скачать книгу бесплатно
– Halt! – крикнув, пiдбiг до мене. – March mit mir.
Переляканий вщерть, опинився в комендатурi. Там довгенько радились, сварились, видно, кiлька старшин, i врештi випустили. Щасливий удвiчi летiв я додому.
Ще бiльшим щастям був для мене день, коли до Киева урочисто вступала Директорiя.
Настали днi державного будiвництва. Я працював в iнформацiйному бюрi при Директорii: роз’iжджав по мiстах, передавав низовим органам директиви центру та збирав вiдомостi про настроi на мiсцях.
Невiдраднi були тi настроi, гетьман залишив по собi лиху славу й нам передав. Була вона податливим грунтом для бiльшовицькоi зарази. Ще не сформувався уряд УНР, ще йшли в департаментах гарячi дискусii про тактику, про форми влади, а бiльшовики вже почали скажену агiтацiю i то в той час, як нашi державнi мужi по кабiнетах у теорii бавилися. Бiльшовицькi агiтатори рубали з плеча, опанували масу на вогнi, роздмухуючи його в полум’я: замiсть витончених програм вони з кiлькома спокусливими обiцянками-гаслами кинули цiлi легiони крикунiв у наше запiлля, що стали першими злощасними ластiвками в посiвi свавiлля, анархii та непослуху.
Нашу державно-визвольну iдею звульгаризували одною фразою: буржуйська штучка, на жовто-блакитний кольор розфарбована. Замiсть завтрашньоi самостiйноi Украiни, вони ощасливлювали масу сьогоднi: гуляй, душа революцiйна, бий буржуя, грабуй пана, хапай добро, дiли землю – все наше.
І маса, пiдбурювана привабливими гаслами, спонукана злочинним елементом, розкладалась, сваволiла. Село стало розшалiлим звiрем, що, нiби з ланцюха зiрвавшись, гасав по волi, не вiдчуваючи нi впину, нi страху.
У кожного на язицi свобода, революцiя, старе й мале товче про бiльшовикiв, з хати до хати переходять чутки.
– Чули? бальшаки йдуть, землю закрiпляють, панiв усiх розганяють i мирський прилюдний суд строять…
– Еге, iдуть i добро везуть з собою: краму, цукру, хлiба. От рай буде тодi нам, коли б, Господи, скорiше, а то ця «тарахторiя» нi риба нi мясо. Нiби б то й нашi, а онди кажуть, що то самi пани…
– Не вiрте. Син мiй приiхав, то бачив iх на власнi очi. Каже, одних здихались, то другi лапки простягають, щоб панувати. Та чорта пухлого, каже. Он бовщаки, каже, Харкiв заняли. Отi, каже, справжню свободу роздають: землю зараз дiлять, хто скiльки захоче.
Де гурт, там мiтiнг, що недiля, то сход. А на сходi:
– Таварiщi громадяни-селяне! Слушайте меня – чистокровнаво большовика. Я триста лет кров за слободу проливав. Как я, значiца, бивав во Хранцii, Іспанii, Румунii i Апелсiнii, таварiщi, i всякiя, значiца, революцii i конхветуцii видав, то й определьоно гаварю й кажу, таварiщi, що нам другаво вихода нет, таварiщi, как советская власть, товарiщi. А по сему, все как адiн, таварiщi, i в обязательном порядке за советськую власть, таварiщi. Да здравствует саветская власть, таварiщi!
– Правiльно! Нам только советской властi й нада. Ура! – пiдхоплюють.
– Таварiщi! Души буржуйов i всякое iх кодло. Зничтожай паразiтов до ноги, щоб i в палатi не смердiли! А посему на завод буржуйський. Розбить його до цурки. Хто за мною?
– Верно! Зничтожить все дощенту.
І маса, заслiплена химерною свободою, як дика отара, творила божевiльнi вчинки. За годину-другу диявольськоi роботи з заводу, фабрики, будови ставала купа румовищ.
Так само в мiстах, у клюбах, у поiздах.
– А Петлюра, думаете, бiдняк какой-нiбудь iль вообще пролiтарiй? Якраз! Буржуй паршивий! Подделався пiд мужицький разговор i думае земельку захистити. Батько його аж 15 тисяч десятин мае на Полтавщинi.
– А ви його батька бачили?
– Значить видав, када говорю. Собственноручно у нього деньщиком на фронтi служив i видав його отця. Буржуй первейшiй.
– Ну й брехун ви так дiйсно з первейших.
– Што? Не вiрите? Присягнусь на што хатiте, що ета Директорiя зробить так, як Центральна Рада. Ця нiмцям запродалась, а Директорiя Антантi глазки строiть. Іш, супчики позбирались! Да сам Петлюра такой чорносотенной генерал, що даже й не подходь. Вдивляюсь, када вiн i говорить навчился по-мужицьки. Ілiж взять – Винниченка? Думаете, плохая птиця? Шпiйон буржуазiйський. За грошики хоче обплутать дурака мужика, щоб повернулись генерали i знову в клещi нас узяли. Но только нет, братiшечкi, не вдасться, не втi взялись. Он Красна гвардiя до Полтави добираеться. Отi дадуть нам i свободу i всякое удовольствiе.
Баламутився люд, вiдвертався вiд своеi державностi, розкладалась наша армiя, творячи небувале в свiтi явище масового дезертирства.
І коли треба було уняти у вiдповiднi береги розбуялу стихiю мас, – наш провiд не зумiв вирвати ii з цупких лабетiв бiльшовицьких посiпак. Наш уряд не знав, чим живе, чого бажае периферiя. Не дiстаючи з центру директив, низи робили, що хотiли. Проiжджаючи через станцiю Голту, бачив таке. Комендант мiстечка, повiривши провокацii, що бiльшовики зайняли Киiв, оголосив нагло евакуацiю. На вiдходi наклав на населення контрибуцiю i, пiд загрозою обстрiлу з гармат, вимагав негайноi заплати. Лише моi гарячi запевнення, що в Киiвi нiяких бiльшовикiв нема, збили намiр ревного коменданта.
На фронтi йшла боротьба, а в запiллi вибухали повстання. На ст. П’ятихатка мене арештував загiн Григор’ева, як «лакея буржуазноi Директорii». Два днi в арештi довелось переконувати впертого вожака загону, що я не лакей, а коли цей епiтет вiн конче хоче менi прилiпити, то хай я буду лакей, тiльки не самоi Директорii, а всього украiнського народу. Випустили з меж п’ятихатськоi селянськоi республiки, але до Киева вже не доiхав: його зайняли бiльшовики.
У Жмеринцi вiдшукав Інформацiйне бюро й здав уповноваження. Куди це тепер? Додому? Нi… Вступив до студентського полку. А за тиждень нас вiдкомандували до вiйськово-старшинськоi школи в Кам’янцi.
Мiсяць приспiшеноi науки. З нас мали виховати iдейно-стiйких старшин. Але не вдалось. Запроданство командного складу, жахливе розмiрами дезертирство пiдточували фронт. Бiльшовики насувались. Небезпека загрожувала Проскурову й нас викликали на пiдмогу.
Школа стала залогою мiста Проскурова й резервною частиною фронту. Деякий час я був дижурним пiдстаршиною при штабi Омеляновича-Павленка (молодшого).
У Староконстантиновi вибухло повстання. З невеличким загоном чорноморцiв поiхав я з Омеляновичем-Павленком. З повстанцями легко впорались. Вони, переважно мiсцевi жиди, втiкли на Житомир. Настигати погналась чета кiнноти, а ми зiбрали нараду залоги. Виявилось, що тут не було влади. Начальники пiшого й кiнного вiддiлiв посварились за першенство й розпустили козакiв, а мiсто захопила жменя мiсцевих бiльшовикiв. Виiжджаючи мiстом, бачили картини грабункiв. Один козак, заскочений у хатi на вчинковi, вiдповiв О. Павленковi:
– Нiяких командирiв груп я не визнаю. Я сам собi командир, поки при боцi шабля. І йди негайно з очей, коли на свiтi жити хочеш.
Сумнi вертались до Проскурова. Як так усюди, то запiлля наше гiрше, як сам фронт.
Приiжджав С. Петлюра. Промовляв до нас. Його слова «ми мусимо стримати фронт» вогнем пройняли кожного. Всi юнаки бажали на фронт i мужньо сповняли отаманiв наказ: Три тижнi тримали фронт пiд Деражнею, витримали кiлька боiв, з 124 чоловiк у лавах залишилась половина. Сили танули.
Одного провесняного дня червонi облягли густою лавою. Дружною вiдсiччю вiдперли перший натиск. Але опiвднi пiд’iхало три панцирники й стали хрестити нас з 8 гармат. Перебiгаючи пiд вогнем, ми заняли незручну позицiю. Червонi вдруге пiшли в наступ. Правi сусiди – Поштово-телеграфний курiнь, зазнавши страшноi поразки вiд гарматного вогню – не стримали напору й знялись, не сповiстивши. Нас обiйшли колом. Надii на вiдхiд не було. «Вiдходь» – передалось по лавi. Створилась панiка, бо залишався невеличкий просмик понад залiзницею. Кинулись тiкати в хаосi. Бiльшовики навздогiн. Пiдскочив панцирник i став косити нас на рiвнинi з кiлькох кулеметiв. Єдиний рятунок був на низ у Буг. Не вагаючись, кидались ми в кригу, бо лiд щойно трiснув.
Тисячами голок шпигнуло, як кинувсь я у воду. Забовтав тяжко й ледве посувався. Крижини збивали вбiк, наскакували у воду. Раз захлинувся, мало не втопився.
– Поможiть… поринаю. Ой… пропав… – почув недалеко себе.
Несила була когось рятувати. Сам ледве-ледве пробивався крiзь крижини. Щойно вилiз, випростувався, а з другого боку: бах!
– Стой, сукин син, стой, таварiщ, – i бах, бах.
Зiгнувшись втричi, чалапаючись руками по лобi, посунув пiд градом куль.
Аж на ранок обмерзлий, заболочений дiстався до станцii Гречани й безсило впав на паровик. Це був перший мiй бiй, нещасливий бiй. Багатьох тодi не долiчились. З нашоi (3) сотнi вибуло 16. Мiй приятель С. Бiлiчук упав, прострелений кулеметною кулею.
Нас розбили, а разом з нами трiснув Проскурiвський фронт. Почався довгий вiдступ: Кам’янець – Галичина, Луцьк, Рiвне.
Тут з розбитих частин сформували загiн. У той же день – 30 квiтня – брав вiн участь в лiквiдацii Оскiлковоi змови. Безкровно минула ця мерзенна авантюра. На знак цього наш загiн названо «30 квiтня». Рушили на Подiлля в напрямку Проскурова, де мала розпочатись весняна офензива.
Дорогою не зустрiчали ворога. Аж коло Катербурга була мала сутичка. Швидким наскоком зiм’яли бiльшовицьку лаву, забравши в полон 30 матросiв та кiльканадцять поклавши на мiсцi.
Населення зустрiло нас зi сльозами радости. Розповiдали жахи. Цей загiн складався з самих каторжан. За три днi iхнього постою в селi творилося щось нечуване: грабували без запиту, що хто бачив, за найменший спротив хапалися до револьвера, стрiляли людей як птахiв, насилували жiнок привселюдно. Як ми виiжджали з села, до нас пристало вiсiм добрих воякiв.
За тиждень Проскурiв був у наших руках i навколо нього розпочався наступ реорганiзованих частин.
Щастило першi тижнi. Перемога по обидва боки Проскурова, станцiя за станцiею в наших руках. Пiдносився настрiй козацтва. Окрилювались надii.
Стояли в Пилипинцях, як прикриття 2-i запорiзькоi батерii. У високих зрiлих житах за селом фронт. Ворог прокинувся досвiта. Намацавши наш обоз, вiдкрив страшний вогонь. Шрапнелi гасали по селу, як метеори. Село обнялось непроглядним димом-пожежжю: займалися хати, палало збiжжя, пеклась-ревла худоба i люди в жасi ховались по льохах, тiкали до лiса.
Опiвднi ворог пiдiйшов броневиками й розпочав наступ. Гайдамаки з резерви виступали на пiдмогу дорошенкiвцям, а наш загiн стояв на виручку богданiвцям. Запiлля залишилось незахищеним. У нашi часи було це небезпечно. З наказу сотника Кузьменка пiшов я з 30 козаками на зади, на стежу.
Вийшли за село, минали рiдкий молодняк. Немов з землi – велика валка на тачанках простувала до села. Я – недосвiдчений вояк – розгубився. Тiкати до села – сором, а збити, стримати – несила. Хвилю вагався…
Пiслав сповiстити штаб, розкинулись пiд молодняком у розстрiльну й чигали, щоб дружно привiтати гостей. Хвилювався я страшенно. Наша невдача – скандал для дивiзii, заберуть штаб, викличуть панiку по всьому фронтi. Нi, прикласти всiх зусиль, а врятувати ситуацiю: за всяку цiну стримати ворога.
Валка зближалась. Один кiнець ii зникав у долинi, а другий виринав пiд горою. Долiтали розмови, матюки, нарiзувала гармошка «Яблучка», а кiлька п’яно-розухабистих голосiв горланили – вигецуючи на тачанках; щось подiбне було на весiльну церемонiю. Це нам додало духа. Рiшив пiдпустити якнайближче.
Наставав рiшучий мент. Я давав незв’язнi розпорядження, що мали бiльше моральний, як вiйськово-технiчний характер. Коли ж переднi тачанки були вже на крокiв 100, махнув пiстолем.
Бризнула потужна сальва, i гучне «слава» рознялось по долинi. Схопились на вдесятеро численнiшого ворога. У валцi знялась шалена шамотня. Люди кидались з возiв, збивали один одного, конi, сполоханi раптовим криком, скручували взад, перекидаючи тачанки з людьми, зброею. А ми налiтали, пахкали, сiкли, кололи.
– Ви хто такi? – пiдбiг до трьох, збитих коло першоi тачанки.
– Ох, Дячiшiна… Таварiщу, пажалей, ох…
– Дячишин?! Цей балтський братовбивця ще й досi оперуе?!
І бiг за лавою, бо робота просилась: цiляли на ходу, збивали коней, доганяли ранених, настигали живих, косили, розправлялись без розбору. Борецький витягнув з-пiд тачанки «Максима» i заграв у слiд втiкачам.
Захопленi успiхом, забiгли ми аж на долину. Аж тут перемiнилось. Заднi тачанки, що вчасно дали ходу, мали змогу оглянути картину. Помiтивши, що нас мало, вони стримали втiкачiв, на очах наших виладнались i з крикливими матюками пiшли на нас.
Я не вiдважився кидатись серед поля на незрiвняно бiльшу силу й велiв перебiгати на горб. І на нашому боцi втрати: один ранений, другий.
Дячишин, помiтивши вiдступ, налягав смiливiше. З горба ми брали, як ворон, на мушку. Було на кому випробувати меткiсть ока кожному стрiльцевi. А ворог нахабно насiдав. Ось вже збiгали з диким криком у долину.
Ми скористалися з цього й кинулись назад до лiса. В кiлькох кроках до нього на нас сiйнули з кулемета. Упав мiй бойовий товариш Гриценко Антiн.
Наше положення ставало безвихiдне. Укрившись в захистку, уперто вiдбивались, але непевнi були, чи не обходять. Пробиватися ж 25 багнетам було неможливо.
Занепокоiвся. Коли б хоч Гарковець добiг до штабу своечасно. А там гула невгомонна пальба. Гранати з ревом-розпачем розстрiскувалися над селом.
Кiлька разiв зривались червонi, але ми влучно попадали – косили iх ряди.
Смеркало вже, як прибiг Гарковець, а разом з ним розстрiльною чета Музики П. Пiдбадьоренi пiдмогою, зразу кинулися в атаку й пiгнали ворога долиною.
Аж опiвночi вiдпочивали, а ранком звели пiдрахунки. В наших лавах три забитих та шiсть ранених, зате налiчили 39 убитих дячишинцiв та з два десятки ранених, у додаток три парокiнних тачанки й один «Максим». Дiстав я тодi похвалу.
Та щастя нам всмiхалося недовго. Збоку станцii Константинова червона орда напирала на Проскурiв. Нас зняли з-пiд Жмеринки. За день i нiч зробили 90 з гаком км, а справи не врятували. Проскурiв з трьох бокiв облягла Богунська дивiзiя арештантiв. Вступати в бiй перед самим мiстом стомленiй нашiй дивiзii було ризиковано.
Здали Проскурiв. Почався вiдступ та пiвторамiсячнi поразки – змагання з незрiвняно бiльшим ворогом. Дух у частинах упадав, танули сили. Крiм фронтових невдач, деморалiзували, гнобили сотнi дошкульних причин: голод, змора, морально прикра атмосфера.
Здавалось, нiчого не було в нас, що так потрiбне вояковi. Найголовнiше – брак на зброю: козак мав так обмаль набоiв, що не годен був витримати середньоi перестрiлки; половину позицiй залишали лиш через брак набоiв. Вояки голi, босi калiчились по терниськах, лiсах, дригонiли холодними ногами в лавах та вартах. Не було в достаток хлiба, солi. Хвороба стала косити людей – цинга, тиф, малярiя, пропасниця; хворих лягало бiльше як ранених у боях.
Далась втямки вiдсутнiсть солi. Цiлих три тижнi iли несолене. Заб’ють годовану свиню: ситне мясо лиснить, аж очi вибирае, як кидають в котел. Коли ж береш до рота – нi товщу, нi смаку; жуеш, ковтаеш, а воно не йде, бо як трава. Прагнеш солi, на що не глянеш – бачиш сiль. Ех, коли б хоч крихта: солоний, ласий шмат…
Життя не було. По людях жебрали, хоч i в них не було. Мiняли… за набоi. Дорогi вони були, та голод i жага на це кидали. За грудку солi у хлопчини, що в мами вкрав, останню набiйницю вiддавав козак.
Найприкрiший момент переживали в червнi. Всi сили сконцентрували в районi Ярмолинець. Грудьми вiдбивали вiд бiльшовицькоi навали Кам’янець. Труднощi були переможенi. В полках по кiлька десяткiв людей; були часи, що Богданiвський полк мав 38 воякiв. На ворожу частину, щоб рiвнятися в багнетах, доводилося цiлу дивiзiю ставити. Викручувались, звивались, як вуж, у бiльшовицьких клiщах.
У додаток ще й село ставилось неспiвчутливо, ховало харчi, часами й доносило бiльшовикам. Наприклад факт. Змагались коло Шарiвки. Три днi товклись, здавали, брали, знову здавали мiстечко. Два рази ходили на багнети; раз мало-мало не наштовхнувся на багнет матроса – Гарковець вчасно пiдскочив – врятувався.
Оточенi полком каторжан-таращанцiв, проривались Суткiвцями. Пiд гору пристали гарматнi конi, запрутивши обозам шлях. Звернулись до селян, а вони вовком:
– Не дамо. До смерти будемо битись. Знать вас не знаем, – i з-за вуглiв наставили рушницi.
Болюче це приймали. Бунчужний гармаш Басараб крикнув:
– Козаки! по набою.
І кожний з нас, знесилений до снаги, таскав пiд величезну гору по гарматному набою.
А село зловтiшно усмiхалось.
– Так вам i треба. Сидiв би один з другим вдома та не колошкав свiтом. Нi, позбиралась ледач i гарманують по полях та топчуть хлiб святий.
Прикро було чути таке вiд свого брата. Злiсть брала за байдужiсть, неспiвчуття.
Було за Вербкою. З раннього ранку вицьвохкувало шiсть бiльшовицьких «бандероль». Цiляли гади влучно. А спека була нестерпима. Опiвднi в селi заколот. Штаб оточили бiльшовики. В частинах переполох. Знялись Богданiвцi на виручку, а ми iх заступали. Та ще як слiд не розташувались, не зв’язалися з сусiдами-дорошенкiвцями, а проти нас зацокотало три «Максими». Похапливо загасли, i почалась перепалка. Водночас розгорiлася пальба вздовж фронту. Вона то раз вщухла, то переходила в шалену трiскiтню.
Коли це ззаду нас, десь за селом, гримнула – тарахнула сальва. Хвилина тишi. Нараз довга розстрiльна, а далi несамовите «Урра». У вiдповiдь йому «Слава», а там змiшалось все у дикi крики.
Стрiльня враз стихла. На нашому вiдтинку робота теж спинилась, неначе прислухались – чия бере.
Однак наше положення було прикре. Хто ж перемiг: чи ворог прогнаний, чи ми окруженi?!
Аж ось прибiгли зв’язковi:
– Бiльшовики вступають у село. Захопили частину нашого обозу. Вiдступаймо.
Знялись, вiдходячи напiв панiчно. А вслiд за нами шугнули червонi.
– Лiворуч городами, – передавалося по лавi. Вскочили в садки, збiгаючись гуртами. На однiй вулицi на нас кинулась стежа. Порснули по городах.
Поруч мене бiг Власюк. Погнались, щодуху було, серединою села, повiльнiше пiшли на околицях, спускалися в долину. Я зажахся вiд спеки i втоми iз спрагою став пити з джерела. Власюк пiшов пiд гору й сховався у подвiр’i.
Задовольнив снагу i стало легше. Оглянувсь навколо: холодок, розкiшна благодать природи. З такою насолодою прилiг би, вiдпочав, забув би все. А за плечима строчить кулемет. Певне десь стялись нашi. І так щодня, нi хвилини супокою…
– Ай, за що ж це?! – почув, скочив крiзь перелаз, поминув клуню й бачу: Власюк мiй впав, а дядько хмолостяе цiпакою.
– Волоцюги! Вам воювати захотiлось. Оце влада, панування.
Кров люттю заграла. Пiдбiг i, не чуючись в руцi, вгатив прикладом в карк. Настиглий дядько брикнув з пiдскоком. Власюк пiднявся та за крiс.
– Остав! Нехай його Господь поб’е. Як не тепер, – колись скарае совiсть. Бiжiм…
– От супостат, – задихувався Власюк. – Я до порога «води подайте, а вiн, гадюка, з-за вутла ломакою вбамбурив. Ну й Подiлля…
Досадно було. Женуть нас. Кладемо життя за них. Жертвуемо себе, щоб вiдвоювати право батькiвщинi. І замiсть помагати, кленуть нас, волоцюгами називають, цiляють з-за вугла. Яка трагедiя нашого вояка. Душею линем до народу, за його щастя б’емося, а вiн за ворога тебе приймае…
Були й вiдрадно-свiтлi моменти щироi допомоги з боку селянства. Фронт у Глушкiвцях. З четою розвiдчикiв пiшов я пiд Ковалiвку (праворуч Глушковець), щоб забезпечити можливий наскок ззаду. Такi «номерi» – нам не диво. «Червонцi» скубали нас зi всiх бокiв, а найчастiше сiпали ззаду.
Пiшли i забарились. Доходимо до Ковалiвки, а з другого кiнця здiймаеться кубло куряви. Вглядаемось – бiльшовики. Не так то вже й багато, село в садках – пригiдне для пiхоти. Отже перетинають – рiшили.
Скочили в садки, складаючи плян наскоку. Головне, куди намiрились чорти. Коли б знаття, що вдаряться на Глушкiвцi: в оцiй дiрi б iх притиснути.
