скачать книгу бесплатно
– Не обов’язково.
Додо всмiхнувся у вiдповiдь. Усмiшка робила його обличчя зовсiм дитячим.
– Я постараюся тебе порадувати.
– Дякую, Додо. Нещадний так давно не пив свiжоi кровi…
– Я зрозумiв, жрице.
– Йди вiдпочинь.
– Живи вiчно, Айшо.
– І ти живи вiчно, Додо.
Вiн знову вклонився i пiшов до дверей, але тi вiдчинилися i йому назустрiч ступив стривожений спостерiгач. Айша знала його по iменi – Гостроокий, – позаяк вiн був одним iз кращих спостерiгачiв у племенi, справдi гострооких, тут iз прiзвищем не помилилися.
– Айшо! Воiне Додо! – виголосив вiн. – Пробач менi, жрице, за поганi новини, але щойно на заходi спрацювали сигнальнi ракети.
– Це можуть бути звiрi? – запитав Додо.
Вiн насторожився, пiдiбрався i тепер ще бiльше нагадував Айшi кугуара – такий же сильний, швидкий i небезпечний!
Звiрi жили на зарослих вулицях Сiтi як у лiсi, i з кожним роком iх ставало все бiльше i бiльше, але сигнальнi ракети на кордонах були встановленi на зовсiм iншого звiра.
– Нi, – похитав головою спостерiгач.
Додо кивнув i повернувся до Айшi.
– Не хвилюйся, жрице. Вранцi я все зроблю.
Вона змахнула рукою, вiдпускаючи iх, i пiдiйшла до вiкна.
За склом простягався Сiтi. Їi Сiтi. Нiч уже огорнула його вулицi, i сусiднi будинки здавалися темними замшiлими брилами. Але Айша знала, що за стiнами мерехтять вогнища, герли готують вечерю своiм челам, укладають спати дiтей. На дахах найвищих будинкiв сидять спостерiгачi i стережуть кордони, а внизу безшумно ковзають по вулицях трiйки i п’ятiрки вартових, що охороняють нiчний спокiй вiд непроханих гостей-мародерiв. Сiтi жив своiм життям, а Айша всього лише допомагала йому вiльно дихати.
Вона зняла туфлi i стала ще меншою на зрiст.
Струнка, добре складена, невисока, смаглява, з явною домiшкою кровi Нiгроу або лати, iз хвостом важкого густого волосся, яке дiставало до сiдниць, вона, можливо, не була красива, але здавалася такою, особливо у порiвняннi з жiнками племенi, висмоктаними раннiми пологами i постiйними вагiтностями.
Традицiйно головна жриця не мала постiйного чела, але один раз виносила i народила дитину. Згiдно з Законом, вона повинна була народжувати доти, доки не народить дiвчинку-спадкоемицю, але Айшi пощастило – потрiбне сталося з першого разу. Закон також говорив, що вихованням дiвчинки жриця не займаеться, у неi вистачае iнших турбот – i дочку виховувала iнша сiм’я.
Айша дiстала з буфета вiдкриту пляшку вина i налила собi келих. Червоне, терпке, пахне сонцем i виноградом. Вона зробила кiлька невеликих ковткiв, а потiм iз насолодою облизала губи.
Інодi вона бачила доньку, але особливого почуття до дитини не вiдчувала. Дiвчинка була необхiднiстю, вимогою Закону, i Айша не вважала ii зовсiм своею, незважаючи на те, що та була схожа на неi як двi краплi води.
Дивлячись на маленьку темноволосу бейбi, Айша прислухалася: чи не защемить у грудях? Але в грудях нiчого не щемiло. Красива бейбi, миленька, але не бiльше. Своi привiлеi та обов’язки жриця любила бiльше, нiж дитину, i це було правильно. Закон мудрий: жриця повинна любити свое плем’я, а не свою сiм’ю.
Айша допила вмiст келиха i, на мить замислившись, вирiшила, що сьогоднiшню нiч вона проведе одна. Ранок обiцяв бути цiкавим – вона буквально вiдчула нiздрями запах горiлого пороху i розiгрiтого збройного мастила – вона обожнювала цi аромати бою та смертi. На Сiтi давно не робили набiгiв, а одинаки, якi спокусилися на наживу, були лиш убогим приношенням Нещадному. Похороннi вогнища горiли все частiше, значить, вiн не отримуе достатньоi уваги i гнiваеться.
Жриця глузливо гмикнула, але мимоволi потерла плече, де в ряд було витатуйовано сiмнадцять магiчних крапель. Вона не вiрила в жертвопринесення, в молитви i знала, що скiльки живих не спалюй в одному вогнi з мертвими, настане час… І нiхто не в змозi вiдстрочити прихiд Нещадного. Але люди вiрили.
Айша скинула iз себе одяг i з насолодою лягла на чистi простирадла.
Скiльки б днiв або годин (або навiть хвилин) iй не залишилося, це будуть хорошi години. Вона проживе iх, як хоче. А коли прийде ii час…
Ну, значить, вiн прийде.
* * *
Пiдвал виявився розграбованим, Бiлка з Книжником побачили це вiдразу, як вiдчинили прирослi до одвiрка дверi.
– Даремно ми пiднялися завчасно, – констатував Книжник, позiхаючи. – Дивись, тут i ковалi побували, все залiзо обдерте.
– Нiчого, – бадьоро сказала Бiлка i позiхнула сама, – чим далi вiд цього мiсця ми будемо, тим краще. Птахи ще сплять, i це добре.
Лiхтарик в ii руках бадьоро гудiв, свiтлове коло нишпорило по купах смiття, уламках стелажiв, якихось незрозумiлих пластмасових залишках, шматках запиленого полiетилену.
– Пiшли, – запропонувала Бiлка. – Чого розсиджуватися?
Пляма свiтла ковзнула по засипанiй пилом i трухою пiдлозi, пробiгши по стiнi…
– Ану пiдсвiти… – попросив Тiм.
На великому плакатi колись була надрукована реклама. Основа була паперова, тому i збереглася, фарби проглядалися погано – пiдвал вiдволожився, але зображення вгадувалося – де контурами, а де тiнню…
– Так, – сказав Книжник серйозним голосом. – Вiд телефонного номера, звичайно, користi мало. А ось адреса… Адреса нам може стати в нагодi.
– Що це? – з подивом запитала Бiлка з темряви.
– Наш шанс перебратися на той бiк, – вiдповiв Тiм. – Без усякого моста.
* * *
Додо пiдняв по тривозi два загони варти.
П’ятеро хороших бiгунiв повиннi були вирушити на пiвнiч, туди, де спостерiгачi засiкли зграi потривожених птахiв. Їм належало в разi чого викликати допомогу ракетами. А повний десяток чистильникiв iз двома кулеметниками для прикриття призначався для рейду на захiд.
Третiй загiн варти в повнiй бойовiй готовностi залишався на мiсцi, чекаючи сигналу вiд спостерiгачiв, щоб вирушити або на пiвнiч, або на захiд, залежно вiд обставин.
Сам Додо збирався очолити важкоозброений десяток, вiн нюхом чув на заходi серйозну заваруху.
Коли загони висунулися до ворiт, з’явилася Айша. Вона була вдягнена по-похiдному, з автоматом через плече, i вела за вуздечку одного з меринiв. Коней фармерiв у Сiтi не продавали, купити можна було лише мерина або мула, та й то неймовiрно дорого, за зброю або вибухiвку. Вибухiвку доводилося вимiнювати в Таунi, там ii витоплювали зi снарядiв, що залишилися на артилерiйських складах. Загалом кожен мерин або мул обходився Сiтi в таку кiлькiсть нiштякiв, що i пiдрахувати було страшно. Але у Айшi був свiй мерин, iй годилося мати найкраще.
– Живи вiчно, Айшо! – сказав Додо, схиляючись перед жрицею.
– І тобi довгого життя, Додо!
Айша пiдбадьорливо торкнулася його руки, i гiгант почервонiв вiд збентеження.
«Треба буде запросити його до себе, – подумала вона, ховаючи глузливу посмiшку, – а то вiн скоро почне непритомнiти при моiй появi».
Додо був хороший. Дуже гарний. Може, тому Айшi подобалося мучити його, то наближаючи до себе, то вiддаляючи.
– Я вирiшила розвiятися зранку, – повiдомила жриця, легко, майже не торкнувшись стремена, скочивши в сiдло. – Ти не заперечуеш?
Начебто вiн мiг заперечувати!
– Там може бути небезпечно, Айшо, – пробубонiв Додо.
Бронежилет був йому дещо замалий.
– Я знаю, – вiдгукнулася жриця. – Саме тому i iду з тобою, Додо! Ти ж захистиш мене в разi чого?
Додо ледь чутно загарчав, прикладаючи руку до серця.
– От i добре, – посмiхнулася Айша, рухаючи мерина з мiсця. – Веди нас, вiдважний Додо, веди нас!
* * *
Знайти будинок за адресою в мiстi, де вiсiмдесят рокiв немае адрес – завдання непросте. Допомiг атлас Книжника, в якому була схематична карта Сiтi. Шукана вулиця Рiвер-роад на нiй була, а от будинку з номером 1448 не було.
– Ми ось тут, – сказав Книжник, тицьнувши пальцем у карту. – Нам ось сюди. Тут промзона, склади… У будь-якому випадку це близько до рiчки, так що по дорозi.
Конi йшли кроком, небо все рожевiшало, i на ньому свiтанок уже малював хмари.
– Буде жарко, – Бiлка подивилася вгору i Друг, скориставшись моментом, вискочив з каптура i теж дивився на небо, сидячи на ii плечi.
Над ними вже кружляли мартлети, що вийшли на ранкове полювання, i ковзали на кривих крилах у потоках повiтря, вишукуючи здобич.
Деякий час вони iхали мовчки, поглядаючи на всi боки. Трава i мох, якими рясно поросли тутешнi мостовi, скрадували тупiт копит, тому пересувалися вершники практично безшумно i досить швидко. І коли сонце з’явилося крiзь оброслi плющем будинки просто перед ними, Бiлка i Книжник перебували бiльш нiж за три милi вiд мiсця, де ночували.
Житловi будинки скiнчилися, вони в’iхали в промзону.
Тут тяглися до рiчки довгi кишки колишнiх вергаузiв, залишки якихось невеликих заводiв, за якими вже неможливо було визначити, що саме тут вироблялося, незрозумiлi рванi трубопроводи з темного старого тонкого металу висiли шматками на вiадуках зi старого каменю – залишки труб ковалiв не цiкавили: цей метал не кувався, у тиглях – горiв.
Пташнi стало в рази менше, зате шум рiчки тепер вчувався чiтко, i в повiтрi з’явилися грацiознi iгрети, якi заходили на посадку в бiк сонця. На кiлькох дивом уцiлiлих стовпах виднiлися волохатi шапки гнiзд сторкiв.
Ще за п’ять хвилин ходьби вони нарештi опинилися на березi.
Рiчка текла перед ними – широка, спокiйна бiля берегiв i стрiмка, зi скипаючою пiною посерединi. Вода в нiй була чистою, прозорою, конi вiдразу почали фиркати – iм хотiлося пити.
Колись рiчка була набагато ширшою, але греблi давно звалилися, i тепер потiк повернувся в початкове русло, як було до людини. По берегах височiли залишки пiрсiв, частина яких давно обсипалася з рiзних причин, лежали остови величезних рiчкових човнiв, що служили для перевезення вантажiв…
Книжник спробував пригадати слово, яким цi човни колись називалися, але не згадав.
Рiвер-роад, якщо дивитися по картi, тут не закiнчувалася, а вигиналася i бiгла далi вздовж рiчки, i втiкачi поiхали по нiй на пiвнiч.
– Марно, – сказала Бiлка через пiвгодини пошукiв. – Я i допомогти тобi не можу до пуття. Що шукати? Як це мае виглядати…
– Як склад на березi… Ангар. Схожий на цей… – Книжник тицьнув рукою в перекошену будiвлю, схожу на половинку труби, що стояла вiддалiк праворуч. – Можливо, бiльший?
– І все? – здивувалася Бiлка.
– Поруч повинен бути пiрс… Щось на зразок цього. У них був вихiд на рiчку.
Вiн знову показав рукою – цього разу Бiлка роздивилася серед густих заростей прибережного чагарника довгий бетонний майданчик, що йшов вiд берега до води. Майданчик спирався на палi. Частина з них уже перетворилася на розсипанi шматки, з яких стирчав iржавий товстий дрiт. Уся конструкцiя нагадувала величезну мертву мокрицю або багатонiжку.
– Хрiнове мiсце, – сказала Бiлка, чомусь щулячись. Їй стало незатишно, немов хтось дивився на них через цей частокiл напiвзруйнованих паль. Хтось дуже злий i кровожерливий. – Зручне для засiдки.
– Навряд чи тут хто живе, – похитав головою Книжник. – Звiрини мае бути повно, це так… А для людей… Тут усе закинуто, Бiлко, i свiжих слiдiв не видно. Уявляеш, у Сiтi жили майже двiстi тисяч челiв. А нинi?
Дiвчина знизала плечима.
– Не знаю. Тисяча. Може двi. У Таунi, якщо вiрити Шаману, утричi бiльше.
– У Таунi, – у голосi Книжника чувся вiдвертий смуток, – жив майже мiльйон челiв, Бiлко.
– Я все одно не вмiю рахувати до таких чисел. Пiвруки – це п’ять. Рука – десять. Сто – це десять рук. Тисяча – це сто рук. Я це розумiю. Що таке мiльйон?
– Це тисяча тисяч.
– Стiльки не бувае…
– Тепер не бувае, – погодився Тiм. – Тепер багато чого не бувае i вже не буде.
– Пiшли звiдси, – Бiлка знову зiщулилась. – Погане мiсце. У мене неприемне передчуття.
– Розумiеш, Бiлко, тут безглуздо чекати засiдки: вороги не можуть бути скрiзь – iх занадто мало на таке величезне мiсто, не можна контролювати всi околицi такою кiлькiстю людей. А Таун iще бiльший! Скiльки мисливцiв знадобиться, щоб його прочесати? А зробити облаву? Так що про засiдки не думай: вони можуть вистежити нас, i то спочатку треба нас знайти…
– Знайти нас нескладно, ми йдемо до мосту – це единий шлях на той бiк.
– Вiн не единий, – твердо сказав Книжник, рушаючи з мiсця. – Ми знайдемо iнший спосiб дiстатися до Тауна, а там зловити нас стане ще складнiше. Давай-но звернемо сюди…
Вузький провулок мiж двома вергаузами грунтовно зарiс, але не деревами, а тонкою молодою лозою. Трохи далi рiчка розлилася, берег пiдмило, i залишки зламаних бетонних плит козирком нависали над водою, що котилася на пiвдень.
– До краю не пiдходь, – попередила Бiлка. – Мiсце вiдкрите. Помiтять.
Книжник похитав головою, але про всяк випадок пригнувся.
– Не помiтять, очерет заважае.
– Ближче не вийде.
– А ближче нам i не треба… Дивись!
Вiн показав рукою на низький, загиджений птахами з даху i до фундаменту ангар за триста футiв вiд них.
– Впiзнаеш?
