скачать книгу бесплатно
– Еге, спосудишся в них. Деруть з нас тисячами, а як позичати прийдеться, то по 10 фунтiв дають на двiр…
І гули, кричали без упину. Марна справа була закликати до порядку. Нiяка, мабуть, сила не змогла б iх вгамувати. Стали розходитись. Я захвилювався. Провал сходу – ганебна рiч для уповноваженого: скажуть – «белоручка», кваша, а не робiтник.
Рятуючи прикрий стан, я запропонував резолюцiю, пiдказану головою сiльради: зважаючи на те, що в селi недород i злиднi – просити РВК та ОВК, щоб зняли з села цю суму хлiбозаготiвки, а вивезе добровiльно хто скiльки зможе.
Село вислухало й прийняло одноголосно. Та не прийняв нi РВК, нi ОВК. Ще протокол не дiйшов до ОВК, як мене враз з уповноваженого зняли й багатозначно погрозили, мовляв, аж тепер ясно, хто я такий.
Не розумiв я iхньоi погрози. Мене бiльше займало становище села.
– Ти знаеш, якi жахи чиняться на селi? – явився я з району перед завiдувачем школи.
– Що робиться, то видно. А от ми то нiчого й не думаемо.
І сповiстив, що приiжджав з Киiва один добродiй, питав дуже про мене; прiзвища не сказав, мовляв, я догадуюсь, i просив, щоб, як повернусь, негайно скочив до нього в Киiв у дуже важливiй справi.
Узяв я вiдпустку на три днi й гайда до Киiва. Зайшов до Лемiшенка – не вiн. Хто ж би це? Степаненко? Вовкiвський? Забiг до першого – не був у мене. Вiдпитав кватиру другого – нема вдома; жiнка (незнайома менi) зустрiла злякано; тiльки й добився, що чоловiк виiхав давно i не вiдомо, коли буде. Почекав два днi й нi з чим назад, бо в школi праця.
А в мiстi вже накльовувалось. Ясенюк iздив до Одеси й привiз iнструкцiю про СВУ. Я встиг на перше засiдання; було всiх 7 душ. Розглянули iнструкцiю, зiбрались вдруге – намiтили тактику й об’ект дiяльности та кого вербувати до органiзацii. А втрете зiбратися не довелось…
Подii бiгли швидким темпом. Село загомонiло, заворушилось. Зачались пiдриви сходiв, бунти на ярмарках, вбивства партiйцiв, комнезамцiв, груповi наскоки на агентiв по дорогах; пiшла голосна чутка про загiн «Сивоi Бороди». Виявлялися наявнi симптоми контрнаступу з боку села.
Це передбачили пронози-комунiсти й запобiгли стихiйному вибуховi. Вдарили на сполох. Закликали до «роботи» вiрного свого пса-тiлохранителя – ГПУ. Воно з хижою радiстю розгорнуло сатанинську акцiю.
Полетiли зграi крукiв-чекiстiв по районах. Почалась нечувана ще на селi й в iсторii ловля «контрреволюцii». Десятки «злочинцiв» у кожному селi, хуторi. Переповненi арештарнi в мiлiцiях. Безперестаннi деннi й нiчнi валки пов’язаних, збитих «контрреволюцiонерiв» до Допрiв, а там набитi всi казнi, коридори, льохи… Розстрiли, етапи, Сибiр, Соловки…
Завмерло село, прибите страхiттями…
Торкнулось це й учительства та iнтелiгенцii. І тут почалось виловлювання «бувших», «пiдозрiлих», «непевних». Видно було, що ГПУ добре знае «непевний елемент».
Що я в числi пiдозрiлих – сумнiву не було. Факти останнiх тижнiв це стверджували: комячейка зняла мою кандидатуру зi списку пiд час виборiв до правлiння Робосу, скасувавши те, що пройшов я на виборах по всiх групових комiтетах; не стояло чомусь мое прiзвище в списку обраних на зборах вчителiв мiста 19 засiдателiв[33 - Дорадникiв народнього суду.] до народнього суду, не зважаючи на те, що по бiльшостi голосiв менi належало трете мiсце; завiдуючий агiтпропу партiйного комiтету демонстративно зняв мою кандидатуру, сказавши менi, «что ето наше дело», коли Окружний з’iзд висунув мене до складу Ради т-ва «Геть неписьменнiсть»; дивно стало, що мене – секретаря редакцiйноi колегii стiнноi газети, найактивнiшого дописувача враз виключили зi складу редколегii i не приймали моiх дописiв…
Мене нервувало, обурювало це iгнорування, явний похiд на мою особу.
Вiдомостi про труси, арешти, поглядання на те, як щодня гнали до Допру цiлi гурти по 40 – 80 душ селян, пiдозрiлi зиркання на мене знайомих комунiстiв та «авторитетних» безпартiйних – заповiдали небезпеку. Завiдувач 9-i школи – партiйний недвозначно натякнув про мене на педрадi, що «цього загадкового активiста скоро розвiнчають». Треба було сподiватися «гостей», чи тiкати з мiста.
Не почуваючись до жодного злочину проти громадянства, я навiть в думцi не мав будь-яких репресiй щодо моеi особи. Проте… гiрко помилився.
Вночi на 31 жовтня я схопився вiд гучного стуку рушницею в дверi. Інстинктово вiдчув, що це ГПУ. Вибiгла з другоi кiмнати перелякана дружина, хотiла щось ховати, але було нiколи та, власне, не було чого, хiба листи приятеля-засланця та пару книжок.
Переборов я в собi несвiдомий страх i пiшов вiдчиняти. Ввiйшло мовчки двое озброених агентiв – один рушницею, а другий револьвером – i подали менi наказ ГПУ на «обиск i арест».
Я навiть не здивувався, бо вiдомо було, що давно вже сидить у Допрi коло 30 вчителiв.
Один з агентiв пiшов до спальнi «порядкувати», розбудив дитину, що почала плакати, а другий став оглядати поличку з книжками.
– Пачему у вас всьо етi украiнскiе кнiгi?!
– Мiй фах украiнська мова, – вiдповiв я.
Агент скривив губу i став зиркати на стiни, де висiли портрети украiнських письменникiв, малюнки нацiонально-украiнського змiсту.
– Да, вiдно сразу, что ви служiлi у Петлюри.
– А може помиляетесь, – вiдказую.
– Ну, ето ми увiдiм! – процiдив чекiст i став швидко переглядати та вiдкидати вбiк книжки, перекинув постiль, перерив у шафi, став глядiти за портретами; одного з них скинув i розбив досить цiнну скляну оправу.
По двох годинах «роботи» в кватирi став рейвах цiлковитий. Жадiбним «ловцям» нiчого особливого не вдалось «сцапать». Написали акт, забрали скриньку з паперами, 200 карб. грошей, кiлька книжок i наказали менi йти з ними.
Вийшов я спокiйний. Хотiв заговорити, але агенти йшли понуро мовчки.
Коло 4 години вартовий ГПУ провiв мене до арештантськоi казнi. Надзвичайно пiдбадьорився я, побачивши перед собою зiгнуту на стiльцi постать засмученого завiдувача школи Гавриленка.
Вiн теж зрадiв. Стали розгадувати, що воно означае, i очiкували ще когось з нашого кола, але iх приводили на другий, третiй днi.
Наше товариство в низенькiй кiмнатцi складалося з 21 душ: 8 «шкiдникiв» з фiнансового вiддiлу, що своiм «антиклясовим» правуванням пiдiрвали бюджет округи (попросту сказавши, невмiло крали); 9 селян з Кальниболота, що вiдмовилися взяти податковi листи, бо таких сум, якi iм назначено, виплатити була несила; нас два iнтелiгенти, хлопчак Мефодь, якого ГПУ другий тиждень маринуе – водить то до Допру, то назад i намагаеться, щоб хлопчина признався, хто наносив цегли на залiзничний тор, спричинивши ушкодження вантажного поiзду, та один непевний тип, що нiяк не мiг найти собi мiсця i ввесь час товкся по ногах дядькiв та прищурював вуха до нашоi розмови.
Ми помiтили це й замовкли. Кiлька разiв вiн пiдлещувався до нас рiжними фразами обурення проти влади, комунiстiв, а ми не обзивались.
Що це був «камерний шпиг» – не було сумнiву, бо, хоч як вiн заховував свiй природний акцент, ми пiзнали в ньому жидка – вiдомий нам факт, що ГПУ тримае в свойому штатi[34 - Складi (списку) спiвробiтникiв.] кiлька квалiфiкованих «полiтработнiков», що з першоi ночi арешту оплутують арештованих новикiв.
Час проходив нудно. Найбiльше псувала настрiй духота та сморiд у кiмнатцi, бо вона була не на 21-го, а хiба на 6 – 8 мешканцiв. З единого маленького вiконця, з якого мусило б доходити свiже повiтря, раз по раз подувало новою спертою хвилею смороду вiд сусiднього в двох кроках вiдхiдника.
Вже давно розвиднiлось, а до нас нiхто не обзиваеться.
Я притулився на краечку двох дощок (щоб не спати), бо моя черга була посидiти, i хотiв читати книжку Л. Украiнки «В Катакомбах», яку взяв iз собою з дому.
Один з фiнвiддiлiвцiв, прочитавши заголовок, порадив менi в стiнах ГПУ не показувати такоi книжки, бо зароблю нову статтю до обвинувачення. Я зразу здивувався, але потiм справдi повiрив.
Лiниво тягнулися години, втомлялись ми в чеканню.
Тiльки десь коло першоi години забряжчали ключi i викликали, тiльки не нас, а «Гаркушенка», – пiдозрiлого жидка.
Ще за годину вiдчинили дверi й подали «обiд» – пiввiдра гарячоi брудноi юшки. Не потягнулися ми до обiду, хоч як селяни дружним хлептанням заохочували нас.
Пiд вечiр нам двом та селянам велiли «прiготовiться». Вразило дуже, як ми, вийшовши з темних стiн ГПУ, опинилися на вулицi, оточенi вершниками. Мiй товариш аж поточився назад, коли заблищало 8 шабель i залунало: «при п’ервой попитке… рублю на месте».
З наказом «не разгаварiвать, не оглядиватся, не атставать» ми, що е духу, поплелись вулицею, збитi в купу, тулячись, як вiвцi, один до одного, боячись, щоб кiнь ноги не покалiчив. Соромно було йти мiстом, минаючи людей, знайомих, з якими ще вчора був рiвний, чесний.
Забилось серце соромом, коли на головнiй вулицi нас пiзнав гурт наших учнiв. Сердешнi дiти вжахнулись, а Васько Шульга, цей милий школярик з V кляси, аж похилився на барiеру, побачивши своiх вихователiв пiд голими шаблями.
Всi юрбою побiгли за нами, збираючи дорогою товаришiв та наших знайомих. Охорона мусiла припинити ходу та розiгнати юрбу. Незабаром перед нами розчинилася висока брама, й вiйнуло незнаним ще повiтрям «саветскаво iсправдома»[35 - Ісправiтельний дом – радянська в’язниця, Допр.].
Нас упхали до канцелярii. Маленька кiмнатка ледве витримувала натовп. В нiй ми вже застали людей 40 «арештантiв». Три писарi ледве встигали рееструвати. В новiй атмосферi Гавриленко пiдупав духом, ледве стояв на ногах. Менi теж було не солодко, але намагався бути бадьорий.
Неприемно стало, коли проти себе пiзнав односельця Петра Ярового, працьовитого господаря й батька великоi сiм’i.
«Скандал, – гадав, – передасть в село, i всi знатимуть, що я злочинець, арештант».
Почав тиснутись в другий бiк, але куди там: довкола мене десятки знайомих людей, бо етап весь з нашого району.
За вiщо ж забрали цих людей? Це ж найкращi й найчеснiшi в селi й околицях господарi-селяни, нездатнi на нiякий злочин, лихе дiло. Хiба за те, що вмiли, не покладаючи рук, працювати, збили господарствечко, себе й державу пiдтримували? Невже за це радвлада робить iх злочинцями, жене iх, як худобу, до в’язницi на знущання агентiв ГПУ?
Жалко й боляче стало. Забув про себе, думав про долю нашого нещасного нелюдськи експльоатованого селянина…
Пiдiйшла до мене черга. Зарееструвавши, почали розводити. Даремно просились помiстити в однiй камерi: нас роз’еднали й не дозволяли бiльше бачитись.
Попав до 8-i камери. Зачинились за мною тяжкi дверi, й обдало спертою ще важкою задухою. 43 зацiкавлених очей засипали питаннями – хто, вiдкiль, за вiщо?
Вперше я у в’язницi, тому зразу побоювався, чи не почнуть спiвмешканцi моi «випробовувати» мене. А методи випробування радянськоi в’язницi вiдомi: не одного бiдолаху виносили напiвмертвого з камери.
На мое щастя, не було експериментiв, бо в камерi переважно селянський елемент. До мене обiзвались зразу два знайомi: Шелестенко Гриць з Кочубiiвки – вiдомий аматор театру в околицi та Задорожний Микита зi станцii Гайворон – майстер з депа.
Хто ж останнi моi нещасливцi?! Якого вони стану, моральности?!
Це селюки, це найкращий елемент села, що стояв на чолi громадських справ, на сторожi святiших проявiв його побуту; це тi, що вiд них навчаеться молоде поколiння любити працю й чорнозем.
Чого ж це вони опинились тут? За якi грiхи набили iх, як оселедцiв, в оцих брудних, тiсних казнях? Що винен, наприклад, отой чорнявий лiтнiй чоловяга Василь Гриценко – шановний у всього села й околицi та незмiнний кiлька рокiв староста церковний в Русалiвцi? За що забрали оцього ще вчора вiрного служаку в сiльрадi («громадський уряд») – Павла Грабовецького? Хiба за те, що його – письменного й розумного – колись поставили на «прапорщика»? На який злочин здатний отой бiдолашний сивий священик з Крижополя та всi останнi моi товаришi?!
Що далi оглядав я камеру, то бiльше гнiтилося, запiкалось люттю серце.
Який закон людського правування може зробити злочинцями цю масу найчеснiших трударiв чорнозему, що, крiм працi, нiчого не знають, нiкому не шкодять?!
Це похiд на село, на зразкового господаря, носiя найкращих традицiй села. Во iм’я блудних, фатальних мрiй постановили зруйнувати село, знищити його кращих людей, розбити тисячi семейств, осиротити мiлiони дiтей…
Чи ж може стерпiти це сучасна цивiлiзацiя, чи ж гармонiзуе це з гаслом чоловiколюбства велемовних комунiстiв?..
IV В РАДЯНСЬКІЙ В’ЯЗНИЦІ
Ставши неждано-негадано арештантом, я не мiг збагнути – за що саме мене сюди запроторили.
Повiльною ходою потекли сiрi допрiвськi буднi.
Вiдчинилась нова, незнана досi, сторона комунiстичного правування – галузь адмiнiстративно-правних чинностей. Вона мусiла б найточнiше виявити справедливiсть, гуманнiсть i братолюбство пролетарського суду та «iсправiтельнаво дому» (дому поправи), як вони цинiчно звуть свiй клясично-арештантський дiм.
Але там, замiсть бодай наймiзернiших поправних ознак, в кожнiй дii, на кожному кроцi, у всьому допрiвському побутi бачив я звiрячу поведiнку, виключно грубу, дику розправу чекiстськоi сваволi.
Специфiчна атмосфера всiх чинникiв допрiвського буття з першоi хвилини деморалiзуе людину; вона всiм еством вiдчувае, що попала в жорстокий свiт, де кожний прояв життя ганьбить людськi почуття, гнобить морально, нищить фiзично.
В’язнi перебувають в нелюдських житлових умовинах. У малесенькiй камерцi з кубатурою для 8 – 10 чоловiк нас сидiло 42 чоловiки, а найменше бувало 36. 16 душ «стосувалось» на нарах так, що повертатись нiде, всi лежать бочком; 10 душ мостились пiд нарами в темнотi та брудi, а останнi спали стоячи десь пiд стiнами, бо навiть сiсти нiде. За мiсця спати та вдень постояти коло единого маленького вiконця вiдбувалися щовечiрнi боi.
Повiтря завжди сперто-смердюче, а коло дверей, де стоiть «параша», встояти неможливо. «Параша» радянськоi в’язницi заслужила великоi слави: найтяжча кара винуватця – винести «парашу», або спати коло неi; незвична людина може очманiти вiд «пахощiв», бо «параша» дерев’яна, нiколи не мита, не дезинфекцiонована, стоiть доки зовсiм не розсипеться, а що тече й пускае по камерi струмки поганоi течi, – то у нас звичайна рiч.
У камернiй брудотi вошi та блощицi плодяться неймовiрно. Боротьба з ними – марна справа, бо адмiнiстрацiя вважала це за «мелоч» (дрiбницю), а самi в’язнi нiчого не могли вдiяти, хоч i призначали масовi «ударники» для боротьби з «контрреволюцiею»: раз на день органiзовано всiею камерою скидаемо бiлизну, винищуемо «дезертирiв», а тодi давай в щiлинах, дошках, торбах та на пiдлозi шукати «нальотчикiв». Шукаемо довго, вперто, випiкаемо вогнем дiри, аж, дивись, вночi вони знову вiльно розгулюють. Часто доводиться серед ночi йти на них в «конратаку». Проте, другого дня кожний находить в бiлизнi десятками новонароджених «контрреволюцiонерiв».
Засобом боротьби з вошами в Допрi е парня. Труднувато до неi попасти; за 2 i пiв мiсяцiв, пiсля пiвторамiсячних обiцянок, що «завтра пайдьот 8-я в баню», менi пощастило раз у нiй бути.
Ця важлива установа окружного Допру е невеличка частина конюшнi (не бiльше на пару коней), де замурували казан i грiють воду.
Якi там ще особливостi, роздивитись не встиг, бо нас 41 чоловiк мусiло помитись за 15 хвилин. Я трохи затримався: побоявся роздягатись у прихожiй (в конюшнi, а було в груднi), тому не вилив ще на себе й коряка води, як «банщик» настирливо став виганяти, бо 9-та камера йде. Мусiв у «прихожiй» одягатись i, звичайно, застудився та бухикав тижнiв два. Бухикав, правда, не я один.
День допрiвський мае такий порядок: о 2-й або о 4-й годинi ранку «пiдйом» та «оправка», о 6-й ранку та вечора «проверки», о 12-й або 4-й обiд i десь в цих годинах знов «оправка» й прогулька, о 8-й вечора «отбой», iнакше – ляж i не ворушся, а як бiльшостi лягти нема де, то прилипни до стiни, щоб i духу твого не було чути, бо ходить в коридорi надзорець.
Весь порядок денний проходить одноманiтно. Пiд час уставання надзиратель зо всiеi сили б’е кулаками в дверi, i не один незвичний схоплюеться переляканий.
До «потребника» – проходить по екс-американському: за 10 хвилин пропускають 40 – 50 чоловiк. Оправляти[36 - Пiти до потребника.] вдень не допускають.
На коридорах ставлять завсiди патентованих злочинцiв – нальотчикiв-горлохватiв. У iхнiй поведiнцi зайве говорити про якусь людянiсть: на потiху собi вiн вас у потребнику в багно втрутить, чи шпурне в бiк на дверах, може весь день морити водою, чи пiвдня тримати жiнку з передачею на морозi, чи щось iнше. Як хочете заслужити у нього ласки – купiть його: давайте йому щодня цигарок, цукру, «жиров» чи кiлька монет до крамнички. Коли ж сьогоднi дав, а завтра вiдмовив – матимешся вiд нього. Вiн i передачу вашу з’iсть, i листа нiякого не побачите, i випорожнитись спокiйно не дасть, i вiдро з «парашi» ненароком на вас вилле. Жалiтись на нього, як i взагалi на адмiнiстрацiю – напитаеш лиха, бо адмiнiстрацiя своiх пiдтримуе.
Провiрка проходить ретельно два рази на день (в цьому одному точности дотримуеться Допр): щоранку й вечора камерний староста муштруе нас у два ряди, а це рiч нелегка, бо в короткiй камерцi втулити 20 чоловiк по два труднувато; бряжчать ключi, входить мовчазна й сувора процесiя з 4 – 5 душ допрiвського начальства, цокають залiзним молоточком грати, чи не перепиляв хто, всi чотири перечислюють нас, дижурний питае, чи нема заяв (а вони бувають рiдко, бо кому охота до «лямпочки» писати), часто вилае камеру за якусь дрiбницю, i дверi замикаються.
Не раз дивуемось, шо воно цокае, числить щодня. Ото якийсь дурень гадае, що з цих лабетiв можна смикнути? Чортового батька з Допру вислизнеш: вмiють охороняти твою душу.
Весело проходить в камерах обiд. Снiдання та вечеря завсiгди однаковi: гаряча вода.
Обiд зазнае гостроi критики кожного дня; найрозповсюдженiшi характеристики окремих «меню» такi: вiд кулешу найголоднiша собака в безвiсть забiгла б, не iла б; у борщi можна себе не гiрше, як в дзеркалi, побачити, чи вимитись (це до речi, бо в Допрi дуже часто бракуе води чи напитись, чи вмитись); подiлити всiм кашу (бачок на 43 чол.) можна хiба лише за допомогою аптекарськоi ваги.
Цi характеристики в поширеному змiстi ми подали до допрiвськоi стiнноi газети, але адмiнiстрацiя iх не пропустила.
Не бачив i не вiрю, щоб в’язень бодай мiсяць прожив на цих харчах; арештованi – недалекi здебiльшого мешканцi, мають харчi з дому i «дякують». Хто ж не мае «передачi», той призначений на цiлковиту голоднечу; мусить жебрати, а як не змилуються, то красти.
Не дивно, що крадiжки в Допрi розвинутi страшенно. Камера – найкраща школа спритно витягнути в сусiда з кишенi, вночi тихо залiзти до чужоi торби, пiдглянути, де що лакоме й недобре лежить, «цапнути» його й умiло сховати.
Не раз камера ахкае: пропали калачi, 3 фунти сала, грошi витягнули. Питають, думають, пригадують, хто коли чуже iв, де мiг сховати грошi. Обираеться комiсiя. Перевертають все в камерi, трусять, обшукують до рубця, до ниточки кожного, речi, нари, дiри – нема…
Тiльки за деякий час дiзнаються, що один у крамничцi «п’ятьорку» розмiняв, а другому коридорний кожноi «оправки» шматок сала з хлiбом дае.
Прохiд важливий тим, що часто ждемо на нього цiлий день i все «сейчас», «сейчас». Кожний рветься хоч тих 10 хвилин побути на повiтрi та вiдсахнутися вiд камерного чаду; цiкаво також дiзнатись, чи е новi покiйники в камерi «смертникiв»; дехто сподiваеться «по блату» дiстати чи передати якусь новину свому земляковi, спiльниковi по справi.
Ведуть на прохiд строго, вимуштрувавши в дверях по два: на коридорi – числять, спускаемось по сходах на нижчий поверх – числять, проходимо коридором – числять, бiля надвiрних дверей – числять, вводять в огорожену дротом серед двору кошару i замикають – числять. Така сама процедура, як вертаемося до камери.
Ходимо в кошарi по два, як парнi бички, збиватися докупи не вiльно; не можна також задивлятися у вiкна камер, а тим бiльше, щось показати, поздоровкатись з товаришем своiм. Не встигнеш головою кивнути, чи носа висякати, як надвiрний надзорець Федорiв уже бiжить з «сальним»[37 - Густа, брудна лайка, проклiн.] матюком i тягне до «подвалу».
З одного боку прохiд освiжуе, а з другого ще бiльше деморалiзуе, бо тут на тебе дивляться пильно з обох «вишок» вартiвники з багнетами, тут гарно лунае матюк, часто перед очима проводять зв’язаних заарештованих, повертаються розчервонiлi й заплаканi з допиту, тут пiд голими шаблями ведуть смертникiв на побачення, словом, багатенько картин допрiвськоi дiйсности…
Жахи допрiвськi доповнюе адмiнiстрацiя. Майже весь склад ii – це колишнi, чи сьогоднiшнi чекiсти. Сам зовнiшнiй вигляд цiеi касти людей в совдепii дiе на нерви людини: хижий, пронизливий погляд чекiста пантеличить селянина.
Здебiльшого в’язнi не звертаються до адмiнiстрацii, бо, крiм прокльону, нiчого позитивного не дiстанеш.
Треба пiдкреслити, що проклiн у мурах Допру кришталево-клясичний. З уст строгого начальства, вiд начальника Допру до ворiтнього сторожа, виходять найновiшi, найогидливiшi фрази матерщини; звiдсiль запозичае неольогiзми в’язень, iх пiдхоплюе вулиця; цими новотворами збiльшуе свiй лексикон радянська «блатва»[38 - Босота.].
Вiд прокльону недалеко до штовхана, каменем у вiкно та вистрiлу. Штовхають всi i всюди; каменем «оперуе» часто «конвой» з подвiр’я в’язницi.
Заглянути у вiкно, хапнути раз-два свiженького повiтря – здаеться, злочин невеликий, а радянська пильнiсть карае за це цеглиною по зубах; гарячiшi вартiвники вживають навiть зброi.
У 10-й камерi в’язень виглядав своеi жiнки (нашi вiкна на вулицю виходять – як туди не заглядати). Вартiвник пiдмiтив, послав матюк, другий, а разом з третiм натиснув курок.
Бризнула шибка, i селянин Кожухiвський брикнув на нари, а його сусiд, вхопившися за око, благим матом став кричати «ой, ой гвалт, очi», – попав в око шмат скла.
