скачать книгу бесплатно
– Вiзьмеш собi дробовик Тома – вiн для твоiх умiнь пiдiйде. Автомат не чiпай.
Друг iз ii каптура дивився на Книжника блискучими намистинками-очима, але розчулення чомусь бiльше не викликав.
– Виiжджаемо за пiвгодини.
– Добре.
– Гей! – сказала вона йому в спину. – Ева жива. Я просто ii приглушила. Прочухаеться.
Тiм не обернувся.
Вiн не вiдчував нi гнiву, нi радостi. Вiн був порожнiй, як випите куряче яйце.
Книжник побачив, що праворуч вiд сходiв, за огорожею з лози, ростуть квiти. Не дикi, а дбайливо висадженi, доглянутi, скомпонованi за вiдтiнками. Справжня… клумба. Вiн згадав слово.
Клумба з квiтами.
«Тут був щасливий будинок, – подумав вiн, – а потiм прийшли ми. Нам були потрiбнi конi. І у нас е мета, яка дае нам право вбивати всiх, кого захочемо, – i поганих, i хороших».
Патрони до дробовика знайшлися в шафцi бiля входу, а сам дробовик довелося витягувати з-пiд мертвого тiла Тома. На Еву Книжник намагався не дивитися, але вона вже починала приходити в себе, стогнала i переверталася, але все ще не могла розплющити очi. Бiля неi на пiдлозi сидiли дiти.
– Усе вже сталося… – повторював про себе Тiм. – Усе вже сталося…
Книжник зачинив дверi i спустився у двiр, до конов’язi.
Вони виiхали на стежку, коли сонце вже почало пригрiвати i над травами вже на повну гули бджоли.
Для дробовика знайшлася зручна сiдельна кобура, патрони пiшли в сумку разом iз нечисленними пожитками. Вiн щосили намагався здаватися спокiйним.
Ферма залишилася позаду, за зачиненими воротами.
Деякий час вони iхали мовчки, пристосовуючись до кiнського кроку.
Книжник совався на жорсткому сiдлi, пiдводився в стременах.
– Готовий? – запитала Бiлка через деякий час.
Вiн кивнув, i тодi вона ударом колiн пустила свою кобилу легкою риссю. Кiнь Книжника потрусив за нею.
До Тауна залишалося тридцять двi милi шляху.
Роздiл п’ятий. Сiтi
Момент, коли Болота закiнчуються i починаються Пустки, пропустити не можна, тому що повiтря мiняе смак.
Вiтер, що дме зi сходу, миттево висмоктуе з нього вогкiсть iз запахом тухлятини, терпкий, з гнилизною, запах ряски i застiйноi води. Повiтря стае спочатку теплим, а потiм майже гарячим i шорстким, напевно, через квiтковий пилок, вiд якого нестерпно свербить у носi.
Бiгун чхнув, висякався в пальцi i струсив шмарклi на землю.
Перед ними простягалося море колихливих трав, низького чагарнику i самотнiх дерев. А ще з цього моря стирчали недогризки стовпiв i iх ланцюжок iшов до обрiю.
– Ось i шосе, – сказав Облом, розглядаючи околицi в пошарпаний бiнокль. – Можемо рухатися по ньому. Буде на пару миль далi, але йти зручнiше.
– І безпечнiше, – кивнув Свин.
– Бiля Тауна тобi буде зручнiше, долбоне! Особливо якщо розтяжку зачепиш! – посмiхнувся Бiгун. – Ну що там, Обломе?
– Нiчого.
– Як ти думаеш, вона нас набагато випереджае?
– На день, – упевнено сказав Облом i теж чхнув. – Як тут живуть, Нещадний допоможи! Я ж зараз здохну вiд цiеi сверблячки!
– Минеться! – Бiгун змахнув рукою, даючи сигнал мисливцям рухатися. – Не бзди, бро! Зараз звикнемо… День – це фiгня. Наздоженемо. Через Сiтi iй з ходу не проскочити…
– Через Сiтi вона якраз пройде. Мiст, ось де ми ii накриемо!
– А як ми самi пройдемо через Сiтi, чуваче? – запитав Свин. – Менi востанне там трохи дупу не вiдстрелили…
– Коли всiх вбити не можна, – знизав плечима Бiгун, – то доведеться домовлятися…
– Якщо вони захочуть iз нами домовлятися, – сказав Облом. – Ти ж знаеш, мiж нами любовi немае.
Огорожа шосе практично згнила, а що не згнило, розтягнули ковалi, тому те, що вони вже вийшли на дорогу, вiдчулося лише тодi, коли Бiгун намацав у трав’яному килимi шматок бетону.
Вiн пiдняв його. Бетон кришився в руцi i сипався крiзь пальцi колючою пiщаною крихтою.
– Розвiдники, вперед, – наказав Бiгун, i тi слухняно очолили групу.
Взагалi-то поки що можна було i не пускати iх уперед, так далеко вiд Сiтi дорогу нiколи не мiнували, але заходи не завадять. Тим бiльше, що почалося все не дуже вдало.
Бiгун згадав смак гару вчорашнього похоронного багаття i скривився. Вiн ненавидiв усi цi церемонii, виття шаманiв i те, що в такi хвилини думав про власне багаття.
Про власну смерть. І думав останнiм часом усе частiше i частiше.
Облом крокував праворуч вiд нього, Свин – злiва, тi, хто йшли позаду, закривали вождям спину пiвколом.
– Де ти бачив ракети? – запитав Облом.
Бiгун тицьнув пальцем праворуч:
– Ось там.
– Це фармер? – поцiкавився Свин.
– А хто ще? – кивнув Бiгун. – Тривога. На однiй iз ферм щось трапилося. Не дай нам Нещадний натрапити на iх загiн…
– Срати я на них хотiв, – реготав Свин i поплескав по автомату, який лежав на круглому животi. – Теж менi вояки! Вiвце…би! Нехай тiльки сунуться!
Вiн хлюпнув носом i скривився, немов сьорбнув кислоi браги.
– Ось, бл…дь, бро, чим це так смердить? Я через соплi чую – тухлятиною несе!
– Гей! – неголосно сказав Облом. – Бiгуне, дивись! Свине! Голову поверни!
Загiн зупинився.
Лiворуч вiд них над стежкою пiднiмалися залишки залiзноi конструкцii, так i не зiржавiлоi на пил за всi цi роки. На самому верху гратчастоi ферми висiли три тiла. Вiрнiше, тiла в цих мiшках вже ледь угадувалися, бо пiдвiсили iх мiнiмум пару тижнiв назад, а то i бiльше. Але недостатньо давно, щоб плоть згнила остаточно i тi впали на землю.
Зi своеi вечерi знехотя знялися двi великi ворони i зграя дрiбних пташок, схожих на синиць.
– Опа-жопа! – сказав Свин i чмокнув пухкими губами. – Пацани iз Сiтi висять! Точно кажу!
– Або з Тауна, – заперечив Облом.
– Не, Таун – це фiгня! – похитав головою Свин. – Дивись. Бачиш клапоть шкiри на плечi у того, що нижче висить? Зелене тату! У пацанiв iз Тауна зеленим зашкваритися можна! Тiльки синiй або червоний! Або – разом!
Коли справа стосувалася спостережливостi i розплутування слiдiв, Свин зовсiм не виглядав дурнем. Бiгун не переставав дивуватися тому, наскiльки товстун швидко метикуе в таких ситуацiях.
– Ось це, Свине, фармери, – пояснив Облом. – Їх робота. А чели iз Сiтi вважали себе крутими. Сiчеш?
– Лохи, – презирливо пирхнув Свин i сплюнув пiд ноги.
– Точно, лохи, – хмикнув Бiгун. – Ти, Свине, крутiший, нема питань… Просто ти з фармерами не воював, i не треба нам iз ними воювати. Де ми, а де фармери? З ними краще торгувати…
– Як ти думаеш, – звернувся вiн до Облома. – Це межа?
– Нi-i, це точно не межа. До кордону миль двадцять тупати.
– То якого вони тут iх повiсили?
– Де зловили, там i повiсили. Слухай, давай-но звiдси швидше… Якщо у них тут шо сталося…
Загiн прискорив крок, iдучи вiд повiшених челiв.
– Може, – сказав Облом через деякий час, – це вона?
– Що вона? – перепитав Бiгун.
Такий швидкий ритм руху подобався йому куди бiльше розмiреного похiдного кроку. Вiн рiвно дихав, натренованi ноги легко несли його над старим шосе. А ось Свин явно не любив такого рiвного бiгу i з незадоволеною фiзiономiею витирав iз чола рясний пiт.
Облом легко тримав темп, але Бiгун знав, що це ненадовго – занадто великим челом був Облом, занадто важким. Значить, через пiвмилi треба буде перейти на крок, щоб усi вiдпочили, а потiм знову милю бiгом.
– Може, це вона щось зробила фармерам? – припустив Облом. – Ти ж знаеш, вона вiдморожена. І за часом пiдходить. Ракети ми бачили вранцi, а вона випереджае нас точно на день шляху!
– Ну, тодi проблеми з фармерами будуть не у неi, – сказав Бiгун похмуро. – А у нас. Вона з нашого племенi…
– Що ти гониш! – видихнув Свин. – Вона давно не наша!
– Вона з нашого племенi, – повторив Бiгун, не збиваючись iз кроку. – І якщо у неi проблеми з фармерами, то нам потрiбно термiново забратися з iхньоi землi!
Дорога повернула, викручуючись широкою дугою через два пологi пагорби, i загiн минув дорожнiй стовпчик iз проржавiлою i облiзлою табличкою. На нiй можна було розрiзнити цифри 32.
* * *
– Десь тут межа, – повiдомила Бiлка, озираючись на всi боки.
Книжник мовчав.
Вiн практично не мовив жодного слова вiдтодi, як вони рушили в путь. Їхав мовчки, пристосовуючись до ритму кiнного кроку, i навiть примудрився подрiмати в сiдлi, дивом не впавши.
Незважаючи на те, що вечори вже радували прохолодою, удень сонце свiтило зовсiм по-лiтньому. Бiлка вiд спеки не страждала, вона навiть любила ii, але через неi над безкраiм морем зеленi, яке заливало Пустки вiд обрiю i до обрiю, лiтали тисячi комах, i коням довелося несолодко. Подекуди на боках i в паху тварин вiд укусiв численних хорсфлаiв з’явилися кривавi патьоки. Конi нервували, вiдмахувалися хвостами, але комахи жалили i жалили, iнодi попутно намагаючись спробувати i людську плоть. Рятував одяг: вiд обличчя хорсфлаiв Бiлцi доводилося ганяти вручну. А ось Книжника кусючi комахи майже не чiпали, навколо вилися, але чомусь не гризли.
Звичайно, набагато безпечнiше було б iхати тiльки по старiй дорозi, але зруйнований гайвей петляв, наслiдуючи рельеф, i тодi Бiлка зрiзала шлях, пускаючи коней просто через пологi височини.
Кiлька разiв на шляху траплялися жовтi лисини мертвоi трави, i тодi Бiлка направляла свою кобилку в обхiд.
Це були поганi мiсця, де недавно випав смертоносний дощ. Такi дощi приносив iнодi пiвденний вiтер, нехай забере його Нещадний, i добре, що цей вiтер дув нечасто. Вiд падаючоi з неба смертi ставали жовтими й опадали дерева, а з челiв, якi потрапили пiд таку зливу, злазила шкiра.
Зате бiля таких лисин комах було менше, нiж усюди, i можна було зiтхнути з полегшенням, без ризику проковтнути якогось лiтаючого жучка.
Вдень вони зробили короткий привал у невеликому гайку, який Бiлка пам’ятала з минулих своiх набiгiв. Тут iз землi сочилася вода, збираючись мiж перекрученим корiнням старого низькорослого деревця. Вода чиста i прохолодна – можна було i попити самим, i набрати фляги, i напоiти коней.
Їли мовчки.
Приготованi Евою в дорогу харчi були смачнi, хоча викликали не найкращi спогади.
Конi досить сильно постраждали вiд комах, але дали дiвчинi оглянути болючi мiсця.
– Вони пiдуть за нами, – сказала Бiлка Тiму неголосно, змащуючи укуси лiкувальноi маззю. – Ти бачив сигнальнi ракети?
Книжник не вiдповiв.
– Ну, як хочеш… Доведеться iхати швидше, так що не спи в сiдлi. До вечора ми повиннi перетнути кордон. Навiть якщо вони органiзовують погоню, то на землi Сiтi навряд чи пiдуть.
Книжник мовчки полiз у сiдло.
– Ти так i мовчатимеш?
– Я не хочу з тобою розмовляти.
– Ти дурень? – запитала Бiлка, дивлячись на нього знизу вгору. – Ти розумiеш, що без коней ми б не пройшли i третини цiеi вiдстанi? Тобi не терпиться здохнути?
Книжник поплескав коня по шиi i, примружившись, подивився в небо.
– Поiхали, Бiлко. Нема про що сперечатися.
Дiвчина залетiла в сiдло одним стрибком, не торкнувшись стремен.
