скачать книгу бесплатно
– Хлопцi, червонцi вiдступають.
– А кулемети аж закашлювалися.
– Слава! – гримнуло й луна долиною скотилась. Кулеметам наче пельку позатикало.
– Вперед! В обхiд, – рiшив я, i знов подались до станцii.
На горбi бачили все поле бою. Середина червоних зiрвалась, кидаючи зброю, а лiве крило держиться. Ось нашi рванулись в атаку. Червонi не пiддаються. Нашi зiрвалися вдруге на багнети. Летять iз криком, по них сиплять. Ось якась чета добiгае. От стялись, змiшалося життя зi смертю. Ось сипнула вся наша лава, стоголосе «Сллла…ва» – i ворог у панiцi летить, кидаючи усе на полi.
На станцii вже нiкого не було. За огорожею ховався в панiцi хвiст пiхоти. Ми пробiгли до лiсу, кiлькох пiдстрiлили й вернулись.
Тут наш курiнь. На перонi лежало двi бочки сирового спiритусу. Пробили багнетами дiрку й черпали в казанки.
– Не пити – отрута. Червонi навмисне лишили! – хтось чи жартував, чи правду казав.
Але спокуса перед давно небаченим питвом перемогла ризик смерти. Смикнув один, другий – нiчого, i за кiлька хвилин десятки козакiв валялися п’янi в муку. Надiйшов курiнний i поставив варту, але пiзно: у кожного повний казанок.
Весело минула та нiч на станцii. Я з четою ночував у селi на вiдпочинку за те, що полегшив наступ. На щастя, моi хлопцi раненi не поважно. Борецький скакав з тиждень, але з лав не вибував. Бiльшовикiв другого дня назбирали навколо станцii кiлька десяткiв.
Рушили на Бiлу Церкву. У Ружинi вдруге бачив С. Петлюру, – приiжджав на многолюдний мiтинг. Аж цвiв, вщасливлений успiхом. Почувалось, що вiн живе подiями боротьби, приймае iх всiм еством, радiе успiхам, болiе невдачами…
Пiд Бiлою Церквою заковика. Тримаючись у Фастовi, червонi постановили не здати ii. За лiсом заняли прекрасну позицiю, окопи поробили. Довелось нам позмагатись. Помiг братко Басараб: з сiльськоi дзвiницi вiн намацав окопи i з чотирьох запорiзьких гатилив прямiсiнько по лавi. Пройшовши три рази, передав: смiливо берiть – багато з них потовчених.
І справдi, в кiнцi канонади з окопiв стрiли значно порiдшали. Наше дружне «Слава» довершило справи. Майже без втрат убiгли ми в окопи.
– Здаюсь, таварiщ, – здiймали руки.
– Бач, чортовi червонцi! Оташувались наче на вiки, – дивувались ми, бо в окопах було всього: i iсти, i пити, i спати.
Казали в мiстi, що стояла 14-та дивiзiя. Живорiзи страшеннi. Три контрибуцii накладали на мешканцiв: на грошi, на одяг-подушки, на дiвчат-жiнок.
Бiла Церква особливо менi пам’ятна. Стояли ми в нiй кiлька днiв. Отаборилась тут вся дивiзiя. Я виконував обов’язки сотенного командантськоi сотнi. Другого дня вiдбулась зустрiч з отаманом Зеленим. Вперше побачив я повстанське вiйсько. Усi в чорному, як один, запаленi, здоровi. Обоз тягнувся мiстом з пiвдня, все дядькiвськi вози, а ззаду гармати у десять коней запряженi.
Десь четвертого дня на замилених конях прилетiли два засапаних дядьки, без шапок, у бiлих штанах.
– Рятуйте себе й нас. По селах повно большакiв. Грабують, рiжуть. На Бiлу Церкву збираються. Будьте насторожi…
Передано по частинах. На мент всi насторожились. Але побiдний настрiй, атмосфера мiста, спiрт, розваги – розвiяли затрiвоженi чутки. Пiд вечiр у мiстi гульня кишiла. Пили, спiвали козаки й старшина. Куняв напившись i наш курiнний.
– Пане полковнику! Заставу за мiсто вислати, пiти в розвiдку. Чутки е небезпечнi.
– Вишлем, виш… м… – бурмотiв на стiльцi в комендатурi.
– З якого куреня накажете?
Полковник кивнув рукою й захропiв.
Темна нiч облягла напiвп’яне мiсто й навiвала якогось таемничого несупокою. Не дай, Господь, наскочать, – перерiжуть всiх.
Поденервований, не мiг я спати, ходив вулицями. Змiнив одну варту в кiнцi мiста, а другоi не знайшов. Насилу добудився трьох своiх непротверезених i не наказом, а просьбою вмовив пiти на варту. Проходячи крайньою вулицею до залiзничого мосту, почув пахкання паровика. Чий же це? Де б вiн узявся? Зняв двi стiйки i гайда до моста.
Недалеко моста стояв i злегка поторкував невеличкий панцирник; як лукавий Демон, заглядав на сонне мiсто. Ми вп’ялились в його свiтлянi очi, не знаючи, що чинити. Пiслати людей, думаю, чи самому бiгти до штабу?
Та думка перервалась. З вагонiв вилазили люди й пiдступали до моста.
– Увага, хлопцi, – хвилево й тихо наказав: – Придiлiться i за командою пали як найчастiше.
Хлопцi нащурились.
Разом – вогонь! – i ми блиснули трьома вогнями. Одно скотилось, а кiлька посунуло схильцi до броневика. Вiн пчихнув i посунувся назад, залишивши слизьким i вогким цокотанням, мовляв, не чiпай, бо бризну рясними сльозами.
Ми поприсiдали стежачи. Панцирник вiдлiз, замовк i зник у пiтьмi. Вiдомо, що це за вiдвiдини. Я залишив хлопцiв вартувати, а сам побiг до комендатури.
Тут все хропiло очмареним сном. Курiнного тричi волiк по кiмнатi, тягав за вус – анi мур-мур.
На сходi стало паленiти. Тихий, погiдний ранок вiщував небезпеку. Не добудившися в комендатурi, кинувся до штабу.
– Козаче, – зустрiв на вулицi заспаного, – не знаете, де штаб дивiзii?
– Нi.
– Якоi частини?
– Богданiвець, стоiмо близько станцii!
– Так слухайте. Бiжiть до полку й сповiстiть, хай будуть на ногах. Бiльшовицький броневик пiдходив уночi.
– Ага, – догадувався козак. – Недаром мене збудили. Був у знайомих на Олександрiвцi. Там уночi була розвiдка.
– Прошу ж вас. Спiшiть до полку й сповiстiть, бо буде лихо.
Козак побiг, а я не знав за що вхопитись. Пустився знову до комендатури. Та довгий пострiл зупинив. За стрiлом другий, третiй, а в вiдповiдь йому гримнула сальва.
Затрiпотало серце. Куди летiти? Кого будити? Рвусь, мечусь… До полку, тут недалеко…
Прибiг засапаний, стусонув дверi, – всi сплять, як порiзанi. Револьвер – бах-бах!..
До зброi, браття! Гайдамаки! Бiльшовики в мiстi! До зброi! – І бах-бах…
– Що… де… – схоплюються.
– На мiсто сунуть… Скорiш… Будiть один другого. В чому хто е… рятуйте всiх… – та знову бах-бах…
І вмить касарня закрутилася в дикiм хаосi зборнi. В життю подiбноi гарячки не видав. Двi сотнi людей завертiлись, як на вогнi: не знали, чи штани вперед, чи набiйницю, за черевики – чи за рушницю.
У п’ять хвилин курiнь сипав надвiр, iнстинктово ладнався, хто в чiм схопився. Оригiнальне було вiйсько: розпанаханi, заспанi, без шапок, в одному черевику, в самих сорочках. Десь взявся бончужний п’ятоi сотнi, а пiзнiш пригнався полковник. Бiгли на гук стрiлянини.
Бiльшовики городами в двi кольони перлися на мiсто. Ми безладно розкинулися й дали нерiвну сальву, не злякавши iх. Навпаки, вдивившись, де жертва, зграями кинулись на нас. Куди там було стримувати – iх цiлi маси. Вiдбiгли ми на дiльницю, тримаючись непевно.
На наше щастя, прибiг зi станцii курiнь богданiвцiв. Це пiдбадьорило нас. Вирiвнялись, але позицiя незручна – спереду садки, а ззаду майдан.
– Вiдходь на дiльницю i отаборюйсь, – передав полковник. – Кулемет, кулемет лаштуй, – побачив, що тягли «Максима».
Заняли зручну позицiю, прилаштували кулемет i чекали червоних з-за садкiв. Вони гадали, що ми втiкаемо, i лiзли смiливо. На рiвнинi сипнули iм доброго перцю й примусили прилягти. До речi, наспiв І-й курiнь гайдамакiв та невелика частина Зеленого. Моральний бiк був за нами. Бiльшовики ще раз смикнулись на нас, та певне третя частина з них звалилася на мiсцi.
Загорiлась страшенна сiча. Створився ад, в якому я ще не бував. Пара тисяч крiсiв та кiлька кулеметiв глушили все навколо, не чути було нiякоi команди. Баталiя тяглась хвилин з 15. Курiнний Кузьменко виявив iнiцiятиву: знявши високо крiс, махнув кругом i кинувся в атаку.
– Сллла…ва! – пiдхопив увесь курiнь i сунув на городи. За ним знялись богданiвцi.
Я бiг невеличкою вуличкою попiд дерева. Перед собою бачив двох: один зiрвався, покинувши крiс, а другий вхопив бомбу. Щойно вiн замахнувся рукою, як похилився взад: бомба з дренькотом розскочилась, розпанахавши йому внутренностi. Не пам’ятаю, чи вистрiлив я. Встиг лише присiсти за деревом, зiгнувшись вiд вибуху. Вмить, зiрвався й несвiдомо побiг. Та в кiлькох кроках вiдчув гаряч. По тiлi ринула кров. Зупинився, – що таке? Кров сочила й змочувала одежу, а лiве плече терпко щемiло: бомбою шкрябнуло. Вернувся; на валi побачив ще гарячого четаря Музику Петра. За мною йшло кiлька ранених.
А в мiстi творилося таке, чого в практицi вiйськовiй ще не бачив. З диявольським жахом гналося все свiдоме й несвiдоме: вози, тачанки, гармати, авта, конi, люди. Наскакували одно на одне, перекидались, запружували шлях, мiшалось живе з мертвим. І все летiло, де дiру бачило, без упину, схаменiння, як вiд смертельноi прокази…
А коли б не спохватились вчасно?! Хряснуло б тисячi людей, добра…
Другого дня ховали 16 жертв. Я перев’язаний салютував останне «прощай» свойому спiвтоваришевi в борнi – Музицi П. (з Полонного на Волинi).
Ми рушили далi на Киiв. Я перебував при лiкарнi. Хотiлось бути з боевиками. На столицю ж iдем. Спiшили, радiли…
Але надii нашi вiтер злощасний по степах розвiяв. Не дала химерна доля спочити в рiднiй столицi. Замiсть переможних гимнiв, довелось вiдходити перед новим завойовником – захланним Денiкiним. Не хотiлося дробитись на два фронти. Вiдступали, пускаючи собаку на собаку.
Вони ж клятущi зазiханцi не кидались один на одного, а сунули на нас, на ласий шмат. І бiлий, i червоний гад знав, що без Украiни немощний буде вiн. Отож забули про соцiяльного ворога – i кидалися на нас з обох бокiв. Заслiплений Денiкiн i хату власну на небезпеку залишив: бiльшовики лiзуть на Дон, а вiн драпцi хижi на Украiну простягав. Пiдтриманий Антантою та всiм чорносотенним кублом, кермований вiйськовою стратегiею численноi офiцерськоi зграi – вiн перемагав.
До цього ще бiда. Невдачi фронтовi побiльшували в стократ нашi господарськi недомагання. Настала осiнь, а зброi, одягу нема. Почався тиф, що сатанинською силою косив людей.
Скосив вiн i мене. Десь у районi Вапнярки я занемiг. Був час поспiшного вiдходу. Знесилений увечерi в селянськiй хатi, я ранком звестися не мiг, а другого дня втратив пам’ять.
Аж за мiсяць, знемощiлий вiд зворотного тифу, добрався я до рiдного села.
II У ПОВСТАНЧОМУ ОГНІ
Початок 1920 року. Армiя розбита, територiя захоплена. Безсило впали нашi святi пориви.
А влада рад вбивалася в силу, справляючи весiлля перемоги, очищуючи кордони.
Блукаю по мiстi, з болем аналiзуючи все, що твориться.
Мiтинги. Лунае украiнська мова, про Украiну, про украiнський люд-селянство. Фiгурують боротьбiсти[4 - Украiнськi комунiсти – нацiоналiсти, органiзованi в УКП(б) – украiнську комунiстичну партiю боротьбiстiв.], розпинаються за червону Украiну, за единий шлях – з бiльшовиками.
Сумно. Думки тьмаряться. Невже правдивий украiнець може подати руку червоному загарбниковi? Чи не повторюються часи Богдана? Намагаються збагнути.
– Чи й справдi боротьбiсти зiйшлися з московськими комунiстами? – зустрiчаю свою людину – Пiдгайця Петра.
– Правда й не дивна, – розсудливо вiдповiдае.
– Та ж це прийдiте поклонiмось перед самодержавцями новими! – гарячусь.
– Помиляешся: боротьбiсти – твердi i вiрнi украiнцi. Вони напомацки не йдуть. Є гарантiя контакту з бiльшовиками-москалями.
– У чому ж та гарантiя? Не бачу я ii.
– Придивись краще. Маеш: державна мова – наша, в урядах на мiсцях сiдають – нашi, вiйсько, кажуть, теж буде – наше, бо гайдамацькоi частини таки не розформовують; навiть грошiлопатки ходять нашi.
– І це задовольняе? А хто ж писатиме прикази цим нашим? Нашi чи з Москви?
– Ти не базiкай, а тягни до влади наших, та так поволеньки й до Харкова достукаемось, – перебивае Пiдгаець.
– Не вiрю я. Чи не пускають тумана червонi облудники, щоб в першi днi укоськати, а потiм, як курчат, передушити небезпечних.
– Чудний ти, невiро. Нiхто тебе не зачепить. Усiм вчорашне прощаеться. Бiльшовики не тi, зрозумiли, що помилялися на Украiнi. Тепер i «Ще не вмерла» дозволяють. Та нам не до фiльозофiй. Ти десь працюеш?
– Нi, щойно прителепавсь.
– Приходь до Фiнвiддiлу, посаду дам. На роботi скорiш розвидниться. Бувай. Спiшу на збори.
І побiг, а я збаламучено дивився йому вслiд.
– Не збагну, – почав, зустрiвшись з другим, з Камiнським.
– Не припускаю, щоб червонi варвари, якi ще вчора з запiненою ненавистю нищили все украiнське, якi лиш за портрет Шевченка до «стенкi» пришпиляли, – щоб сьогоднi так круто курс змiнили. Хiба кiлька десяткiв скапiтульованих боротьбiстiв таку силу мають?
– Не тiльки це, – толкував Камiнський. – Самi бiльшовики набрали води у вуха. Перестали з нацiональним вогнем на Украiнi гратись i поправiли. Прислухайтеся: про Украiну заспiвали, про комуну стихли, замiсть неi вживають «радянська влада, соцiалiзм», терору не провадять, комбiдiв не закладають, людей грабують менше, до влади тутешнiх закликають. Хитра полiтика. Отож i нам треба пристосуватись, а там побачимо, куди вiтрець повiе.
Я недоумiвав.
– Скажiть щиро: чи вiрите ви в украiнську природу цiеi влади?
– І вiрю, й нi, – вiдповiв Камiнський по надумi.
– Так якого ж чорта схиляти голову пiд червоний налигач? Щоб вони мали наочнi данi дзвонити, що, мовляв, вся нацiональна iнтелiгенцiя за владу рад?!
– А що-ж зробиш? Збройна боротьба минула. Настав час iдеологiчних змагань.
– Ви так думаете?
– По всьому видко. Бувайте, спiшу до комiсарiяту.
Зiстався я в важкiй задумi. Чи я слiпий, чи консерватист запеклий, чи…
Що день, що спостереження, то все схилявся я перед фактом, що так воно вже й буде. Здибав десятки людей, якi два мiсяцi тому болiли за Украiну, життя за неi вiддавали, – а сьогоднi преспокiйно носять комiсарськi портфелi.
– Помиляешся, друже. Наш шлях лише червоний. Погодься з тим та стань до працi, – навчав мене Мельник. Той самий Мельник Павло, що кiлька разiв проходив фронт з важними дорученнями вiд повстанцiв, той самий, що вихопився з зубiв Чрезвичайки, вже iдучи з в’язницi на розстрiл.
– Убий в собi дух нацiоналiзму. Це – зло буржуйське. Ставай пiд прапор Інтернацiоналiзму. Там право нацii забезпечене; я щиро сам переконався, – запевнював мене Моргуненко, вчорашнiй запальчивий нацiоналiст.
Багатьох стрiчав i всякий давав подiбну раду. Спантеличився цiлком. Вчорашнi однодумцi – сьогоднi р’янi спiвробiтники Чрезвичайки. На чиiм же боцi правда? Що робити?..
І став я спiвробiтником «Вiстей» Ревкому та Парткому. З першого дня мене втягли. Забув, що робиться навколо, не здавав собi справи, що сам роблю. Зранку й до темноi ночi будував украiнську робiтничо-селянську пресу: два жидки шкрябають по-московськи, а я перекладаю.
