скачать книгу бесплатно
Всi в камерi поприсiдали.
Вартiвник, щоб замазати вчинок, наробив галасу: викликав дижурного по Допру i, видно, «поiнформував», як було.
За кiлька хвилин дижурний прилетiв до камери ч. 10, насiв на старосту, забрав його до пiдвалу, а кiлькох, що осмiлились обiзватись, кинув до «карантину».
У «карантинi» сидить самий злодiйсько-розбiйницький елемент. Не доведи, Господи, попасти туди чеснiй людинi – замучать. Коли начальство на когось завiзьметься – кидае в цi камери (iх на Допр 2 – 3).
Пускаючи в’язня, надзорець моргае «закапйорщикам» i промовляе: «Вот вам свеженькiй пасажiр».
Ще не встигае надзорець дверей замкнути, як закапйорщики кидаються на «свеженького» з найвигадливiшими вправами фiзичного знущання: i в опуки ним грають, пiдкидаючи до стелi, i в обiйми беруть, що костi трiщать, i жука пiдпускають, i на роверi вчать iздити, i плуга вчать по-дiдiвськи закидати.
Надзорець стоiть спокiйно пiд дверима.
Аж як ця жертва охрипне вiд крику й болю вигадливих штукарiв – вiдмикае дверi й питае:
– Что тут за шум? Опять упражняетесь? Патiше, чертi, – i зачинить дверi.
Експерименти тривають далi.
Єдиний рятунок – викупитись, як е солiдний грiш, одежа, або щось коштовне. Коли ж цього нема – доводиться кричати, як силу маете ще.
Знову приходить надзорець, трохи розгнiваний. Органiзованi штукарi враз роблять з цього напiвзомлiлого бiдолахи буяна, що всiх б’е, знущаеться. За це йому нова кара – пiдвал, а як звiдтiль вийдеш через день-два, то напевно треба до лiкарнi.
Лiкарня в Допрi е, тiльки далека до неi дорога: 8 лiжок на 1000 душ в’язнiв пересiчно.
Лiкар-жид Сиркiс у лiкуваннi веде строго витриману лiнiю. Найперше слово до хворого в’язня: «по какой статье заключон?» (за що заарештований).
Залежно вiд статтi вiн ставить дiягнозу хвороби. Як ви за контрреволюцiю сидите, вiн авторитетно заявляе, що «нiчево у вас нет, симулiруете!» Казнокрадiв, тих, що «лiнiю перекрутили», чи якось «випадково» забили людину, вiн вислухае уважнiше й обiцяе взяти до «околодку».
Попасти туди не легко: цiлковито немощну, безпомiчну людину обiцюють забрати довго, а звiдтiль вертають скоро – або мертвого на кладовище, або «вилiкованого» знов до камери; рiжниця тiльки та, що до лiкарнi клiента несуть вчотирьох, а звiдтiль ведуть удвох.
Обходячи камери (раз на мiсяць), лiкар бiльше цiкавиться випитами, хто за що сидить, нiж що в кого болить.
Клясовiсть дотримують усюди. В’язнiв строго подiляють на кримiнальних i полiтичних; до кожноi групи адмiнiстрацiя ставиться iнакше. Кримiнальники бiльшi прогульки мають, кримiнальникам повнiшi бачки кашi, кримiнальник скорiше побачення дiстане, дають навiть «лiчное», а полiтичний хай попочекае.
Правда, воно мука одна, а не побачення: в «свiдалке»[39 - Кiмната для побачень.] арештант стоiть на стiльчику за одною грубою стiною, жiнка за другою, а збоку вартiвник. Не встигне жiнка заспокоiтись вiд хвилювання, поки втре сльози, щоб щось сказати, а тебе вже тягне надзорець до камери; дають 4 – 5 хвилин, i поцiлуватися не можна, бо стiна груба.
Полiтичному навiть на таке побачення доводиться чекати два мiсяцi, аж поки «следствiе» скiнчиться. За цей час жiнка мусить походити за дозволом i до слiдчого, i до прокуратора, i до нарсуду, i до старшого, i до меншого, та по кiлька раз, бо часто кажуть, «прiдьоте завтра – сiчас некагда».
Менi, власне, моiй дружинi за допомогою знайомих з ГПУ, вдалося дiстати особисте побачення на 10 хвилин. Заздрила вся камера, пророкували, що справа моя йде добре, i скоро мене випустять. Мене самого спантеличило це «лiчное»; я сподiвався або звiльнення, або розстрiлу.
Була спроба нас просвiщати, «iсправлять». Збирали по камерах грошi на газети, записували в полiтичний гурток, але культроботи розгорнути не вдалося, бо забрали пiд арештарню клюб: не можна було вмiстити в камерах всiеi «контрреволюцii». Приходив тiльки один раз на тиждень хтось з адмiнiстрацii й читав та пояснював у комунiстичному дусi газети, купленi за нашi грошi.
На Украiнi нiколи ще не було стiльки арештiв та «злочинцiв», як 1929 року.
Не дивно, коли б ми мали новий приплив визвольних змагань, вибух повстань. Але ж 29-й рiк особливими вибухами селянського гнiву не виявився, злочинний елемент знищили ще 20 – 22 роками. Де взялися злочинцi та ще й у кожному селi?!
Оглянувши бодай одну камеру (не карантин), очевидним стае, хто цi арештанти, що зробило iх злочинцями. П’ятилiтка й колективiзацiя закинула за грати тисячi безневинних, найчеснiших селян.
Радянський уряд знав, що без заколоту насильно реформувати село не вдасться. Щоб попередити неминучi протести й повстання, вирiшили «вдарити» по селу: забрати з кожного села кiлька найповажнiших господарiв, щоб iх ув’язненням настрашити всiх.
Про людське око треба було закинути iм якесь обвинувачення. Отож i почалась «вербовка»[40 - Арешти.] та «пришивання» статтi (вишукування параграфiв).
Найпоширенiшi статтi-провини були: агiтацiя, органiзацiя груп, терористичнi акти, змови на вбивство радянських робiтникiв i т. iн.
«Пришити» статтю людинi – це, як плюнути, в Радянському Союзi. Вас зроблять агiтатором, коли ви проговорилися не в такт перед головою сiльради; «викриють» органiзацiю з того лише, що один колись десь говорив-хвалився сусiдовi, сусiд секретно сказав кумовi, а той подiлився з зятем; пiдставлять легенько за терористичний акт якусь ще 17 – 19 року вуличню парубоцьку бiйку, коли постраждавший тодi – сьогоднi е якась «голова» чи «секретар»; беруть за провину ще 1918 року, хоч радянський суд, згiдно декрету, мусiв би по 10 роках злочинства милувати; садять за участь у повстаннi 1919 року (а за це слiд добру половину населення притягнути); обвинувачують за те, що не пiшов до колективу; хапають таких, хто не може виплатити всього податку.
Нарештi, коли ГПУ не мае в селi готових «кандидатiв», то роблять так: приiжджае агент на село й отверто каже:
– Нужно забрать у вас 5 челавек. Назвiте кандидатури найболее вредних кулачков.
Актив радий до послуг: у нього тих «вредних» бiльше, як пiвсела.
Попадали в «кандидати», звичайнi, тi, хто не мовчав всевладному начальству та розкривав темнi дiла-злочинства свавiльноi сiльськоi комунарii.
Було багато курiозiв з цими «контрреволюцiонерами» та «агiтаторами». Буквально темна особа, слова «агiтацiя» не може вимовити, а його взяли за «гитацiю» серед селянства.
Одного «полiтичного» чекiст згарячу спитав:
– С какiм отрядом ти нальот делал на станцiю Крижополь у 19 гаду?
– Єй-бо, нi в якому отрядi я не був, – побожився переляканий парубок.
– А где же ти бил тагда? – допитувався чекiст.
– От не знаю, чи ягнята, чи ще гуси я пас тодi. Спитайтесь мами, – вони добре пам’ятають, коли ми продали гуси та купили вiвцi.
Не один обвинувачений розводив руками та обливався сльозами, коли йому прочитували, за що його «притягають до пролетарського суду». Пригадую, «контрреволюцiонера» Чернiенка Микиту з Шипилiвки. Неписьменний селюк, що весь свiй вiк з роботи, поля, гною не вилазив; до революцii наймит в економii, а пiсля революцii, дiставши 4 десятини землi, невсипущий господар доробився до «куркуля»; обклали його, як експертника, податком, виплатити не було чим, i посадили. Страждав, мордувався сердега, цiлими ночами плакав, а пiсля «слiдства» вернувся цiлком прибитий. Збожеволiв бiдолашний. Забрали його до лiкарнi, а через тиждень вивезли до «Одеси» (значить – помер).
Чиста комедiя виходила, коли притягали до вiдповiдальности «групи»: часто учасники цих груп i незнайомi були один з одним.
Бiдняк побив голову Комiтету Взаемодопомоги, а «куркуль» винен тiльки тому, що вiдбулось це на його подвiр’i. Зiрвали селяни сход – виннi куркулi, хоч на сход iм ходити заборонено. Бахнув хтось цеглиною уповноваженого з району – забрали 4 заможних. Не вдалась на селi кампанiя – виннi куркулi, або рiжнi «бувшi люди» та «непевнi».
Яке обвинувачення, такий i суд. Бiльшовики й тут виявили «новаторства». 90 % справ вело ГПУ через свiй апарат, оминаючи зовсiм судовi установи.
Чекiстськi слiдчi методи давно загальновiдомi, але пiдчас останньоi «колективiзацiйноi кампанii» вони озвiрiли до решти.
Кожний слiдчий мав 100 – 300 справ. Будучи «страшно перегружон» (про це скаржиться на кожному кроцi всякий «атветственний»), вiн вирiшував долю арештованого незвичайно скоро: за 5 хвилин розмови з людиною, що на питання слова зi страху не може промовити, не кажучи вже про ширшу думку на свiй захист, – «слiдчий» з найспокiйнiшим сумлiнням занотував у висновках 3 – 5 рокiв Соловок.
Здебiльшого слiдство велося так: арештований сидiв мiсяць-два, не знаючи, чого з нього хотять. За цей час витягнуть його раз на встановлення його здоровля (чи може вiн витримати пiвнiчний клiмат бодай мiсяць), другий раз на те, щоб сфотографувати, i знов сидить – мучиться.
Враз пiзнього вечора, чи вночi викликають його «до канцелярii». Це слово, та ще в такий час, не одного приголомшуе. Було багато випадкiв, що з тiеi «канцелярii» люди бiльше не вертались. А «крiвавоi осени» кожний найбезневиннiший арештований мiг усе припускати, та ще, не дай боже, як на подвiр’я Допру заiде «чорний ворон» (авто).
Викликаний в’язень тодi не живе. Агроном Багачевський (Ольгопiльського району), викликаний у такий час на допит, проходячи повз авто, зомлiв i помер на мiсцi вiд розриву серця.
На допитi запитують кiлька моментiв з автобiографii, хапають з неi найпiдозрiлiшi факти, i тут же, на ваших очах «опитний» слiдчий «сочiняет» обвинувачення; кине вам кiлька блудливих питань, пiдвищить тон, коли ви скажете «нi», «радить» признатись, бо «будет хуже, iбо ми знаем все вашi тьомние делiшкi», вiдчитае грiзно акт обвинувачення i «распiшiтесь».
Обвинувачений вiдмовляеться, не розумiючи, чого так скоро, заперечуе абсолютно всi мотиви обвинувачення, наводить низку найочевиднiше спростовуючих обвинувачення фактiв, називае десятки живих свiдкiв, хвилюеться, плаче, не може збагнути, що за напасть, який це лиходiй так немилосердно мiг набрехати, благае назвати прiзвища цих мерзотникiв, дати йому очну ставку…
Але слiдчому нема коли. Вiн давно вже поклав до портфеля акт обвинувачення й наказуе вiдвести в’язня.
Розгублений остаточно такими «слiдствами», прибитий страхом за кiнець справи, – бо «шиють» (обвинувачують) i агiтацiю, i органiзацiю, i участь у вбивствi та iнше – лементить сльозами благання, припадае до нiг чекiста, кричить всiм еством своiм: «неправда, я нiчого не винен…».
«Разберьом», – холодно кiнчае чекiст i делiкатно випихае в’язня в коридор, звiдкiль його змученого вкрай вiдводять до камери.
Довго там вiдхлипуе та умиваеться сльозами бiдолашний, силячись збагнути, що за нещастя.
Єдина надiя, що розберуть, але цей «разбор» кiнчаеться на 95 % тим, що його за мiсяць-два викликають на етап.
Так було й зi мною. З першого дня арешту я очiкував виклику i був певний, що доведу свою невиннiсть, переконаю уважного й розсудливого слiдчого, що тут якесь непорозумiння. Тому першi днi був спокiйний.
Але проходив тиждень, минав другий, а менi нiчого не кажуть. Спокiй мiй розвiвався, а далi й терпцю не вистарчае.
Пишу заяву до ГПУ, до прокуратора, але моi спiвмешканцi смiються: охота тобi до лямпочки звертатись; не варт папiр псувати.
Проте, я подав-таки заяву. Очiкування наслiдкiв заяви обнадiяло мене, але даремно. Нi вiдповiдi на заяву, нi визову.
Я остаточно зденервувався i впав духом, жахаючись, як i всi, «чорного ворона».
Аж за пiвтора мiсяця, о 11 годинi вечора викликали мене, не сказавши навiть куди.
На дверях канцелярii чекав чекiст. Впустивши мене до кiмнати, вiн сiв за стiл i, постукуючи олiвцем, довгенько оглядав мене, мiняючи кiлька разiв вираз обличчя – то лагiдний, то звiрячо-суворий. Пiсля гiпнотичного прийому пiшла чекiстсько-агiтацiйна частина. Агент хотiв облегшити собi роботу: вiн (а я таки добре злякався) сподiвався, що розкажу й за себе, i за моiх 4 спiвучасникiв.
Тому сказав менi комплiмент, що я добрий учитель, висловив жаль, що я в такому станi, i запевнив, що (коли признаюсь), я ще можу бути корисний радянському суспiльству, слiд лише признатись «чистосердешно», бо це втрое зменшить кару.
Вислухавши «батькiвський» вступ i заспокоiвшись, я спитав, у чому мене обвинувачують.
– Разве ви не знаете? – нiби справдi здивувався чекiст.
Я запевнив, що нiчого за собою не почуваю, i хочу почути вiд нього мотиви.
Очевидно, у нього не було жодних готових обвинувачень, бо зразу вiдчитати iх вiн менi не хотiв, а став кидати окремi, нев’язнi питання. За 5 – 8 хвилин «родився» акт обвинувачення.
З нього я зрозумiв, що нiяких фактiв моiх провин нема, що ГПУ «чуло дзвiн, та не знае, де вiн». Я категорично вiдрубав, що весь акт е штучним пiдставленням фраз, щоб тiльки скомпромiтувати чи й знищити людину.
Слiдчий образився й «порадив» менi бути «разсудiтельнее в таком учрежденii».
Я, будучи певний, що агент «бере на бас» i не знае про моi грiхи нiчогiсiнько фактичного, ще раз пiдкреслив, що рiшуче вiдкидаю всi факти й говорити про них нiчого не буду. Навiть делiкатно зауважив полiтичну несвiдомiсть «товариша следователя», бо деякi з фактiв обвинувачення (органiзацiя «Просвiти») треба вiднести менi на плюс, хай товариш слiдчий звiриться про це у старших.
Агент скипiв, покрутив олiвцем i буркнув: – «Ухадiте».
На дверях завернув, пiднiс папiр i наказав пiдписатись.
Я попросив прочитати, а потiм сказав, що такого протоколу не пiдпишу, бо не моi там слова.
Ще бiльше розлютувався чекiст, «згарячу» пророкував менi, що «такiх супчiков ми обуздаем, местечко для нiх тьоплое iмеется».
Я бачив, що мiй слiдчий з тону слiдчого спадае, й хотiв iти.
Але вiн вхопився за револьвер, вернув мене i наказав пiдписати акт. Я погодився пiдписати лише з примiткою.
Слiдчий вiдрубав, що «нiкакiх примечанiй здесь бить не может».
Коли ж я остаточно вiдмовився, хоч би й пiд загрозою револьвера, пiдписати без «примечанiй», слiдчий мусiв прийняти.
Вийшов ошалiлий. Раз – нервувала мене наглiсть слiдчого, друге – неспокiй, чим може кiнчитись моя поведiнка.
Поiнформувавши товаришiв, я став аналiзувати мотиви обвинувачення. Пригадав усi слова-питання слiдчого i ще раз та основно переконався, що правдивих вiдомостей про мене ГПУ не мае. Акт обвинувачення налягав на грiхи останнiх рокiв, а iх я не почуваю. Це схвалило мою тактику.
Чекав тиждень – не викликають. Проходить другий – менi нi слова.
Знову пiдупав духом, став припускати, що бiльше не викличуть i посадять на «чорного ворона».
Кожний вечiр проходив у хвилюваннi; коли ж пiдбiгав «ворон», у мене душi не було.
Аж третього тижня покликали мене i, на диво, вдень. Сподiвався «квалiфiкованiшого» слiдчого, а може, й самого Резунова. Цей крiвавий чекiст вiв лише такi справи, де, як не розстрiлом, то 10 роками – менше не пахло.
Але мене чекав той самий агент Шнайдерман i мягко, не по-чекiстському, став «радити», як людина «незаiнтересована», викласти все, i, на його слова чести, через три днi я буду вдома.
Я попросив ще раз прочитати менi акт обвинувачення. Чекiст погодився, бо вiн у нього добре вже зредагований. Акт був змiстовий, пам’ятаю всi факти:
«Я переконаний i загартований петлюрiвець-самостiйник i, не зважаючи на активну громадянську роботу, хитро-приховано веду розкладницьку, антирадянську роботу, використовуючи свою посаду як вчитель; маючи великий авторитет серед контрреволюцiйного петлюрiвського вчительства, пропагую серед нього нацiоналiстично-самостiйницькi погляди та пророкую недалекий кiнець радянськоi влади; використовуючи права працiвника в Наросвiтi, роз’iжджаю по районах i через учителiв-петлюрiвцiв та бувших старшин закладаю контрреволюцiйнi-петлюрiвськi гуртки; в мiстi органiзував осередок «Спiлки Визволення Украiни»; викладаючи украiнську лiтературу в профшколi, прищiплюю учням нацiоналiстично-самостiйницькi тенденцii; в часи громадянськоi вiйни був ярим агiтатором проти бiльшовикiв; 1918 року працював у воiнського (вiйськового) начальника агiтпропом, розповсюджував шовiнiстичну лiтературу, закладав «Просвiти», служив у петлюрiвськiй армii сотником гайдамацьким, носив оселедця, пiзнiш брав участь у повстанських штабах Дерещука й Цвiтковського, як органiзатор бандитських загонiв; будучи дезертиром, агiтував проти мобiлiзацii на вiйну з поляками; пiдтримував зв’язок з полiтичними злочинцями, допомагаючи iм матерiяльно…»
Агент скiнчив i, солодко усмiхаючись, пильно дивився менi в очi.
Я ще раз переконався, що головного в актi нема, i побадьорiшав.
– А де ж факти? – запитав смiливо.
– Факти?! А то, что ви, с мандатом окрiсполкома[41 - Окружний виконавчий комiтет.], раз’ежая по сьолам, заiгривалi на настроенiях крестьянства i падривалi хлебозагатовку – ето не факт? А то, что на собранiях виступалi протiв комячейкi? А то, что… Да вообще фактов есть много… Вот онi, – показав на грубу паку, – мое дело. Но я надеюсь, что в етот раз ви будете благоразумнее i чiстосердечно прiзнаетесь у всьом…
Я ствердив, що признаватись не маю до чого, бо всi мотиви – наклеп.
Шнайдерман вiдхилив моi «предложенiя»; проголосив ревний монольог: умовляв признатись, втричi легша кара, та настрашував про заслання i т. iн.
Коли вiн впивався фаховою красномовнiстю, у моiй пам’ятi промайнув спогад: на кiлька тижнiв перед арештом пiдiйшов до мене у клюбi Гутенко й таемничо натякнув:
– Слухай, в повiтрi неспокiйно. Треба нам щось робити. Давай закладемо вчительський гурток iз «своiх». Слiд також нагадати за Мироновича i взагалi.
Я не стерпiв такого нахабства й вiдрубав:
– Не крути дурня. На нiякi органiзацii з провокатором я не пристаю.
Вiн вдав ображеного та обiцяв порахуватись.
Пригадав я також Дончукового «секретного листа», повного натякiв, та в якому вiн пропонував заснувати на моiй кватирi, «центр-осередок» «справжнiх украiнцiв» на «всякий можливий момент» i т. iн.
Ще тодi я запiдозрiв непевнiсть його пропозицii. Чого, раптом, писати такi небезпечнi речi та передавати iх через руки й очi чекiстськоi пошти (а вона у нас в одному будинковi з ГПУ), коли Дончук майже щотижня бував у мiстi i мав цiлковиту змогу свою «iнiцiятиву» передати менi на словах.
