скачать книгу бесплатно
– Так, – сказала Бiлка. – Знiмай другий. До ранку нiчого на ноги не взувай.
Зi свого неосяжного рюкзака вона витягла бляшанку, заповнену чорною масою, що пахла травами, i намазала йому стертi мiсця.
– Коли щось треба зробити – роби тут, – наказала вона. – Довколо багато iржавого залiза. Поранишся – швидше за все здохнеш.
Із пусток, що простягалися направо i налiво вiд шосе на сотнi миль, дмухнуло вечiрнiм вiтерцем, i вiдразу стало зрозумiло, що нiч буде прохолодною: вiтер нiс у собi подих близькоi осенi, перших холодiв, пахнув дозрiлими травами, пiзнiми квiтами i трохи прiлим листям.
Дiвчина понюхала повiтря, переконалася, що дощу не буде i розстелила на обраному мiсцi каремати, а поверх них – спальнi мiшки.
– Мiшки легкi, – пояснила вона просто. – На холоди не розрахованi, до зими ми з тобою все одно не дотягнемо.
Бiлка полiзла в кишеню рюкзака i витягла пакет iз сушеним м’ясом – жорстким, вкритим сольовим бiлястим нальотом. Книжник вiдiрвав вiд м’ясноi стрiчки шматок, спробував розжувати, скривився, але iсти хотiлося страшно. Можливо, м’ясо було б смачним, якщо вимочити його у водi i вiдварити в юшцi. Але жувати його так…
– Тiльки це i коржi, – Бiлка розвела руками. – Їж, що дають. Багаття сьогоднi розводити не буду, можуть помiтити фармери. Самi по собi вони люди мирнi, але коли тут з’являться нашi одноплемiнники, то здадуть вони нас за милу душу. У них закон – нi в що не втручатися. Нас вони рятувати не будуть, але i вбивати не стануть. Просто будуть дивитися, як нас вбивають вождi…
Фармери жили на Пустках, обробляли збереженi вiд наступу прерiй шматки землi, вирощували злаковi та овочi, пасли нечисленнi стада. Вони не сварилися нi з ким, зате з усiма торгували – мiняли зiбране i вирощене на зброю, патрони, ножi i всякого роду нiштяки з мiста. Кiлька разiв iх намагалися взяти в шори племена Сiтi i Тауна, кiлька разiв iх намагалися поневолити вождi Паркового племенi, але фармери виявилися хлопцями ще тими i вiдбилися вiд обох супротивникiв максимально ефективно i жорстоко. А потiм прикрили торгiвлю. Кожен, хто наближався до iх поселення, отримував дощ зi свинцю i нiс ноги геть, якщо пощастить. А щастило далеко не всiм. Агресори посидiли рiк без борошна, без свiжих овочiв, схаменулися, пiсля чого мiж племенами i фармерами встановився крихкий мир на комерцiйнiй основi.
Тепер Книжник i Бiлка знаходилися на землях фармерiв, але далеко вiд iх полiв i городiв – тут були випаси i коррали для худоби. Бiлка вже заходила сюди не раз, та й Книжник проходив, коли Парковi робили набiг на Сiтi.
– Нам нинi нiкому не треба на очi потрапляти.
– Такими темпами нам до Сiтi днiв п’ять… – невиразно пробурмотiв Тiм, намагаючись розм’якшити жорсткий, як пiдошва, шматок солонини, перетираючи його щелепами.
– Бiльше, – сказала Бiлка, сiдаючи поруч. Вона простягла Книжнику саморобний корж, трохи м’якший за сушене м’ясо.
– Завтра ми будемо ще втомленiшими. Пiслязавтра – взагалi валитимемося з нiг. Тиждень, якщо нiчого не трапиться… І то, якщо ми зрiжемо шлях.
– А без цього?
Вiн показав на рюкзаки, що лежали в травi.
– За пiвтора дня, якщо у тебе до ранку заживе нога. Але ми будемо без патронiв i без iжi, а це все одно, що мертвi.
– Полюватимемо, Бiлко, – сказав Книжник. – Вiзьмемо iз собою мiнiмум i тодi дiйдемо.
– До Сiтi, – кивнула вона. – А що далi? А якщо доведеться пробиватися? Як ми потрапимо в Таун? Як перейдемо Мейн-Бридж? Скiльки обойм менi взяти з собою? Три? П’ять? А що, коли бiй?
– Бiлко, – сказав вiн сумно, – ми не дiйдемо з таким вантажем. Немае шансiв. Ти сильна, але ти не кiнь. Та й я не кiнь.
Дiвчина на мить завмерла, навiть жувати припинила, а потiм посмiхнулась криво.
– Що? – запитав Книжник.
Вона вiдкусила вiд коржа край i голосно клацнула язиком. Із найближчого дерева кулею злетiло ручне звiрятко i, отримавши ласощi, сiло на плечi дiвчини, швиденько працюючи щелепами.
– Ти подав менi iдею.
– І що ти вирiшила?
– Нога болить? – запитала вона раптово.
– Менше. А що?
– Взувайся. Є справа.
– Куди ти зiбралася?
– Ми зiбралися, – поправила Бiлка. – Менi здаеться, що незайвим буде сходити в гостi до фармерiв, якщо вже ми забрели в цi мiсця. Є тут у мене один старий знайомий, живе неподалiк… Усе ж краще, нiж у лiсi ночувати, та й розмова у мене до нього буде. Ева, дружина його, готуе смачно, не пошкодуеш. Але доведеться ще милi двi вiдмахати. Якраз до заходу встигнемо. Що скажеш, Книжнику?
* * *
Вони справдi примудрилися встигнути до заходу, хоча Книжник i кульгав на обидвi ноги i кректав навiть на непомiтному пiдйомi. Миль вийшло не двi, а трохи бiльше, але коли вони побачили попереду низьку зелену стiну, що оточувала ферму, це вже не грало нiякоi ролi.
Ворота виявилися замкненi, зсередини лунав басовитий загрозливий гавкiт.
– Вольфодог? – запитав Тiм.
– Точно, – Бiлка кивнула, намагаючись розглянути хоча б щось через щiлини в парканi, але плющ за лiто затягнув огорожу так, що погляд губився в зелених кучерях. – Навiть якщо Ева у будинку, вона не вiдкрие. Напевно, чатуе бiля кулемета… Хiба мало хто забреде?
– А забредали?
– Звiсно! Тiльки у фармерiв iз цим усе налагоджено. У разi нападу запалюють спецiальне багаття, дим – стовпом, видно на десятки миль. А далi залишаеться тiльки дочекатися приходу основних сил. Сигнал тривоги передаеться по ланцюжку. Через добу маемо триста стволiв, причому кiнних.
– А якщо вночi?
– Сигнальнi ракети в закладцi. Досить смикнути шнур. У них усе правильно продумано, Книжнику. Інакше б давно не було фармерiв.
Вольфодог заухав зовсiм поруч, за стiнкою. Чути було, як за кiлька крокiв тупцяе i дихае немаленька звiрюка. З каптура худi висунувся переляканий ручний гризун, озирнувся довкола, пискнув боязко i знову заховався в iмпровiзовану нору.
– Може, покричати? – запропонував Книжник, який бiльше всього на свiтi хотiв сiсти. А ще краще – лягти i задерти вгору наболiлi ноги.
– Ага, – посмiхнулася Бiлка. – Покричи. Перестань говорити дурницi.
Вона пiдтягла рюкзаки ближче до ворiт i вляглася, але так, щоб бачити i пiдходи до ферми, i стулки.
– Ну? Чого став? Лягай. Чекатимемо господаря.
– А якщо вiн не прийде?
– Значить, не прийде. Тут i заночуемо. На ферму я не лiзтиму.
Але ночувати пiд парканом не довелося.
Через чверть години, коли захiд почав повiльно перетворюватися на сутiнки, з боку поля пролунало мукання i тупiт копит.
Ферма стояла на невеликiй височинi, найближча посадка була дбайливо вирубана, для зручностi ще й випалена, щоб не закривати огляд. На Пустках не любили будуватися впритул до лiсу, i це було досить розумним рiшенням. Той, хто прямував до ферми, хай i гiсть, званий або непроханий, був як на долонi. І зараз Книжник iз Бiлкою спостерiгали, як фармер жене додому стадо. Воно було невеликим – п’ять корiв, бичок, трое телят. Сам фармер сидiв на рудiй конячцi, не дуже високiй, але мiцнiй.
– Пiдведись! – наказала Книжнику Бiлка. – Нехай вiн нас бачить. Може, Ева вже його якось попередила… Але якщо нi – не варто з’являтися раптово. Тут цього не люблять.
– Цього нiде не люблять, – пробурчав Тiм пiдводячись.
Побачивши бiля ворiт гостей, фармер обiгнав стадо i витягнув iз сiдельноi кобури дробовик. Вiн хотiв би виглядати грiзним, зарослим до вух патлатим мужиком, але був тим, ким був – челом рокiв шiстнадцяти, широким у плечах, засмаглим, зi смiшною скуйовдженою бородою незрозумiлого кольору. У сiдлi вiн сидiв як улитий – це навiть Книжник зрозумiв, хоча нечасто бачив вершникiв у районi Парку.
Фармер пустив коня боком, поклавши дробовик на луку сiдла так, щоб ствол дивився в iхнiй бiк, i вивiльнив ногу зi стремена, готуючись у разi чого пiрнути за кiнський круп.
Бiлка виступила вперед, розмахуючи над головою руками, але в сутiнках розгледiти обличчя було складно, i фармер крикнув, пригнувшись:
– Стiй на мiсцi!
Дiвчина завмерла. Книжник теж про всяк випадок пiдняв руки вгору.
Стадо пiшло до ворiт. Гримiли дзвiночки на шиях у корiв, налите молоком вимя важко коливалося при ходьбi. Тiм боязко дивився на рогатих створiнь.
У Парку тримали свиней, але годувати iх особливо не мали чим, i свинi були худi, дрiбнi i злiснi, самi могли зжерти кого завгодно. Ось курей i гусей розводили успiшнiше. Ранiше тримали i кроликiв, але пiсля мору, коли величезне поголiв’я вимерло за пару днiв, Шаман заборонив це робити. Так що з великою домашньою живнiстю в Парку не склалося.
Зате склалося у фармерiв.
Вони розводили i птицю, i свиней, i кроликiв. А корови… Ходячi м’яснi брили з сумними мордами! Фармерскi корови були величезними! Набагато бiльшими за дiрiв! Вiд них дивно пахло: приемно i неприемно водночас, боки iх були роздутi…
Утiм, Книжнику вiд сусiдства таких здорових тварин було не по собi, хоча вони йому подобалися.
Зате фармеру явно не подобалася присутнiсть чужинцiв поруч iз будинком. Вiн залишив стадо штовхатися за спиною, а сам повiльно наближався до непроханих гостей, не знiмаючи iх iз прицiлу.
Метрiв за десять вiн нарештi впiзнав Бiлку.
– А… Це ти, Бiлко?
– Я, я, Томе…
– Хто з тобою?
– Його звуть Книжник. Я за нього ручаюся.
– Парковий?
– Колишнiй, – сказала Бiлка, i Книжник нарештi опустив руки. – Як i я…
Фармер прибрав рушницю.
– І зараз ти скажеш менi, що тобi потрiбен нiчлiг? – Вiн схилився до луки сiдла.
– Вгадав, Томе.
– І що ти зi своiм дружком голодна?
– Знову вгадав.
– Інодi я шкодую, що вiдразу не послав тебе до Нещадного, – усмiхнувся фармер. – Ти завжди приходиш невчасно…
Вiн явно хотiв виглядати крутим челом, а був звичайним утомленим фармером, який провiв весь день пiд безжальним сонцем Пусток, i йому хотiлося додому.
– Що вдiеш, Томе? – вiдгукнулася Бiлка з тiею ж iнтонацiею. – У наш час гостi – завжди невчасно. Треба до цього звикнути.
– Значить, доведеться запросити вас у будинок… Скажи менi чесно, Бiлко, за тобою йдуть?
– Так, Томе.
– Їх багато?
Вона похитала головою.
– Не знаю. Думаю, що не менше двох дюжин. Кiлькох ми вбили, але це iх не зупинило.
Том знiтився, перекинув поводи через голову коня. Тiм бачив, що фармер думае, як йому вчинити.
– Хто за тобою йде, Бiлко? Нога, Бiгун, Облом i Свин?
– Нога вже нiколи нiкому поганого не зробить…
– Будь ситий, Нещадний… – вiн приклав два пальцi лiвоi руки (вказiвний i середнiй) до чола. У Парку нiколи так не робили. І не говорили. – Твоя робота?
Бiлка кивнула.
– Вони далеко? – запитав фармер. – Як сильно ти вiдiрвалася?
– День шляху. Це найменше. Їм потрiбно обiйти Болота, а ми перепливли iх на човнi.
– Завтра вранцi нi тебе, нi його не повинно бути в моему домi, – сказав Том серйозно. – Ева знову вагiтна, а вони хочуть твоеi кровi. Менi не потрiбнi неприемностi.
– Живи вiчно, Томе. Дякуемо. Вранцi ми пiдемо.
– Заходьте, – буркнув вiн i пiшов до ворiт, якi почали повiльно розчинятися при його наближеннi. – Тiльки обережнiше, я подивлюся, чи прив’язала Ева Ікла.
* * *
Дорога в обхiд Болота завжди була не цукор.
Кожного разу, готуючи набiг, Бiгун знав, що на вiдрiзку шляху до Сiтi втрати неминущi.
Це була обов’язкова жертва, немов Нещадний збирав данину за прохiд до Пустки.
Пiсля того, як мiна в будинку Бiлки прикiнчила Сумного, Бiгун подумував, що в цей раз пронесе, але не пронесло.
Сонце вже сховалося за горизонт, пора було зупиняти загiн на привал, i Облом почав виглядати мiсце для стоянки. Мисливцi доволi сильно втомилися, а на ранок мав бути ще один перехiд.
Бiгун вiдчув, як починають гудiти ноги i всерединi похiдних черевикiв немов вугiлля розпалюеться – так пекло стопи.
Мiсце було знайомим. За невисоким чагарником мала вiдкритися галявина, велика, поросла низькою чiпкою травою. На нiй i треба зупинятися: досить далеко вiд Болота i досить далеко вiд лiсу, звiдки теж можна чекати неприемностей.
