скачать книгу бесплатно
– Тут нас не сподiваються. Перепинити, – подав Чорна Борода. Пустились навперейми.
Того вечора женився у Вербовi продагент. Сватав у панка-мельника Мелешка доньку. Щоб врятувати виявлених на горiщi 1000 пудiв пшенички, скупий батько за них продав комунiстовi Попову рiдну дочку. Жадаючи руки прекрасноi панянки Янусi, Попов зламав комунiстичне «вiрую» – став пiд вiнець.
«Певно, продотрядчики так на весiлля поспiшають», – догадувався Бабiй Роман.
«Почастувати, хлопцi, так, щоб покотилися вiд хмелю», – наставляв Чорна Борода.
Полiтав снiжок, пухкий, лапатий. Вiн чудесно тушував нас в морочнiй сутiнi. А продотрядцi ще й спiвали, видно, напiдпитку. Ми з насолодою очiкували.
– Що лиш гукну – сальва й на них, – попередив отаман.
Наближались. Вози тарахкали з гори й стихали в долинi. Ми напружили увагу. Аж Чорна Борода схопився:
«Вогонь, разом», – i з сальвою скочили. Навiть конi перелякалися, стали, засмикались. Комунарики затрiпалися на возах. Втiкло-таки багато, бо було темно. 9 пустили, а 7 расейських «розмiняли».
Подiя продовжувалась. В цю хвилину баскою четвернею вертався продагент Попов спiд вiнця. Пiд стройнi звуки 12 мобiлiзованих клинiвських музикантiв, молодята в’iжджають у подвiр’я й приймають матiрне благословення до хати, а на воротях ураз бах – i розшалiлий продотряд:
– А сукiн син. Ти торжествуеш, а там кров пролетарська льйотся. Тебе свадьба, а там товарищi умiрають. К стенке! Разорвать на частi! Перерезать всю буржуйськую свору! Ловi попов.
І кинулись круками на молодих. Розлетiвся в дребiззя вiнчальний образ, злетiв з волоссям з молодоi вiнок. Вона впала на порозi непритомна, мати хлiб святий випустила з рук, застигши на одвiрку. Попов бухнув на колiна:
– Таварiщi, братья, прастiте, не я же виноват, что…
– Не вiнават? Нас послал на смерть, а сам с попамi торжествуеш?! Умрi i ти, – i замахнувся…
– Братци, – заревiв Попов. – Пащадiте, я iскуп…
Публiка тремтiла в очiкуваннi страшного. Весiльна процесiя перетворилась в сцену дикоi розправи нальотчикiв…
– Абакумов, давольно iсповедивать. Коцнi i баста, – пiдступив злоненависно задрипаний, рябий.
– Братья, – лебедiв, припадав до нiг Попов. – Памiлуйте, я iскуплю. Ми атамстiм во сто крат. Но не в етот день. Ведь свадьба раз в жiзнi. Не акровавте етот светлий празднiк, умоляю. Братци, ведь ви женiлiсь, iспиталi етот щастлiвий день. Дайте атпраздновать ево, пойдьомте с намi… за стол… первую рюмку… прошу… преклоняюсь…
– Іш как пойот буржуйскiй падхлебало! Дайош ево сюда. Я сам прiхлопну, – i кинувся на Попова.
– Братiшкi! Что за шум, а дракi нет! – десь взявся военком[7 - Военний комiсар.] Горох i враз вiдмiнив картину. Двох горлатих пiд боки, третьому моргнув до хати, i ярим комунарам наче язики скорчило.
Через якоi чверть години нiби нiчого й не було. Продотрядцi справляли вакханалii: кричали «горкая», цiлувались з молодими й п’яно – собачими голосами вигукували «многая лета».
Горох спився в муку. Причепився до вчительки Сумовськоi, заставив на глум присутнiм з ним танцювати, в кiнцi ляско поцiлував i запропонував негайно бути жiнкою йому – военкомовi Гороховi, що мае «всякого сорту культурности доволi».
Коли ж Сумовська вiдрубала, що знать його не хоче, вiн розпалився найпоганiшою лайкою:
– Застрелю буржуйское атродье. Она – капiталiстiческiй поддонок, смеет оскорблять меня – военкома, пролетарскаво дворянiна в то время, кагда власть прiнадлежiт саветам i вся на местах? Нет, не магу, не потерплю унiженiя моей благородной комунiстiческой кровi. Берегiсь, народ кулацкiй, стреляю, – i нацiлявся…
Мiшка, брат Сумовськоi, пiдскочив, збив револьвер i повалив п’яного Гороха та з сестрою ходу.
Мiшка знав нашi стоянки. Прибiг i розповiв про весiльнi церемонii. Весiлля мае затягнутись, бо Горох гостей не вiдпускае. О. Юрачковський хотiв «подякувати» й ховався за ворiтьми, та военком спинив його, пустивши в руку кулю.
Не спалось нам, холоднувато в нетопленiй хатi.
– Хiба поiхати i нам, хоч не просили, – сказав на здогад бурякiв Роман Бабiй, хухаючи в руку.
– Як не просили? А от прийшов боярин. Хiба не просить? Гайда, кому не спиться, бо сам пiду, – зiрвався з землянки Полiщук.
Всi мовчки вилiзли. Коло волости зняли варту, побудили 12 чоловiк загону, передяглися у шинелi, чоботи (червоних не зачiпали, бо на нас не сварились) i на трьох тачанках пiдбiгли до Мелешки.
– Где военком Горох? У волость екстренно требують.
А Горох розважав гостей. Позв’язував за коси 5 присутнiх панотцiв i смикав по хатi, витанцьовуючи пролетарського гопака. Два червоних викачувались на весiльних подушках, а молода з матiр’ю ридали, руки до Бога здiймали та кляли батенька, що варварам запродав життя молоде.
Увiйшли в хату не по-военному. Зв’язали Гороха, винесли двох з подушок, вивели чотирьох з другоi хати, де читали гостям лекцii за комуну, одного пiдiбрали на воротях – тiкав. Самого молодого не лапнули – зчез.
Вивели. Двох пустили, бо гостi заприсягнули, що за комуну не згадували, а решту «розмiняли». Першого звiнчали Гороха, пустивши зв’язаного пiд лотоки. Двох мiтингантiв-лекторiв кинули разом на глибоке, а п’яних коло берега: як вилiзуть, то щастя iх.
Лиш пiсля того засiли за стiл. Приймала мати нас, мабуть, теплiше, як молодого. Що залишилося з нещасного весiлля, ще й на дорогу вiддала.
Нашi вчинки обурили комунiстiв. У цi часи вже був злiквiдований Польський фронт, i бiльшовицьке вiйсько вiдходило взад на села. На Голованiвську волость прийшла численна дивiзiя й оточила Галоче. Три днi ми бились, перескакуючи по сiм разiв на день то в один, то в другий бiк. Четвертоi ночi ледве просмикнули з Галочого, залишивши все майно.
Але життя нiде не було. Куди не кинемося – повно вiйська: нi перегрiтись, нi спочити. І ми лiквiдувались до весни.
Зима пройшла у сховах. Побудеш день-два на хуторi, в селi, наскочать комунiсти, i сунеш далi, та все вночi, ярами-долами, бо скрiзь по селах бiльшовики. Ночував морозами в хлiвах, по соломах, тижнями не вилiзав з комори. Тяжке, собаче життя: холод, голод, щохвилини небезпека. Не раз ледве живий вискакував.
У Краснополi пiвдня ловили. Бiжу пiд височенну гору, а за мною вiсiм бiльшовикiв – беруть на мушку. В городi три рази увивав пiд ногами собаку, два рази сам летiв сторчака, зубами брався за повiй пiд гору; збили шапку, ранили легко в ногу. Аж у полiвнику якомусь знайшов рятунок, впiрнувши у полову.
А раз попав у самi руки, уже й наган до лоба наставляли. Був у Вербiвського попа на iменинах панiматки. Якась чортяка донесла. Як гостi випивали, а молодь забавлялась танцем, увiйшов голова волревкому Бурлака та секретар волкомячейки. Їх, як людей, прийняли. Був спiрт, почастували. Випили мовчки по однiй, припросили до другоi, а по третiй Бурлака за револьвер, бахнув по столi i пiд брязк розбитих тарiлок заявив посоловiлими очима:
– У вас гуляет бандiтскiй сотнiк. Сейчас ево вазьмьом.
Ця фраза вмить перейшла з iдальнi до танцювальнi. Мене спинили в солодкiм вальсi. Шарпнуло по нервах. Вилетiв весiльний дух, i заговорили фiбри переслiдуваного бандита, що хотiв би ще прожити.
– Тiкайте, анi хвилини бiльше, – шепнув о. Константин.
Без надуми кинувся на заднi дверi. Але я до дверей, а Бурлака на порiг i зняв револьвер:
– А, попался бандiт, нальотч…
Я не дав йому кiнчити, вхопив за руку. Вибух стрiл. На салi «ах», метушня, а Бурлака мене за горло. Вiдбулась дика борня. Якась святая сила помогла менi. Бурлака впав, а над головою занiсся його наган. Ще мить, i…
– Ой, що робите?! Я пропав. Благаю вас. У моiй хатi вбивство… За ним i я загину…
Схаменувся. Справдi, добрi люди запросили, а в подяку наражувати iх на… Сунув дулом пiд груди, щоб не шарпався. Схопив пальто i ходу, бо секретар побiг за мiлiцiонерами.
Пiсля того довелось ще раз з Бурлакою зустрiтись. Заходжу якось ввечерi до панотця. Наляканий, сумний стрiчае: «Бiду накликали на мене. Бурлака спокою не дае: або бандита, каже видай, або пiдеш за нього». Узяв Романа, Дем’яна та ще двох хлопцiв, i вивели Бурлаку з волревкому. Останнiми його хвилинами розпоряджав Дем’ян.
Коштував тоi зими й землянки (холодноi баюри серед лiсу). Три тижнi перенудив у найбiльшi холоди; мав лиш одну нiч та й то напiв щасливу. Серед ночi постукало: «Отворяй». Вiдомо, хто. З теплоi печi вискочив на горiще, а звiдтiль через стрiп опинився в ледовiй землянцi.
Зачиналась третя повстанська весна, а з нею розцвiтала наша надiя. Зазеленiла травиця, й забуяла душа повстанська.
З’явився в Галочому Чорна Борода i дав про себе знати, обеззброiвши в Тридубах «телеграфну роту», розбивши «продотряд» та вербiвську мiлiцiю.
Заговорили села про Галоче. Заворушились старi повстанцi. Як я прийшов, у загонi було 70 душ. У цей час прибув зв’язковий вiд от. Заболотного й поiнформував, як з новими силами розвиваеться повстанський рух, як оперують загони Хмари, Гризла, Левченка та iнших, як з-за кордону прибувають люди, зброя, кошти.
Інформацiя справила на козакiв велике вражiння. Пiднiсся бойовий настрiй. Другого дня на Великдень ми вiдважились наскочити на Голованiвське. Наскок був дуже вдалий: розгромили «комунiстичну роту» й численну мiлiцiю, знищили продбазу (продовольчу базу) та забрали й розвезли по селах силу награбованого в розкулачцi майна.
Цим наскоком нагнали великого страху комунарам околицi. Проти нас викликали з Голти два куренi. Настигли нас аж пiд Ново-Архангельськом. Пiд переважаючою значно силою втiкли ми знов у Галоче.
І поминальноi недiлi Грузька бачила справжню фронтову боротьбу. З села на Галоче наступала тисячна лава комунiстiв з п’ятьма кулеметами й двома гарматами.
Пiвдня кипiв добрий позицiйний бiй: никли в лiсi дерева вiд тисячних стрiлiв та кiлькагодинного цокотiння п’ятьох кулеметiв, гудiло далеко в околицях, та дрiжали шибки в хатах грузянських господарiв. Здiймали нелюдський крик червонцi, кiлька разiв кидаючись на лiс. Та ба! Нашi хлопцi влучно цокали бiльшовикiв серед рiвного поля. А як смеркало, скупчились на лiвому крилi i збили комунiстiв: у хапливiй панiцi вони бандами втiкали на Голованiвське. Лягло iх бiльше, як нас було.
Слава про геройський бiй рознеслася широко. Чутка пiшла, що сам Петлюра в Галочому засiв. Народ масами став линути до нас: i молодь, i старi. Заносилось на грiзне повстання. Чорна Борода, окрилений успiхом, став плянувати наступ на Умань.
Та враз колесо подiй круто змiнилось. У самому розцвiтi руху – бiльшовики проголосили амнiстiю, прощаючи усiм всякi грiхи. Послали на села агiтаторiв, хмари вiдозв, манiфестiв, закликiв, обiцянок. Загула преса про здачу повстанцiв, загонiв, видних отаманiв (Чалий, Батрак, Мазуренко), наслали провокаторiв у ряди повстанцiв.
Стiйкiсть повстанських рядiв надiрвалась. Повстанець став призадумуватись. Чутки про здачу, лiквiдацiю пiдточували надiю в успiх боротьби.
Наш загiн певний час тримався. Але розбили його невдачi. Поiхало 40 хлопцiв у Полонисте по харчi, а звiдтiль вернулася третя частина. Це пригнобило всiх. Стали дезертирувати. Врештi пiд Воловиком оточив нас комунiстичний полк. Три днi не випускав i пропонував здатись, обiцяючи всiм помилування. Умовляти, щоб не здавалися на ласку червоним, не було сили. Бiльшiсть заявила бiльшовикам, делегатам, щоб iхнiй полк вiдiйшов: повстанцi самi здадуться в селах. Цi погодились, i того вечора бiльшiсть пiшла з загону.
Не прийняло помилування нас 26 чоловiк. Продовжували боротьбу. Неймовiрно трудна вона стала. Слiдом за амнiстiею оголосили здачу зброi: арештами, пiдпалами, руйнацiею майна витягнули бiльшовики з села зброю, за виявлення «пiсля термiну здачi» крiсiв, набоiв розстрiлювали людей, мучили по в’язничних льохах.
Обеззброiвши село, стероризували його, нацькували незаможникiв на куркулiв, задобрили бiдноту подачками вiд розкулачування, насаджували на селах комячейки, формували штати сексотiв.
Найбiльше пiдривало повстанську роботу заведення лихоi пам’ятi «приказу Ч. 2» про охорону спокою та органiв влади вiд бандитизму. Охороняти цей «приказ» у кожному селi видiлили по 30 – 80 «ответчiкiв» з найпiдозрiлiших селян. У разi що станеться в селi – «ответчiкi» вiдповiдають головою.
Так, у Слобiдцi пiймали ми двох агентiв i порубали «приказ». Прибiг загiн по бебе й забрав п’ять «ответчiкiв». Перепинили ми «отряд» i помiнялись «ответчiками». Наскочив у село великий загiн i на очах усього сходу розстрiляли таким способом: зробили на 50 «ответчiкiв» 50 квиткiв, з них п’ять з написом «смерть», а п’ять «життя». Хто витягнув «життя» – мае застрелити одного з написом «смерть». Один сердега, витягнувши «життя», сам собi смерть заподiяв. Село пiсля тiеi розправи нас кляло.
Через «приказ Ч. 2» найвiрнiшi нам люди вiдмовлялись допомагати. Ми залишалися без моральноi пiдтримки. Дух пiдупав.
Прибила нас чутка про смерть Чорноi Бороди. Вертаючися iз Дем’яном iз Грузькоi до лiсу, вiн наскочив на кiнну стежу. Дем’ян з трьома ранами сховався в лiсi, а отаман упав тяжко ранений, i щоб не датись на знущання, сам себе добив. Комунiсти повiшали тiло його на поворотi пiд селом, прибивши на лобi дошку з написом: «Смерть бандiтам».
Вночi ми тiло поховали на кладовищi по-христiянськи. Сексоти[8 - Секретнi спiвробiтники ГПУ (сотруднiкi).] довiдались i сповiстили в ЧК. Приiхав бiльшовицький загiн, з гробу витягнули тiло, заплативши двом селянам 50 пудiв пшеницi за роботу, забрали й невiдомо де дiли. Ходили чутки, що з каменем кинули за селом у ставок. Попа, що проводжав тiло до могили, забрали з села й бiльше не повернули.
Позбувшись отамана, ми розiйшлись. Я з Юхименком блукав по хуторах Балтщини. На Липнягах зустрiлися з Лихом. Вiн поiнформував нас, що готуеться всеукраiнське повстання пiд орудою Петлюри й Тютюнника. На осiнь мають вдарити – Тютюнник з-за кордону, а ми мусимо пiдготуватися звiдсiль. На Одещинi – IV Повстанський район. Ним керуе Гулий-Гуленко. Первомайська участкова органiзацiя завербувала вже до 300 душ готових виступати.
Обнадiений вертався я в своi мiсця збирати хлопцiв. Поринув знов у агiтацiйно-вербовочну роботу, та… ошпарився на початку. Лиха накрила в Липнягах Первомайська чрезвичайка й вирiзала там усе мужеське населення[9 - Цей хутiр з того часу зветься бабський хутiр.]; сам Лихо ледве втiк, але попався з Романом та Дем’яном у Грузькiй i, тяжко ранений, помер у Грушцi на горищi у теж раненого Дем’яна на руках. За декiлька днiв вiдкрили органiзацiю в Первомайську й розстрiляли за двi ночi 125 чоловiк.
Пропаща справа цiлковито. Щоб не попастись чрезвичайцi, рiшив я пробратись за кордон. З трудом добув документа й студентом до Кам’янця, а там за Збруч.
Було пiсля зимового походу. Органiзацiйна праця, рух були спаралiжованi…
З гнiтючим настроем, розбитий вкрай, вертавсь на Украiну, не знаючи – куди iти, за що хапатись, для чого й жити…
Не видно й вогника надii… Попiл i пустка на душi…
III З РАДЯНЦЯ АКТИВІСТА – АРЕШТАНТ
Весна 1922 року в наших околицях не давала нiяких виглядiв на повстання. За зиму поарештували, повистрiлювали провiдникiв. Розвiявся, притих бунтарський в масi дух.
Блукаючи по хуторах, став я навiдуватись до рiдного села, минаючи очей мiлiцii та всяких агентiв. Головою сiльського КНС був товариш по школi Тимошко. Сприятелювавсь я з ним i скоро завоював «полiтичну благонадiйнiсть». Через його протекторат на трьох «засiданнях» всiх членiв РВК[10 - Районовий виконавчий комiтет; замiсть волости тодi вже були райони.] з п’ятьма журавлями «робiтничо-селянськоi» (самогонки) на «повiстцi деннiй» назвався «своею людиною» i по трьох роках бурхливого заячого життя став мирним громадянином, легалiзувався.
Не звик тинятись без роботи. Згорiвши в збройнiй боротьбi, почав працю в духовiй дiлянцi. Тодi розпочинався автокефальний рух. Ним захопився. Зi своiх старих однодумцiв заклав iнiцiятивну групу. Ми переконали кiлькох авторитетних церковникiв, поставили завдання – украiнiзувати церкву.
Не легка справа – зробити змiну у вiками усталених церковних традицiях. Бабки казали: «Я Бога прогнiвлю, коли звертатимусь до нього мовою, що нею мужа лаю». Поважнiшi селяни побоювались: Чи не диявольсько-бiльшовицька це затiя, щоб опоганити, зруйнувати церкву? Сам панотець i слухати не хотiв про «самозванну» автокефальну церкву.
Мали з ним полемiчний бiй на зборах села. Вiн спирався на те, що автокефальна церква не мае святости. Ми ж контраргументували, що в часи IV Вселенського Собору Христова Церква зiсталась без рукоположеного патрiярха, i святiсть на новообраного передали всi приявнi на Соборi духовнi пастирi.
Бiй справи не розв’язав. Старi тримали руку священика, а молодь йшла за нами. Син голосуе «за», а мати «проти». Доходило до бою. Провели плебiсцит.
Аж пiсля багатьох нарад, гарячоi агiтацii та сiмейних сварок, на третьому бурхливому сходi проголосили автокефалiю. І вдосвiта 40 фундаторiв вирушили за 28 верст рееструвати першу в околицi украiнську церкву.
Це велике досягнення. Нацiональна свiдомiсть зорала в селi глибоку борозну: 50-лiтнi дядюшки, поважнi, господарi з цiпками в руках iдуть добиватися рiдноi духовоi святинi. А якi матерiяльнi жадання таять вони у своiх грудях?
– Значить, свою церкву матимемо.
– Еге, бракуе ще держави.
– А як наступить час пiти по неi, пiдете, дядьку Митрохване?
– З пiдскоком, ще й жiнку вижену, дарма, що вже старий.
– Хоч би прийшлось цiпка змiняти на крiс?
– А тож! Крiса не буде – косу вiзьму. Допекли до самих печiнок хазяi сучаснi.
– Чи ж так ви думали три роки тому?
– Е, не я один дурний був. Гадали – нас не зачiпають, сидiм собi тихенько, хай мiстом хоч сам дiдько править. Аж вийшло, що право завоювати через мiсто треба.
– А дивно: коли цю владу встановляли, дядька й не згадували, а тепер нас з нею порiднили i дублять з живого й мертвого. Чули, цього року новий податок: вiд качок i курей?
– До того йде. Так поволеньки зовсiм наймитами станем, залишать на прохарчування, а решту на «соцiялiзм» вiддай…
У живiй гутiрцi вступали до мiста. Ще комiсарi спали. За два роки я вперше в мiстi. Щоб не наскочити на чекiста, тримався середини гурту.
Зареестрували церкву не так скоро. Опiвднi нас по одному стали викликати – випитувати.
– Хатiте церквi? – питае хмуро комiсар.
– Так.
– А знаете, как саветская власть сматрiт на церкоф? – гукав.
– Хай собi дивиться, як хоче, а християнин без церкви не може.
– Честному крестьянiну церкоф не нужна. Єто опiум для беднаво народа. Только кулакi i петлюровци желають церквi, чтоб експлоатiровать бедноту. Неужелi ви к нiм себя зачiсляете? Ізвестно вам, что такiх людей ми крутiм у баранiй рог?
– То кулаки, а тут церква…
