скачать книгу бесплатно
З обуренням прийняв я курс полiтехнiзму в школi. На окрнарадi метод-активу в приявностi представника Наркомосу вихопився: «Чи школа – лябораторiя експериментiв, чи мiсце науки? Як вiдважуеться представник Наркомосу проголошувати таку серйозну реформу в школi? Що, крiм його красноi промови, ми на це маемо, з чим будемо закладати лябораторii, коли в нас мапи, крейди нема? Як побудуемо майстернi, коли цвяха купити нiде? Ще не навчив нас той безоглядний революцiонiзм у школi? Чи ж не бачимо, що калейдоскопiчною змiною метод наша школа плодить неукiв? У момент економiчноi скрути та педольогiчноi безпросвiтности в школi запроваджувати новi реформи – це цiлковитий абсурд».
Авдиторiя пробувала плескати, але розчервонiлий представник Наркомосу схопився, пiдняв руку i зi всiм умiнням безцеремонноi красномовности та вихилясiв центровика насiв на мене. Назвав мене консерватистом у педагогiцi, слiпим у життi, глухим до гiгантичних крокiв соцiялiстичного походу, змiшав, Бог знае, з чим.
«Полiтехнiзм» у школi таки почався: дiти копали щодня по годинi шкiльнi грядки, носили жмути патичкiв i робили модельки «соцiялiстичних хат», колективних дворiв, вирiзували з газет ромбики, п’ятикутнi зiрки й т. iн.
Я впертiшав, викликаючи щораз новi iнциденти.
Вибори мiськради. Спiлка Робос мае 4 мiсця, себто 4 вчителi мало б бути членами мiськради. А кого виставила наша комячейка[29 - Комунiстичний осередок.]? Мiсцевий жидок – завкабiнету Агiтпропу – раз; зав. окрженвiддiлу, жiнка не вчителька – два; секретар ОПК та зав. Агiтпропом ОПК, не вчителi – чотири. А де ж учителi? Хто подасть правдивий голос, хто заговорить душею школи, хто висловить бiду вчительську на мiськрадi?
– Товаришi! – виступив. – У списку нема нi одного вчителя. Там такi кандидати, що й порога школи не переступали. Що ж це за представництво буде? Невже нема дiяльних вчителiв, що знають, чим болiе школа?
І що ж менi на це? Вийшло, що проти комячейки виступаю. Один партiець натякнув, що я в списку волiв би мати попа, дяка та двох петлюрiвцiв.
В’яжуть мене з попом… На пiдставi чого ж це?.. А ось чому: Розглядали на РКК справу вчительки Остапенко. Закидали iй, що на Великдень у неi школа пусткою стояла, а другого дня, замiсть щоб з виконавцями зганяти учнiв, вона поiхала до своякiв – до о. благочинного Великдень справляти.
Наросвiта намагалась звiльнити Остапенкову (до речi, за два роки iй належала пенсiя-емеритура). Ми – робоча частина доводили, що вчителi iнодi безсилi проти побутово-релiгiйних переконань батькiв, особливо на селi. Як не вмовляли нас iнспектори-комунiсти, ми не погоджувались на звiльнення i справу виграли, хоч за два мiсяцi Остапенкову звiльнили вже не через РКК, а через ГПУ. Отож за це мене в’яжуть з попами. Ага, iще одна подiя:
Обмiрковуючи справу антирелiгiйноi пропаганди в школi, деякi вчителi-активiсти внесли пропозицiю працювати недiлями, хоч би припадав день вiдпочинку (у нас п’ятиденка). Я заперечував: Це буде не антирелiгiйна, а релiгiйна пропаганда. Ми настроюватимем селянство проти школи. Дiти не ходитимуть у недiлю. А втратить день, другий – вiдстане вiд громади. Будуть другорiчники. А з ними ж нас боротись заставляють усякими способами.
І тут запiдозрiли з мого боку щось непевне, хоч говорив я цiлком щиро.
Щораз повставали навколо мене неприемностi.
На свято Шевченка 1929 року вийшло таке:
Вивчив я дiтей декiлька деклямацiй Шевченка. Доповiдач – учень у рефератi характеризував дiяльнiсть поета, а водночас, для iлюстрацii, дiти деклямували значнiшi твори поодиноко та гуртом.
Пiд час програми влетiв до залi вожатий пiонерiв – комсомолець Сiмаков. Тодi саме Васько Шульга гнучкою й зворушливою iнтонацiею виголошував:
Настане суд, заговорять
І Днiпро, i гори,
І потече сторiками
Кров у сине море…
Вожатий пiдбiг до мене:
– Пачему не согласовалi програми вечора са мной?
– А хiба це обов’язково? Я й не знав.
Вiн мiнився на лицi.
А деклямацiя проймаючо – лилась:
Хто ми? Чиi дiти? Яких батькiв?
Ким, за що закутi?
– Дак ето же гнуснейшая контрреволюцiя! Как ви смелi пазволiть? – не мiг стерпiти Сiмаков.
– Чого ж? Шевченковi слова, а сьогоднi його радянське свято. Я з лiтератури це студiюю.
– Да что ви мне лiтературой глаза замазиваете? Єто явная петлюровщiна. Я не пазволю…
І побiг за кулiси. Щоб вiн не псував настрою дiтям, – я за ним. Немов би дурману напився, никав Сiмаков за кулiсами з кута в куток.
Дiти виконували колективну деклямацiю «Менi однаково, чи буду я жить в Украiнi, чи нi». Коли дванадцять дитячих голосiв зi страдницьким болем проказали:
На нашiй… не своiй землi…
Сiмаков скочив до мене:
– Жовтоблакiтнiк, бандiт…
А як голоси пiднесено-розпучливим тоном рецитували:
Та не однаково менi,
Як Украiну злii люди
Присплять лукавi i в огнi
Їi окраденую збудять, ох…
вiн, не знаючи, що може бути далi, шарпнув завiсу i без порозумiння з завiдувачем оголосив вечiрку закритою.
Другого дня викликали зава до Наросвiти, а потiм до ГПУ. Тягали його зо два тижнi, хоч як доводив, що в пораднику до улаштування свята Шевченка такi деклямацii дозволенi.
– Знаем вашi деклямацii, – натякали в ГПУ. – Цветной душок развiвать началi в школе?! Доберьомся ми к вашiм деклямацiям…
Дивувало нас побоювання отого «душка». Здаеться ж, нацiональне питання розв’язане вiрно, так бодай запевняли ще 1924 року, украiнiзують в примусовому порядку – i разом з цим така настороженiсть до проявiв нацiоналiзму.
Чуднувато якось виходило. В програмах украiнознавства iсторiю Украiни названо «iсторiею рев-рухiв на Украiнi» i викреслено весь перiод козацтва та Гетьманату; програма починалася органiзацiею РУПу[30 - Революцiйна украiнська партiя.] i зараз 17-й рiк та боротьба з Центральною Радою й петлюрiвщиною. З економiчноi географii Украiни вилучено територiю Донбасу та його багатства, не вставлено й цукровоi промисловостi. З лiтератури скасовано всiх клясикiв (дореволюцiйних); з кiлькох вибраних творiв Шевченка (антицерковних та антипанських) перескакували на ранню творчiсть Франка й Винниченка, а далi до революцiйних письменникiв. На них товклися цiлий рiк.
– Правдивiше назвати це комунiзацiею, а не украiнiзацiею – заявив я якось на засiданнi педради Державних курсiв украiнознавства. – Не дати слухачам уяви про цiлу епоху козацтва, гетьманщини, про первопочини украiнства – таж вони самi цього шукатимуть.
– Чого нервуешся? – заспокоював Миронович. – Хiба не бачиш, чого варта така украiнiзацiя. Це лиш гра, щоб очi втерти. Петровський, Чубар та iншi тузи центральнi слова по-украiнськи не скажуть i не украiнiзуються, а низовикiв жмуть. Треба, бач, дядьковi довести, що це ж ваша влада, навiть «пропонуеться» пише по-вашому, нiхто не скаже, що московська окупацiя.
І виходить, що «одержавшi ваш обiжнiк, прапонуется» – навчився всякий радянський дiловод, а украiнськоi розмови нiде в установi не почуеш. Вся кумедiя зводиться на те, щоб лише 1-шу категорiю дiстати.
Лiтом 1929 року перевiряли стан украiнiзацii всiх окружних установ. Прийшла черга до ГПУ. З трьох членiв комiсii фахiвцiв пiшов я один з iнспектором полiтосвiти; останнi боялись iти в таку установу. З 43 агентiв ГПУ лише один умiв сяк-так по-украiнськи розмовляти, а в письмi кожного на сто слiв 60 – 50 ошибок. Влiпили iм 26 з III категорiею, а то значить, що за директивою уряду звiльняються з посади.
Другого дня секретар ГПУ питае телефоном:
– Ну, как там результати вчерашней праверкi?
– Плохо, очень плохо, хуже всех, – вiдповiдае з жалем iнспектор полiтосвiти.
– Да не может бить. У нас все iсключiтельно пiшут по етому украiнскому. Ти, слушай, устрой там как-нiбудь. Єто безобразiе…
– Да што ж устроiш? Саставiлi протокол i в окркомiсiю атаслалi… Неудобна. Я здесь не адiн… спецiялiст бил… Он определял…
– Так ето тот спецiялiст? А что он за супчiк?
– Член камiсii, преподаватель украiнскаво язика.
– Преподаватель?! Петлюровец, сукiн син. Аткуда он мог етому сабачему язику научiтса? Только будучi в петлюровцях. Попадьотся он нам… Ми ево не так праверiм…
Інспектор передав менi цю розмову жартом, але пiзнiше вона набрала дуже серiозного значiння…
Настала осiнь 1929 року.
Ця осiнь – незвичайний етап в «iсторii соцiялiстичного будiвництва» та в долi украiнських мас пiд бiльшовiею.
Хто знав, чи з будь-яких джерел склав собi уяву про радянщину до цього злопам’ятного часу, той категорично й грубо помиляеться, малюючи стан сьогоднiшньоi бiльшовii фарбами – фактами недавнього минулого.
Ця злощасна осiнь кардинально перевернула радянщину. Ця пацифiкацiйна осiнь оголила економiчно село, стероризувала його морально. Ця жахлива осiнь сплила в рiках крови, сповнилася тисячами безневинних жертв, омита морем слiз матернiх – дiточих. Ця «крiвава осiнь» увiйшла в iсторiю як варварсько-дикий правунок[31 - Правування, урядування.] захланноi комунарii, незнаний в пам’ятi цивiлiзованого людства.
У бiльшовикiв вона означала: «виконати п’ятилiтку в чотири роки», змiцнити «соцiялiстичнi фортецi», злiквiдувати «останки дрiбновласництва». Во iм’я цього проголошено крутий перелiм в полiтицi, небувалий ще в практицi «мирного соцiялiстичного будiвництва».
Найдошкульнiше вiн вiдбився на селi, виявившись у крикливих гаслах: «лiквiдацiя куркуля як кляси, колективiзацiя 60 % господарств за рiк» та iн.
Кожна акцiя, кожна нова директива на село в кiнцi лiта недвозначно промовляла, що нечуваний наступ на село розпочався швидким та впертим ходом: 20 % населення позбавили виборчих прав (цього ще не бувало); оголосили масове «розкулачення до рубця», виселяючи заможних селян з iхнiх хат, а добро передаючи до колективiв; збiльшили до 30 % кiлькiсть експертних господарств (з подвiйним оподаткуванням); ввели хлiбозаготiвлю, як узаконений спосiб забирати селянам збiжжя за нiкчемну цiну; кинули на село 5 000 000 карб., облiгацiй i примусовим способом почали iх «розповсюднювати»; запровадили «контракцiю» худоби, збiжжя, що без дозволу влади не маеш права нiчого продати; заборонили пiд страхом кари та Допру (ув’язнення) забивати свинi, худобу; поздiймали дзвони й хрести, стали масово закривати церкви; примусили багатьох священикiв проголосити в пресi свое вiдречення вiд релiгii; повиганяли зi шкiл дiтей заможнiших селян та цiла низка iнших «соцiялiстичних» заходiв.
У такий час мобiлiзували мене в район на кампанiю хлiбозаготiвки. Наслiдки нового курсу на селi я мав нагоду на власнi очi побачити.
В’iжджаю в Косарiвку. Бiдне пiвденне украiнське село, виснажене вiд кiлькарiчних систематичних недородiв: половина хат – землянки, нарiд прибитий, обдертий, сумний. Цiлковита правдоподiбнiсть слiв Грiнченка:
Убогii ниви, убогii села,
Убогий обшарпаний люд;
Смутнii картини, смутнi, не веселi…
І з цих нужденних сiл тягнути тисячi пудiв, iх коштом пiдносити iндустрiялiзацiю…
Пiд’iжджаю до сiльради. Гурт селян.
– Здоровi будьте! – гукаю весело.
– Здрастуйте, – хмуро обзиваеться голос. А ззаду чую: – О, вже притаскало шкуродера. Один ще не сховався за село, а другий почне своеi спiвати.
– Як живеться, батьки? – злажу з воза.
– П’ятилiтку в чотири роки будуем, – злорадно вiдповiдае той самий голос. А ззаду: – Ач, ластиться, щоб бiльше злупити.
– Ну й добре йде робота? – питаю.
– А нiчого. Ледве-ледве по свiтi ходимо.
– Тож чого так? – не цiлком вгадую дядькову думку.
– Вiд вашого темпу[32 - Поспiх у будiвництвi, темп п’ятилiтки.]. Вам там у мiстi видно кров грае шмалко, вам не сидиться, летите, а ми ледве ноги волочимо. Ваш темп боком нам вилазить. Це ж лиш другий рiк, а що то буде в кiнцi п’ятилiтки?..
– Ви, дядьку, щось невеселе сьогоднi з’iли, – iронiзую над дядьковою мовою.
– Скоро й смутного не буде: все на соцiялiзм пiде. Хiба за вами, чорти рогатi, щось з’iси. Життя не стало. У вас у вухах трахкае iндустрiялiзацiя, вируе жир, а ми слiпнем вiд нужди…
Зговоритись з дядьком «по-доброму» не можна було. Заходжу до сiльради:
– Председатель, негайно сход, – наказую.
– В якiй справi? Позавчора був сход, – невдоволено дивиться на мене голова.
– Привiз гостинця. Прочитайте. – І виклав обiжника: на Косарiвку накладено 4000 пудiв хлiбозаготiвки.
Голова пробiг очима й за голову вхопився.
– Чи показилися?! Що вони роблять? Це ж страшне… Тиждень тому витаскав 1500 пудiв обкладання, позавчора одержав приписа на 3000 пудiв контракцii, ось лежить на 5000 облiгацiй… Ну, посудiть самi, ви чоловiк, здаеться, з наших, чи можуть сiльськi злиднi таке витримати? Звiдкiль його брати? Нi… Не хочу головувати. Не можу бути здирщиком. Кiнець, – i з серцем стукнув об стiл.
– Не хвилюйтесь, товаришу, й скликайте сход, – не хотiв я пiддаватись його настрою.
– Ну да, вам байдуже, ви свое знаете. Один виставив цифру, другий приiхав, намолов, налякав, забив баки, проголосував та й поiхав. А тут переноси всi прокльони, гавкай собакою, стягай останне ряденце, а виконай, хоч лопни. Добре вам казати. Побули б ви хоч тиждень у моiй шкурi… Це пекло, а не головування тепер. Що божий день, то смикають. Та ще як? За горло душать. Ну, де ж його стiльки брати?!
– Слухайте, друже, – взяв лагiдно його за плече. – Я все добре розумiю, але вже пiзнiй час. Потiм поговорим, а зараз скликайте сход.
– Що ж? Я скличу, але навряд щось вийде…
Голова не помилився. Сход так-сяк стягнули десь коло 11 години вечора. Сам голова бiгав з палицею попiд хати та «штрафом» лякав. Прийшов кожен з лайкою, лютий за дванадцятьох чортiв: Тут удосвiта до роботи, аж мамочко, а його – сукиного сина зi сходом судомить.
Пiзно почали. Не скiнчив я своеi короткоi розмови, ледве вимовив тихо я й мягко цифру 4000, як заля заревла в сто голосiв.
– Що за здирство, за грабiж?!
– Доки це буде?
– Що воно, по десять разiв у нас родить?
– Який чорт не приiде, та й дай i дай…
– Душiть нас зразу, коли пiшло на те.
– Ведiть усiх до ГПУ, куди дванадцятьох позавчора забрали, однаково життя нема.
– Але чи бачив свiт коли таке?
– Не дамо, нi фунта не дамо, годi. Скiльки не дай – все мало. Нехай з нас шкуру луплять, все одно пропадати.
– Товаришi селяни, – намагався я втихомирити. – Ви ж знаете, в якому станi республiка. Нам треба забезпечити робiтничi райони…
– А моя сiм’я що буде iсти? І так звели на свинячий пайок: 18 пудiв зерна на душу рiчно.
– Чи ж знаете ви, що в мене й до Рiздва хлiба не стане, а менi 60 пудiв контактацii треба здати? Чим я сiм’ю прогодую? Ви менi дасте з мiста?
