скачать книгу бесплатно
Сiльську тишу прорiзало кiлька глухих стрiлiв.
– Савко! – гукнув до Гаркiвця. – Пройдемось селом, а ти, – наказував Петру Музицi, – будь напоготовi. Можливо, розминемся, i сунуть сюди – чеснути iх густим пшоном.
Пiшли попiд тином. З-поза перелазу обiзвалось:
– Козаки! Не йдiть в село. Рятуй, Боже, там большаки. Оце влетiли i хазяйнують у попа, – злякано таемничив дядько.
– Скiльки iх? – пiдступаемо.
– А коней зо три десятки буде. Та ухарi такi, що рятуй, Боже. Я оце звiдти. Влетiли у подвiр’я i – бах, бах, рятуй, Боже. «Виходцi, церковний пес. Дайош монету й самогону». Вибiгла служниця, а до неi i зразу трьох та до комори, i рятуй, Боже…
Ми слухали й мiркували, що робити.
– Скажiть, чи вони розташувались там надовго?
– Хто iх зна. З коней позлазили всi.
– А чи далеко до попа?
– Та тут же зараз, пiд горою. Та, рятуй вас, Боже! Уб’ють анцихристи. Там крик такий зняли та стрiлянину, що рятуй Боже. Вернiться, чи заховайтесь десь, садки густi.
– Ну да. Садочки у вас гарненькi. Скажiть, хороший дядю. Чи до попа садочками добратись можна?
– А чом же нi. Лiвим боком та через рiчку та й просто в батюшкiв город. Тiльки ще раз кажу: рятуй вас Боже, не попадайтесь бiсурманам в руки, тож не люди, а рятуй Боже.
– Гаразд, дякую, дядю.
Не треба тратити нi хвилини. Пiслав Гаркiвця забрати чету й городами ударити.
– Коли маете, дядюню, час, то може пройдемось на лiвий бiк i вкажете дорогу до батюшкового садка.
– А чом би й нi, рятуй, Боже…
Перейшли дорогу, вступили подвiр’ям у садок, пройшли зеленим холодочком i стали на стежцi пiд загатою з бадилля.
– Оцею стежкою, козаче, прямiсiнько до рiчки, а там долиною трiшечки й лiворуч криниця. Вiд неi стежкою просто в панотцiв двiр. Тiльки глядiть, як п’янi будуть тi харцизи, не йдiть, бо вбють iроди, рятуй, Боже.
– Нi, дядюню, а лиш так. Спасибi. Вернiмося назад.
Попiд тином сунула гусаком чета.
– То ви тут не один! А рятуй, Боже, – радiсно здивувався дядько.
– Як бачите, гурток. Хочем комунi втерти маку.
– А дай Боже. От молодцi, рятуй нас Боже, – оживився дядько. – Сюди, за мною хлопченята, аж до криницi проведу. От потiха буде, рятуй, Боже. Та не щадiть iх, бузувiрiв. Доволi назнущались над хрещеним миром. Чули, як батюшку Александрiвського намучили: iздили живорiзи на ньому, як на скотинi. І грому Божого на них нема. О, рятуй, Боже.
Ми тихо й шмалко йшли, а дядько розповiдав про лицарства комунарськi. На долинi присiли.
– Котрий же то город, дядюню?
– Садок он пiд горою, груша висока, а далi тополi мiж ними й подвiр’я. Але чи не краще було б вуличкою, ось недалечко, та забiгти з ворiт, а то ще випорснуть лихi, рятуй, Боже…
Вагалися, садком, чи вулицею. Нас 16, а iх зо 30. Е, рятуй, Боже, як дядько каже.
– Гусаком на вулицю й попiд загату швидко!
І схильцi, пiдскоком, затаiвши лоскотне хвилювання, подрiботали вулицею, загнули трохи праворуч i з гучним «Слава» влетiли в попiвський двiр.
З-пiд лип у холодочку обiзвався нервовий стрiл.
– Кидай зброю, руки вверх! – крикнуло кiлька наших голосiв. І одинадцять пик, заскочених, дiйсно, що на слизькому, в телячiм переляку дивились на цiвки крiсiв.
– Зв’язать та мiцно. Варту на дорогу, бо тут не всi.
– Братва, что за ш… – вибiг з хати розпанаханий один. З комори вилетiло два напiвроздягнених.
– Петлюровци?! – роззявив багрову рябу пащеку один.
– Так, братiшечка. Не сподiвався? Ану, ставай-но пiд налигач, – порядкували хлопцi.
– Что? Меня! Красногвардейца! Петлюровская свора вязать?! Да я краснознамьонец…
– Давай злодiйську лапу, бо як тарахну, то зразу в очах сiро стане, – нетерпелививсь котрийсь.
З комори вийшла знемощiла служниця.
– Боже, що я бачу! – припала вражена до дверей. Нараз верескнула: – В’яжiть собак, рiжте, катуйте, – кричала в розпуцi. Пiдбiгла до козака: – Дайте, дайте рушницю, хай помщусь.
І вхопила крiс. Ми не перечили. Картина була незвичайна.
– Де перший злодiй! Де? – шукала божевiльними очима. – А, це ти, харцизо, починав?!
– Тавар… братци, дак етож самосуд… За…
Та блиснув перед очима вогонь, i вiн брикнув на траву у клубi диму. «Братiшкi» всi побаранiли.
– А це той гаспид, що й душив, – i коцнула другого.
– Панове, хлопцi! Згори летять вершники, – надбiг Славенко з варти.
– Утрьох лишiться тут, а решта на шлях у лаву швидко.
Щойно ми за ворота, а вершники в великiй хмарi походу були вже в кiлькох кроках.
Разом вогонь! i бризнули в куряву. Двох хропнуло. Хвилева мiшанина, крик – i банда вмить крутнула назад, аж iскри сипались коням з копит.
Це решта комунарiв, що бiгали по здобич на село. Скiльки iх, – не час було лiчити. З-за Глушковець зближалась шпарка стрiлянина: iнак був, що нашi вiдступають.
Не гаялись i ми, хоч дуже не спiшились, бо кожний мав коня, ще й одного в запасi. Бiльше мороки завдали бранцi. Було смiху i одного гуляки що, ледве волочив ноги, преспокiйно йшов у подвiр’я, розмахуючи пляшкою й вигукуючи:
Ми петлюрцов расабйом
І в камуне жiть будьом
Ех, ма, комуна, на-на-на-на…
Не лякався вiн, хоч ми рекомендувались йому справжнiми петлюрiвцями, хоч приставляли крiса до самого його червоного носа.
– Плевал я на Патлюрца с високой калакольнi. Я сам едiнственна панду на целую iх сотню гайдамаков.
А час минав, було не до комедiй. Тут спробували пословицi, тiльки навпаки: i тяжко кидати i шкода нести. «Залишили» за селом цих вiдважних розвiдчикiв.
Минувши Глушкiвцi, за Тарасiвкою найшли своiх. Дорогою обганяли штаб 7-i дивiзii. Якась благородна штабiстка, вилазячи на бричку, виявила радiсть.
– Я очень рада, Колечка[3 - Микола.], что проедемся. Засiделiсь больно в етом грязном местечке.
– Воно, щоправда, мало приемности iхати назад, – байдужо вiдповiдае Колечка, пiдпомагаючи панi вилiзти на бричку.
– Не всьо лi равно?! Лiш би прокататься. Свежая атмосфера, новие впечатленiя.
– Ах ти ж, короста чорносотенна, – не стримався мiй Гарковець i зняв крiс.
– Чекай. Притримай злiсть. Цим справi не поможеш.
– І така погань по наших штабах водиться?! Тут серце краеться з досади, кожну п’ядь землi лишаеш, наче себе частину, а iй любо проiхатись, однаково – куди б не iхати. А по колiнах би ти iздила, кацапське стерво. Убити суку, щоб не наносила зарази. А штабiст теж вояка, що гниль таку погану возить…
– Не суши, хлопче, даремно серця. Хiба в нас мало е старшин, що, крiм «частiна, курень, утрiмання», бiльш нiчого украiнського знати не хочуть! Хiба iм Украiна дорога? Вони за неi тiльки ховаються до часу, а про «Златокаменну матушку Москву мрiють».
І справдi. В наших вiйськових верхах засiло багато чужих людей, шкурникiв, запроданцiв чи активних хитрих ворогiв, що пiдтинають нашу справу. Чого, наприклад, полковник. Виноградов руйнував Гайдамацький полк? Не дбав про добробут козака, без набоiв кидав у тяжкi боi. Почув, що на «Юге Росii» заворушився Денiкiн. Отож знищити кращу частину, щоб, на випадок зустрiчi з бiлими завойовниками, Украiна не мала добрих бойових частин, вiйськовоi слави, гординi нашого козацтва. Або який лиходiй в так прикрий час видумав вiйськову форму – «пагони» козакам?.. Рiк тому наш вояк iх здирав, з ненависного царського офiцера-держиморди, а сьогоднi йому чiпляють знову iх. Здалось це лиш на те, щоб збаламутити козака, збудити в ньому непевну думку, мовляв панки украiнськi хотять пагонiв, лиш пофарбованих на iнший кольор. Неспроста ж i бiй виник у Наливайкiвськiм полку, як форму видавали: козаки самi один в одного з матерiею пагони зривали. Немилим оком глянуло й село: буржуi, старорежимнi жовто-блакитнi.
І робилось це в найскрутнiший час, у липнi. Армiя трималася на волоску. Дух зневiри, безнадii захланно опановував найтвердiших. Ще й провокацiйнi чутки в частинах множились. Одного дня ширилась в полках трiвожна вiстка: Щербаков (рос. генерал) з Румунii наскочив з великою армiею на Кам’янець, знищив всю Директорiю, а самого Петлюру забрав з собою.
– Пропало все. Кидаймо фронт, рятуймося самi, – чулося голоси козацтва. Мусив головний отаман посилати по полках спецiального листа та закликати воякiв змагатись до останнього, ще справа, мовляв, не програна.
Одначе вiйськовий дух козацтва падав. Стомленi щоденними боями, обходами й переходами, виснаженi вiд безсоння, злих харчiв, вiд щохвилинних небезпек – пiд настирливим насiданням ворога здавали село за селом.
Куди йдемо? Знов у Галичину? А що ж далi? Не одного обдавало силою розпуки. Загинем ми, загине й наша боротьба, впаде Украiна…
Та доля нам ще усмiхалась. Прийшли на допомогу галицькi брати. Програвши в себе, врятували нас.
Цiлющою росою все козацтво окропила вiстка: галичани йдуть на допомогу. Пiднявся дух, десь тая сила взялась. Гураганом налетiли на комунарiв i погнали, як отару, без спочинку i перестанку.
– На Киiв! До серця Украiни! – у кожного було на устах, в душi. Творили переможний наступ.
Наш загiн прилучили до 3-го Гайдамацького полку. Вся шоста дивiзiя йшла в напрямi – Проскурiв, Межибiж, Летичiв, Лiтин, Вiнниця. Сутичку з червоними мали ми аж пiд Вiнницею. Пiд вечiр налетiли двома куренями на бiльшовикiв у кiлькох верстах вiд Вiнницi. Збивши ворожу лаву на гостинець, обiйшли червоних iз задiв та захопили полонених.
Ранком вступили до Вiнницi. Я мав розвiдочну чету. Випередивши полк, ми встигли в касарнях захопити цiлу сотню червоних, багато зброi та 69 коней.
На кiлька годин довелось нам вийти з центру мiста, бо зi Жмеринки сунула цiла бiльшовицька група добре озброена. Вдаривши збоку, ми скоро вiдтиснули фронт, захопивши велику добичу.
У Вiнницi лави поповнялись: прилучався до вiйська свiдомий елемент. Ішли знову селами. На Киiвщинi обстановка помiтно вiдмiнилась. Села зустрiчали нас хлiбом-сiллю. Що село, то десяток-два нових козакiв. Ще й досi в пам’ятi живi картини:
Вступаем у село, а на воротях многолюдна процесiя з хлiбом-сiллю. Палкi промови, гарячi-щирi побажання. Вiдрадно, зворушливо. Ростуть надii, на серцi радiсно: нарiд зрозумiв, хто його захисники. А молодь масами лине до лав.
Ідем полями. Жнива, на нивах люди. – «Боже поможи»! – «Боже й вам поможи». – А козаки навипередки забiгають до женцiв, i серп у дужих руках ходить – жне, як бритва. Наскучилось козаковi за рiдним дiлом.
З-помiж женцiв виступае парубiйко.
– Пiду i я, благословiть, мамо.
– Та як же так не приготувавшись?
– А що менi? Тепер лiто!
– Старий, а йди сюди! Нехай тебе Господь благословить, – сина – перехрестила, поцiлувала i сльозу несмiливо згорнула.
Пiд’iхав полковник, став.
– Передаю вам, отамане, сина. Борiться, нам кращу долю завоюйте, та живi домiв вертайте.
Полковник оглянув козака, показав на другу сотню: «Іди здоров. Шануйся сам та матiр-Украiну борони. Спасибi, панiматко», – i поцiлував стареньку в руку, а до всiх:
– Щасливi залишайтесь!
– Здоровi повертайтесь, – обзиваються засмученi жiнки.
Таких картин я бачив чимало.
Сльози ставали в очах…
Йдучи навпростець, наша дивiзiя випереджала фронт. Ще Козятин у бiльшовикiв, а ми пiдходим до станцii Зарудинцi. Селяни (з Олiйникiв, здаеться) передали, що на станцii iх з тисяча. Пiсля урочистоi зустрiчi 2-й та 3-й куренi пiшли у наступ. Прилучилось ще з 30 селян-«новобранцiв».
Я з четою мав кiнець правого крила. Душа пiдносилась, як глянув на широченну нашу лаву. Еге, та з такою силою хоч на самого чорта вдарити. Йшли бадьоро i впевнено. Я дiстав наказ пройти вперед, заатакувати ворога, щоб вiдтягнути його увагу вiд нашого лiвого крила.
Вiддiлившись вiд куреня, ми взяли праворуч i гусаком помежи копи пiдступали до станцii. Було труднувато, бо навколо рiвнина, як на долонi. Загiн двое нас обстрiляла розвiдка. Вiдтиснули ii й нахрапом лiзли ближче. Станцiя була вже на виду. Перескочили балку й хотiли прямувати до станцii, не бачучи перешкоди.
Враз виринула з-за рогу прегуста лава i з сальвою кинулась на нас. Ми залягли й вiдстрiлювались. Не з медом прийшлося нам. За п’ять хвилин – три ранених. Нi лежати, нi вiдступати, бо сиплять, як дощем; кулемети сiчуть землю, що й глянути не можна.
Я наполошився. Прилипши до полукiпка, думав, коли б хоч людей живих вивести. Десь взялося панцирне авто i ну ж гатити картечами, роблячи навколо кашу. Ще два ранених. Бiда…
Вгатило стрiльно й коло мене. Очунявся по кiлькох хвилинах з ошмаленим лiвим боком. Головою не поверну, а в правому вусi гуде, вся лiва щока в остюках. Ранило снопом, чудернацько трохи. Менi кричать, – не чую.
Коли поглянув, – на нас бiжать червонi. Хлопцi зiрвались без команди, кинувши двох ранених. Побiг i я, пригинаючись вiд куль, як вiд джмелiв.
– Лiворуч балкою, – кричав панiчно. – Та помагайте Борецькому.
І хапаючись один наперед другого, летiли в пострасi, як нiколи.
Враз машинально спинились. На лiвому крилi запалала перестрiлка. Прояснiло, а дехто став пiдлазити на горб.
