скачать книгу бесплатно
Зустрiвши його пiсля того листа, я вилаяв за необережнiсть, але впевнитись у «нечистiй iнiцiативi» не мiг.
Лише пiзнiше, як за ним ми почали стежити й зустрiчати частенько в дверях ГПУ, моi припущення стверджувались.
Коли ж його, звичайного рядового вчителя, призначили на iнспектора при Наросвiтi – всiм стало ясно, що «висунути» його могло тiльки ГПУ.
Я ще тодi став побоюватися.
Не було сумнiву, що автори мотивiв – Гутенко й Дончук – «штатнi» провокатори серед учительства.
Я назвав iх прiзвища. Слiдчий спохватився, змiнив тон i iдко проказав:
– Значiт, ви сознательно скриваете свою вiну? Странно. За вас ходатайствують авторiтетние лiца, прiнiмаем во внiманiе вашу актiвную общественную работу, у ваших же iнтересах возiмся с вамi, хочем, чтоби ви созналiсь в своiх грехах перед обществом, а ви хiтрiте, хатiте нам замазать глаза? Харашо. Нам с вамi не о чом больше разгаварiвать.
– Дозвольте, – обзиваюсь. – Я ж хочу вияснити, звiдкiль виходять тi моi «грiхи». Запевняю вас, що то не моi грiхи, а Гутенковi й Дончуковi, а може й ще чиiсь.
– Прi чом тут Гутенко, Данчук, – сердиться слiдчий.
– Якраз вся суть в тих мерзотниках-провокаторах.
– А ви откуда знаете, что онi провокатори?
– Не я один, а майже все вчительство про iхне знайомство з ГПУ знае.
– Вот как! Даже за всех учiтелей распiсиваетесь?!
– Не розписуюсь, а стверджую, що ви iм грошi платите!
– Что? Давольна. Слiшком дальоко заходiте… Ви свободни…
– То вже й кiнець слiдству? Ви ж, власне, по сутi справи нiчого не спитали й менi не дали змоги говорити. Я вимагаю вислух…
Але не договорив. Слiдчий делiкатно й потужно за комiр провiв мене в коридор, а там пiдхопив черговий вартiвник.
Тим слiдство закiнчилось. Почалися знову муки очiкування невiдомого, острi до непритомности хвилювання вiд гуркотiв «ворона», очiкування видющоi смерти, та щоденне благання у Бога живим вийти з цього пекла.
Здебiльшого на допит брали раз на 5 – 10 хвилин. Слiдчому головно ходило про «подпiшiсь».
Знав Допр багато випадкiв, що арештований пiдписуеться в кiнцi напiвчистого аркуша протоколу, а на другому допитi йому вичитують такi страхiття, що вуха в’януть.
– Я цього не казав, я не… – з жахом заперечуе в’язень.
– Пазвольте! – злорадно усмiхаеться слiдчий. – Вашi собственние слова. Ви подпiсалiсь…
– Та…
Даремнi тут спростування – на протоколi дiйсно е в’язнiв пiдпис.
Характеристично, що ГПУ категорично, з правила, вiдкидае всяких свiдкiв та «очнi ставки».
– Ми знаем, каво спросiть.
І здебiльша, нiкого зi свiдкiв обвинуваченого не викликають.
Складнiше ведеться слiдство, коли судять групу, не знаючи, хто з них «найбiльший контрреволюцiонер». «Допитують» в першу чергу сiльський актив, iнакше кажучи, диктують i записують потрiбнi iм фрази, а тi пiдписуються. Далi йде обплутування та бичування арештованих.
Разячi факти крутiйства та пiдлости знала наша камера. На допитах «радили» «признатись», водячи наганом попiд нiс; прикладом у груди вiдбирали пiдписи, що вiн дiйсно був у бандi; обiцяли випустити, як видасть всiх учасникiв наскоку; садили в пiдвал, щоб «нагадав», «обдумався»; по декiлька разiв вночi брали до «канцелярii», возили до ГПУ на чекiстськi «експерименти» слiдчих метод.
Тут кидають в’язня до темноi, як нiч, казнi, яка одним духом своiм електризуе жахами всi атоми людського тiла. За кiлька хвилин приходить чекiст i, кремсаючи перед лицем в’язня курком нагана, «просить» розповiсти, «всьо подробно».
Коли арештовний вдасться твердiшою на нерви людиною, чекiст пiднесено-впевненим голосом вiдрубуе, що «жiвим отсюда не випущу». В пiдтвердження своiх слiв, та щоб в’язень «розв’язав язика», пускае в чорний морок кiмнати кулю.
Мало хто з iспитуваних мiг мовчати, чи «нiчого не знати». Майже кожному доводилось признатися, як було про що, чи немилосердно брехати, роблячи з нiкчемноi мухи величезного слона…
– Вот вiдiте, – закiнчував у темнотi зрадiлий слiдчий, – пойдьомте в комнату. Я же знал, что Кiрiл Паламарчук, iмея вiнтовку, собiрался убiть председателя КНС (комiтету незалежних селян) Шубенка.
– Вибачайте, товаришу слiдчий, я троха не так казав. Голова Комнезаму Шубенко пiдiйшов з рушницею до Кириловоi хати й нацiлювався стрiляти через вiкно (вони посварилися за жiнку), але надiйшли хлопцi (я тодi парубкував), i Шубенко скочив за тин…
– Как? апять врьош?!
– Та, Боже ж мiй! Як же я можу брехати, коли воно iменно так було. Спитайте всiх хлопцiв…
– У, дурной, упрямий мужiк. Пашол вон, – закiнчуе розлютований слiдчий.
Але по трьох ночах катання на «чорному воронi» до ГПУ та з ГПУ мусiв Ілько Жарук розписатися, що дiйсно бачив, як «дядько Гарасим (з 13 камери заможний лiтнiй селянин, що ледве коли i в руках мав рушницю) ввечерi вiдкопали в городi рушницю й принесли ii до Кирила Паламарчука – мого сусiди, а цей пiшов з нею на подвiр’я Шубенка».
Обрадуваний слiдчий похвалив Ілька за мужество й обiцяв пустити додому (про це вiн менi, як сусiд по нарах, сам признався).
У кiнцi процесу цiеi «групи» всi дивувались, що трьом дали «вишку» (кара на смерть – мiж ними й Паламарчук), останнiм чотирьом вiд 8 до 10 рокiв Соловок, а Ільковi дали тiльки 5 лiт, хоч вiдомо було, що вiн перекинув у болото бричку з райжiнорганiзатором (уповноважену для роботи серед жiнок).
Згадуеться в процесах частенько прокуратор «по надзору»[42 - Для нагляду.] за деламi ГПУ. Йому треба оскаржити[43 - Рекурсувати.], в разi неправдиво ведеться слiдство, «вимагають» неправдивих доказiв, не викликають «всiх» свiдкiв i т. iн.
Але зло бере, смiхом i цинiзмом тхне вiд всiеi паперовоi тут ролi прокуратора. В слiдчих операцiях ГПУ вiн пiдслiдним допомагае менше, як мертвому кадило. Єдине, що може вiн робити – дати вiдповiдь, у якого слiдчого ваша справа, але це й без його ласки кожному з нас вiдомо.
Коли «досвiдченому» слiдчому «пощастить» викрити хоч що-небудь певного з «ганебноi дiяльности» «терористичноi» групи – затiвають показовий суд. Виiзна сесiя окружного суду (суддя – один iз агентiв ГПУ) виiжджае на район, куди перекидають етапом «куркульську свору», i розiгруе показово-агiтацiйну iнсценiзацiю.
Перед процесом слiдчий приiжджае на село, «обробляе» до суду актив та вiдповiдних свiдкiв, висувае красномовного громадського обвинувача – й успiх iнсценiзацii запевнений: намiчений слiдчим засуд проходить на 100 %.
Не доводиться особливо дивуватись, бо акт обвинувачення обiймае таку силу злочинств i так правдиво вони стверджуються визнанням один за одного самих обвинувачених, що на судi iм доводиться тiльки очима клiпати, а авдиторiя дивом дивуеться, що розкрили таких великих вбивцiв.
Безбожно брехливi «докази» «свiдкiв» доповнюють змiст обвинувачення, а довга промова прокуратора (одного з битих на язик чекiстiв), начинена iдовитими вириганнями, довершуе ефект суду над «куркульським кублом», трутнями працюючого люду, гидрою контрреволюцii на селi, павуками-експлуататорами, рицарями «темноi ночi».
Суд iде на «совещанiе» (правдивiш, до одного з мiсцевого начальства смачно заiсти та солодко запити по великих державних трудах). Присуд його, що давно вже готовий лежить у одному з портфелiв суддiвських (слiдчий складав його ще в день закiнчення слiдства), всiм наперед вiдомий.
І зiтхае придавлено авдиторiя, плаче рясними сльозами рiдня, догибають морально бiдолашнi «гидри» сiльськоi контрреволюцii.
Другого дня вправна червона преса дае цiлу сторiнку списанiй, як пiд стенограф, статтi: викрито й засуджено нову зграю хижакiв-нальотчикiв у Гайсинському районi, що банди закладали, нальоти органiзували, радянських робiтникiв забивали, колективiзацiю пiдривали та селянство тероризували.
Читае цiла округа, не вiрить таким страшним дiлам, жахаеться таких засудiв.
Село нишкне, загортаеться в шкаралущу мовчанки й тупо, без найменшого реагування, споглядае на роботу верховодiв.
Часом показовi суди не вдаються.
На одному процесi сталось «непорозумiння». Розповiв нам так про нього в’язень Василь Короп – учасник-обвинувачений цього процесу:
Судили групу куркульських шкiдникiв (Маркiвський район), що нiби-то вбивала сiльських активiстiв.
Була недiля; зiбралось сила народу.
Розпочав процес голова суду вступною промовою, в котрiй пред’явив авдиторii «групу лицарiв».
Чуднi сьогоднi радянськi «лицарi», – коли б ви бачили: в засмарованих порваних кожухах, в облiзлих вiд поту – клопоту шапках, з виснаженими вiд довголiтньоi працi та мук останнiх мiсяцiв зарослими обличчями, з тупими вiд нестями й гiркого подиву та вродженоi несвiдомости видами – нашi типовi нещаснi хлiбороби, обездоленi звiрством Совдепii.
Промовець перечислив низку «крiвавих вчинкiв» цих «лицарiв» i закликав радянське суспiльство мечем червоного суду викорiнити вороже насiння. Пiсля його немудроi поетичноi промови секретар став монотонно читати акт обвинувачення.
Авдиторiя, як губка воду, вбирала слова.
Секретар вичитував: Данило Волощук та Маркiян Загороднiй (останнiй не дочекав суду – помер у Допрi), озброенi куцаками (обрiзаними крiсами), засiли пiд хатою секретаря комсомолу Голубова i вночi на 18 серпня, як той вертався з хати-читальнi, напали на нього. Вiд вистрiлу з рушницi…
Останнi слова перервала раптовим вибухом авдиторiя:
– Брехня, брехня! – закричала, зiрвавшися з мiсця, Волощукова жiнка i з пiднесеними зцiпленими кулаками побiгла на сцену.
– Мiлiцiонер, – почулося з президii, але той не обзивався.
Жiнка вилетiла на сцену, пiдбiгла до стола i, гремлячи по ньому обома руками, зi сльозами вiдчаю й благання верещала:
– Брехня! Ой, Божечку мiй! Не вiрте! Ой, Боже, – вiдсапувала раз по раз. – Не вiрте. Вiн же тодi саме христини справляв, цiлу нiч гостей частував. Ой, Боже ж мiй! Людоньки добрi, сусiдоньки моi милi! Скажiть же, не мовчiть. Ой, Боже ж мiй, – залементiла молодиця, припадаючи до суддiв i не даючи головi «призвати до порядку».
У залi знялася шамотня, голоси щораз голоснiшi, смiливiшi.
Десь узявся мiлiцiонер, вхопив за рукав жiнку i став тягти зi сцени. Вона вп’ялась обома руками за пiфрак голови суду й несамовито верещала:
– Рятуйте! Вiн не винен! Божечку мiй ласкавий! Рятуйте, люди…
Заля заворушилась окремими вигуками.
Церемонiя процесу стала набирати вигляду вуличньоi сцени.
Враз ззаду залi пiднявся селянин i твердим смiливим голосом заявив:
– Дозвольте слова!
Заля враз занiмiла в мовчанцi. Голова й не помiтив, що цим порушуе порядок процесу, i механiчно промовив:
– Прошу.
– Увечерi, 17 серпня й до самiсiнького ранку я гуляв у Данила Волощука на христинах, а потiм ввесь день ми з ним возили снопи. Тому свiдчу, що участи в раненнi секретаря Голубова вiн не брав. Це ствердять куми, що були на христинах.
– Правда, суща правда, стверджуемо, – обiзвалось в залi кiлька голосiв.
– Крiм того, ранено Голубова не 18, а 20 серпня.
Голова хмуро кинув погляд на слiдчого; той муркнув, засовався в крiслi i заходився перегортати аркушi в тецi.
Селянин продовжував:
– І ранив Голубова незаможник Архип Пелих за те, що Голубов дуже обидив його пiд час подiлу грошей, якi вони затаiли вiд самообкладання. Пелих сам менi за чаркою хвалився.
Заява викликала новий, ще густiший рух в авдиторii i, мов обухом по келепу, приголомшила президiю суду. Вона баранячо-вовчими очима поглядала один на одного, а слiдчий прийняв вигляд багрово-бурячковий.
На хвилину в залi стала гробова мовчанка.
Розчервонiлий голова враз спохватився, шепнув щось на вухо засiдателевi й промимрив: «В вiду поступiвшiх нових показанiй сторон, виездная сесiя чрезвичайного акружного суда постановляет: суд отложiть для дополнiтельного следствiя».
«Показовий» суд показав, лише не те, чого хотiла «чесна» президiя суду, а щось iнакше…
Найчастiше присуд пiд диктат слiдчого друкуеться на машинцi в ГПУ, прикладаеться фотокартка, i дiло йде до Харкова, в «особое совещанiе прi ГПУ УССР» чи в «Тройку». Тройку органiзували восени 1929 року, коли «Особое совещанiе», завалене зливою справ, не встигало «судити».
З Харкова дiло йде до Москви.
Як судять у Харковi, скiльки справа маринуеться в Москвi – Господь його святий знае, – це тайна велика, знаемо лише, що цiлий мiсяць нiхто нi в чому не розписуеться, а то враз чоловiк 50 – 80 сповiщають, що iх «дело» за Харковом.
Бували такi в’язнi, що про Харкiв iм не згадували. Це неприемна ознака; тут пахне мандрiвкою «чорним вороном» до славнозвiсного ГПУ, а «вiзиту» особисту, туди роблять арештованi неспроста: 80 % заведених туди свiту бiльше не побачать.
Двi речi в Допрi залишились в пам’ятi на вiки: «чорний ворон» та камера смертникiв. Цi два чинники – певне, единi й виключнi досягнення пролетарськоi диктатури та безумовно оригiнальний витвiр ГПУ.
Самий лише звук-гук «ворона» приводив у настирливiсть увесь Допр. Однi – меншi «злочинцi» з цiкавiстю й жалем-болем прислуховувались, визирали – куди iде, кого, кiлькох вiзьме. Другi – бiльшi «контрреволюцiонери» тупiли з тремтiння й жаху – «не я лi, Господи».
І направду, трагiчнi щоденнi явища. Десь пiд вечiр з собачим гуком пiдлiтае «ворон». Бряжчать ключi, вiдмикаються важкi дверi i…
– Марченко! Собiрайся.
Напiвживий Марченко, що так сподiвався виправдатись на допитi, бо його «обiцяли» викликати, нiмiв остаточно.
Хтось за нього натякливо запитував:
– З речами?
– Нет, не надо. А впрочем берi.
Загiпнотизована камера вiд дверей пересуваеться до вiкна. Найменшi ближче, найвищi далi, – щоб конвой не побачив та цеглиною не почастував, i щоб усiм було видно, – повезуть, чи поведуть, зв’язаних густо, чи рiдко i взагалi скiльки вiдправлять «на лоно Авраамове».
З тим самим гуком пролiтае «ворон», але побачити рiдко коли вдаеться, бо лиш одно вiконце ззаду, де сидить «конвоiр».
Аж другого дня весь корпус таемничо-похоронним тоном передае з камери до камери, що вчора чотирьох взяли на шльопку (на розстрiл).
Куди iх беруть, що з ними роблять, де дiвають – таемниця гробова, недосяжна для нас. Догадувалися лише, а дехто з конспiративних товарисько-щирих визнань знайомих через iнших «знайомих» (агентiв ГПУ) розказуе:
