banner banner banner
Кращий вік для смерті
Кращий вік для смерті
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Кращий вік для смерті

скачать книгу бесплатно


Книжник повалився на землю, боляче забив стегно, але зразу ж встав похитуючись.

Плем’я дивилося на нього з-за спин вождiв, кiди продовжували кривлятися, герли плювали в його сторону, чели робили непристойнi жести.

Зрештою Облом пiдняв руку, i всi замовкли.

– Ти бiльше не наша плоть i кров… – промовив вiн формулу вигнання. – Ти – не з нашого Племенi. Ти – чужинець. Кожен може вбити тебе, якщо побачить у Парку, i вiн не буде покараний. Ти бiльше не iси з нами. Ти бiльше не п’еш iз нами. Твiй будинок не тут. Іди геть i здохни першим!

Книжник хотiв повернути Облому прокляття, але голос йому не пiдкорився, i вiн лише щось прогарчав – так кашляе розсерджена лисиця.

Нога у вiдповiдь показав йому середнiй палець, заiржав i зник у натовпi. За ним подався Облом, i за кiлька хвилин бiля зруйнованоi огорожi нiкого вже не було.

Тiм залишився один.

Вiн був неозброений, хоча з його талантами зброя годилася скорiше для самозаспокоення, легко одягнений, позбавлений елементарного, i що найголовнiше – там, за парканом, залишилися його книжки, якi тепер зовсiм не його.

Сонце падало за зелену стiну лiсу, насувалася нiч – скоро Паркове плем’я зайде в будинки, щоби спати в безпецi й теплi. Кожен знайде собi нору – i люди, i звiрi. А йому треба пережити години темряви в хащi, яка лякала до смертi. Без надii на порятунок i притулок.

Тiм зробив крок, другий, ноги його пiдкосилися, вiн сiв у густу, вже трохи пожовклу траву i заплакав, немов бебик.

Сльози пропалювали бруднi дорiжки на його щоках, Книжник iх не витирав.

– Здохни першим! – крикнув вiн у сторону Парку. – Здохни першим, тварюко!

На цей раз голос прорiзався, але той, кого вiн прокляв, не чув цього. Тiм оскаженiло забив кулаками по землi, здираючи кiсточки.

– Ненавиджу! Ненавиджу!

– Годi кричати!

Голос пролунав прямо за його спиною, буквально над вухом, i Книжник, похолонувши, звалився на бiк, намагаючись намацати бодай якусь гiлляку, але такоi пiд рукою не трапилося.

Тiм, повернувши шию, усе-таки розгледiв того, хто говорив.

Бiлка, напевно, зiстрибнула з дерева, поруч iз яким Книжника кинули Облом iз Ногою. Абсолютно безшумно – жодного звуку, навiть гiлка не хруснула, поки вона не з’явилася у Тiма за спиною. Привид, Нещадний ii забери!

Вона була одягнена так само, як уранцi, тiльки без куртки – рванi й зашитi абияк джинси, чорний худi, добротнi високi черевики на рубчастiй пiдошвi, пiстолет у вiдкритiй кобурi на поясi й уже знайомий Книжнику зачохлений нiж на стегнi.

І ще на плечi у неi так само, як уранцi, сидiв i недоброзичливо дивився рудий гризун. Єдиною вiдмiннiстю в екiпiровцi був короткий автомат на брезентовому ременi – видно, що доглянутий, майже новий.

– Заспокоiвся? – запитала вона без тiнi дружелюбностi в голосi. – Добре. Тобi мене боятися не треба. Тобi iх боятися треба.

– Що тобi треба, Бiлко?

– Я прийшла з тобою поговорити…

– Зi мною? – вичавив iз себе Книжник. – Про що?

– Я хочу почути, як обдурити Нещадного, – сказала Бiлка, уважно дивлячись Книжнику в очi. – Якщо ти не набрехав i його справдi можна обдурити…

Роздiл другий. Крадiжка

Будь-яке уявлення про те, де вони знаходяться, Книжник утратив уже на п’ятiй хвилинi шляху. Начебто далеко вiдiйти за такий короткий час було неможливо, i деякi мiсця здавалися йому знайомими, але Бiлка змiнювала стежку, i Тiм знову нiчого не впiзнавав.

Одного разу вони пройшли пiд старою залiзницею – тут лежала бетонна труба, така величезна, що можна було йти, навiть не нагинаючись. Пiд ногами заплюскотiла вода, запахло несподiвано добре – не цвiллю, а свiжою рiчковою зеленню, але нiякоi рiчки тут не було – Книжник мiг голову дати навiдсiч.

Найближчий струмок, де кiдам велiли ловити вертких i жирних вусанiв, знаходиться за милю вiд Парку, за пiсками i Великою каруселлю.

Іще вода була в Банцi, але пахла вона iнакше, старим болотом: за зиму i весну туди стiкало кiлька тонн, у липнi вода зацвiтала пишною салатовою пiною, i тiльки до листопада, коли на ранок Банка починала покриватися тонкою кiркою льоду, остаточно очищалася.

І ще поруч були Болота, теж не без води, але туди при доброму здоров’i нiхто не лiз, та й пахло звiдти так, що хоч бiжи i ховайся…

Болота вважалися мiсцем згубним, туди нiхто з племенi не ходив – боялися до проносу! А чого боялися, нiхто доладу пояснити не мiг. Говорили – мертвих. Але мертвi – вони мертвi i е. Чого iх боятися? Що вони можуть зробити живому? Казки для бебикiв, щоб до Болiт не бiгали, не тонули.

Але от невдача…

Ночами (i це не вигадки, Книжник, що часто не спав ночами, сам не раз чув!) над соковитими болотними травами лунало жахливе ухання, що змушувало холонути кров у жилах, i це точно кричали не оули.

А ще…

Хтось ночами ворочався в бурiй смердючiй рiдинi, i блукали помiж обдертих, вiчно мокрих стовбурiв дивнi тьмянi вогники, якi раптово спалахували зеленим. Померлих це нiяк не стосувалося, але лякало дуже.

Бiлка крокувала попереду, практично не озираючись на Книжника, i йому доводилося пiдлаштовуватися пiд ii темп, а це виявилося непросто.

Тiм ходити лiсом не вмiв, не тiльки безшумно – узагалi не вмiв, i вже через чверть години сопiв, нiби чайник над багаттям.

– Іще далеко? – прохрипiв вiн, розмазуючи на лобi гарячий пiт.

Бiлка озирнулася й похитала головою.

Їi приручений звiр уже не сидiв у каптурi худi, а бадьоро стрибав деревами обабiч стежки, чи то охороняючи господиню, чи то роздивляючись дорогу.

Виявилося, справдi недалеко, але тодi, коли Бiлка ковзнула всередину густо зарослоi плющем металевоi конструкцii, перед очима Тiма вже кружляли чорнi цятки.

За щiльною завiсою листя сутенiло i було холодно.

– Стояти! – наказала Бiлка, не пiдвищуючи голосу.

Тiм завмер, витираючи рясний пiт на обличчi.

Дiвчина опустилася на одне колiно, простягла вперед руку, немов щось намацуючи, i Книжник здогадався, що вона знiмае розтяжку.

– Ти тут живеш? – запитав вiн.

Бiлка, не озираючись, похитала головою.

– Тепер проходь.

Тiм боком прослизнув повз неi.

– Крокуй прямо.

Тепер Книжник iшов першим i уважно дивився собi пiд ноги.

– Лiворуч, – наказала Бiлка.

Вiн повернув.

– Прийшли.

Швидше за все вона зберiгала тут деякi запаси – пом’ятий металевий бiдон, кiлька ящикiв iз казна-чим.

– Сiдай.

Два рази повторювати не довелося – Тiм буквально звалився на землю.

– Дякую.

Дiвчина знизала плечима.

– Пити будеш?

– Так.

За ящиками виявилася захована кружка, вiд води з бiдона заломило зуби, але Книжник жадiбно вихлебтав половину.

– Тримай.

Частування було так собi: коржик iз якогось насiння i грубого борошна, твердий, як пiдошва, й абсолютно прiсний, але перебирати не доводилося. Тiм вiдкусив шматок i, насилу прожувавши, запив.

Бiлка сидiла на ящиках навпроти, поклавши автомат поруч, i уважно розглядала гостя.

– Назад тебе не вiзьмуть, – сказала вона нарештi.

– Знаю…

– У лiсi тобi не вижити.

Тiм спробував зобразити усмiшку, але вона вийшла кривою.

– Це теж не новина.

– Чому вони тебе не люблять?

На цей раз знизав плечима Книжник.

– Я не мисливець.

– Цього недостатньо.

– Я непотрiбний племенi.

– Звучить зрозумiлiше, – байдуже мовила Бiлка. – Дивно, що ти протримався так довго.

– Я старався.

– І нiхто не пiдняв за тебе голос?

– У мене немае друзiв.

– Окрiм книжок? – запитала Бiлка.

– Окрiм книжок.

– Єдина користь вiд книжок – ними можна топити, коли холодно, – сказала вона з тiею ж крижаною серйознiстю.

У напiвтемрявi Книжник не дуже добре бачив ii обличчя, але розумiв, що це мовлено без тiнi дружелюбностi.

– Але ти ж хочеш обдурити Нещадного?

– Так.

– Тодi нам знадобляться книжки.

– Усi? – запитала вона.

– Нi. Усього двi. Але без них ми можемо не починати.

– Вони з тобою?

Книжник зiтхнув.

– Вони залишилися в Бiблiотецi.

– Це погано…

– Так, – погодився Книжник. – Це дуже погано. Але без атласу i щоденника ми нiкуди не дiйдемо.

– Що таке атлас?

– Це карта.

– Іще раз…

– Це книжка, за якою можна дiзнатися, куди йти. Там намальованi рiчки, дороги, мiста…

– Як усе тепер? Або як усе було до Нещадного?

– Звичайно ж, «до»!