скачать книгу бесплатно
– Значiт, не атказиваетесь? Как фамiлiя? – закiнчуе грiзним тоном.
Кожний виходив наляканий: «Фамiлiю записав». Однак «скрутити в баранiй рiг» не вдалося нiкого з нас.
О третiй годинi кiнчився допит. Вже б i рееструвати, та замiшка. Причепились до протоколу загальних зборiв: голова сiльради пiдписав та невдало печатку приклав. Шкода було запевняти комiсаря. Фальшивий протокол та й тiльки. Мусiли бiгти 56 верст за кращою печаткою. Дядьки нашi посмутнiли: пропав i завтра робочий день.
Аж ранком прибiг Сава скупаний з доброю печаткою. Поклали перед комiсарем протокол з доброю печаткою, аж тут нова бiда. Виладнали нарiд у коридорi в чергу на пiдпис, перечислили:
– А где же ещо два? Реестрацiя недействiтельна.
Занепокоiлись. Прибiгае Олекса:
– Кого ж нема i де б дiвався, недавно всi були?
– Матвiя арештували!
– Хто? За вiщо? – накинулися всi.
– Не знаю. Вийшли кваску попити. Пiдходить, мабуть, сексот i до Матвiя:
– Ти аткуда?
– А хiба що? – викручуеться Матвiй.
– Как фамiлiя? – наступае сексот.
– Чого чiпляетесь? – вiдпекуеться Матвiй.
– Да гаварю тебе, что ето он, – встрявае другий сексот.
– Два года тебя iщем, бандiт. В Допре давно местечко ожiдает, – i повели.
Похнюпились дядьки: пропаде й третiй день, а буряки аж просяться сапати… Кинулись по мiсту шукати свого чоловiка. Найшли, умовили старого Ярошенка та пiзно вже: комiсарiят не урядуе.
Аж третього дня пiд вечiр залагодили справу. А Матвiй аж восени вернувся.
Зате урочисте було посвячення. Хор вивчив Украiнську лiтургiю, дiвчата пишно й святочно прибрали в церквi в нацiональному дусi. І на Зеленi свята вiдбулась незнана ще й дiдам нашим на селi церковна урочистiсть. Запросили епископа, священикiв, представникiв сусiднiх парохiй. Наш ворог – панотець так був зворушений, що в сльозах перед усiм миром спокутував свою помилку й став щирим автокефалiстом – духовним пастирем першоi в районi украiнськоi церкви.
Украiнiзувавши церкву, наша група взялась за культурну роботу. Вiдновили в пам’ятi 18-й рiк: всi тодiшнi просвiтяни вписалися до хати-читальнi. На першому кроцi заходились до будови великого «Народнього дому».
Приемнi були хвилини. Хлопцi брались до роботи, як дружна й органiзована сiм’я. Одноi суботи був культурний шарварок – зводини. Пiд звук зворушливих пiсень та веселоi гутiрки кiлька десяткiв читальнян, вiдклавши польову роботу, закладали основи «Народньому дому».
– Цей перший стовп заб’емо як пiдпору нацiонально-духовноi едностi нас – селян, i заможнiших, i середнiх, i бiднякiв, щоб всi стояли одностайно за нашу долю, за добробут, – починав Сава, цей невгасимий ентузiаст-парубiйко, запальний нацiоналiст.
– А другий стовп хай крiпить вiру в наше майбутне завтра. Нехай нiхто не пiддаеться на ласку комунiстiв, а лелiе в душi нашу незалежнiсть, – продовжував середняк Петро.
– І третiй стовп, – пiдхоплював Олекса секретар, – хай змiцнюе надiю на недалеку нашу перемогу.
– І четвертий, – кiнчав я, – хай буде пiдпертям нашоi iдеi – джерела, що з нього черпатимем вогонь бадьоростi й завзяття в духових змаганнях.
– Вбиваймо ж, браття, цупко, щоб ця культурна установа була вiдпорна, як бетон, проти бiльшовицьких агiтацiй, щоб прихований на час наш рiдний прапор i дух витав у нiй неподолано аж до слушноi години, – порядкував знов Сава.
Два тижнi кипiла гаряча праця. Склались по карбованцевi й найняли мулярiв, за чергою щодня працювало в допомогу п’ять читальнян, возили цеглу, глину, робили снiпки на покриття даху.
Все село дивувалось, що то «Просвiта» затiвае. Не один дядько, прийшовши з лайкою забрати сина до хатньоi роботи, вертався сам: «Нехай вже робить, як i iншi, може воно справдi щось путне вийде».
Четвертого тижня звеселяли нову хату нашi сестри – мастiльницi, жiнки й дiвчата:
– Спiваймо, сестрички, поблагословiмо спiвом новий дiм, щоб у ньому розцвiтала наша пiсня, наша слава, наше щастя.
А п’ятого тижня святкували вiдкриття «Народнього дому» (сельбудинку). Коли на сценi забивали останнiй цвях, Сава всiх закликав i закiнчив неофiцiальну промову:
– І так ми маемо сiльську трибуну. Дай же, Боже, щоб всi ми – ii будiвники – дочекались почути з неi такi слова: Радянську владу знищено. Хай живе самостiйна Украiнська Держава!
Про нашу хату-читальню, про вистави слава гримiла по окрузi. Приiжджав iнспектор Окрнаросвiти, не мiг нахвалитися; дивувався, що я сиджу на селi, пропонував посаду в мiстi. Та поки я туди зiбрався – мене викликали.
Одного дня виконавець вручив менi повiдомлення: безатгаварочно явiться в ГПУ на 10 часов утра 26/8, комната следователя по ББ (боротьба з бандитизмом).
Защемiло серце. Що робити? Явитись – певно посадять. Не йти – самi заберуть, а як нi, то переслiдування, вовче життя… Нi…
Поiхав, а разом зi мною Тимошко на всякий «нещасливий случай». Затерп, як входили в колючу огорожу ГПУ. «Господи, чи ж вертатимусь назад сьогоднi?»
– Явiлiсь!? – зустрiв нiби зi здивуванням слiдчий. – Так вот, iзложiте подробно, без обiняков, где билi, что делалi, начiная с 17 года? Предупреждаю, что ми знаем всю вашу поднаготную, слихалi, что в последнее время кое-чем полезним началi занiматься. Ето вам на плюс. Ізложiте всьо чiстосердечно.
Ошпарив вiн мене. Невже все знають?! Хiба ж помилують? Чи не признався, бува, Матвiй? Не може бути…
І брехав, зразу плутано, а далi виправлявся в льогiцi. Слiдчий глипав, мiнив лице, то подивлявся, то недовiрливо крутив головою.
– Пачему ви не явiлiсь по амнiстii, как бандiтскiй афiцер? – запитав раптово.
– Я офiцером нiколи не був.
– А в банде Дерещука разве не афiцерскую роль iсполнялi? – заграв ехидно.
– У якого Дерещука? – багатозначно й смiливо заперечив я, зрозумiвши, що слiдчий бере лише на здогад, а фактiв напевно не мае.
– Что ви?! – скептично блиснув жовтими зубами. – Не знаете банди Дерещука!?
– І в очi не бачив, – побожився.
– Напрасно ви скриваете. У нас есть документальнi данние, что ви работалi в банде отамана Дерещука атветственним старшиной.
– А я вам живих свiдкiв дам, що в бандi Дерещука й ногою не був.
– Єто ваше последнее слово?
– Інакше я не можу нiчого сказати.
– Жаль, – понизив слiдчий тон i нiби справдi з жалем продовжав: – прiйдьотся вас…
У дверях з’явився Тимошко.
– О, а мiй землячок чого тут? – здивувався вiн, немов давно мене не бачив.
– Єто твой?.. Плохiе у тебя землячкi. Прiходiтся арестов…
– Арештувати? За що? – виявив Тимошко ще бiльший, вдало роблений, подив. – Товариш Дворянiнов, на мiнутку…
Вони пiшли на мiнутку, а я з годину чекав на коридорi. Вiхрем снували думки, аж пiдносили на лавi. Одна шептала: зривайся, дверi вiдкритi, коло ворiт сторожi нема… А друга, розважнiша, перебивала iй: будь терпеливий. А ось Тимошко щось вторгуе… Третя знов спокушала: не гай часу, не трать моменту, бо як закинуть у мурi…
І виник в уявi льох Чрезвичайки, брудний, холодний… А проти нього воля, село, життя… Зiрвався, узяв за клямку, вiдхилив… i…
– Зайди, – покликав Тимошко.
Заходжу.
– Вот что, гражданiн Юрченко. Прiнiмая во внiманiе, что ви началi полезную саветскую работу, пока вас отпускаю. Дайте пiдпiску о неразглашенii нашiх разгаворов.
Пiдписуюсь.
– Всякая полезная работа будет запiсана на ваш счот. Ви свабодни.
Як помилуваний смертник з мiсця вiшалницi, так бiг я з будинку ГПУ.
Зворохобила мене ця вiзита. Рахунки, видно, не покiнченi – треба зiйти з очей. Добився в Тимошка командировки вiд КНС i поiхав до Киiва в ІНО (iнститут народньоi освiти); вив’язався з iспитiв i зарахували студентом II курсу.
Гiрка тодi була радянська наука, а ще гiрше студентське життя. Не маючи нiяких засобiв з дому, посидiв мiсяць на помiдорах, а як i iх не стало за що купувати, настали сiрi, голоднi днi. Однак, не довгi вони були: незабаром «вичистили» мене з iнституту, як «лiчность с тьомним прошлим».
Вивтiкав з Киiва в Любашiвську семирiчку пiд нагляд завiдувача-партiйця Франкiвського. Пильно стежив вiн за мною, часто сидiв на лекцiях, пiдслухував пiд дверима, випитував учнiв, заводив зi мною сумнiвнi розмови про школу, владу. Я тримався так, щоб i комар носа не пiдточив, навпаки, внiс руху у школу.
Знавець у драматичному мистецтвi, я став улаштовувати вистави, деклямацiйнi вечiрки, iнсценiзацii й таке iнше, давши широке поле дiтям до попису, а мiж ними й синковi Франкiвського. В школi щовечора, як в улику: репетицiя, iмпровiзацiя, мельодеклямацiя, спiви. Дiти до мене горнуться, як до батька. Заслужив я помiтноi уваги.
Якось, у день вечiрки, ночував у школi секретар ОПК. Вийшов вiн з авдиторii захоплений колективною деклямацiею та живими картинами:
– Прекрасное, артiстiческое iсполненiе. Велiколепное содержанiе, внедряющее детям колектiвiстiческiе iнстiнкти. Кто у вас руководiт етiм делом? – пiднесено говорив секретар, iдучи з театру до Франкiвськоi кватирi.
– Преподаватель украiнськаво язика. Маладой педагог, спасобний, енергiчний, но… – шептав дорогою Франкiвський.
А через тиждень на сiмейних посидiнках завiдувач пiд впливом хмелю заявив менi, що я здобув право червоного вчителя. На питання – що це значить – вiн признався, що вислав до Наросвiти останню про мене позитивну характеристику.
Так я вийшов у люди: фiгурував у президii вчительських районових конференцiй, вiдчитав кiлька педагогiчних рефератiв, ввiйшов до складу мiсцевкому (мiсцевого комiтету) спiлки Робос (робiтникiв освiти) й активно проявлявся в кожнiй культурнiй дiлянцi. Поступово розвiявся погляд «полiтичноi непевности» на мене; я став виконувати вiдповiдальнi громадсько-педагогiчнi завдання. Навеснi 1923 року призначили, нiби тимчасово, райiнспектором Наросвiти, а водночас доручили важливу кампанiю уповноваженого по складанню з селянами договорiв на школи (тодi школи були на повному утриманнi села).
Кампанiю провiв я блискуче. На такiй роботi була охота прикласти енергii. За лiто моiми заходами збудували в районi 7 сельбудинкiв та вiдкрили 4 нових хати-читальнi. Робота висунула мене на помiтного в районi культурника-активiста, не останнього педагога й енергiйного райiнспектора. Зникала остання тiнь мого минулого й полiтичноi непевности моiх поглядiв на владу.
Та заволоклася хмарка. Виринув iнцидент з мiсцевими комсомольцями. Зачався вiн з цiлком неполiтичноi речi – дiвчини. З нею гуляв райорг[11 - Районовий органiзатор комсомолу.] комсомолу[12 - Комунiстична спiлка молодi.]. Одного весняного вечора я мав непередбачену необережнiсть провести ii додому, а далi й ближче зазнайомитись. Доки гуляв з нею райорг комсомолу, було все нормальне й полiтично-витримане, коли ж дiвчина вiдкинулася вiд райорга i сприяла менi, менi закинули мiщансько-iнтелiгентський ухил, нацькували на мене весь комсомол, i зачалася ворожнеча. Коли я – райiнспектор, замiсть ставити якусь недолугу революцiйну iнсценiровку малописьменного драмороба – мiсцевого комсомольця, – готував п’есу «Борцi за мрii» – мене обiзвали контрреволюцiонером, що веде розкладницько-петлюрiвську роботу в районi. З-пiд пера ярих комсомольцiв вийшов допис в окружнiй газетi, що «зубри контрреволюцii» не перевелись, а навпаки – займають вiдповiдальнi посади.
Приiхала з округи комiсiя, обнюхала мою роботу, але нiчого не найшла й наказала комсомольцям помиритись зi мною.
Пiд натиском центру райорг притих, та лиш на час: боротьба знову розпалилась. Пiдлив вогню «Суд над Христом», улаштований з iнiцiятиви комсомольцiв.
Менi припала роля громадського захисника. Не мав я на думцi лихого, виступаючи на сцену: було то небезпечно. Я лише занотував аргументи гарячого прокуратора (райорг комсомолу – мiй скритий ворог-соперник). А говорив вiн порнографiчнi речi: церкву створили капiталiсти, як бiблiю брехнi, щоб нею присипляти революцiйнi пориви робiтництва. Христос – це споконвiчний провокатор, а сьогоднi iдеольог кулацтва й контрреволюцii. Церква – зграя контрреволюцii, украiнська автокефальна церква – це кубло петлюрiвське. Закiнчив вiн закликом: Христос – куркуль, релiгiя – облуда, треба знищити; церква – куркульське стовковисько, ii треба зруйнувати.
Нiхто не дивувався цим речам, бо що можна почути вiд напiвграмотноi людини, що першою ii книжкою була «Азбука комунiзму». Я став досить витримано (комсомольця ображати привселюдно небезпечно), в тонi своеi ролi – оборонця, розбивати противника. Не скажу, щоб вдало так оперував думками, а вийшов скандал.
Вже як кiнчав свою годинну промову запiнений райорг, публика заворушилась. Як почав я, на хвилю стихла, але скористатись з положених менi 30 хвилин не довелось. Слова, в яких я називав товариша прокуратора профаном у теольогii, в iсторii повстання свiту й капiталiзму – заля переривала оплесками. Коли ж я нагадував прокураторовi, що релiгiю, творену тисячолiттями, не можна подолати так швидко, а особливо вискаками з трибуни способом заялозених мiтингових фраз «геть» – публика заглушила моi слова раптовими вибухами, встала, i в п’ять хвилин у залi залишилось лише десяток комсомольцiв.
Агiтацiйно-показовий суд урвався на небезпечному мiсцi. Бiда звалювалась на мене. Занепокоiвся. Комсомольцi вийшли, кинувши вовчий погляд.
Почалася травля, доноси. Викликали мене до Наросвiти на суд. Узяв свiдкiв, що передали б характер моеi на «судi» промови. На моiм боцi був сам Франкiвський, як голова суду. Це мене врятувало.
Та не цiлком. Примусили перевестись до другого району. Не помогло нiчого, хоч уся райконференцiя вчителiв послала Наросвiтi постанову не переводити, а 20 делегатiв-учнiв з пiдписами дiтей всiеi школи два днi сидiли пiд порогом Наросвiти й просили мене не забирати. Не помогло. Я мусiв зiйти з очей ненависних комсомольцiв.
Зачинався 1924 рiк. Момент найбiльшого, на мою думку, пiднесення й сили Радянського Союзу. Полiтика керманичiв вилюднiла й полагiднiла. Вiдбувався XIII партiйний з’iзд ВКП – единий з тих з’iздiв, що найменше вирiшував полiтично-перспективнi проблеми, а найбiльше шукав реальних i вiрних шляхiв розвитку краiни. Лунала горда пiсня визнань Радянського Союзу буржуазним свiтом. Поiхали лавами делегацii захiднього робiтництва. Оголошено амнiстiю полiтичним емiгрантам. Змiнено на краще курс у нацiональному питаннi, й почалась iнтензивна украiнiзацiя всього апарату, шкiльних установ, а пiд впливом цього розвалилась УКП (украiнська комунiстична партiя).
Бiльшовики справляли трiюмф перемог, успiхiв. Марка комунiзму росла, буяла по всесвiтi.
Вiра в недалекий крах соцiялiзму захиталась у найкомпетентнiших, найдалекозорiших полiтикiв з концтабору. В масi вiдбувався iдеольогiчний перелiм. Заворушилась iнтелiгенцiя: вiча, з’iзди, на яких виголошувались спокутливi промови вiрности й присяги стояти за владу рад.
Особливо помiтний, просто кардинальний, був перелiм у вчительських лавах. Досi пересiчний учитель був явно ворожий усiй природi влади рад. Ще вчора вiн вичитував зi щойно розрiзаноi «Азбуки комунiзму» засади комунiстичного ладу, а поза школою провадив велитенську пропаганду за повалення цього ладу.
Сотнi випадкiв, як зi школи, з самих лекцiй, арештували вчителiв, розстрiлювали масами, – красномовно доводять, що украiнське вчительство душею й серцем було далеке вiд бiльшовицьких iдей. Спiлка Робос мае лиху славу й донинi. Правляча комiсарська каста прозивае ii контрреволюцiйною наволоччю, петлюрiвщиною, сепаратистами, шовiнiстами.
Людям з такою славою дати в руки виховання соцiялiстичного поколiння було б наiвно. Це непокоiло комунiстiв. За всяку цiну треба було завоювати вчительство, викликати полiтичний зрух, бодай фальшивий.
І от пiд акомпанiямент загально-державницьких лiтавр про успiхи i силу бiльшовизму почалась «переломова доба». Нас засадили за зубровку[13 - Кування, науку.] азбук комунiзмiв, матерiалiзмiв, реврухiв. По трьох мiсяцях скаженого навчання провели всiм обов’язкову «полiт-праверку». Ми, як пильнi учнi (звiльняли тих, хто не складе iспитiв), «проказали» викуване «комунiстичне вiрую й iсповiдую». Нас погладили по головцi, сказавши «харашо, прекрасно», i стався iсторичний закрут у життi радянського педагога: загули про його полiтичну вiрнiсть та iдеольогiчну чеснiсть на всi голоси, в усi дзвони. Одним махом охрестили всiх скомунiзованими, прибили червоний стемпель й запрягли до роботи. Без його отвертого слова, неприневоленоi згоди й щироi думки, а вийшло так, нiби вчительство само склало присягу вiрности.
Атмосфера створилася так тонко пiднесена, що переконувала найупертiшого невiру: i пiдвищення платнi, i орден почесноi працi, i шефство над Червоною армiею, i з’iзди, вечерницi «спайки»[14 - Ідейне еднання, iдеольогiчна близькiсть.] з комячейками, а всюди промови, сповiдi, завiряння, похвали, овацii.
Весь акорд тих похвальних дитирамб у честь «прозрiлого й покаяного грiшника» спантеличив менше свiдомих, а далекозорiшим нiяково було бодай словом порушувати атмосферу вiрнопiдданчого акту.
І пiд шумок отоi штучноi, уговкуючоi пiснi заходились очервонiлi вчителi коло «будiвництва соцiялiзму».
Серед заслiплених був i я. В соцiяльних питаннях, здаеться, найлiвiший, сторонник скрайнього демократизму i всiм серцем горнучись до мас, iдучи тiльки з ними, – я захитався в свойому виболiлому iдеалi. Поховавши надiю на можливiсть украiнськоi держави, повiрив у щирiсть цих пiсень, став переконаним радянцем i з силою захвату кинувся у вир радянського життя.
Працював я на новому мiсцi вчителем та райiнспектором. На вiдкриттi районового полiтосвiтнього центру – Райсельбуду виголосив добру промову-програму культурноi роботи сельбудинку. Вона сподобалась секретаревi РПК[15 - Районового партiйного комiтету.]. Вiн узяв мене – енергiйного, запального пiд батькiвську полiтичну руку, звербувавши до всiх радянсько-партiйних завдань.
Закрутився я в танку неосяжноi громадсько-службовоi роботи: потопав у морi кампанiй, з’iздiв, конференцiй; задихався на засiданнях, нарадах, зборах, комiсiях; падав вiд утоми – бiганини по селах, органiзуючи багатющу систему громадсько-радянських товариств, бюр, осередкiв, гурткiв, об’еднань. Я дав себе на фiзично-iнтелектуальне виснаження, забуваючи про все на свiтi, бачучи однi лиш пляни, щоденнi ударники, директиви, жив тiльки ними.
Не було дiлянки районового життя й працi, де б я не пописувався. Я iнiцiятор усякого нововведення, органiзатор, агiтатор, пропагандист; я кращий сценiчний робiтник-артист, декляматор; я патентований лектор-доповiдач: серед ночi збудiть мене, i я готовий до реферату, привiтання, промови, доповiдi, i то на яку тiльки треба тему: хочете про мiжнароднiй стан СССР – говоритиму 2 години, бажаете про внутрiшнiй – розповiдатиму 3 години без утому, замовите – на кооперативну, економiчну, побутову тему – заливатимусь красномовнiстю, доки в слухачiв вистарчить тарпцю (iнакше питання – як, про що саме говорю, але на радянщинi навiть досить добре). Я единий в районi пропагатор «нового побуту» – радянський районовий пiп: жениться якийсь ярий радянець по новому (без священика, традицiй) – я культивую форми радянського весiлля; родиться в комунiста бiльшовиченя – я у формi «звiзди» (не хрестин) перший вiдкриваю йому свiт i, в масних словах пророкуючи, яке то воно буде велике, розумне й запопадливе комунареня – передаю на виховання суспiльству, ще з пелюшок записуючи його членом «КНС», комсомолу та до iнших вiдповiдних органiзацiй; помре якийсь з природи ядушливий комсомолець – я зворушливо-жалiбним тоном провожаю його до могили, запевняючи процесiю, що це чергова жертва капiталiстичного оточення, й закликаючи всiх заступити помершого борця подвiйною енергiею в боротьбi з буржуазiею та в будiвництвi соцiялiзму.
Я знаменитий проектодавець всеможливих плянiв, мiроприемств, поглядiв для всiх дiлянок роботи РВК та РПК: Я «вчений агiтпроп», провiдник полiтгуртка; за моiми мiркуваннями (хоч я безпартiйний) та методами веде iдеольогiчну працю вся райпарторганiзацiя. Я районовий сiлькор (сiльський кореспондент), спецiялiст по виданню стiнних газет (дiстаю вiд iменi Райсельбуду першу окружну та третю всеукраiнську премiю). Я уповноважений усiх кампанiй, ударникiв, що iх провадить РВК та РПК, а вiд 1925 року уповноважений по виборах сiльрад (це завдання й не кожному партiйцевi доручають), бо найвiдповiдальнiша кампанiя у бiльшовикiв.
А в той же час я активний член усiх органiзацiй: Сiльради, Комнезаму, член РВК, ревiзкому кооперативи, член Райкому Робосрайсекретарiяту ОПБ (окружного професiйного бюра), голова Райбюра т-ва «Геть неписьменнiсть», зав. культвiддiлом ОПБ та голова культуркому при Райкомi Робос i сила не обрахована iнших вiдповiдальних i добровiльних обов’язкiв.
І так два роки без упину, без спочинку. На всякий крок чи директиву влади знаходив я основу оправдання: я певний був, що влада чинить вiрно, що переходова доба повна елементiв протирiч, що з природи диктатури пролетарiяту випливае насилля, але це явища тимчасовi.
Бували хвилини, що з болем i самобичуванням видобував засохлi рани, колупався в недавнiх грiхах, здрiгав почуттям покаяння… Признатись, висповiдатись перед суспiльством, скинути з плечей затаений грiх… Чи ж простить менi народ, чи стерплять творцi iдеi, яку три роки крiвавим способом пiдточував?
Заговорив був раз про це з секретарем РПК. «Малчi й канец. Не порть репутацii: не ти адiн iмееш грех».
