скачать книгу бесплатно
В одному з будинкiв ГПУ е камiнний льох, де вiдбуваеться остання розправа над контрреволюцiею. Є також стала посада ката, що виконуе присуди смерти. Привезену жертву кат бере на свiй «апарат» i, за завданням чекiстiв-операторiв – слiдчих, вiдбирае передсмертну сповiдь у смертника та не лише за своi «прегрешенiя», а й за тих, хто ще живий сидить у Допрi чи може «помилково» гуляе на волi.
Якi методи сповiди чекiстського ката в такому мiсцi та ще в таку хвилину, це може уявити тiльки буйна фантазiя, озброена всебiчним знанням жахливоi чрезвичайськоi дiйсности.
Не всякий, правда, «вороном» катаеться. Багатьом «на лоно Авраамове» доводиться пiшки чимчикувати.
Це тi, що сидять у «камерi смертникiв», засудженi виiзною сесiею.
Цим сердегам доля судила тяжчу, довшу смерть. Мучать iх на допитах, вимотують нерви на «процесах», томлять у камерах i тiльки по 3 – 4 мiсяцях, коли душа вже нежива, – вбивають тiло.
Ледянi iскри пронизували, коли пiд час прогульки проходив повз грати «камери смертникiв» та крадькома зиркав на блiдо-матовi обличчя, погаслi очi, благаючi чогось незнаного…
Ще болючiше ставало, коли було думати хто вони, за що iх нищать?..
Тiльки за те, що були добрi господарi, любили землю, село, все добре, свiтле в ньому…
Смертникiв не пускають на прогульки, забороняють повз них проходити, будь що передавати, не дають нiяких листiв, газети, – вони для свiта не iснують.
Доводилось бачити жахливi картини прощання батька-смертника з жiнкою, дiтьми, матiр’ю. Хiба придавивши в собi почування людини, забувши, що ти е живе творiння, – можна спокiйно споглядати на сцени останнiх побачень живих людей з завтрашнiм мерцем.
Дехто зi смертникiв пробував шукати справедливости перед вищим судом – ВУЦВК-ом (Всеукраiнським Виконавчим Комiтетом): велiв жiнцi чи батьковi спробувати останнього й подавати касацiю до Петровського (голова ВУЦВК-у).
У багатьох жеврiла надiя на помилування, думалося, що вищий «пролетарський» суд – влада справедливiша, сердечнiша, але цi рожевi надii не справджувалися, бо тiеi крiвавоi колективiзацiйноi осени 1929 року майже нiкому помилування не було.
На кару брали пiд вечiр, щоб менше людей бачило. Допр ще за дня знав, кого братимуть; ця чутка переходила з камери до камери.
Десь коло 6 години приходить озброений загiн «конвою» 6 – 10 чоловiк з наказом: кого брати.
Лунае крик надвiрного вартового «закрой окна», розставляють вартових по всiх брамах, дiрах допрiвського подвiр’я, i смертний хiд починаеться.
Виводять смертникiв з камери по одному до канцелярii, обшукують до ниточки, в’яжуть дротом руки кожному («кайданiв» радянська в’язниця не мае; iх «знищено» ще з 1917 року), з’еднують iх тим самим дротом по парi, в’яжуть пари одну до одноi i – «шагом арш».
Мiлiцейськi вартовi знають, коли вестимуть на «шльопку», i завчасно дають свисток, щоби народ не збирався на вулицях.
Живий ще випадок. Вели чотирьох. Брат одного зi смертникiв – Заболотний Якiв, засуджений на 10 рокiв, сидiв у нашiй камерi. Довiдався вiн ще ранком, що сьогоднi Хому братимуть. Весь день плакав та промовляв «нiзащо пропав братуха», i з болючим острахом очiкував вечора.
Коли «процесiя» з 10 озброених та 4 пов’язаних промайнула повз вiкно, вiн силою всiх грудей крикнув: «Прощай, Хома, умри спокiйно», – i безсило повалився на нари.
На його крик полетiв у вiкно камери великий камiнь, засвистали всi дозорцi, а за хвилину вилетiв дижурний i забрав напiвпритомного Заболотного до пiдвалу.
Врiзався в пам’ятi такий факт. Засудила сесiя батька та двох синiв – Кропивницьких: старого на 8 рокiв, а синiв до вищоi мiри «соцiяльного захисту» – розстрiлу. Батько на «процесii» втратив розум, а сини смiливо й спокiйно очiкували смерти.
Вело iх 6 вартових i, на диво, незв’язаних.
Була вiдлига вдень, а пiд вечiр вдарив мороз.
Щойно вивели з брами й ступили на хiдник, як менший Кропивницький – Левко вмент збив з нiг «конвоiра» й пустився тiкати, але… на четвертому кроцi посковзнувся i впав. Не встиг вiн пiднятись, як пальнув стрiл, i втiкач, коливаючись, посунув боком по бруку.
– Ложiсь! – гукали «конвоiри» старшому Кропивницькому, збивши його прикладами до землi, а три з них наздогнали молодшого i всадили в нього по кулi з наганiв.
Водночас засюрчали свистки, повибiгала сторожа, залунало ще кiлька пострiлiв у вiкна камер, супроводжених пустою лайкою, i пострiленого Левка понесли, а старшого повели в двiр Допру.
За кiлька хвилин прискочив «ворон» i по хвилi зник.
Камери занiмiли в мовчанцi: нiщо не писне, крiм настирливих крокiв збiльшеноi сторожi в коридорах.
Нiч пройшла в остро-нервовому чеканнi.
На ранок стали вiдомi подробицi свiжоi подii. Зi слiв очевидцiв, Левка внесли до канцелярii скривавленого мертвого; прилетiв «ворон»; озвiрiлi чекiсти кинули зразу зв’язаного живого, а потiм зверху на нього поклали мертвого брата й повезли.
Цiлий ранок камери гомонiли про подiю, щораз доповнюючи ii новими додатками.
Враз, десь коло пiвдня, почувся голосний зойк:
– Ах! Боже мiй! Душогуби, дайте менi його…
Ми кинулись до вiкна. Перед брамою стояла простоволоса молода жiнка i, в розпачi б’ючи в браму кулаками, кричала, плакала й кляла.
– Вбивцi, де ви його дiли? Дайте менi, тiло дайте! Ой, Боже…
Збiгались люди. Прилетiв «конвоiр» i став тягнути жiнку до комендатури. Жiнка впала й, соваючи ногами ревла, захищалась.
Страшне було видовище.
Люди не стрималися i, нiби змовившись, чи пiддавшись якiйсьневiдомiй силi, кинулись на «конвоiра». Вiн, збитий з нiг, пiдкидався над головами гурту, товчений, шарпаний зi всiх бокiв.
Маса так захопилася роботою, що не почула нi крику вартових «разойдiсь», нi пронизливих свистiв… Аж пострiли трьох разом револьверiв над головами та загiн мiлiцiонерiв допрiвськоi сторожi схаменули iх криком «руки вверх».
Мiлiцiонери пiдняли потовченого «конвоiра», вирвали з руки баби шаблю, а весь гурт повели до ГПУ.
Все мiсто, певне, з зачудованням споглядало на цю збiрну дружину «злочинцiв революцii». Другого дня частину молодших i багатших з цiеi дружини припроваджували до Допру й заводили на них «дело».
А жiнка лежала на мiсцi й хлипала – причитувала та проклинала:
– Душогубцi, нелюди, за що ви його вбили. Боже ж мiй, Льоню мiй нещасний! Що ж я тепер з дiточками робитиму…
Вiдхлипавши, встала й прийшла на те мiсце, з якого вчора пiдняли пострiленого Левка, припала до землi i знов залилась в голосному риданнi.
Пiдiйшов селянин, пiдняв ii i став розважати. Вона зiгнулась, нашкребла землi з закривавленого мiсця, поклала в пазуху, перехрестилась i схлипуючи поволi пiшла. В кiлькох кроках оглянулась, подивилася в бiк Допру й гукнула:
– Бодай би вам усiм така смерть, катюги, – i зникла в вулицi.
Ми стежили з вiкна за кожним ii рухом, словом, бо проти нашого вiкна на вулицi все це дiялось.
Довго несила була вiдiгнати думок про цю картину. Уявлялось, скiльки тих невинних матiрних та жiночих слiз пролилось i ллеться тепер?! Певне, всiх комунiстiв з чекiстами витопить би можна. І за вiщо вони стрiляють людей, розбивають подружжя, сиротять дiтей? Хiба ж можна за рiк-два переродити, перебороти кам’яний мур народньоi стихii?! Хiба можна в кровi, в розстрiлах прокладати новий устрiй – колектив?
Вiдплата буде, за це, страшна, жахлива, як народня стихiя вирине з берегiв терпiння. Чаша його переповнюеться… А суд народу – грiзний суд…
Кожний день щиро обдаровував нас подiями; майже щогодини передавали через «волчок» (дiрка в дверах) з камери до камери новину: вартовий побив до непритомности в’язня, там привели з «карантину» покалiченого, вчора стрiляв «конвоiр» в шесту камеру й ранив двох, в 14-й викрили змову втечi, з 16-i вночi забрали трьох до ГПУ й не вернули, в 3-й помер селянин вiд голодiвки й т. iн.
Хоч цi новини були щораз страшнiшi й тримали в постiйному напруженнi весь Допр, проте, призвичаений до крови, знущань, навiть до смерти, в’язень приймав iх доволi спокiйно.
Не викликало особливого здивування, коли одного ранку ми застали голову Іванiвськоi кооперативи Трохимчука мертвого; його арештували за «зрив» хлiбозаготiвлi, бо вiдмовився ходити по хатах i насильно забирати зерно; вiн не мiг знести всiх страхiть Допру й уночi задушився власною торбою. Прибитим сумом провожали ми з вiкна щовечiрнi мари з померлими в лiкарнi, без особливого реагування дивились на хворих у камерах. Не вражав такий факт, як голодування в’язнiв; вони були в кожнiй камерi, але здебiльша залишалися без наслiдкiв.
У нашiй камерi заявив голодiвку Стеблина з Добрянки (сидiв четвертий мiсяць, а на допит не кликали нi разу). Десять днiв лежав вiн без нiякоi уваги адмiнiстрацii. Лише одинадцятого дня прийшов лiкар i став умовляти, щоб «зняв голодiвку», бо «будет хуже».
Щодня пiсля того являвся вiн у дверях, щоб спитати, чи не помер Стеблина. На 12-й день хирлявий змалку Стеблина перестав рухатись, а на 14-й вiдняло йому мову. Вiд нього вже пахло мертвяком; до смердючого й чадного духу камерноi тiсноти додавались своерiднi пахощi людського тлiючого тiла.
Ми зняли протест перед адмiнiстрацiею. Лише на 16-й день ледве-ледве дихаючого Стеблину винесли до допрiвського околодку.
Всi переконанi були, що Стеблина полегшив роботу чекiстам – сам себе передчасно «розстрiляв». Проте, ми помилились. Його взяли на штучний корм i через тиждень рiвно «здорового» Стеблину привели знову до камери. Виглядав вiн, звичайно, гiрше, як з хреста знятий, згорбатiв, постарiвся на рокiв 15.
Хто знае, чи вернеться йому колишне здоровля, бо три тижнi, що з ним я прожив, нiяких ознак на полiпшення не було. Стеблина говорив по-дiдiвськи, крiм теплоi води, нiчого не вживав з iжi, ходив – посувався, спираючись попiд стiну, нi встати, нi сiсти не мiг. Напевне життя його знiвечене навiки, бо ж не жарт – 16 дiб нiчого, крiм води, в ротi не мати.
Серед вражливих подiй час наче скоро минав, але кожному остогидло життя допрiвське, кожного гнiтило, мучило незнання своеi долi, тому кожний жадав вийти з Допру якнайскорше, перемiнити свiй стан бодай на гiрший.
Особливо гостро виявилось це бажання, як нас – старших арештантiв, «зi стажем»[44 - Стаж – час сидiння в арештах.], 2 – 4 мiсяцiв побуту в Допрi, перевели в «нижчi» камери, т. зв. «робочi».
Це були звичайнi смердючi, глухi пiдвали, де за доброго часу, колишнiй власник теперiшнiх допрiвських будинкiв, гандляр нафтою Зухман тримав смолу, дьоготь, нафту тощо. В часи, коли державнi злочинцi намножились, як гриби, мусiла адмiнiстрацiя Допру цi, ще не вивiтренi вiд дьогтю й смоли, льохи, перетворити на житло, назвавши iх «робочими камерами».
Труду особливого не завдало. Довелось лише прорубати чотири дiрки, мiцно замурувати в них потужнi грати, – i чотири «робочих» готовi.
Набили iх, дiйсно, як оселедцiв. Сморiд, парнота, тiснота – щось жахливе. Вiсiм днiв перебування в «другiй робочiй» залишалися в пам’ятi на все життя: не було де кроку поступити; половина спала стоячи, за мiсце сiсти було десятки черг, за них билися до крови; за вiсiм днiв винесли з одноi тiльки «другоi робочоi» 5 душ: двох мертвих, а трьох непритомних; причини певнi: задушлива атмосфера.
Доводилось вiрити, що «робочi» камери утворенi на смерть, стали серiозно трактувати, що ГПУ вигадало новий спосiб нищити людей – в «робочих» камерах.
Не один з нас радий був i на «ворона» сiсти, аби лиш свiжого повiтря ликнути. Прогульок чекали ми, як Бога, а з них до камер ступали, як на страту.
Заявили рiшучий протест проти смороду й тiсноти (160 чол.), але адмiнiстрацiя мовчала. Ми вчинили бунт: з прогульки не йшли до камери, поки не зменшать людей в нiй щонайменше наполовину. Начальник Допру став умовляти нас, далi обiцяв «завтра» частину перевести в iнше примiщення. Коли ж ми твердо заявили, що не пiдем усi до «робочоi», вiн кинувся до канцелярii.
За чверть години влетiв у подвiр’я Допру вiддiл конвоiрiв (40 чол.). Захряскали замки, й начальник вiддiлу наказав нам iти до камери, бо «пустить в ход оружiе». Дехто з нас злякався: дiло, очевидно, не на жарт схилялось, але бiльшiсть стояла в дротянiй огорожi нерухомо.
Тяглась нiма сцена. Ми мовчали, а команда вiддiлу не знала, що робити, яким способом нас випхати.
Та скоро спосiб придумали. Чотири «конвоiри» увiйшли в огорожу й за плечi почали нас випихати. Перший дався, але другий запротестував: «конвоiр» його за рукав, а вiн хапнув за крiс, другий його прикладом у плечi, а вiн «конвоiра» багнетом у живiт.
У мент вирвався зойк, якась раптова команда, залунало кiлька десяткiв пострiлiв.
Ми попадали: мiж нами три ранених та один неживий. Приголомшенi несподiваним, лежали ми в закам’янiлiм жаху.
Вiддiл зробив перестановку людей i залунала рiшуча команда: «по адному поднiмайсь i виходi – в протiвном случае рублю на месте». Чотирох «конвоiрiв» з револьверами стали на воротах огорожi, чотири випихали кожного з огорожi, а решта стояла стiною через весь двiр до камери.
За годину ми були в камерi, крiм шiстьох, що змагалися з начдопру, та того, який проколов «конвоiра»; iх видiлили вiд нас до канцелярii, пiсля того ми iх вже не бачили.
V НА СОЛОВКИ
Ми прагнули етапу. Слово це тяжке, бо означало – прощай, рiдний краю, нещасна родино, але жадоба вийти з темних смердючих мурiв, не бачити знущань, хижацьких очей чекiстських – приглушувала майбутне незнаного етапу.
Вiн був загадкою для нас, бо нiхто не знав, куди пiдемо, що там жде арештанта.
Багато поголосок ходило про мiсця етапу. Росiя величезна, «пiдходящих» для арештанта мiсцевостей i не счислити, отже, кожний малював собi майбутне мiсце й долю по-рiжному. Ширилась масова думка, що нас кинуть на великi заводи (Днiпрельстан, Донбас); пiзнiш, як з канцелярii донесли, що готують списки – хто за контрреволюцiю, а хто за щось iнше, – курсували чутки про Туркестан, Сибiр; лише дехто вгадував майбутню резиденцiю арештантiв – Соловки.
Це слово й сама мiсцевiсть до осени 1929 року в масi на Украiнi була мало вiдома. Та за крiваву цю осiнь слово «Соловки» знала й мала дитина.
Одначе й Соловки не вселяли страху, бо нiхто не думав, щоб десь було тяжче пекло, як у Допрi. Тому всякий, чие «дело» було за «Харковом», чекав етапу i благав Бога, щоб вiн був якнайскорiше.
Нарештi ми iх дочекались. Чи спричинили iх директиви з центру, чи прискорила iх неймовiрна тiснота в Допрi, чи те й друге разом, – але було видно, що якась сила iх переводила iнтензивно: одного четверга вивезли вiд нас 60 «контрреволюцiонерiв», другого 80. Чекали третьоi черги.
Оголошувано про етап 2 – 3 годинi до виходу. За такий час в’язень не мiг навiть прощального листа написати, не тiльки щось сiм’i заповiсти.
Було звичайним явищем, що приiжджають до арештанта рiднi, привозять теплу одежу, все, потрiбне в далеку дорогу, а з нього вже й духу не стало. Добиваеться жiнка, де чоловiка дiли, але вiдповiдь дiстане так певну, що заплакана, розбита вертае додому i вважае чоловiка за пропащого, аж доки не одержить вiстки з Соловок, а на це треба чекати та оплакувати 3 – 5 мiсяцiв; не одна й панахиду справить по помершому.
З напруженням чекали ми четверга. Та враз якась лиха причина нагло порушила нашi сподiванки.
У понедiлок 4 сiчня, о третiй годинi ранку, застукали гучно в дверi. Ми посхоплювались враженi. Хрипливим голосом наглядач заявив:
– Слушай, 2-я рабочая! – i став вичитувати прiзвища.
Шостим назвав мое. Обдало холодною дрожжю хвилювання. Нащурилась i закаменiла в нестямi вся камера. Це збiльшувало острах. Чого так вдосвiта? Чи не на…
– «Название фамiлii прiготовсь на срочний етап».
Однак сумнiв був – на який етап: чи справдi в далекий етап, чи до ГПУ на «лоно Авраамове». Всiх страшила незвичайна пора етапу. Вона пентеличила викликаних i не давала зробити бодай можливого: передати товаришами останне «прощай» жiнцi, дiтям, рiдним.
Я був особливо приголомшений, бо до гноблячоi думки – «чи не на розстрiл» – додавалась ще одна бiда. За кiлька днiв перед тим я зробив дурницю: передав додому тепле пальто, бо тут воно непотрiбне, хiба для вошей добре пристановище; жiнка мала передати щось практичнiше. І от маете! Їхати в розпалi зими в однiй хатнiй куртчинi. Морозом обдавало на гадку, як дригонiтиму по холодних вагонах, як клякнутиму по невiдомих стоянках без одягу, постелi, гроша…
Сiрий ранок пасмом продирався через вiконце i переконував, що таки справдi на етап.
Хвилювання мое збiльшувалось до болю, до непритомности. Я кинувся до начальства. Загримав у дверi i викликав дижурного.
– Какой гад стучiт? – обiзвався сердитий голос.
– Таварiщ! Войдiте в положенiе. Пошлiте телефонограму iлi пошлiте каво, здесь не дальоко, там заплатять. Ізвестiте жену, пусть немедленно вишлет вещi, пальто i денег… Я…
Але кiнчити не дав, тiльки засмiявся, пославши мене «подальше». Я просив зi сльозами благання, припадав до дверей, але… нiхто не слухав.
Спокою не було. Я дурiв вiд нетерпiння. В розпуцi застукав знову. Хтось пiдiйшов до дверей, масно вилаявся й погрозив не стукати, бо до етапу ще й пiдвалу покуштую.
Робити було нiчого. Знервований, пiдрiзаний, мучився, силкуючись найти вихiд.
А час минав. Стали викликати по чотирьох. Єдине, що я мiг, зробив: попросив сусiду Сорочинського передати жiнцi, як принесе обiд, щоби доганяла мене на етапi.
Розбитий вийшов у двiрську загороду. Там було вже понад 40 душ. Серед кiлькох етапних з 8-i камери вiдгукнувся до мене вчитель Шандрук Петро. Це розважило. Але терпкий морозний ранок давав себе чути й руйнував моi намагання бути бадьорим. Туманна iмла оповила все навколо сумовитою тiнню, творячи похоронну атмосферу, нiби вiдчувала, куди ми йдемо, й вiдповiдала нашим настроям. Холодно було, холодно тут, на пiвднi, а що ж буде на пiвночi? Замерзну…
Тим часом вивели всiх 80 душ. Поставили в ряди по 10, перекликали, вирядили за списком i по два почали вводити до канцелярii. Там перепровадили пильний обшук: роззували, роздягали, обмацували до рубця, вiдбирали всiлякi папери-документи, ножики, голки, мотузки, пояси; пiсля огляду брали кожного до столу, фотографували, кого не встигли, вiдбирали вiдтиски пальцiв, пiдписи i знову ладнали на дворi.
Коло 10 години ввiйшов у подвiр’я «взвод конвоiрiв». Нас вивели перед ворота, перекликали ще раз. Старший «конвоiр» скомандував, 25 «конвоiрiв» оточили нас густим колом, витягнувши шаблi. Старший вiдрубав кiлька «напутственних» фраз: не разгаварiвать, не отставать, не оглядиваться, iбо без предупрежденiй рублю на месте, вiдчинились допрiвськi ворота i… почалась епопея без мiри довгого й нелюдськи тяжкого етапу.
У двi руцi перечислювали й перепускали на вулицю по два. «18-я» (пара) – i я опинився на вулицi.
