– І подобаеться вам американка?
– Мабуть що нi, бо поки вчили по-свойому, то по Рiздвi дитина й читати вмiла. А за мариканки мiй Степанко ось другу зиму ходить, а не вчитае. «Комуна, колектив» то розбере, а дайте йому крутiше слово, та й не втне. Чудна якась наука. Колись бувало, вивчився читати, – чи то байку, чи псалтир однаково сiче. А тепер радянське слiвце зразу вхопить, а христiянське попомучить.
– Правду сказати, хiба вони там вчаться? – починае другий, суворiший критик.
– Гасають жеребцями поза школу та чоботята рвуть. Коли не йдеш попри школу – дiти гуляють. Чого вибрикуете, чом не вчитесь? питаеш. Вчителя до сiльради покликали. Так вчитель у сiльрадi радить, а днi проходять, йому платня однаково йде, а нашi дiти туманами зiстаються.
– Або тi скусii (екскурсii), – вступае третiй з подивом. – Пощо вони дитинi? Й то кожного божого дня: «Чого сьогоднi вчили, Іванку?» – «Та в скусiю ходили». – «І що ж ви там робили?» – «А що? Обiйшли круг села, в балцi спочили та й додому». – «І тiльки? Як так, то не пiдеш завтра до школи, а будеш сивого за повода водити. Бiльше користи буде».
І другого дня Іванко не в школi, а на полi.
Лiтом 1928 року заступав я iнспектора полiтосвiти. В той час по всiй Украiнi переводилось вiдоме «iз’ятiе iдеологiческi вредной печатi». Склав я комiсiю з представникiв ГПУ, парткому й комсомолу, дав директиву на райони. Робота велитенська. Треба було охопити геть всю книжкову базу (бiблiотеки, книжковi склади, крамницi, архiви, кiоски, церкви, приватну лiтературу), списати в трьох примiрниках, розбиваючи на: 1) «палезную», 2) «падазрiтельную» i 3) «вредную». Окркомiсiя мала все переглянути й санкцiонувати «вредную» лiтературу «ко всесожженiю».
Тут чинилось справжне варварство. Легковажним розчерком пера трьох лiтературно-iнтелектуальних анальфабетiв нищились тисячi томiв клясичноi лiтератури, нищились оригiнали – свiдки цiнних здобуткiв цивiлiзацii. Пiшли «ко всесожженiю» Немировичi-Данченки, Гаринi, Купринi, Аверченки, Помяловськi, Толстi та сотнi iнших безсмертних авторiв. Найбiльше дiставалось нашим небiжчикам – Драгоманову, Грiнченковi, Кропивницькому, Щоголiву, Старицькому, а особливо iсторикам: Грушевському, Аркасовi, Коваленковi, Кащенковi та всiй без вийнятку украiнськiй лiтературi видання 1917 – 1920 рокiв.
Я зжахнувся:
– Товаришi! Що ви робите? Це ж дикунство, заслiплення. Я протестую. Я вимагаю викликати авторитетну й вiдповiдальну за це особу…
Та ради не було. Авторитетною особою була довжелезна й плутана iнструкцiя з Укрлiту (вiддiл преси при Наркомосi), в якiй трактувалось i так, i сяк, а найбiльше здавалось на «усматренiе знатаков».
Оцi то «знатоки» (заприсягнусь, що представник ГПУ та комсомолу не прочитав нi одноi з тих книжок) знищили в окрузi сотнi тонн лiтератури; в церквах залишали лише по одному примiрниковi богослужебних книг.
Багато мороки мав я з репертуаром. Головрепертком надiслав список дозволених до постановки та заборонених п’ес. Серед цих груп була ще категорiя «сомнiтельних» (найбiльша група в украiнському репертуарi), що подавалася на погляд Окрреперткому, де рiшучий голос мав агент ГПУ. До цих «сомнiтельних» зачислено геть всi нашi дореволюцiйнi п’еси, комедii: «Наймичку» iз’ять – церковщiна й шовiнiзм (там про жидiв); «Ой не ходи, Грицю» – вибросiть – куркульское мещанство; «Невольник», «Яснi зорi» – нацiоналiзм, самостiйництво – так безапеляцiйно «чистив» репертуар агент ГПУ.
Не раз я до зубiв iвся на засiданнi реперткому за нашi безсмертнi драматичнi твори, як «Наталка Полтавка», «Суета», «Кума Марта», «Мазепа». Запальнi комунiсти – члени реперткому – цензори не пропускали, а я виходив iдеольогом просвiтянщини. За «Запорожця за Дунаем» мав величезну неприемнiсть.
Ця невмируща украiнська опера-пiсня, як i всюди, мае величезний успiх, а наше ГПУ ii вперто викреслювало з репертуару «допущених».
Влiтку 1928 року улаштовував Окркомiтет Мопру масову вечiрку. Секретар комiтету (безпартiйний) запропонував поставити «Запорожця за Дунаем»; це дасть великий прибуток. Я вагався з дозволом (вiдчував бурю), аж заступник зав. Агiтпрому узяв вiдповiдальнiсть на себе, а вiн, до речi, голова Окркомiтету Мопру. Проте, вiн поiхав другого дня на курорт, а все спало на мене.
Погожоi недiлi в саду багатюща гулянка. Грiмко лунають двi орхестри музики, вогненними рiзками стрiляють в небеса фаерверки, ракети, сiеться маком бiй конфетi, серпентин, заливаються солодкими трелями соловii. Настрiй в гулящих святочно-пiднесений. З лябiринту зелених гiрлянд розлягаеться мельодiйним акордом:
Ой, збирайтесь працювати,
Золотую ниву жати.
Доле, ми тебе благаем,
Щедрою для нас ти будь.
І потужним нацiональним духом проймае серця кiлькатисячних мас. Появу козака Карася зустрiчають громом оплескiв. Не в одного защемiло серце, заворушилась ще не засохла рана.
Я сидiв на переднiй лавi й оглядав святочну обстановку, що пашiла явно нацiоналiстичними вогнями. Заворушився i в менi нацiональний iнстинкт. Вiдчував, що в таких картинах знайшли б ми еднiсть, дружбу, однодумнiсть. Коли б iх бiльше та частiше, то… Пригадав 1919 рiк, як пiсля другого концерту кобзарiв-бандуристiв публика не пiшла додому, а захопила бiльшовицький баталiон, опанувала мiсто i розгорiлось величезне повстання на весь повiт. Один з бандуристiв-солiстiв був навiть комендантом мiста…
На початку другоi картини в партер увiйшов зав. Агiтпрому та начальник ГПУ. Я не сумнiвався, що буде буча, i зник з очей, та нагнав заворгвiддiлом комсомолу: «Тебя Щелков зовьот». Вертаюсь.
– Кто разрешiл пастановку? – зашипiв крiзь зуби завагiтпропом i вкрив мене трьохповерховою лайкою.
– Я не погод… – хотiв виправдуватись, але не дали. (Крута лайка…)
– Заiгриваеш на струнах нацiоналiзму? Хочеш возвратiть 19 год?.. Петлюровськое ти атродье… Я тебе покажу…
– Прекратiть немедленно, – вiдрiзав начальник ГПУ.
– Таж не серединi… хай би вже кiнч… – пробував я гамувати.
– Что?! Прекратiть без разсужденiй… (груба лайка), iначе на месте прiхлопну – i справдi вхопився за пiстоля.
Вагатись не доводилось. Втиснувся за кулiси й до режисера:
– Припинiть виставу моментально!
– Та що ви? Бiйтесь Бога! На самкiнцi? Що з вами? П’янi?!
Але його вмовляння не впливали. Вхопив валок i саме в момент, як Андрiй став з благанням на колiна, а «Владико неба i землi» дзвiнким тужливим тенором знялося до небес, у ту хвилину, коли авдиторiя завмерла, повита побожним настроем, i разом з пiснею здiймалася вiд земноi суети-сует, з «раю комуни» в рай небесний, у блакить… я спустив завiсу.
Другого дня, як з лазнi, вискочив я з Агiтпропу, а через тиждень складав обов’язки iнспектора, «по сокращенiю штатов», хоч скоро на мое мiсце призначили партiйного з району.
Натякали жартом, шо скоротив мене «Запорожець», а всерйоз зауважували, що кепсько я зробив, опрацювавши широко святкування рiчницi Шевченка, а про Паризьку комуну й словом не згадав. Закидали також, що я «покровiтельствую мещанскiм вечiркам», а в клюбах замiсть полiтграмоти у мене флiрт завiвся та гульбища, а дехто, як Гутенко, запевняв, що я чистокровний петлюрiвський вовк у радянськiй одежi. «Простежте, каже, його слова, роботу, то й переконаетесь, що з кожноi його фрази, кроку випливае нескiнчений самостiйник».
Та слiв Гутенкових я не лякався, а причин «скорочення» не шукав, бо за чином не жалкував. Став викладачем мови й лiтератури в старшому концентрi семилiтки та в профшколi. Дух активности й енергii в менi буяв, як i ранiш, тому за мiсяць учителювання я був добрий педагог-практик (звичайно, на радянську мiрку), провiдник секцii мовiстiв при окрметодкомi, член бюра окрметодкому, частий доповiдач на гуртках, конференцiях, одночасно беручи широку участь в громадськiй роботi, як член-секретар редколегii стiнгазети, що била рекорд усiх стiнгазет мiста, член правлiння Будосу[24 - Будинок робiтникiв освiти.], провiдник учительського драмгуртка, постiйний член РКК[25 - Розцiночно-конфлiктна комiсiя.], групкому[26 - Груповий комiтет с-ки Робос.] та iн.
Були 1928 – 1929 роки – часи радянського роздорiжжя. Тодi вичерпувались вкрай заповiти Ленiна i в комiсарiвських верхiвках проходила люта гризня. Їi намагались заглушити «п’ятилiтнiм пляном», але еднiсть керманичiв трiщала. Не вщух троцькiзм, а виник бухаринiзм. Полiтика перестала бути послiдовною й далекозорою, перетворившись в циклi сезонових заперечливих одна однiй директив, що зводили на манiвцi окружнi апарати та обурювали люд.
Краiна швидким темпом сповзала до сьогоднiшнього безладдя й краху.
Вiдiрваний останнiми роками вiд ширшого свiту, не бачучи справжнiх фарб життя, я не мiг з «окружноi колокольнi» дати вiрноi прогнози «кон’юнктурi благополучiя» влади; вiдчував лише, що щось не клеiться, але обняти цiлости ланцюга заперечень i краху не мiг.
Не долiтали до моiх вух роптання робiтничих мас: Куди йдемо? Де здобутки 12-рiчного будiвництва соцiялiзму? Не дочував, як застогнало село пiд непосильними податками; не знав причин – звiдкiль пiшли арешти, заслання, розстрiли; збагнути не мiг – за що вислали, виснаживши п’ять мiсяцiв у Допрi[27 - Радянська в’язниця.], Мироновича – одного з найвидатнiших iнспекторiв наросвiти, тихого й роботящого працiвника. Я лише фiксував цi факти й з болем реагував на них.
І в мiру того, як крутiшала полiтика, як очевиднiшими ставали злиднi, як порожнiли полички в кооперативах (приватнi крамницi позакривали), як зникло в продажi сало, м’ясо, як довшали хвости за пайком хлiба (3/4 фунта на душу), як обкладали село щораз бiльшими податками, облiгацiями, хлiбозаготiвкою, як заносилась страшна гроза над церквою – так моi реагування ставали нервовiшi. Почуття критицизму ставило питання: А чи ж це вiрно?..
На всяких зборах, на нарадах я став постiйним опонентом.
Осiнню 1928 року на мiськiй учительськiй конференцii грубо скритикував новi програми Наркомосу. Де той комплекс, що його так уперто вiд нас вимагають? Це не навчальний систематизований матерiял, а справдi недоробки кiлькох непогоджених мiж собою кабiнетних працiвникiв, що й не нюхали, як той комплекс виглядае в практицi. В них нi формальних знань, нi доцiльного дидактизму. Коли Наркомос не мае тямущих творiв, хай не нав’язуе сумбуру[28 - Мiшанини визначень, понять, речей.], хай доручить нам – практичним робiтникам з життя живого створити програми.
Мене, звичайно, «покрили» прислужники Наркомосу й пляни приняли, як директиву, хоч за 5 мiсяцiв сам Наркомос iх вiдмiнив, а редактора iх Волобуева зняв з посади, як «утратiвшаво класовую лiнiю».
