скачать книгу бесплатно
По трьох тижнях опам’ятався. Чекай… моею ж працею комунiсти втирають свiту очi. Мовляв, дивiться, ваша влада, рiднесенька, навiть газета вашим словом… Петлюра не зумiв, Денiкiн був – не дав, прийшли бiльшовики – зразу на село газета украiнська. Не зрадник же я i не Юда?! Ненавидячи владу, щиро iй прислугую. Це ж злочин, великий злочин перед iдеею, перед народом…
Не пiшов на працю, виправдовуючися непосильнiстю. Та де там! Прибiгли жидки на кватирю, вчепились, як реп’ях; натякнули, що «ми ж вас не мобiлiзуем, а добровiльно, без Чека». Подвоiли пайок, скоротили працю наполовину. Мусiв працювати, бо iнакше треба було тiкати з мiста.
Тим часом курс червоних вiдмiнявся. Кордони очищено, панькатися не було з ким. Одного дня була у «Вiстях» передовиця про лiквiдацiю КП(боротьбiстiв)У, другого дня почули ми про розформування единоi в мiстi украiнськоi вiйськовоi частини (решткiв Волоха), третьоi ночi арештували ряд визначних украiнцiв (Степового, Рудика, Кравченка та iн.), четвертого дня запечатали Повiтовий Союз Кооператив, а п’ятого перекладав я до газети статтю «Смерть сiльським Просвiтам – Петлюрiвським кублам…»
Вiйнуло крутим духом. Украiнцi нащурились, деякi втiкали з мiста: зник десь Камiнський, шмигнув за кордон, зробивши збитка у Фiнвiддiлi, Пiдгаець Петро – той, що так безсумнiвно збирався спiвпрацювати з бiльшовиками.
Зустрiв якось Павловського (сотник гайдамакiв).
– Тю на тебе! Ще дригаешся? Казали ж, що тиф тебе вхопив.
– Бачиш, брикаю. Що чувати? – питаю.
– Те, що й видати. До комячейки ще не вписався? Який портфель носиш? – натякае.
– Та де там. Оглядаюсь, щоб в Чека не потягнули.
– Так от, дружок! У такi часи позапартiйним бути не слiд: або пишись, або тебе запишуть. А щоб за нас не розписувались, бо ми хоч трiшечки письменнi, – i тихше: – приходь увечерi на Пушкiнську, № 16. Бувай та ша, ти ж гайдамака.
І того вечора не хотiв я вливати в слова костромського комiсаря Манiлова украiнського духа (перекладати вiдозву УПК та УРК до братiв селян Украiни) i… пiшов на Пушкiнську. Там замiрялося серiозне. Засiдав комiтет (Чубатий, Ларiй, Павловський, Моргуненко – той, що вчора в Інтернацiоналi був переконаний). Інформували органiзатори з трьох волостей: завербовано готових до зброi 120 чоловiк. Надii е, що в разi виступу сила подвоiться; у Вiльшаницi два «Максими», в Погорiлiй кольт та ручний кулемет; чекають виступу. Інформацii затяглися, не було Одинця, тому план виступу вiдклали, доручивши Чубатому й Павловському розробити проект операцiй, а Моргуненковi вивiдати про мiйську залогу.
Зворушений вертав я з засiдання Повстанкому. Робота не брала, саботував. Через кiлька днiв забiг Павловський i шепнув, що Одинець i Дерещук прибули, буде нарада. Моi спiвробiтники пiдозрiло глипали на нас.
Вже смеркло, як повертав я на Пушкiнську. Сирий, весняний вечiр обгортав холодними дрожами. Несвiдома боязкiсть збiльшувала холод. Наближаючись до № 16, став оглядатись, придивлятись до прохожих. На поперечнiй вулицi шмигнула постать i присiла.
Насторожився. Пройшов трохи й прикляк до тину. Постать висунулась на розi раз, другий. Е, щось непевне. Схопився й кругом кварталу на другий кiнець вулицi. Йшов обережно, хвилювався.
На серединi обiрвався. Коло тину заманячiло три тiнi. Одна з них сунула до мене. Трiснув штахет, i я зник у городах.
Засiдка, нема сумнiву. Накриють, як мишей. Попередити, щоб не було. Але як?! Пiдлiзти?.. Зняти трiвогу!?
Скочив у третiй по сусiдству сад проти будинку зборiв. Взяв каменюку, пiдлiз на грушу i щосили брязнув у вiкно. На щастя, попав. Рванули дверi. Подав три стрiли й драла. За мною загупотiло кiлька пар нiг.
Як ховався в гущi садiв другого кварталу, почув: «Стой, стой, iначе смерть не месте», – i бах, бах. По стрiлах плач i бiганина.
Боязко пiдходив я до дому. На всякий випадок, у себе не ночував. А ранком мiсто все гуло, що вночi розгромлено Петлюрiвський повстанський штаб, йдуть масовi арешти. Щоб не встрягнути в халепу, зiбрався й вуличками з мiста на село.
За тиждень одержав лист:
«Вас призначено сотником повстанчого загону села Гордащiвки й околиць. Збирайте хлопцiв, забезпечуйтесь якнайбiльше зброею; звяжiться з надiйними в околицi людьми, доручаючи iм роботу, i будьте напоготовi. Виступ за тиждень-два.
Полковник Одинець».
Збоку приписка: «Того вечора попалися не всi».
Листа прийняв як вiдповiдальну директиву. Другого дня поiхав з Савою (мiй щирий приятель i однодумець) до Краснопiлки й дав завдання Рудому викликати з Клиновоi Паламарчука й втягнути до роботи.
Йшло добре. За тиждень звербував я 18 добрих хлопцiв, а кожен з них обiцяв «мобiлiзнути» ще по товаришевi. В недiлю призначили нараду на левадi. Зiйшлось душ з 40.
Травневого вечора, пiд шелест верб i осоки, розказував я хлопцям про Украiну, про давнi лицарськi дiла козачi славнi, про самостiйнiсть, про боротьбу з кацапською комуною.
– Пiдем усi, не хочем скнiти у ярмi, – заприсягнулись щиро.
А срiбний мiсяць у горi i соловейко на калинi, единi свiдки нашоi присяги, благословляли нас на боротьбу.
Обчислили крiси, кулi, пригадали, хто на селi яку зброю мае – i з першим покликом усiм стати до зброi. Потiшив i Рудий: два десятки козарлюг i кулемет мае. Чекае виступу.
Вiн не забарився. Одного вечора в суботу пiдбiгла пiд моi ворота бричка, а з неi Чубатий, Ларiй i два козаки.
– Здоров, лобуряко. Вiтай гостей.
– Оце й усi? – дивувався зразу я.
– Нi. Якраз удванадцятеро стiльки на хуторi: 60 крiсiв i 20 шабель. Коли прилучиш хоч ще стiльки, то завдання виконав бездоганно.
– Та вже два тижнi ракiв не ловив.
За три годинi поза городи гусаком рушало 32 наших з однокiнкою припасiв: дядько Андрiй кобилу пожертвував «для Украiни», а старий Амос подарував вiзок.
Щиро вiталися повстанцi – виноградiвцi й байбакiвцi з нашими.
– Здоровi будьмо. Запорiжцiв нема нiкого?
– Хто мазепинець, а покажись!
– Здоров, Семене! Як ся маеш? Вже рана зажила?
– Значиться, знову комуну бити будем разом?
– А де ти дiвся, як Жмеринку здавали?
– Та де ж? У полон попав, а звiдтiль чкурнув додому.
– Запродав сукин син полковник. Нас у бiй послав, а сам за касу та до золотопагонцiв.
– Еге, та в тебе все добiрнi, – оглядав моiх молодцiв Олешко. – Чи ж кожен нюхав козацькоi табаки?
– Є всякий сорт, – хтось обiзвався. – Є такi, що дезертирували, як батько Петлюра закликав. Тепер порозумнiшали i хочуть боржок комунi повернути. Краще пiзно, як нiколи.
– Зiбрав батько кумпанiю хоч маленьку та вартненьку, – радiв Олешко.
– Маю за честь сповiстити, що ще не всi, – рапортував я. – Прибудуть ще хлопцi. Надiя е, що буде бiльше сотнi, а може й з соловейком (кулеметом).
– Хiба? – пiдскочив Чубатий. – Чого ж ти мнеш?
– Та коли в тебе нетерплячка, сiдаймо на тачанку, як конi не стомленi, та й будем знати.
Послали Саву з двома виноградiвцями до Клиновоi, а я з Чубатим поiхав до Краснопiлки. Опiвночi стукали до Рудого. Налякана старенька мати довго не обзивалася. З трудом переконали ii, що ми не тi, кого на думцi мае. Сестра вiдшукала Івана в сусiдськiй коморi: певне з Горлинкою якоюсь бавився. Прибiг до нас у пiдштанцях, заспаний.
– Юрченко?! А бодай тобi нi дна нi покришки. Не найшов кращоi години? А то ж хто, – глянув на Чубатого.
– Ходiмо десь тiснiше.
У клунi Чубатий виклав справу. Іван чухався й пiдкидав плечима.
– Або я знаю? Такий час. Собак усiх побудиш, а iх до ранку не збереш. Крiм того, кулемет ще в охранi (мiсцева самоохорона – тодi в кожнiм майже селi була). Самi вiддати не рiшаються; кажуть, щоб видерти. Без «Максима» ж буде сумно… А коли думаете звiдцiль рушати?
– Хотiли б завтра.
– Почекаймо до завтрiшньоi ночi. До речi, недiля. Зранку я пiдготую хлопцiв, вартуватимуть у самоохоронi нашi. Ви пiдскочите й по-вiйськовому вкладете кулемет на вiз. Ще й крiсiв з десяток пiдхопите та набоiв.
– План рентовний, – погодився Чубатий.
Умовились в деталях, пiдкусили й на досвiток вернулися в загiн. Хлопцi спали солодко. Картина нагадувала сцену з «Тараса Бульби» – пiд дубом.
– Ех, – вирiвнявся Чубатий на тачанцi, – коли б усi, кому при зброi треба бути, та вийшли у такi загони, – полетiла б комуна, лиш зашумiло б.
– Що зробиш, коли не водночас свiдомiсть нам приходить, – з сумом констатував я. – Бачиш, однi пiшли на перший поклик – трагiчно програли, другi ще сьогоднi змагаються, а третi й десятi сплять в облудi, аж поки бiльшовицький рай не притисне гудзом.
– Правда твоя. Тяжко дочекатися такоi хвилини, щоб всi повстали одностайно за державнiсть.
Опiвднi зiбралися на Краснопiлку. Кiннота з тачанкою захопить кулемет, а пiхота за селом на всякий випадок; хлопцi Рудого приеднаються вночi в Кругляцькiм лiсi.
Кiннота основне зробила. Але вийшла замiшка. Ще не вибiгли з кулеметом за село, як нагло забаламкав дзвiн на сполох. Збiглася вся самоохорона. Їi начальник Хомяк (фельдфебель i непоправний чорносотенець), розпитавши, хто взяв кулемета, настроiв охорону. Кинулись доганяти. До них прилучились селяни з вилами, киями.
Два хлопцi Рудого прибiгли настрашенi поза городи й попередили. Ми приготувалися, хоч не припускали, щоб дiйшло до братовбийства. Пробiгла кiннота з кулеметом, а iй по п’ятах довга валка озброеного люду з криком i галасом. Переднi пiдводи вгналися аж в нашу лаву.
Олешко спинив переднього воза, зняв шапку:
– Стiйте, браття! Проти кого ви йдете? – мовив проймаючо.
– Кулемет верни, злодiй, бандит, – закричали й поскакували з возiв.
Ми повставали, тримаючись напоготовi.
– Браття селяни! – озвався Олешко ще чулiше. – Що думаете робити? Схаменiться!
Хомяк вихопився наперед i заявив: «Нi в какiе разговори с бандами ми не вступаем. Давайте сейчас кулемьот, в протiвном случае начiнаем бой».
Чубатий скипiв:
– Селяни братя! – виступив. – Чи вашою мовою вiн говорить? Чи виявляе вашу думку? Хто вiн такий? Царський блазень, чи комунарський посiпака? Ми – повстанцi селянських трударiв проти комуни, за Украiну, за ii долю, за вас – батькiв, дiтей. На це ми взяли кулемет. Невже ми вашi вороги? Хiба вам кориснiше буде, як зброю цю дiстануть комунiсти? Хто скаже, що чиним по-бандитськи? У кого здiйметься на нас рука? Браття! Вертайтесь з Богом; нехай цей кулемет поможе нашiй спiльнiй справi. Хай вiн спiвае по степах i нищить комунiстiв…
Селяни поспускали голови й слухали, нiяково зиркаючи один на одного.
– Не бить сему, – опирався Хомяк далi. – Меня iзбралi, чтоб охранять iмущество й порядок. Я не позволю.
– Який там дiдько тебе вибирав, – заговорили позад нього. – Приiхали чекiсти та й вибрали. Бiжи до них та й радься, чи вiддати.
– А направду, – загомонiли смiливiше. – Нащо вiн нам? Однако стоiть, а в них вiн пiде в дiло.
– Проти нас не поставлять, бо цi – селяни ще й, видно, недалекi. Хай iде, – пiдтримували хором.
– Как так? Да ето явная поддержка контрреволюцii! – обурювався Хомяк.
– Чия б казала, а чия б мовчала, – сердито вiдрубав дядько. – А сам давно людей на бочку ставив? Чекай, чекай, тобi це не мине. Гадаеш, службою вiрною загладиш?
– Так це такий супончик? – сердито дивувався Олешко. – Вшивайсь, негiднику, з очей, бо щоб не договорився. Спасибi вам, браття селяни, за пiдмогу. А цього Каiна женiть. Вiн i чортовi рябому служить буде, аби свою гадючу шкуру захистити.
– Шомполiв йому, – крикнув хтось з селян.
– Припнять печатку, як розписку – хто кулемета взяв, – пiдкинули вже з наших лав.
– А й справдi не мiшало б, – погоджувалися дядьки.
– Де вiн, котрий, – зiрвався з лави Дубенко Андрiй, вицьвохкуючи шомполом.
Селяни з цiкавiстю позадирали голови. Хомяк сунувся в гурт.
– Ану, ставай, пришмалю. Та стiй, не пацайся, – i цьвохнув кiлька разiв по спинi. – Е, та вiн при повнiй амунiцii, – глянув пожадливо на револьвер: – Чий це?
– Чека подарувало як начальниковi, – обiзвалися за нього.
– Чека? То хай Чека чекае, поки повернем, – i шарпнув з кишенi револьвер. – Скидай штани та прийми за револьвер подяку комунiстам.
– Андрiю, досить жартiв, – наказав Чубатий i звернувся до всiх: – Загiн, на дорогу, кроком руш. – А до селян: – Прощавайте, браття! Дяка вам велика.
– Щасти, доле, з поворотом.
У Круглику нашого полку прибуло. Опiвночi прийшов Рудий з двадцятьтрьома, а на свiтанку присунув з дванадцятьма клинiвчаками Сава. Останнi встигли й «пооперувати»: зареквiрували в Крутянськiй самоохоронi 8 крiсiв, «уклали» кенегесця одесита, бо кинувся стрiляти, й забрали Пухляка та двох чекiстiв.
– А де ж твоi чекiсти? – питали ми, бачучи самого Пухляка зi жмутом крiсiв на плечах.
– Було, бачте, так, – резюмував Сава. – Неохота крiсiв таскати, – у кожного харчiв повно.
Стали вантажити чекiстам. Коли один з них штовх Ілька в живiт i ходу. Скокнуло за ним нас кiлька. Котрийсь прикладом так тарахнув, що й мозок верхом бризнув. Залишилось бранцiв двое. Мiж ними й подiлили 12 крiсiв: Пухляк нiс 5 (свiй чоловiк – на нього милiсть мали), а чекiст 7. Трохи пронiс, застрайкував – нi з мiсця, хоч що хоч.
– Ну, як так, то будь здоров.
– Жаль було, не так його, як кулi, але робити нiчого – спiшили.
– А як же ви iх пiдкузьмили?
– Та це не ми, а Мiхалко.
– Який Мiхалко?
– Ото пiд’iжджаем до Крутих. Дядьки просились вiдпустити; думаем, зайдем i пiшки: вiдпустили. В селi гурт хлопцiв обступив. Слово по слову й до самоохорони запровадили. Уходимо в помешкання. Харчить сторож. Ми за рушницi, а вiн спросоння – бах з обрiзана. Хвала Богу, що другий раз не дiждав, бо Ілько всадив йому багнет у спину. Іш, одесит плюгавий. Не спитав, хто господарюе, так i цвiкае.
