скачать книгу бесплатно
– А де ж Мiхалко? – не терпiлось багатьом.
– Не гарячiться. Буде й Мiхалко, по порядку. Забрали ми рушницi. Один парняга й каже: «Може б навiстили голову КНС; у нього в гостях аж два чекiсти, револьверики в них аж виблискують».
– Що ж, – кажу, – ми не гордi, не полiнуемось.
Двох парубкiв провели нас до Покуляка. Щоб не вийшов промах, я кивнув одному викликати голову комiтету незаможних селян.
– Я з ним у спорi, – каже, – не повiрить, пiду Мiхалка приведу.
– Скочив за тин i вернувся з заспаним хлопчиськом.
– Оцей вам викличе.
– Ще краще, думаю. Настроiв хлопчака, i вiн переляканим голоском защебетав пiд вiкном:
– Товариш Вася! – (так величало Покуляка все село). – Бандити на селi. Збудили мама, щоб вам сказати, – i зник за тином.
Ми нащурилися коло дверей. Шарпнуло засув. Напiводягненi чекiсти з хати, а ми iх за горлянку. На вулицi, як слiд, убрали i рушили у Божу путь. Виходимо за село, а з городiв двое, як той Пилип з конопель, плиг. У мене серце затрiпотiло, як свинячий хвостик. Звiв крiс, що за марюка, питаю. А вони:
– Своi, з вами йдемо. А це Дорохтеiв крiс. Вiн не може йти, ногу рве; як загоiться – найде нас.
День починався тихий, ясний. Пташки заливались, благословляючи початий день.
Прочищали кулемет на цукроварнi «Карла Маркса». Там уже знали, що в околицях з’явилась «банда», i були напоготовi: озброiли всiх комунiстiв та комсомольцiв, поставили на вiйськовий стан сiльську самоохорону, в додаток викликали з району 15 мiлiцiонерiв.
Ми спробували взяти наскоком, та не вдалось: кiннота вiдступила пiд рясним обстрiлом. Тут впала наша перша жертва та двое коней.
Умить на валу за цукроварню висипалась довга лава й вiдкрила безладну трiскотню. Ризиковано було рватися в атаку: пахло великою втратою.
– Вкопатися на мiсцi i без команди не стрiляти, – подав по лавi Чубатий, а Олешковi наказав забiгти вiд заду.
З валу озвався кулемет i став сiкти, зразу невдало, видно, невмiлi руки, але щораз влучнiше сипав по наших рядах. У нас утрати: скрутився з болю клинiвчанин, вхопився за руку мiй Матвiй.
Сполох. Нас насiдають градом. Запихкав i наш кулемет та скоро змовк – набоiв обмаль. А з валу строчать i плюють. Не вдержатись нам. На правому боцi хлопцi Рудого почали зриватись.
Враз внутрi цукроварнi гримнула сальва, i розляглося дружне «Слава». Радiстю забилося серце. Вогонь з валу на мить притих.
«Вогонь, вперед, слава!» – гукнув Чубатий на весь голос.
І ми вiдважно кинулися на вал. Звiдтiль десяток стрiлiв, i вал опустiв. Залога в панiцi полетiла по всiх дiрках мiстечка. Ми настигали iх i били, як куропатву: ловили по хатах, у садку, на мочарi й на полi. Десяткiв зо три полягло.
Увечерi ладнали нового кольта та вантажили харчами три заводських гарби (цукром, салом i вiвсом). У вiдплату за двох страчених i трьох скалiчених коней, осiдлали дев’ять свiжих стригунiв.
Жаль було покiйника – веселого виноградця. Поховали по-христiянськи в Небелiвцi. Увечерi викопали на вигонi могилу. Прийшов священик зi всiм хором i, схиливши сумнi чола, пiд спiв «Ви жертвою в бою нерiвнiм лягли», спускали в землю першу жертву.
Не ми однi. Сумували з нами серця селянськi. Довiдались i прийшли гурмою. Втирали сльози матерi, жалiбно батьки зiтхали, могилу квiтами квiтчали дiвчата. Замiсць тiеi жертви Небелiвка дала нам нових 16 повстанцiв. Другого ранку на гробi з’явився хрест iз написом: «Спинись, чоло схили. За Украiну вiн поляг, за твiй добробут. Помстись за нього».
Перший виступ створив у загонi бойовий дух i мiцну дисциплiну. Виробили плян операцiй. Основне наше завдання було: паралiзувати шляхи радянськоi зарази на село, руйнувати адмiнiстративнi органи та нищити агентiв-зайдiв.
Це був час нового наступу частин УНР вiд заходу. Жили надiями. Кожного дня й вечора прибували свiжi сили. Що село, то десяток-два без окремоi агiтацii. Щедро роздавали селянам цукор, а вони нам – чого тiльки душа бажала.
Щастило. Ішли трьокутником: пiхота й обоз у серединi, а по боках кiннi стежники. Де ступали, там слiди залишали: там зловили ярого комнезамця, тут розстрiляли чекiста, то захопили п’ятьох мiлiцiонерiв, ось «перевiрили» партячейку, а то розпустили волосний з’iзд КНС, чи дали назад селянам продрозверстку[5 - Податок натурою.].
Раз наскочили на засiдання Оксанинського волревкому. Кiнчав засiдання наш штаб у лiску на полянцi. Суддею був загiн. Що бiльшiсть присудила, те й чинили. І вирок був: головi засiдання зняли голову, чужим членам всипали 25 гарячих пунктiв, своiм землякам-членам по 5 тепленьких параграфiв, а секретаревi ствердили дiйснiсть протоколу трьома мокрими шомполами. Виконавцем був волревкомiвський мiлiцiонер. Начальника мiлiцii на судi не було: повис пiдстрелений на волревкомiвському перелазi, як тiкав.
Коло Талянок провели «розкулачку». Село вiдмовилось давати розверстку (податок) й побило уповноваженого. З округи вислали загiн. Вiн кiлька днiв погосподарював i вiз до мiста 12 пiдвiд пшеницi, сала, одягу та 15 арештованих селян. Ми настигли вчасно. Пiдводи в лiс, а ми з обох бокiв. І писнути не дали: 24 червонцi пiдняли руки. Дехто з нетерплячих уже й розправу починав.
– Стiй, хлопцi! Тут треба розiбратись, щоб совiсть була чиста, – спинив я. – Украiнцi, п’ять крокiв праворуч кроком руш!
Вийшло 8.
– Малувато. Мобiлiзованi, три кроки лiворуч.
Вийшли всi.
– А хто ж ваш старший, комiсар? – питаю.
– У нас равноправiе, – обзиваеться один з мобiлiзованих.
– Себто всi однаково село душите? Виходить, що й дяка всiм одна?
– Чого ж панькатися з ними, – сердилися нашi, – раз отряд по кере та бебе[6 - Загiн по боротьбi з контрреволюцiею й бандитизмом.], значить всi одним миром мазанi. Путнiй чоловiк в такий загiн не пiде.
– Нас силою забрали, – виправдувався хтось з украiнцiв.
– Хто ж ти й звiдки?
– Сiрецький, з Соколiвки селянин.
Зробили уважну чистку. Я був за прокуратора: випитував кожного, переглянув документи, переслухав арештованих дядькiв, хто як хазяйнував на селi, й виносив присуд: 5 послали до Адама, 13 пустили на всi вiтри, а 6 пристало до нас; чотири з них були добрими вояками, а два (мiж ними i Сiрецький) втiкли тiеi ж ночi. Збiжжя й добро вернули селянам. За це нам дали 26 хлопцiв, 12 нiмецьких бомб та скриньку набоiв.
Вдало вивязались ми, ускочивши в пастку двох бiльшовицьких частин, що переходили з Вранглiвського фронту на Польський. Вивiдавши, де хто стоiть, вдосвiта нацькували пса на пса. Наша пiхота показалась довгою лавою на горбi проти села, знявши пальбу й крик, а кiннота наскочила на сусiдне за горою село, обеззброiла варту й обстрiляла. Червонi зiйшлися в гарячiй перепалцi, аж поки полк не збив баталiону, в трупах пiзнавши своiх. А ми в той час заскочили в село, розiгнали обоз i повезли з собою 9 вiйськових возiв зi зброею.
Маючи 60 шабель та 230 пiхотинцiв, ми вiльно оперували по пiвденно-захiднiй Киiвщинi та сумiжному Подiллю. Розгромили 6 волревкомiв, знищили 4 волмiлiцii, повiшали кiльканадцять чекiстiв, розпустили кiлька десяткiв сiльських самоохорон, розiгнали комнезамську сотню, витопили в Ташлицькому болотi комсомольський тернiвсько-теплицький жидiвський курiнь.
З тиждень возилися iз загоном Чека в 5 кулеметiв та 200 крiсiв. Не хотiлось одвертого бою давати. Крутилися змiею, наскакуючи несподiвано. Доконати цей загiн пастушки допомогли. За нашою намовою вони улаштували фальшивий сполох «бандитiв три сотнi пiдходить до села». 4 кiнних залишили в лiску й попахкували з ручного кулемета; iм помагали й пастушки, а ми оббiгли кругом села. Коли вся Чека вибiгла за село в лаву, ми, за вказiвками хлопчакiв, пройшли селом i гаркнули так, що рештки Чека аж в Уманi оглянулись.
За мiсяць активних операцiй стероризували всю околицю, нi один агент носа не показував з мiста, припинився всякий рух на селах, нiби радвлади й не було.
Та прийшли й нам чорнi днi. Кинули на нас загiн Котовського. Цiлий тиждень вiн насiдав по п’ятах. Тяжко було вивертатись перед кiннотою: приставали, заскоченi по селах, хлопцi розбiгались, зникали в утечi по полях. Загiн танув, деморалiзацiя ширилась. А за Юркiвкою сталась жахлива катастрофа.
Схопившись вдосвiта, виiхали за село й рiвнялися з лiсом, як звiдтiль блиснули сотнi шабель i з диким вигуком свиснули на нас. Не спам’ятавшись, кинулися врозтiч, хто куди бачив. А котовцi настигали й сiкли, як патиччя.
Я дрiмав на заднiй хурi. Вiд хряску схопився й машинально летiв у протилежний бiк – через вал i полем на долину. За мною ще двох. У наш бiк скочив кiнний, та, на щастя, кiнь в ровi спiткнувся i збив мах вершниковi.
Я не бiг – летiв: разом з ногами пiдкидалось серце, щоб осягнути единого спасiння – мочарiв. Чверть гiн, от ще горбок, долинкою, ще трошки, ще… Ураз позаду тупотiння, все ближче, все чутнiше… Господи, дай сили, дай, ще…
– Стой, стой, бандiт, сток череп разможжу, стой… – i хльоснуло в повiтрi, – гуп…
Боже, дай духу. Ще кiлька крокiв… ще ось… i впав у мочар, схопився, – чалап, чалап, упав, знов схопився, а над головою – паф, паф. Прикляк i рачки по болотi… в очерет… занiмiв… трясуся в лихоманцi…
Коли… у кiлькох кроках шелест. Боже, невже лiзе навздогiн?.. Зiбрав останнiй дух i далi.
– Юрченко! це я, – почув знайомий голос.
Це був мiй Сава. Оглянулись навколо i зникли в очеретi.
Через тиждень довiдався про наслiдки страшноi поразки. Щастя, що пiд лiсом корчi. 50 хлопцiв посiкли. Зброя, обоз – все луснуло. Сам Чубатий залишив пiд корчем пiвплеча, а найвiрнiший його заступник Гуменюк полiг, розкраяний на пнi.
Розбрелись врятованi по хуторах, розпитуючи один за одного; з радiстю приймалось, що той живий, того бачив, як зникав цiлий у лiсi, а той на хуторi лiкуе рани.
Поразка так прибила, що за нову спробу нiхто не вiдважувався й мови зводити.
Минали жнива. Бiльшовики оголосили мобiлiзацiю на Захiднiй фронт. Виринуло питання: або класти голову за комуну, або йти проти неi. Свiдомiшi вибирали останне. Сприятливий момент: заворушились ми знову.
Я в цей час вештався по Подiллю. На березiвських хуторах познайомився з Антоновичем. Вiн – старшина, давно дезертував. Мобiлiзацiя опромiнила його: заходився формувати загiн. За збiрний пункт вибрав лiс Галоче. До нього привiв я 10 своiх хлопцiв. Рiшили – пiдiрвати мобiлiзацiю по селах. В день виходу мобiлiзованих кинулись на села.
Я мав завдання на Синьки. Ранком залишив хлопцiв за селом напоготовi, а з кiлькома синькiвчанами пiшов у центр. На селi приiзших комунiстiв не було. Коло сельсовету збирались мобiлiзованi. Мав вiдбутись мiтинг i «торжественнi» проводи з музикою.
Мене приняли за «советського» й не обзивались, а синькiвчани почали:
– Петро, куди зiбрався? Комуну захищати? Чи не сказився?!
– Що поробиш? Мобiлiзують.
– А ти демобiлiзуйся.
– Воно не штука не пiти, але ж дизинтиром зроблять.
– Та хай би робили, чорт там з тим, а то прилетять, до цурочки обголять ще й хату спалять: читав приказ?
– І на це е рада. Всiх не спалять. Прийдуть палити, а ми по них гасити, – пояснював Тимошiвський.
– Та що однi лиш Синьки зроблять?
– Не бiйсь. За Синьками пiдуть i iншi. Он в Грузькiй жоден не йде. Бо ж за кого наставляти груди?
Тим часом прийшло сiльське начальство, музика, й почався мiтинг. Мiсцевий агент ЧК Кнурець аж захлинався – закликав на боротьбу з петлюрiвськими бандами. За ним голова НКС, сiльради. Кожний вигукував «хай живе радвлада, смерть буржуазii», а музика пiдхоплювала тушем.
Коли все нiби скiнчилося, на стiл вискочив наш Тимошiвський.
– Браття! Красненько нам спiвали, кликали йти. А за що йти, за кого? За тих кацапських босякiв, що граблять нашi села, мордують люд та хочуть завести червону панщину – комуну? Що доброго дали нам цi запроданцi Москви, подумайте усi та й розмiркуйте, чи варто йти на службу цим харцизам. Не слухайте Кнурця, бо це продажня шкура. Питайте власного розуму. Вiн вам пiдкаже: чи йти проти своiх братiв, чи стати iм на помiч. Моя думка така, що за братiв, за Украiну.
– Правильно, за Украiну! – загули хлопцi.
– Пастой, что за разгавор? – кричав, вихопившися Кнурець, – арестовать цево мерзавца й до Чека.
– Кого i хто? Одеський жулiк? Ану спробуй, – обернувся на столi Тимошiвський до Кнурця.
– Друзья, це ж проти закону. Приказ вiд влади е – значить треба сповнять, – виступав лагiдно голова сiльради.
– Сповняй, коли тобi ця влада мила. Ми ii знати не хочем.
– Не наставляли, не просили, то й голова не болить.
– Граждане ето… ето протiв властi, протiв республiкi саветов. Я пажалеюся в Чека. Я… – загрожував Кнурець.
– Та годi з тим Чека носитись. Не вспiеш слово мовити, як вже й Чека. У нас своя Чека. Сам казав, що тепер вся влада на мiсцях. Отож ми – влада порiшили, що не хочем iти й не йдем, чорт зна за кого, воювати.
– Граждане-таварiщi! Іменем РСФСР я прiзиваю не слушаться етiх бандiтов, а…
– Хто бандит? Хто? – вхопилося до Кнурця кiлька хлопцiв. – Ось тобi бандит, ось, – i захмолостало кiлька кулакiв.
– Граждане, – кинувся рятувати товариша голова сiльради. – Будьте сознательнi. Зачем розбiй? Зачем кровопролиття? Не хочете iти, Бог з вами, ми так i до Тривкого (революцiйного комiтету) донесем, а зачим биться. Прикратiть. Я вас прошу, – i потягнув розкиненого Кнурця до сельсоветiвських сiней.
– То як же, братцi? – вилiз знову на стiл Томашiвський. – Іти чи нi? Голосую. Хто хоче йти? Раз, два… А! це обидва пролiтайли, iм однак нiчого робити, хоч би мобiлiзував сам дiдько. А хто проти? Ого… Усi… Музики, грайте туш. Розходьтеся, браття, додому. А хто б хотiв у iнший бiк, – питайте, шлях покажу.
Демобiлiзувалися без бою. А ввечерi Томашiвський привiв 37 юнакiв. Так i по iнших селах.
За тиждень загiн «Чорноi Бороди» мав до 200 душ. Не було зброi. Кинулись на розшуки. Три ночi бiгали по шляхах i збирали зброю у самоохорон, що стерегли телеграф вiд «банд». До бiйки не доходило. Вартовi знали, кому дають. Оце здасть зброю, а для людського (комнезамського) ока кричить: «Гвалт, грабiжники забрали крiс, хотiли вбити».
Бракувало кулемета. Довiдались, що в Дубову прибув загiн по беде (боротьба з дезертирами). У нього лiпше поживились. Хоч тьопали 25 верст, зате добули цiною двох ранених 27 крiсiв, два ручних кулемети та 6 коней. До них прилучилося 6 iздцiв на батькiвських i склалась кавалерiя.
Розгорнули дiяльнiсть. Штаб перебував на «Сiчi» – в центрi Галоча. Наскочили на Трояни, розбили волревком, втопили в ставку голову Манiлова, прокололи продагента (продовольчого), а продотряд розiгнали, заволодiвши двома тачанками, розверстку селянам роздали.
На лiквiдацiю нас виступив з Голти загiн на 40 тачанках. Сiсти на тачанку кожному з нас всмiхалося. Загiн ловив нас, а ми тачанки. Труднувато було нам пiшим переганяти iх; спасибi, дядьки пiдвозили. Набридло бiгати. Рiшили дати бiй. Зустрiли за Розношинцями; привiтали, близько пiдпустивши, але червонцi, як горобчики, порснули назад.
Перепинили у Роздолi й пiшли на ризик: частина загону вiдступила на очах, а друга розташувалась пiшо за селом у молодняку. Опiвночi зiйшлись i вдарили на большакiв. Та знов не вдалося. Комунiсти спали пo-заячи. На перший вистрiл стежi посхоплювалися й утекли, залишивши нам лиш двi тачанки з кулеметом.
На допомогу тому «отрядовi» прийшла з Богополю цiла сотня пiхоти й 40 шабель. Загнали нас в Галоче й перепинили вихiд в села. Сутужно було сидiти в лiсi. Перенеслися на час у Гайдамацький лiс.
Та й там не повезло. Оперувало кiлька «отрядiв» i по бебе, i по беде, i продотряд. Одного разу в Вiльховiй нас оточили. Ми втратили третю частину людей i майже весь обоз. Ця невдача захитала наш моральний стан.
Настала осiнь, морози. Людей не прибувало, а зменшувалось. Отаборились знов у Галочiм. Штаб перенесли до Грузянськоi школи. Грузька не вiдчувала радянськоi влади, хiба тодi, як заскочить загiн комунарiв. Серед дня походжали по селу нашi хлопцi й виспiвували «Ще не вмерла». Вчительство виконувало цiнну розвiдку.
Раз налетiв у село великий загiн червоних шулiк. Наша розвiдка повтiкала, а бiльшовики стали господарювати, як хижа татарва; хати «бандитiв, дезертирiв», гасали по селу скаженими псами, б’ючи, стрiляючи, кого не стрiнуть.
Прибiг у лiс хлопець Данило Чайка й розповiв: забрали вчителiв, попа, голову читальнi, i ще кiлькох; трьох чи п’ятьох мають розстрiляти, всi лежать в сiльрадi пов’язанi.
«Виручити» – i козячою тропою (найближчий шлях ярами) гусаком щодуху до села, а кiннi побiгли з другого кiнця села дати фальшиву трiвогу.
Схильцi-згинцi низами вскочили в село. Щойно зачули вистрiли по той бiк, ми з криком «бий комуну» пустились до сiльради. Майбутнi жертви врятовано, а замiсть них на греблi в корчах качалось три бiльшовики та на воротях комiсар.
Розсердилися на нас комунiсти. Кругом Галочого скупчили силу. Раз полiзли й у середину. Нас було мало, тому вiддали «Сiч» на поталу червоним «бiсурменам».
За це вiддячили. Наскочили на ст. Голованiвське броневик, знищили прислугу й машинерiю, спалили зсиппункт (зсипний пункт зерна).
Було нам того дня роботи. Добирались до Воловика, щоб отаборитися на нiч. Розвiдка донесла, що з Грузькоi на Вербову iде «отряд».
