скачать книгу бесплатно
Бiлка дивилася.
– Слухай, ти ж нiби скаржився на те, що погано бачиш?
– Я бачу достатньо. Дивись на малюнок на стiнi. Номерiв у будинкiв тут немае скорiш за все, але це явно те, що ми шукаемо. Там напис… читай!
– Тiм, ти вчора показав менi десяток букв i хочеш, щоб я прочитала?
– Назви менi тi букви, якi запам’ятала…
Бiлка вихопила серед вицвiлих тiней знайомi з вечiрнього уроку значки i назвала iх. Їй була цiкава ця гра – з перетину паличок з’являлися звуки, i цi звуки могли скластися в слова.
– Прекрасно, – похвалив Тiм i несподiвано усмiхнувся, i Бiлка побачила, що у нього не вистачае iкла справа, але усмiшка все одно була гарною. – Усього двi помилки. Ти переплутала «b» i «d». А ось ця буква – «еф». Запам’ятала?
Вона кивнула.
– Так що ж там написано?
– Там написано, – сказав Тiм урочисто, – «Повiтряний i водний атракцiон братiв Буковскi». Та ж реклама, що i на стiнi в пiдвалi, де ми ночували. Ми його знайшли! А тепер… – вiн пiднявся на спину своеi конячки i поплескав ii мiж вух. – А тепер – поiхали, подивимося, що там у нас цiкавого всерединi…
* * *
Щоб потрапити в ангар, iм довелося чимало попрацювати. Хоча ворота не були на замку – вони виявилися зсувними, i спрямовувач, по якому iздила масивна стулка, давно пiшов у грунт. Загалом, щоб вiдкрити метровий прохiд, довелося витратити майже двадцять хвилин часу. Двадцять хвилин – це дуже багато, коли за тобою поспiшае погоня, а Бiлка була впевнена, що iх розшукують i знайдуть обов’язково – це не те, що може статися, а може i не статися, це питання часу.
Конi всередину йти вiдмовилися. Бiлка вилаялася, але тягти iх в ангар силомiць не стала – прив’язала бiля входу.
– Наглядай! – наказала вона Книжнику, а сама ковзнула в темряву за воротами, що пахла прiлим.
Щойно вона зникла з поля зору, Тiму теж стало незатишно – по спинi побiг холодок, долонi зволожились, i вiн зловив себе на думцi, що прискорено дихае.
Незнайомий пейзаж тиснув, з очеретяних заростей бiля самоi води долинали дивнi хлюпаючi звуки, i гуло пiд поривами вiтру старе дiряве залiзо стiн. Вiн перехопив зброю зручнiше, повiв стволом, вишукуючи невидиму цiль, i постарався напустити на себе максимально грiзний вигляд, але боятися вiд цього не перестав.
Тодi Книжник почав рахувати про себе – це був гарний спосiб, щоб вiдволiктися.
Вiн дорахував до шiстдесяти, коли дiвчина з’явилася бiля ворiт.
– Ну? – запитав Тiм нетерпляче. – Що там?
– Темно. Без твого лiхтарика не обiйтися. Але, схоже, тут нiкого не було…
– Чому ти так вирiшила?
– Бiля входу лежить тiло, – сказала Бiлка. – Трохи далi – друге. Точнiше не тiло, а те, що залишилося. Але ти ж знаеш… Мертвi тiла належить спалювати. Їх не чiпали. Вони лежать там, де до них прийшов Нещадний. Значить, тут нiкого не було…
– Дуже добре! – зрадiв Книжник, i Бiлка подивилася на нього з подивом.
– Це добре?
– Заходимо! – вiн зробив крок до ангара, дiстаючи з рюкзака лiхтарик. – По дорозi все поясню!
Але у величезному ангарi лiхтарик на ручному приводi виявився лише трохи ефективнiшим за банку зi свiтлячками, яку Книжник використовував у глибокому дитинствi, щоб у лiтню нiч дiйти до туалету. Довелося з пiдсобних засобiв i гнилого дрантя спорудити щось на зразок факелiв, якi жахливо чадили, але давали можливiсть бачити на десяток метрiв уперед.
Ангар виходив до рiчки другим торцем, тут теж були ворота, величезнi закритi стелажi, зарослий блiдою цвiллю i ще чимось ниткоподiбним генератор, бiльше сотнi iржавих канiстр i заправна колонка – курна, лущиться, вся в плямах корозii, але абсолютно цiла.
– Пiд нею повинна бути бочка з паливом, – сказав Тiм.
– Тiльки паливо скисло…
– У будь-якому випадку не до кiнця. – Книжник говорив упевнено, продовжуючи озиратися. – Те, що залишилося вiд палива, добре горить, а це смолоскипи. Це можна пiдiрвати, врештi-решт. Цим можна щось пiдпалити, а загасити буде важко! Загалом украй корисна штука це твое скисле пальне. У наших краях такий скарб не знайдеш удень зi свiчкою – давно все розiбрали. Нас iз тобою закидали запальничками iз запасу, а нових узяти нiде!
– Слухай, Книжнику… Я не розумiю, навiщо вождi тебе вигнали. Ти ж украй корисний чел… Усi цi премудростi звiдки?
Вiн криво посмiхнувся.
– Жартуеш! Я дармоiд! Я не вмiю полювати! Я погано бiгаю i стрiляю. Хiба може бути корисним чел, який читае i не вмiе тихо перерiзати горлянку…
Книжник став бiля стелажiв i задер голову вгору. Оброслий довгими бiлими нитками залiзний скелет високих полиць у свiтлi факела справляв моторошне враження. Чiтко вiйнуло послiдом кажанiв, якоюсь гниллю, прiлим ганчiр’ям i солодкуватим, ледь вiдчутним запахом тлiння.
– Будемо шукати тут, – повiдомив вiн.
– Що?
– Плiт. Знаеш, що таке плiт iз колод?
Бiлка фиркнула i вiдразу ж iз ii каптура пролунало обурене потьохкування Друга.
– Ну, й чудово… А цей не з колод, але теж плiт. Навiть краще.
– Книжнику, та тут усе згнило!
– Тут? – запитав вiн, змiтаючи павутину з краю полицi. – Навряд чи. Та й плоти начебто були не гумовi – нi згнити, нi пересохнути не могли. Тiльки шви перевiримо – i все.
Бiлка зморщила нiс.
– Ну, наприклад, – процiдила вона, оцiнююче оглянувши стелажi. – Припустiмо, плiт ми знайдемо. А що з кiньми робити? Коней доведеться кинути?
– Не обов’язково. Конi плавають.
– Ага. Плавають. Ми будемо не просто мiшенню! Ми будемо ду-у-уже великою мiшенню! Тiм, так нас розстрiляють iз моста, чхнути не встигнемо. Це не вихiд, це самогубство!
– А iншого варiанта все одно немае, – вiдповiв Книжник спокiйно, але Бiлка бачила, що вiн зовсiм-зовсiм неспокiйний, просто намагаеться показати iй свою крутизну. – Плiт допоможе нам переправитися на той бiк без моста – це раз. Уночi нас буде погано видно – це два, значить, стрiляти буде важко й у нас з’явиться шанс. Ага! Ану допоможи менi!
Вони насилу стягнули з однiеi з нижнiх полиць важезну сумку. Зверху посипалося смiття, стелажi хитнулися, пiд стелею зашарудiло, заклекотiло, Бiлка схопилася за автомат, у каптурi стривожено застрекотiв Друг, але тут у густiй темрявi зоряним розсипом блиснули сотнi розплющених очей.
– Кажани, – фиркнула дiвчина. – Тьху! Гидота!
– А по-трете… – сказав Книжник тремтячим голосом, – ми подумаемо над тим, щоб у жителiв Сiтi i наших друзiв iз Парку було iнше заняття на момент переправи.
– Ти злякався? – запитала Бiлка.
– Дурницi… – вiдповiв Книжник. – Мишi, хоч i з крилами! Чого iх боятися?
Вiн сiв навпочiпки, витер долонею густий шар пилу, що присипав баул, прочитав напис дрiбними буквами i задоволено кивнув.
– Терпiти iх не можу, – зiзналася Бiлка, стоячи за його спиною. – Гидота. І ще кусаються…
– Ну, якщо iх не чiпати… – повiдомив Книжник, пiдбираючи факел. – Судячи з кiлькостi лайна на пiдлозi, iх багато, i живуть вони тут багато рокiв… Це ми у них у гостях.
– Не люблю мишей.
– Ну, й добре… – незважаючи на напiвтемряву, Бiлка роздивилась, що вiн посмiхнувся. – Я iх теж… гм, гм… недолюблюю.
– Скажи вже чесно, теж боiшся!
– Гаразд… – вiдмахнувся вiн. – Нехай боюся, але не так сильно. Тут iнше…
– Що – iнше?
– Я тут подумав… Знаеш, але ж ти моя перша учениця.
– Це в якому сенсi?
– Я так нiкого i не навчив читати, хоча давав слово.
– Кому давав?
– Своему вчителю – Сухорукову. Може, пам’ятаеш його? Такий смiшний, ходив кособоко i накульгував.
– Пам’ятаю. Ми його весь час дражнили.
– Його всi дражнили. Вiн упав зi сходiв ще кiдом, щось там зламав у спинi, але вижив, тiльки рука всохла. Менi було чотири зими, йому чотирнадцять, коли вiн умовив мене вчитися.
– Сумнiваюся, що тебе довелося умовляти…
– Даремно сумнiваешся. Я погодився не вiдразу. Хотiлося iсти, ти ж знаеш… Я весь час хотiв iсти. А за читання м’ясо не давали…
– І довго вiн тебе вчив?
Тiм похитав головою.
– Недовго. Я був хорошим учнем – три мiсяцi, i я вже сам мiг навчити когось буквам.
– І не знайшов кого навчити?
Вiн кивнув.
– Не знайшов.
– Менi ти не пропонував.
– А ти б погодилася?
– Нi. Не було сенсу. За читання м’яса не давали…
– А тепер? – запитав вiн, примруживши очi.
Вона задумалася на кiлька секунд.
– Не знаю. Менi цiкаво, але… – Вона насупилася. – Це нiкому не потрiбно, Тiме. Скiльки б менi не залишилося, я вже не навчуся користуватися своiми знаннями.
– Вiдкрию тобi таемницю, Бiлко, – нiколи не знаеш, що може стати в нагодi…
– Автомат завжди кориснiший за книжку, – вiдрiзала вона.
– Не впевнений, – посмiхнувся Тiм кривувато. – Наприклад, автомат не допоможе нам переправитися на той берег. А я – допоможу.
– Ти не книжка.
– Ну, як сказати… Я багато книжок, Бiлко, багато i вiдразу. Коли нiхто не хоче з тобою дружити, коли ти не здатний полювати i не отримуеш задоволення вiд того, щоби вбивати, залишаеться багато часу на читання.
– Тут менi тебе не зрозумiти…
– Може, коли-небудь зрозумiеш, – сказав Книжник. – Так. І це беремо! – Вiн освiтив факелом ще одну сумку, таку ж велику, як перша, i вхопився за лямки з одного боку. – Зайвих знань не бувае, Бiлко. Інодi це краще, нiж автомат. Це навiть краще, нiж цiлий загiн фармерськоi кiнноти. Сподiваюся, я встигну тобi це до- вести…
Книжник навiть закректав вiд натуги.
Величезна сумка важко впала на пiдлогу.
Вiн нахилився, розглядаючи щось, що лежало в глибинi стелажа. Потiм випростався, задоволено усмiхаючись.
– Ну, ось… Ще один розв’язок задачi, – сказав вiн задоволено. – Якщо я, звичайно, зумiю його зiбрати… І це беремо. Потiм вiдкриваемо другi ворота.
– Що ти знайшов? – запитала Бiлка, з цiкавiстю розглядаючи знахiдку – в’язку тонких металевих трубок i великий рюкзак.
– Справжнiй нiштяк, Бiлко! Тобi сподобаеться!
* * *
Пiсля того як у сутiнках один iз мисливцiв зачепив сторожок i прямо перед розвiдниками в повiтря злетiли сигнальнi ракети, Бiгун зрозумiв, що зiткнення не уникнути – спостерiгачi вже визначили мiсце спрацювання пастки i доповiли жерцям про вторгнення.
Подвiйний хлопок – i в повiтрi розцвiли двi вогнянi кулi, заливаючи всю округу яскравим хiмiчним свiтлом.
Вiд несподiванки загiн кинувся врозтiч, а хтось iз переляку навiть пальнув на бiле свiтло.
– Не стрiляти! – крикнув Бiгун. – Тихо!
Ракети з шипiнням падали, залишаючи в бузковому небi тремтячi димнi слiди. На вулицю знову спустився морок.
– Тварино криворука!
