скачать книгу бесплатно
– Щось опускали вниз?
– Так.
– Куди пiшли?
– Ще не знаю, Бiгуне. Я вiдправив Кислого i Кулю шукати слiди.
– Вони можуть досi бути нагорi?
Чел хмикнув.
– Ти б став чекати нашого приходу, Бiгуне?
– Я би не став. Але потрiбно перевiрити будинок, Спритний.
– Добре, вождю.
Спритний повернувся, щоб пiти, але Бiгун притримав його за плече.
– Послухай, бро, не ходи туди сам. Не треба. Вiдправ туди найповiльнiшого…
– Добре, вождю…
Але Бiгун не зняв руку з плеча Спритного.
– Або найдурнiшого…
– Добре, вождю.
– Або найнеслухнянiшого, – сказав Бiгун, ослаблюючи хватку. – Того, хто тобi не потрiбен. Учора загинув Нога, бро…
– Я знаю.
– Ми всi сумуемо, Спритний, але Закон е Закон. І вiн каже – вождiв мае бути четверо. Ти розумiеш, про що я?
– Так, Бiгуне.
– Добре, iди.
Спритний бiгом повернувся до челiв – iх було п’ятнадцять добровольцiв. Узяти з собою бiльше вождi не наважувались, щоб не залишити плем’я беззахисним. Незабаром вiд загону мисливцiв вiдокремився невисокий кремезний чел i полiз на вербу.
– Вiн вибрав Сумного, – сказав Бiгун, звертаючись до вождiв. – Непоганий вибiр. Вiн не дурень, цей Спритний…
Сумний швидко злетiв по стовбуру до того мiсця, де вiд нього розходилися товстi гiлки крони, i зник iз поля зору.
Ще через хвилину вiн з усiма пересторогами пiдняв стволом автомата кришку люка, що вiв до будинку Бiлки, i крiзь утворену вузьку щiлину оглянув нутрощi «гнiзда». Вiн не мiг бачити зелений гнутий брусок «клеймора», прикрiпленого над прорiзом до стелi, а навколо люка все було чисто. І тодi Сумний вiдкрив кришку…
Рiзкий i гучний хлопок розiрвав ранкову тишу. Мисливцi миттево впали в траву, вождi метнулися за напiвгнилий стовбур поваленого дерева, що лежав поруч. Але вибухiв бiльше не було. Просто щось важке хлюпнуло, вдарилося об гiлки i звалилося на землю бiля верби.
«Клеймор» – мiна спрямованоi дii, i Бiлка розташувала ii так, що потiк забiйних елементiв вдарив точно в отвiр, змiтаючи все на шляху. Те, що впало на землю, уже мало нагадувало Сумного.
– Ну от, – сказав Бiгун, обтрушуючи колiна. – На одного претендента на мiсце в нашiй теплiй компанii стало менше…
У цей момент крона верби спалахнула бiлим вогнем i вибухова хвиля розкидала все навколо.
Будинок Бiлки рвонув повнiстю.
* * *
Бiлка почула вибух – над водою навiть слабкий звук розноситься на багато миль, а цей гуркiт був дуже сильний – i посмiхнулася. Над берегом, до якого вже було бiльше милi, устав димно-вогненний стовп.
Книжник спав, поклавши голову на якийсь речовий мiшок, i вiд цього гуркоту тiльки заворушився, очi його пiд повiками заходили туди-сюди, але вiн зiтхнув i знову затих. Обшарпаний i пом’ятий нiс «дюральки» розтинав зелений килим водоростей.
Коли човен вискочив iз «зеленки» на дiлянку чистоi води, шурхiт уздовж бортiв змiнився дзюрчанням. Тут глибина явно виросла, жердина перестала дiставати дна, i залишок шляху до нового покривала з ряски човен рухався за iнерцiею. Попереду височiв острiвець, порослий очеретом та якимось приземистим чагарником, судячи з усього, колючим. На однiй з гiлок, зачепившись за шипи, бовтався шматок вицвiлоi тканини. Бiлка знайшла його очима i ледь помiтно кивнула, направляючи «дюральку» в прохiд, позначений клаптем. Човен iз зусиллями протиснувся в тiсний проливчик, але далi вiн поширшав. Рiвномiрно занурюючи в воду жердину, Бiлка зрiдка пригинала голову, ухиляючись вiд гiлок. Повiтря наповнилося холодним запахом вiчноi тiнi, сiрководневим смородом i гудiнням – навколо втiкачiв закружляли комарi.
Вiд дзижчання i укусiв комах прокинувся Книжник. Вiн пiдвiвся на лiктi, вдивляючись у темну воду за бортом. Вона була прозора, i знизу, вiд невидимого дна до поверхнi, пiднiмалися красивi круглi бульбашки.
– Не здумай опускати руку за борт, – попередила Бiлка неголосно. – І не дивись, не треба…
– Куди?
– У воду не дивись, – повторила вона.
Книжник не встиг вiдвести погляд, як перед ним, пiд самою поверхнею прослизнула людська рука. Кисть iз тонкими пальцями, тендiтне зап’ястя, передплiччя, огорнуте тканиною…
Тiм вiдсахнувся, пiдвiвся, дивлячись за корму, знову подивився в воду бiля борту…
Із-пiд темноi води на нього дивилося людське обличчя. Обличчя староi жiнки. Практично неторкане, тiльки частина верхньоi губи i крила носа були обгризенi, що надавало в цiлому правильному овалу дивну асиметричнiсть. І в очах староi не було нi бiлкiв, нi райдужноi оболонки – хлюпала в очницях глянцева пiтьма, немов туди налили чорнила.
Книжник не застогнав – захрипiв i iнстинктивно спробував забитися в нiс човна, дригаючи ногами i дряпаючи нiгтями метал.
Човен плив над тiлами мертвих, i жердина Бiлки турбувала iх вiчний сон, змушувала ворочатися на своему мулистому ложi. То там, то тут iз-пiд води показувалися то кисть, то колiно, то спина, то голова потопельника – показувалися i знову ховалися в розвированiй сiрководневими бульбашками глибинi.
– Тут тiльки мертвi, Книжнику…
У голосi Бiлки практично не було емоцiй – нi болю, нi страху, нi спiвчуття. Вона констатувала факт.
– Мертвих нема чого боятися. Боятися треба живих.
Вона замовкла, а човен вийшов iз протоки мiж острiвцями на вiдкритий простiр, i зверху на втiкачiв обрушилося осiнне сонце, яке вже набрало силу.
– Не дивися, – повторила вона, налягаючи на жердину. – Нам уже недалеко.
Там, де човен покинув заростi, на поверхнi з’явилося тiло.
Труп повiльно перевернувся, немов перевертався сплячий, завмер, показуючи небу коричневе обличчя мумii, i почав тонути. Вiн занурювався зовсiм беззвучно, Книжник чув тiльки свое хрипке дихання з присвистом i як падають у воду краплi, що стiкали з жердини Бiлки.
В мiру того як «дюралька» вiддалялася, тiло ховалося з поля зору Тiма, i врештi-решт вiн змiг вiдвести погляд вiд огидного i водночас неповторного виду болотноi мумii.
Але це було ще не все. Водоростi за декiлька метрiв вiд човна захиталися, немов пiд густою зеленою пiною кiлька разiв зiтхнув якийсь велетень, а потiм на водi виник бурун – водяний горб на поверхнi болота. Горб рухався стрiмко, викреслюючи на чорнiй глянцевiй поверхнi вимоiни траекторiю. Вода в мiсцi зникнення трупа скипiла пiною, в якiй важко було щось розгледiти, виром – потужним, швидким, – i в цьому вирi на якiсь частки секунди Книжник, пiдвiвшись вiд жаху, розгледiв плямистий глянцевий бiк, що переливався барвами вiд сiро-сталевого до бордового.
Над поверхнею пролунав непередаваний клекiт, що переходив у низьке, майже на межi чутного шипiння, такого огидного, що Тiм мимоволi закрив вуха руками i згорнувся калачиком на днi човна.
Бiлка продовжувала монотонно штовхати човен. Вона не обернулася на звук, тiльки повела плечима, як нiби iй на мить стало холодно.
– Ти… ти… Ти бачила? – видавив Книжник, показуючи iй за спину тремтячою рукою.
– Це снейк, невеликий, – сказала вона спокiйно. – Їх тут багато. Попався б великий, довелося б вiдбиватися гранатами. Великий може човен iзжерти.
Книжник спробував проковтнути згуслу слину i не змiг. Йому було важко уявити снейка, здатного зжерти «дюральку».
– Чому вони нiколи не нападають на Парк? Вони ж поруч?
– У болотi для них iжi на багато рокiв, а без води вони здохнуть за пару годин.
– І як ти жила поруч iз цим?
– А як ти жив поруч iз цими? – вона махнула рукою туди, де над деревами все ще клубочився дим. – Бути твариною здорово, так, Книжнику? Народжувати виродкiв вiд вождiв – це кльово, Книжнику? Та менi поруч iз мертвими i снейками було краще, нiж iз вами!
Риси обличчя ii загострилися, стали ще рiзкiшими, волосся в променях сонця, що сходить, горiло яскравим рудим вогнем, очi гнiвно виблискували.
– Вижити можна тiльки разом, – промимрив Книжник завченi з дитинства фрази Закону. – Так вирiшив Нещадний…
Бiлка дивилася на нього так, що йому захотiлося провалитися крiзь дно човна.
Раптово обличчя ii пом’якшало.
– Нещадний, – передражнила вона Тiма. – Я чотири роки живу сама, Книжнику. Подивись на мене! Я жива! Я не розсовую ноги перед хтивим Свином! Я не виношую цуценят для того, щоб вони служили вождям! Могло б бути зовсiм по-iншому, Книжнику! Могло б бути зовсiм по-iншому! Жити разом – це не означае бути твариною у сильних! Ти ж читаеш книжки! Ти ж знаеш, що люди не завжди жили так!
– Ранiше не було Нещадного!
– У кожного часу свiй Нещадний! – вiдрiзала вона. – І у кожного часу е тi, хто згоден так жити! Тому я i прийшла за тобою, Книжнику… Коли щось i може змiнити Закон, то це вiдхiд Нещадного. І я готова здохнути, якщо здохне вiн…
Роздiл четвертий. Пустки
Загiн мисливцiв був неабияк пошматований вибухом. Двох челiв поранило осколками, а одного так гепнуло вибуховою хвилею об дерево, що вiн оглух i у вiдповiдь на запитання тiльки мотав головою, витираючи кров, що сочилася з вух.
Вождi не постраждали, i Спритний iз компанiею особливо не постраждали, але поранених i контуженого довелося вiдправити додому, що скоротило групу переслiдування. Те, що залишилося вiд Сумного, поховали тут, на березi, заваливши неглибоку яму стовбурами дерев, що впали, щоб хоч якось ускладнити роботу падальникiв.
Вирити справжню могилу не змогли – на глибинi пiвтора фута заглиблення заповнювалося коричневою рiдиною з гострим запахом: Болото висовувало своi щупальцi на берег.
Замiсть Шамана останне слово покiйному сказав Спритний.
Слово вийшло коротким. Спритний не був оратором, та й говорити було нiчого – Нещадний отримав Сумного на два роки ранiше, нiж було потрiбно. Сумного це вже не могло засмутити, Нещадного мало радувати.
Потiм загiн виступив у дорогу.
Рiшення ухвалювали вождi, швидше за натхненням, нiж за тверезим розрахунком. Думки були лиш у Бiгуна, його варiант i прийняли до дii.
Берегiв Болота нiхто до пуття не знав, тож його, певна рiч, треба обiйти або праворуч, або лiворуч. Вибрали обхiд справа, просто тому, що справа було ближче до Сiтi – руiн невеликого мiста, що знаходилося поруч iз Парком.
Для Паркового племенi Болота завжди були табу.
На схiд не ходили нi розвiдники, нi мисливцi. Мисливськi угiддя сягали пiвденнiше, на пiвнiчний схiд, через пустки, чели ходили в набiги на Сiтi, з племенем якого Парк завжди воював.
Пiд час набiгiв чели захоплювали нових герл, намагалися знайти щось корисне в будинках у Даунтаунi i втекти до себе живими.
У вiдповiдь плем’я Сiтi теж робило набiги на Парк, захоплюючи герл i бебикiв. Інодi племена знаходили мiж собою спiльну мову i шукали спiльного ворога, але частiше змагалися.
Бiгун був упевнений, що Бiлка i Книжник не зможуть пройти повз Сiтi, тому що за Сiтi знаходився Таун, а единий мiст, який уцiлiв i за яким можна було переправитися через рiчку, якраз i з’еднував Сiтi з Тауном. Таун був для Паркового племенi Кiнцем Свiту на сходi – далi просунутися не вдалося!
Сюди чели Паркового племенi робили набiги кiлька разiв, i про цi славнi перемоги складалися пiснi, якi герли спiвали бебикам перед сном. Таун повнився здобиччю. За певних навичок i удачi тут можна було знайти все! Десятки магазинiв зi зброею, iнвентарем, аптеки i просто величезнi супермаркети з рiзного роду нiштяками, якi цiнувалися надзвичайно. Можна було шукати магазин або просто грабувати квартири – в них чели знаходили безлiч корисних речей. Мiльйони квартир у стрiмко старiючих будинках-вежах зi скарбами, тiльки ось дiстатися до них стало згодом дуже важким завданням.
Племена, що населяли мiсто (а таких племен утворилося кiлька, адже Таун – дуже великий!), були обережними i лютими i ретельно охороняли своi угiддя, незважаючи на те, що скарбiв, розкиданих по мiсту, вистачило б усiм. Тутешнi чели екiпiрувалися краще за всiх, i про багатство мешканцiв Тауна серед жителiв околиць ходили легенди.
Для набiгiв на Таун Парковi кiлька разiв об’еднувалися з племенем Сiтi й поверталися з багатою здобиччю, але потiм племена Тауна почали спiльно мiнувати Мейн-Бридж, пiдходи до мосту прострiлювали снайпери, i влаштовувати набiги стало занадто складним завданням. Тепер у Таун треба було проникати хитрiстю, просочуватися ночами через мiннi загородження, i навiть подолавши перший рубiж оборони мiста, розслаблятися не доводилося: кожну хвилину можна було чекати або пострiлу в спину з-за рогу, або вибуху пiд ногами, або полону.
У будь-якому випадку, рухаючись на схiд, Бiлка з напарником мали опинитися у Мейн-Бриджi, iнакше iм рiчки не перетнути, а значить, вони обов’язково виявляться мiж двома вогнями: челами Сiтi i челами Тауна.
«Головне – не запiзнитися, – подумав Бiгун, крокуючи вiдразу за авангардом загону, – i постаратися перехопити iх на територii Сiтi».
Нинi у взаеминах iз племенем Сiтi настав не найкращий перiод, але Бiгун був впевнений, що домовиться з ними про тимчасове перемир’я для затримання втiкачiв. Як укласти союз, не кажучи правди про втiкачiв, Бiгун поки не знав, але не мав сумнiву, що що-небудь придумае.
* * *
Човен вирiшили на водi не залишати. Поодинцi б Бiлка його на берег не витягла, а вдвох подужали. Вiдтягли до найближчого чагарника, замаскували, пройшлися, замiтаючи слiди, але абсолютно замести борозну, залишену днищем на вологому грунтi, не вдалося.
Потiм почалося найважче, бо ж тягнути на власному горбу вантаж близько ста фунтiв – це складнiше, нiж разом iз цим вантажем плисти в човнi, хоч i по страшному i небезпечному Болоту.
Через пiвмилi такоi ходьби Книжник вiдчув наполегливе бажання застрелитися. Або здатися в полон, що було гiрше, нiж застрелитися. Взагалi хотiлося померти, бо тягти рюкзак, який важив не менше, нiж ти сам, здавалося неможливим: на кожному кроцi Тiма водило з боку в бiк, i вiн не йшов – тягся слiдом за Бiлкою, невпевнено переставляючи обважнiлi ватянi ноги.
Дiвчина теж зменшила хiд, згинаючись пiд вагою ношi. Стало зрозумiло, що з таким вантажем iм далеко не пiти, але викинути хоч щось було шкода. За день вони пройшли шiсть миль iз трьома привалами, i це при тому, що стежка, по якiй вони пересувалися, могла вважатися прогулянковою.
До заходу, коли сонце вже наполовину сховалося за горизонтом i перестало пригрiвати потилицi, вони вийшли до староi дороги. Колишне чотирирядне шосе вилося серед полiв, зливаючись iз густим зеленим килимом, що вкривав округу скiльки сягало око. Подекуди в цьому килимi вже проскакували жовтуватi вiдтiнки початку осенi, подекуди виднiлися вигорiлi пiд лiтньою спекою прогалини пожухлоi трави, тiльки бетону було практично не видно, i гайвей вгадувався по залишках огорожi та у перекошених остовах стовпiв освiтлення, що досi стирчали на роздiловiй.
Незважаючи на дику втому, Книжник не полiнувався вiдкрити атлас i звiритися з картою. Це довелося робити по стовпчику на узбiччi з ледь прочитуваними цифрами «32» на згнилiй майже до прозоростi табличцi.
– До Тауна 32 милi, – повiдомив вiн Бiлцi.
Вона кивнула.
– Чого кульгаеш?
– Ногу розтер…
– Покажи.
Коли вранцi Бiлка дозволила йому помитися в ковбаньках iз чистою водою неподалiк вiд Болота, Книжник заодно помив своi бувалi черевики i взув iх на босу ногу – шкарпетки пiсля ванни з фекалiй довелося викинути. Отож, праву ногу вiн грунтовно розтер.
