скачать книгу бесплатно
– Але якщо Закон такий поганий, то як наше плем’я вижило?
– Решта теж вижили, хто з Законом, хто – без. Виживати – це завжди важко.
Вона дала Друговi ще одну шкiрочку (вiн прийняв ii з захопленням i одразу ж почав гризти, тримаючи новий подарунок чiпкими лапками) i продовжила:
– Але для того, щоб вижити, не обов’язково бути твариною.
– Ранiше було таке слово – раб.
– Що це за слово?
– Воно означало людину-рiч. Ранiше однi люди володiли iншими, могли iх продати, обмiняти, знищити, покалiчити, змусити працювати до повноi знемоги… Це було давно. Дуже давно.
– Раб, – Бiлка спробувала слово на смак. – Раби. Так ось, Книжнику… Не обов’язково ставати рабом, щоб вижити. Гарне слово. Дякую.
– Немае за що. Я знаю багато непотрiбних слiв, – сказав вiн, витягнувшись на жорсткому карематi на повний зрiст. Ноги практично не болiли, вiн вiдчував, як мазь, висихаючи, стягуе шкiру.
– Ти багато читав, Книжнику?
– Я тiльки те й робив, що читав. Вiдтодi, як навчився.
– Це важко?
– Читати? – Тiм усмiхнувся. – Що ти… Нi. Набагато легше, нiж бiгати по гiлках, як бiлка, i тягати на собi величезний рюкзак, як кiнь.
При цих словах по обличчю Бiлки пробiгла ледь помiтна тiнь, вона на мить вiдвела погляд, немов злякавшись чогось.
– Ти можеш мене навчити читати?
– Ти серйозно?
Книжник розцвiв.
– Серйозно.
– Звичайно, я навчу тебе. Ось…
Вiн потягнувся до свого рюкзака.
– Завтра, – сказала Бiлка. – Ми навчання почнемо завтра. А зараз – спати. Ти менi потрiбен здоровим i сильним.
– А ти?
– Я ляжу тут, бiля дверей.
– Навiщо?
– Про всяк випадок.
– Ну, менi вiн здався мирним…
Бiлка задула трiски, i в коморi стало майже темно, тiльки мiсячне свiтло, що проникало через вiконце пiд дахом, висвiтлювало один iз кутiв. Було чутно, як тупотить потужними лапами Ікло, що охороняе двiр, та трiщать цикади за огорожею.
– Це тобi для роздумiв, – сказала Бiлка неголосно. – Я знаю Тома не перший день. Вiн молодший за нас iз тобою на пару зим i, коли я прийшла до нього в перший раз, вiн менi здався не челом – тiном. Тодi я вдало сходила в Сiтi, принесла нiштяки на обмiн…
Вона помовчала.
– Загалом, я не помiтила хвiст i привела сюди трьох челiв iз племенi Сiтi. Одного з них вiн застрелив. Другого вдалося вбити менi. А третiй отримав кулю в колiно…
– І?
– Том прибив його живцем до стовпа на кордонi з Сiтi. Не полiнувався з’iздити i прибити. Спустив пораненому шкiру з плечей, перебив другу ногу i залишив помирати на стовпi, як опудало на кукурудзяному полi.
– А ти?
– Я йому допомогла. Я тримала бранця, поки Том прибивав його цвяхами. Вiн мав повне право застрелити мене, Книжнику. Я привела до нього в будинок чужих. Це була моя провина. Але я робила це не тому, що хотiла спокутувати провину.
– А чому?
– Тому що це було правильно. Вiн попередив – не лiзьте. Й iншого способу зробити так, щоб йому повiрили, не було.
– Навiщо ти менi це розповiла?
– Тут немае мирних челiв, Книжнику. Жодного.
Вiн усмiхнувся сам собi. Вона не могла розгледiти його усмiшку.
– А я?
– Що ти знаеш про себе, Тiме? – промовила вона втомлено. – Нiчого! Спи.
– Але якщо ти нiкому не вiриш, Бiлко, чому ми тут?
– Завтра ти зрозумiеш все сам. Спи.
– Живи вiчно, Бiлко.
– Живи вiчно, Книжнику!
І вiн заснув.
* * *
Свiтанок розгорався повiльно.
Із пiвнiчного заходу дув холодний вологий вiтер. Було зимно. Цикади замовкли ще пiд ранок, i замiсть них надривалися жаби, яких було вдосталь бiля струмка.
Книжник не спав.
Не спав не тому, що не хотiв, просто ферма починала жити i шумiти задовго до того, як сонце пофарбувало обрiй усiма вiдтiнками рожевого i пурпурового.
Спочатку закричав пiвень, та так закричав, що Книжник пiдскочив над карематом, як мiнiмум, на фут. Потiм почали мукати корови у хлiвi – прийшов час ранкового доiння i молоко, що заповнило вим’я, змусило iх турбуватися.
Чути було, як Ева загримiла м’ятими вiдрами, потiм глухо прогавкав Ікло, брязнув ланцюг, на який його саджали на день. У фармерському будинку заплакала розбурхана дитина.
– Пора.
Голос Бiлки пролунав iз напiвтемряви – ii все ще приховувала тiнь.
– Як ноги, Книжнику?
Вiн поворушив пальцями.
– Краще. Не болять.
– Це добре. Взувайся.
Вiн знайшов черевики i натягнув iх на ноги.
– Готово.
– Де твiй пiстолет?
– Пiстолет?
Вiн згадав про зброю, яка дiсталася йому вiд Ноги.
– Ага…
Кобура знайшлася поруч iз рюкзаком, пiд курткою.
– Тут.
– Перевiр.
Вiн покрутив вологий пiстолет у руках i витер його полою светра.
– Начебто в порядку.
– От i добре. Пiшли.
Вiн почув кроки, потiм дверi вiдчинилися – у комору ринуло рiвне рожеве ранкове свiтло.
Вiн устав i намацав лямки рюкзака.
– Рюкзак залиш, – наказала Бiлка.
Вона теж була без нiчого, навiть без куртки, незважаючи на мерзлякуватий ранок. Джинси, худi, автомат у руцi.
– І у разi чого не висовуйся, за мною тримайся.
– А що таке може статися?
– Нiчого. Просто не висовуйся.
Вони пiшли до дому через внутрiшнiй двiр – Бiлка попереду, Книжник плентався позаду.
Ева помiтила iх вiд дверей корiвника i помахала вiльною рукою:
– Заходьте в кухню, снiданок готовий!
Том уже снiдав, сидячи за великим струганим столом. Перед ним стояла глибока миска з кукурудзяною кашею, рясно присмаченою пахучим свинячим салом, i кухоль гарячого молока. Рот фармера був зайнятий iжею, тому вiтання вiн промугикав нерозбiрливо.
Пахло вiд кашi так, що в животi у Книжника забурчало, немов учорашньоi ситноi вечерi зовсiм не було. Вiн iз насолодою з’iв немаленьку порцiю, запив усе молоком i, не втримавшись, облизав ложку, немов зголоднiлий кiд.
Том теж закiнчив iсти, а Бiлка залишила порцiю практично неторканою. Зате Друг вискочив iз каптура ii худi i насолоджувався новою скоринкою, сидячи на самому краю стола.
– Ева пiдготувала вам iжу, – сказав фармер, набиваючи тютюном дерев’яну трубку. – Знайдете бiля входу.
Бiлка вийняла з кишенi два магазини, якi набивала вчора ввечерi, i поклала iх на стiл, поруч з мискою.
– Це вам. У подяку. Живiть вiчно!
Том кивнув.
– Легкого шляху.
– Є розмова, – продовжила Бiлка, дивлячись фармеру в очi.
– Говори.
Вiн пiдiйшов до печi i понишпорив у вугiллi короткою кочергою.
– Ти бачив нашi рюкзаки?
– Бачив.
– Вони дуже важкi для нас.
– Ну, це не проблема, – знизав плечима Том, розпалюючи люльку вiд жарини. – Залиште частину вантажу у мене. На зберiгання. Або… – вiн iз задоволенням випустив густий сiрий дим, – або, якщо не довiряете, просто зарийте десь у затишному мiсцi. Я ще вчора здивувався, побачивши такi мiшки. Ти i половину дороги до Сiтi не пройдеш, як Бiгун уже висiтиме у тебе на загривку… Навiщо ти стiльки несеш iз собою, Бiлко? Небiжчику не потрiбнi нiштяки.
– Зате живим треба платити за нiчлiг.
Вона пiдборiддям показала на магазини на столi й додала:
– І за iжу. І за прохiд по територiях.
– Сiтi не дасть тобi прохiд по територiях, – заперечив вiн. – Нi за якi нiштяки. Ти у них як кiстка у Ікла в горлi.
