скачать книгу бесплатно
Мисливцi йшли попереду i позаду вождiв, i коли Киш спiткнувся, вiн буквально впав Бiгуну пiд ноги. Упав ниць, вiдразу ж схопився, спираючись на колiно, i знову впав, на цей раз на бiк. Бiгун побачив вираз безмежного здивування на його круглому обличчi.
Поруч одразу з’явилося декiлька челiв, якi пiдхопили його пiд руки…
– Стояти! – наказав челам Облом через плече Бiгуна. – Кише, подивися на мене! Кише! Прошу, подивися!
Киш пiдняв на вождя погляд, як i ранiше нетямущий, розгублений, i Бiгун побачив, як ледь помiтно тече його обличчя. Здавалося, кругла рум’яна фiзiономiя Киша створена не з плотi, а вилiплена з воску, який тане в потоцi гарячого повiтря, спливае, втрачае форму.
– От дiдько! – видихнув Облом, ступивши вперед. Голос у нього затремтiв.
Можна було лаятися, можна було молитися, але допомогти Кишу було неможливо. Коли за людиною приходить Нещадний, йому нiчим не можна допомогти. Хiба що пристрелити.
– Це все, бро? – запитав Киш у Облома нечiтко. – Це вiн?
Облом кивнув.
Киш був йому не чужий. У них була одна мати.
Поки мисливцi несли Киша до мiсця привалу, Облом йшов поруч i тримав брата за руку. Обличчя в нього було розгублене. Вiн явно не знав, як поводитися. Вождь мае бути крутий, вiн не повинен нi спiвчувати, нi тривожитися. Вiн – вождь, iншi повиннi слухатися i служити йому! Але навiть Облом, який не знав жалостi, вiдчув щось схоже на смуток i страх.
Той, хто прийшов за його старшим братом, зазирнув до нього в душу (якщо це, звичайно, була душа) своiм мертвотним, байдужим поглядом i дихнув в обличчя крижаним, колючим передчуттям смертi.
Мисливцi теж притихли.
Прихiд Нещадного лякав челiв, нагадуючи, що завтра, пiслязавтра або через тиждень…
А може, через мiсяць або через хвилину…
Лякала не смерть вiд хвороби, рани, ножа одноплемiнника або кулi вождя, не загибель на полюваннi – до такого чели звикали з перших днiв життя i були готовi зустрiти в будь-який момент.
Лякав саме Нещадний – абсолютно непередбачуваний i неминучий.
До нього неможливо було звикнути, тому що вiн кожну мить нагадував про себе – поховальними вогнищами, мертвими тiлами в занедбаних будинках, трупами в болотах, розваленими мiстами, зарослими шосе, виразками зруйнованих заводiв. Свiт навколо нагадував про його могутнiсть. Це був його свiт, люди всього лише служили iжею всесильному. Як випущена з лука стрiла завжди знайде, куди встромитися, так Нещадний приходить до чела або герл тодi, коли тi ще повнi сил i життя, щоб випити iх до дна.
Бiгун багато разiв бачив, як Нещадний висмоктуе свою жертву. Вiн навiть пам’ятав, як той вбивав його матiр – пам’ять чомусь зберегла саме цей момент зi спогадiв бебика. Потiм вiн багато разiв бачив подiбне.
Тепер Нещадний вiзьметься за справу серйозно.
Через чверть години замiсть Киша на карематi лежатиме чоловiк середнiх рокiв. Його буде судомити i викручувати, вiн горiтиме в лихоманцi, тiло проживатиме роки за хвилини. Обличчя покриеться зморшками, сивина фарбуватиме голову i тут же злiзе, залишивши за собою голу облуплену шкiру. Суглоби на руках i ногах розпухнуть, пальцi скоцюрбляться, нiгтi стануть жовтими i горбистими, потьмянiють очi, що будуть сльозитися вiд жару, почнуть вивалюватися зуби, темнi плями побiжать по шкiрi, м’язи висохнуть…
Через три чвертi години старий, що недавно був Кишем, заб’еться в агонii й сипiтиме, як пробите хутро. Потрiпане серце буде марно стукати зсередини в частокiл iз тендiтних ребер, легенi заповняться мутнуватою рiдиною, у якiй захлинеться дихання, потоне, i старезна руiна забулькае, як газ, що виходить iз болотяноi рiдини…
І помре.
Вiд цього немае порятунку.
Що б ти не робив, Нещадний прийде за тобою i зжере твою молодiсть, зрiлiсть, старiсть i перетворить тебе в мумiю за три чвертi години пiсля того, як вiдлiчить вiсiмнадцять зим.
Три чвертi години на все життя вiд вiсiмнадцяти до смертi, яку ти проведеш у гарячковому мареннi…
Похоронне багаття вони склали вже в повнiй темрявi, щоб дим не було видно за багато миль. Дерева, навiть сухi, вiдсирiли вiд близькостi Болота, гiлки розгоралися погано, але потiм полум’я розгулялося, пожираючи тiло, ледь видиме в хороводi з iскор i язикiв оранжево-синього вогню.
Нiч Бiгун провiв неспокiйно. Вiн прислухався до свого тiла, засипав, i пiдскакував iз сильним серцебиттям – йому снилося, що…
А втiм, неважливо.
Йому до зустрiчi з Нещадним залишався рiк. А якщо Книжник не брехав, то бiльше. Набагато бiльше. Вiн згадував про це i знову провалювався в сон.
А Облом сидiв бiля мерехтливого вугiлля до самого свiтанку.
* * *
Ева виявилася маленькою темноволосою герлою з живими очима, двома рядами зiпсованих зубiв i сильно вагiтною. Незважаючи на солiдний термiн, вона бiгала по будинку швидко, перевалюючись, як розгодована качка. Тут же, у величезнiй кiмнатi, що об’еднувала кухню, вiтальню i спальню, гралися iх iз Томом бебики – трирiчний хлопчик (вiк Книжник визначив за позначками на передплiччi) i дiвчинка, яка ще не розмiняла другу зиму. Дiти були дуже схожi на матiр – такi ж чорнявi, круглоголовi i спритнi.
Дивлячись, як гасають пiдлогою невгамовнi бебики, Книжник не мiг зрозумiти, коли Ева встигае займатися чималеньким фармерським господарством.
Не можна сказати, що Ева була рада гостям, але зовнi вона намагалася неприязнi не виявляти. Подала на стiл гарячу юшку, яка томилася у печi в очiкуваннi приходу господаря, нарiзала скибками смачний хлiб, поставила перед гостями сiль i зелень, тушкованого кролика i кiлька круто зварених курячих яець. Трохи подумавши, дiстала з шафи пляшку з саморобним вiскi.
Тему втечi Бiлки i Книжника з Парку ретельно обходили. Том не хотiв знати зайвого – люди прийшли, люди пiшли, а йому ще тут жити.
Один iз головних принципiв фармерiв – не пiдтримувати нiкого, крiм своiх, не брати участь нi в яких вiйнах, окрiм як вiйн за своiх, – порушувати його було собi дорожче. У Тiма склалося враження, що пiд час вечерi господар кiлька разiв пошкодував, що впустив утiкачiв у свою фортецю, та й Ева явно не свiтилася радiстю.
Книжник мiг зрозумiти iх занепокоення.
По дорозi Бiлка розповiла йому, що Тому i Евi залишалося не бiльше двох рокiв для того, щоб виростити дiтей i народити ще хоча б одного. За рiк до приходу Нещадного бебикiв треба буде вiдвезти на Велику ферму, де iх вихованням i безпекою займуться тi, кого призначить рада. А разом iз Томом i Евою додому повернуться двое кiдiв вiдповiдного вiку, яких належить навчити веденню господарства. Вони й успадкують ферму, пiсля того як…
Отож усе почнеться спочатку.
Усе розписано, усе сплановано, усе зрозумiло. І немае резону гинути вiд рук розлючених Паркових тiльки тому, що руда герла на iм’я Бiлка, незрозумiла, до речi, герла, яка порушила Закон свого племенi, колись приходила до тебе мiняти нiштяки на iжу.
Зате дiти з великим iнтересом розглядали чужинцiв, а коли з каптура худi гостi вискочила ручна бiлка, то бебики, вiдштовхуючи один одного, лiзли до дiвчини на колiна. Звiрятко абсолютно iх не боялося, гризло частування, явно насолоджуючись насiнням соняшника, якi насипала перед ним Ева.
Поiли з задоволенням, жадiбно i швидко, випили трохи, але i вiд цього «трохи» вимотаного Тiма повело i почало хилити в сон. На щастя, хмiль швидко пройшов, напевно, тому, що юшка була жирною. Йому було добре в цьому будинку. Схоже, це був перший будинок в його життi. Не сховище, де сплять або перечiкують небезпеку, а мiсце, де пахне затишком, хорошою iжею, розтопленою пiччю, свiжим деревом вiд меблiв i коржиками з житнього борошна. У Парку нiде так не пахло. Навiть на кухнi.
Книжник хитнув головою, потер кулаками запаленi вiд недосипу очi й широко позiхнув, ледь не виламавши щелепу.
– Що? Розморило? – запитав Том, усмiхаючись. – Давай-но ще по однiй!
І вони випили.
Вiд цього додаткового стаканчика Книжник якось вiдразу протверезiв, йому перехотiлося спати, а Том – навпаки.
Ева повела дiтей у дальнiй куток – укладати спати. Стало ясно, що i гостям пора вирушати на бокову.
– Пiшли, – сказав господар, встаючи, очi у нього злипалися, – облаштуетеся в старiй коморi. Я там давно зерна не тримаю, зате трава е скошена, так що буде м’яко. Вранцi Ева вас нагодуе, дасть iжi на дорогу – i в добру путь! Як ми домовилися, Бiлко. Я вас не бачив, ви мене не бачили. Живiть вiчно, дорогi гостi!
Вiн вiдчинив перед ними дверi комори.
– Якщо треба по яких справах, то сходiть зараз. Ось туди! – Вiн показав рукою, куди. – А вночi у двiр краще не виходити. Зараз ми з Евою корiв подоiмо i випустимо Ікла… А Ікло у нас чужих не визнае…
Вiн позiхнув широко i, засоромившись, прикрив рот рукою.
– Ну все… Доброi ночi.
* * *
Коморою називався старий сарай, в якому ранiше тримали зерно. Тепер зерна тут не було, стiни iззовнi заросли плющем так густо, що всерединi стало сиро, вiд вологостi на дошках з’явився мох, але, судячи з запаху, мишi звiдси так i не пiшли, напевно, по старiй пам’ятi.
Бiлка розстелила каремати в кутку так, щоб у полi зору були i дверi, i невелике вiкно, розташоване на протилежнiй стiнi, майже пiд самим дахом, i з неприхованим задоволенням сiла, знявши взуття. Автомат лежав по праву руку вiд неi, i Книжник розгледiв, що запобiжник поставлений у позицiю стрiльби чергами.
– Роззувайся, – наказала вона, виймаючи з рюкзака ту саму бляшанку з маззю. – Тримай, сам упораешся.
Тiм нанiс пахучу темну субстанцiю на потертостi й прислухався до вiдчуттiв: щемливий бiль вiдразу ж пiшов, ранки щипали, але не сильно.
– Дякую.
Жирна мазь погано стиралася з пальцiв, але Книжник старанно витер руки пучком старого сiна i сiв, витягнувши босi ноги перед собою. Це було по-справжньому здорово – сидiти ось так спокiйно, в безпецi, з повним шлунком, i ворушити пальцями на ногах.
Бiлка вiдколола вiд сухоi дошки кiлька товстих трiсок, знайшла трiщини в пiдпорному стовпi, подалi вiд сiна, i, загнавши туди трiски, пiдпалила iх губкою i кресалом. Стало набагато свiтлiше. Скiпи горiли повiльно i рiвномiрно, трохи коптятiли, але справно видiляючи мерехтливе червоне свiтло.
Вiд ситноi iжi i цього мiрного мерехтiння знову дуже захотiлося спати, але Тiму стало соромно, тому що Бiлка i ii ручне звiрятко, якому з хазяйського столу перепала ще й апетитна хрустка скоринка фармерського хлiба, сiли бiля дверей вартувати.
Звiрятко гризло ласощi, а Бiлка почала набивати патронами магазин. Деякий час Книжник розглядав ii, а потiм схаменувся – незручно ж так вiдверто витрiщатися на герлу – вiдвiв погляд, потiм знову глянув нишком.
Свiтло вiд палаючих скiп падало м’яке, здавалося, що вiн розгладив навiть гострi риси обличчя дiвчини. Ну, якщо не розгладив, то пом’якшив. Книжник подумав, що якби вона була трохи повнiшою, то була б справжньою красунею, навiть iз пiдстриженим волоссям. А якби замiсть нерiвно обскубаного волосся вiдросло… Втiм, вона i зараз була симпатичною, хоч i скидалася бiльше на тiна, а не на герлу.
Бiлка, напевно, вiдчула на собi його погляд, пiдняла очi вiд коробки з патронами, але Тiм уже встиг зробити вигляд, що розглядае щось на стiнi комори.
Дiвчина закiнчила споряджати магазин, вiдклала його в сторону i вiльною рукою погладила бiлченя по головi. Те у вiдповiдь дзвiнко клацнуло кiлька разiв поспiль, звело на господиню задоволену мордочку i продовжило бенкет.
– Як ii звати? – запитав Тiм.
– Це вiн, – вiдгукнулася Бiлка, дiстаючи з кишенi рюкзака ще один порожнiй магазин. – Ім’я – Друг. Другий рiк зi мною.
Почувши свое iм’я, Друг вiдiрвав мордочку вiд ласощiв i ще пару разiв металево клацнув горлом.
– Ледве вигодувала. Думала, видужае – втече. Залишився.
Вона усмiхнулася кутом рота.
– Напевно, зрозумiв, що удвох веселiше…
– А як ти стiльки рокiв живеш сама?
Вона зиркнула на нього швидким i недобрим поглядом. Книжник уже зрозумiв, що його супутниця не надто любить приховувати емоцii – питання виявилося iй неприемним.
– Не хочеш – не вiдповiдай… – вiн швидко дав заднiй хiд, поступаючись, скорiше, за звичкою, нiж вiд переляку накликати на себе ii гнiв. Це ранiше вiн би побоювався отримати ляпас, а пiсля подiй останнiх днiв ляпаси здавалися йому такою дрiбницею… – Не моя це справа. Але… – вiн замовк на секунду, а потiм усе-таки продовжив. – Адже важко ж самiй! А якщо захворiеш? Або поламаеш собi що?
– А як ти стiльки рокiв прожив iз ними? – запитала вона, розглядаючи Книжника, примружившись. – Адже це страшнiше, нiж одному! А раптом уб’ють за провину? Або згвалтують?
– Так я ж не герла! – здивувався Книжник.
– Авжеж… – погодилася Бiлка. – Не герла. Тiльки Сунь-Виню, наприклад, було б усе одно, хто ти… Було б куди сунути. Що менi свiтило в племенi, Книжнику? Стати ще однiею телицею у стадi твоiх дружкiв-вождiв? Спiльною дружиною? Щоб мене видавали як нагороду за влучний пострiл на полюваннi? Народжувати вiд першоi кровi до приходу Нещадного?
Вона похитала головою, i Тiм побачив, як побiлiли ii кiсточки пальцiв, – патрони один за одним входили в магазин: клац! клац! клац!
– Так що я вже краще сама! Спочатку важко, страшно навiть… Але це тiльки в перший рiк, а потiм… Потiм нормально. Тяжко було, поки вчилася жити без племенi. А як навчилася – вперше вiдчула, що таке свобода i щастя. Ось ти всi цi роки знав, що таке свобода, Книжнику?
– Знав. Уночi в Бiблiотецi!
– Серед книжок i вночi? Коли твоi господарi сплять? – запитала Бiлка i скривилася. – А що на ранок, Книжнику? Як ти почувався вранцi?
Вiдповiсти Тiму було нiчого.
Вiн добре пам’ятав, що таке чекати ранку. Із жахом чекати. Тому що племенi не потрiбне його вмiння складати чорнi жучки букв у слова. Племенi було потрiбно зовсiм iнше. Влучнiсть, наприклад. Швидкiсть бiгу, якщо ти в загонi. Спритнiсть. Умiння бити рибу острогою. Якби Тiм не вмiв ремонтувати майже все, що ламалося, вождi давно прогнали б його. Або вбили – так було би простiше.
– Я б теж пiшов… – промимрив Книжник нарештi. – Так не було куди.
Вiн розумiв, що зараз бреше. Абсолютно нерозумно i вiдверто бреше. І Бiлка про це знае або принаймнi здогадуеться.
Нiкуди б вiн не пiшов, i не тому, що не було куди.
Йому, незважаючи на все, що сталося, i зараз було важко усвiдомлювати, що плем’я для нього втрачено назавжди. Вiн не мiг звикнути до думки, що залишився один на один iз лiсом i пустками, i вiдчував себе, як голий на морозi, – хотiлося згорнутися i прикрити пах руками.
Але ж зараз Книжник був не один.
– Менi теж було нiкуди йти, – сказала Бiлка. – А вже як я боялася! Просто iнакше не могла. Вибiр був – або пiти, або померти. Я не могла змиритися, хоча менi було страшно до блювоти. А ти – змiг.
– Вибач…
– Пусте, Книжнику. Я тебе не засуджую…
Вона вiдклала ще один споряджений магазин, прихилилася спиною до дверей комори, поклала автомат на колiна i трохи прикрила очi.
– Скiльки людей нинi в племенi? П’ятсот набереться?
– Думаю, так.
– Четверо вождiв – п’ятсот тварин. Тварини народжують дитинчат. Тварини приносять здобич. Тварини покiрно працюють. Однi тварини спалюють iнших тварин, а на мiсце померлих приходять новi тварини. І в жодного з них, Книжнику, навiть у такого розумного, як ти, i думки не виникае, що можна жити по-iншому.
– Але Закон говорить…
– Плювати на Закон, якщо вiн несправедливий! Хто сказав тобi, що Закон один для всiх, хто живе? У фармерiв свiй закон, у Сiтi – свiй, у Тауна – свiй. І все влаштовано по-рiзному! У фармерiв немае вождiв, а править рада. У них е сiм’я, але чел може мати стiльки герл, скiльки зможе прогодувати.
У Сiтi правлять жерцi, в Таунi – шамани, i кожен iз них тлумачить Закон по-своему, як вигiдно! Узагалi, кажуть, що колись всi ми були одним плем’ям, i тому Закони у нас схожi. Але такого, як у Парку, немае нiде. Закон Парку придумали тi, хто хотiв вiд життя тiльки двох речей: трахати герл i мучити тих, хто слабший.
– Як Сунь-Вийми…
– Ну, щось на зразок того, – кивнула Бiлка.
