скачать книгу бесплатно
– Треба шукати люк, – сказав Книжник. – Люк у пiдлозi. Там мае бути мiсце, куди зливали бруд. Щось на зразок труби або великоi ями.
– Ти впевнений? Знаеш?
– Я так думаю.
– Не думай, – наказала вона. – Шукай.
Бiлка вже йшла, пiднявши над головою фальшфеер, загрiбаючи ногами в огидному шарi мертвих комах.
– Шукай.
Тук-тук-клац…
Щось летiло по старiй лiфтовiй шахтi.
– Вiдходь! – крикнула Бiлка. – Лягай!
Книжник не очiкував вiд себе такоi прудкостi.
Граната вибухнула вже тодi, коли вони забилися за старий паливний бак у кутку. Уламки хльоснули по стiнах, по iржавому металу бака, по стелi. Вибух пiдняв у повiтря хмару пилу з хiтину i смiття.
– Якщо ми не знайдемо люк, то тут i здохнемо, – сказала вона, закриваючи вiльною долонею рот. У ii другiй руцi вже догорав фальшфеер. – Швидше, Книжнику! Швидше!
Книжник зажмурився i буквально пiрнув у смiття бiля iхнiх нiг, намацуючи руками бетонну пiдлогу.
Тук-тук-тук-клац!
Перед тим як знову рвонути за рятiвний iржавий бiк бака, Тiм вiдчув пiд долонею залiзо.
Цього разу гранат було двi, й осколки вiд них розлетiлися рикошетом по всьому пiдвалу, дивом не поранивши iх прямо в сховищi.
– Люк тут!
Вони пiрнули у смiття з головою (Бiлка встигла увiткнути фальшфеер мiж якимись залiзними прутами, i червоне хiмiчне свiтло забилося об стiни), обшарюючи руками пiдлогу, поки не намацали квадратний шматок залiза, розташований врiвень iз бетонною плитою, але, на щастя, Книжник знайшов на залiзi заглиблення, за якi можна було вхопитися.
Голоси зверху звучали голоснiше i голоснiше, i було зрозумiло, що через декiлька секунд униз полетять iще гранати.
– Узялися! – прокректав вiн, вiдчуваючи, як ломить м’язи на напруженiй спинi. – Узялися разом!
Якби не допомога Бiлки, Книжник нiколи б не вiдкрив виходу.
Кришка буквально вросла в бетон, але спiльними зусиллями iм удалося зiрвати ii з четвертого ривка, вчепившись у вушка на поверхнi. Звук при цьому вийшов дивний – такий собi хлопок. І сталося це саме тодi, як у лiфтових шахтах застрибали веселi кульки, начиненi вибухiвкою: тук-тук-тук-клац! І ще раз: тук-тук-тук-клац!
У вiдкритий отвiр пiд iх ногами ринуло смiття, немов вода у вiдчинений злив, – потоком, загудiло повiтря, вирушивши вниз у провал. Хiтиновий пил шелестiв, закручувався у воронки, тiк гладкими струменями, руйнувався, як вода у водоспадi…
У червоному свiтлi фальшфеера видовище було зовсiм уже нереальним.
Здавалося, що пiд пiдлогою сидить величезна жива iстота, яка всмоктувала все, що опинилося в зонi досяжностi. Засмоктуе – i пожирае, засмоктуе i пожирае… Книжник вiдчув, як тремтить i вiбруе повiтря навколо нього. Секунди тяглися, немов розiгрiта смола на сосновому стовбурi.
Гранати одна за одною п-о-в-i-л-ь-н-о вилетiли з лiфтових прорiзiв, одна за одною вдарилися об бетон, пiдстрибнули…
І вибухнули, вивергаючи смертоноснi осколки чавуну.
Але Бiлка i Книжник стрибнули в темряву, яка вiдкрилася у них пiд ногами, за пiвсекунди до цього.
* * *
Унизу була труба зi старого крихкого вiд вологи бетону. Сира, пахла чимось гiрким, наповнювала рот в’язкою слиною.
Коротке ковзання схилом i такий же короткий полiт. Ударило в п’яти, але несильно, хоча Книжник рiвновагу все-таки втратив i полетiв уперед головою. Бiлка теж упала, але тут же пiдвелася, пiдхопила Тiма пiд лiкоть i потягла за собою. Навколо темно – хоч око виколи, труба виявилася затiсною для Тiма, i вiн до болю подряпав макiвку, пiсля чого пригнувся i далi бiг на напiвзiгнутих. Пiд ногами зачавкало, спочатку пiд пiдошвами, а потiм переставляти ноги стало важко i запах став зовсiм нестерпний – важкий i густий сморiд випорожнень, гниття i прокислоi зеленi заповнював легенi. Почало паморочитися в головi, Книжник уже не бiг, а виписував па.
У кiнцi труби вони натрапили на решiтку – iржаву, але мiцну, що й не виламаеш. У руках Бiлки спалахнув фальшфеер i червоне полум’я розiгнало темряву. Тут дихалося легше, але там, де проходило повiтря, вибратися з колектора не виходило. Бiлка зрозумiла це вiдразу.
– Назад, – наказала вона. – Шукаемо бiчний прохiд! Пiд ноги не дивись.
Але Книжник уже подивився. І заплющив очi од вiдрази – густа каша зi старих нечистот i величезних мокриць, якихось жукiв, слимакiв i сколопендр облипала його литки. Тут було все, що висрало iз себе Паркове плем’я за роки свого iснування, гiгантська вигрiбна яма, заповнена багатоногими хiтиновими демонами.
– Уперед! – повторила Бiлка скрипучим голосом. – Уперед, якщо не хочеш здохнути!
Книжник знову побiг, тепер у зворотному напрямку, переставляючи ноги, немов механiчна iграшка.
Бiчний прохiд виявився через десять метрiв – рази в два вужчий, нiж основна труба, але лайна в ньому було не менше. Для того, щоб потрапити в нього, треба було стати на карачки, Книжник забарився, завив вiд жаху та огиди, але Бiлка без церемонiй стусаном увiгнала Тiма в цю смердючу пащу ударом колiна i сама пiрнула за ним.
Книжник повз i ридав.
Найбiльше хотiлося померти або втратити свiдомiсть вiд смороду. Але доводилося повзти. Хоча повiтря було огидним i наповненим мiазмами гниття, але дихати ним можна було. Але ось те живе, що ворушилося пiд долонями i колiнами… Витримати це було практично неможливо, але вiн тримався, долаючи позиви до блювоти. Найбiльше Книжник боявся впасти i зануритися в рiдину обличчям.
Тiм чув, як позаду хрипить Бiлка – iй доводилося ще важче, однiею рукою вона все ще тримала палаючий фальшфеер. Хiд став iще вужчим i пiшов угору, хоча й ледь вiдчутно. Вони вже не повзли – протискувалися, i Книжник уявив собi, як вони застрягають у цьому проходi. Наглухо. І вiд однiеi цiеi думки його почало бити жахливими, схожими на судоми дрижаками.
Книжник вивалився з вузькоi труби в бетонний короб, i коли фальшфеер висвiтлив нутрощi iх нового притулку, зрозумiв, де вони знаходяться.
Праворуч вiд них повинна була розташовуватися Банка, злiва – залiзний павiльйон з гнилим дахом, в якому колись торгували сендвiчами, солодкою ватою та напоями.
Бiлка побачила мiсце, де бетонна кришка короба викришилася, утворивши широку щiлину i, хлюпаючи у смердючому в’язкому брудi, побiгла туди. Тiм, похитуючись, побрiв за нею.
На його подив (вiн усе ще зберiг здатнiсть спостерiгати i дивуватися), вона сунула фальшфеер у густу рiдину пiд ногами i легкою тiнню вилетiла в отвiр, залишивши Тiма на самотi. Книжник злякався, що вона кине його тут, причому злякався по-справжньому. Страх додав йому сили, вiн ухопився за бридкий край, пiдтягуючись, i вiдчув руку Бiлки на своему комiрi. Секунда – i вiн упав на траву, дихаючи на повнi груди. Над ним височiло нереально зоряне небо, таке високе i красиве… Вiн iз насолодою втягнув повiтря в легенi, силкуючись очистити iх вiд…
– Бiгом! Бiгом!
– Не можу… – видихнув вiн.
– Здохнеш. Встав i пiшов!
І вiн знову встав, тому що йому було соромно здохнути ось тут пiсля того, як вiн усе-таки вилiз…
Погоня розгорнулася за якусь сотню метрiв вiд них. Книжник крiзь пiдлiсок бачив, як танцюють язики полум’я за вiкнами Бiблiотеки. Його Бiблiотеки. Його дому. І вiдразу ж вiдвернувся. Треба було дивитися пiд ноги. Бiлка спецiально не йшла у вiдрив, хоча могла давно зникнути безслiдно. Книжник подумав, що вона рятуе не його, а книжки, що лежать у рюкзаку. І його вмiння складати з букв слова. Не бiльше. Сам вiн нiякоi цiнностi не становив – худий, невмiлий, проблемний тягар. Бездомний iзгой.
Вони звернули, намацуючи нову стежку. Крики переслiдувачiв лунали тихiше – плем’я явно збилося зi слiду, але Тiм знав, що це ненадовго.
Слiдопити свою справу знали туго, а iх iз Бiлкою можна було знайти, навiть якби вони лiтали, тiльки по запаху, було б бажання. Бажання, судячи з усього, було. А вже пiсля смертi Ноги…
Знову поворот.
І тут Книжник зрозумiв, куди веде його супутниця, i ледь утримався вiд того, щоб не повернути назад.
Бiлка прямувала до Болiт.
Роздiл третiй. Болота
Облом дивився на Ногу. Нога все ще димiв.
Вiн не встиг обгорiти до кiсток, тiло витягли ранiше, нiж Бiблiотека зайнялася всерйоз, але засмажитися встиг. Одяг обвуглився, шкiра взялася клаптями, дуже постраждали нижнi кiнцiвки, над якими вогонь попрацював найбiльше – черевики i плоть стали одним цiлим. Нога видiляв такий запах смаженого м’яса, нiби його спецiально запiкали на багаттi.
– Хробак утiк? – запитав Облом крiзь зуби.
– Утiк, – вiдповiв Свин.
– Коли ми зловимо його, я зажарю його живцем.
– А ii ти вiддаси менi… – посмiхнувся Свин. – Я ii теж зажарю!
Вiн засмiявся, похрюкуючи. Саме за цей смiх i за кругле обличчя, на якому красувався нiс iз вивернутими нiздрями, Свин i отримав свое прiзвисько.
Із темряви випiрнув Бiгун. Вiн був злий i зосереджений, як мисливець, який переслiдуе здобич. Вiн i був мисливцем, який переслiдуе здобич, тiльки дичина на цей раз була людською. Сухий, маленький, дуже швидкий i дуже жорстокий – блискучi чорнi очi, несподiвано великi для гострого смаглявого обличчя iз застиглою на ньому посмiшкою. Бiгун завжди посмiхався, але вiд одного погляду на цю посмiшку навiть у Облома пробiгав мороз поза спиною.
– Пiшли, – сказав вiн неголосно. – У бiк Болота пiшли. Я завжди говорив, що у неi там нора.
– Як ти думаеш, вони забрали те, за чим приходили? – Облом змахнув рукою, кличучи челiв-мисливцiв.
Бiгун кивнув.
– Значить, Книжник не брехав.
– Точно, – вишкiрився Бiгун. – Не треба було його виганяти, Обломе.
Вiн замовк, чекаючи, поки чели вiдтягнуть у сторону тiло Ноги, а потiм продовжив:
– Треба було не ловити на живця вiдразу двох рибок, а приголубити цього кретина, дати йому пару герл i пару пляшок старого дрiнка, вiн би сам розколовся вiд чола до яець! Сам би вiдвiв нас до мiсця, де е лiки вiд Нещадного. Але ти вирiшив зловити на нього Бiлку… Якого хера, Обломе? Навiщо ця дохла тварюка тобi знадобилася? Тобi мало герл? Сходи в набiг, щоб ти здох першим, знайди собi неприемностей на дупу! Але навiщо ти чiпав цю божевiльну? Ми ж домовилися тримати ii подалi!
Облом насупився.
Вiн удвiчi переважав Бiгуна зростом, вiн узагалi був найвищим у племенi, якщо не брати до уваги Ногу, але Ногу можна було вже не брати до уваги. Навiть Свин поступався небiжчиковi, хоча був товщим.
– Ти на мене не кричи, Бiгуне, – процiдив Облом. – Ця сука вчора вранцi хiба що тiльки нас не обiссяла. Вона думае, що господиня. А вона – нiщо! Бруд! Гiвно!
– Кiнчай кричати, – обiрвав Облома Бiгун. – Це нiщо завалило Ногу! Чуеш, як тхне наш iз тобою друган? Нехай його прийме Нещадний! Вона завалила вождя, Обломе, вбила одного з нас. Те, що вона розправилася з двома мисливцями – не проблема, чели – вони i е чели, невелика втрата. Але вбити вождя i вшитися… Ти думаеш, це додасть нам авторитету?
– Ти мене не вчи, що менi i як робити, – у голосi Облома звучала неприхована погроза. – Я в своему правi, Бiгуне. Ми рiвнi, ти менi не указ!
– Ми рiвнi, – пiдтвердив Свин, втрутившись у розмову. – Такий Закон.
– Ми рiвнi, – погодився Бiгун. – Тому треба думати i радитися, перш нiж робити. Книжник утiк, Бiлка вбила Ногу i двох челiв i пiшла безкарною. На очах у всiх нащадкiв нас змiшали з лайном, висушили i розтерли в пил. Що тепер робити будемо, га, рiвнi? Що скажуть чели, якi бачили, як нас принизили? А герли будуть покiрнi, як вiвцi, чи вiзьмуть приклад iз Бiлки? Ви думаете, що вождь – це довiчно, до зустрiчi з Нещадним? Нi, бро! Вождь – це до першоi помилки! До першого разу, як оступишся i даси зрозумiти, що тебе можна трахнути!
Облом мовчки понурив голову.
– Що будемо робити? – запитав Свин iз побоюванням.
Йому не хотiлося втрачати мiсце вождя, колись завойоване кров’ю.
– Ми повиннi iх зловити, – сказав Бiгун. – Змусити Книжника привести до мiсця, де лежать лiки, а цю руду суку прибити до ворiт Парку. Живцем. І ми ii приб’емо!
– А я ii трахну, – усмiхнувся Свин, почухавши себе в паху.
– Скiльки завгодно, бро, – посмiшка Бiгуна була крижаною. – Але вона повинна бути ще живою, коли ми приб’емо ii до ворiт. Це наказ усiм челам, якi пiдуть iз нами. Брати обох живими. Вони повиннi здохнути на очах у племенi, та так, щоб про iх смертi герли ще двадцять поколiнь розповiдали бебикам. І тi рiдко срали вiд страху…
* * *
Погоня вiдстала. Швидше за все вождiв налякала пожежа, яка починалася в Бiблiотецi. Лiто в цьому роцi видалося спекотне, сонце iстотно пiдсушило траву в Парку, стрiмко жовтiюче листя теж тьмянiло з дня на день усе бiльше i бiльше, так що горiти справдi було чому.
Сухостою в Парку, щоправда, не траплялося рокiв iз десять. Усi мертвi дерева вичистили давним-давно, i не з мiркувань безпеки, а через лiнощi – навiщо ходити далеко в пошуках палива, коли все е пiд рукою? Але i без висохлих стовбурiв пожежа могла вийти на славу: дiстанеться вогонь до трави – i спалахне чагарник, який на дрова не годився, а розрiсся так, що в деяких мiсцях пробратися через щiльнi високi заростi було вкрай важко.
Книжник iз болем подумав про палаючi стелажi, на яких обвуглюються корiнцi книжок, i сподiвався, що згорять не всi, хоча заграва, яка розгоралася за його спиною, засвiдчувала протилежне. Одне Тiм розумiв чiтко – назад йому не повернутися нiколи, а, значить, книжки стануть смiттям i пiдуть на розпалювання протягом однiеi-двох зим. Але так, згораючи, вони дають йому i Бiлцi можливiсть сховатися.
Зараз стежка значно поширшала – вони вийшли на неi буквально вiдразу за воротами з охороною i заквапилися на схiд, залишивши вартових милуватися загравою. Мiсця все ще були знайомими. Не те щоб Тiм добре орiентувався в темрявi, просто тут, злiва, лежала обплутана плющем iз голови до нiг величезна статуя Годзилли, на якiй вiн iще кiдом грав з однолiтками. До речi, серед них був Шкутильгало, який тодi не шкутильгав, i Нога, тодi ще молодшенький, але вже не безневинний – великий i злiсний.
Трохи далi, там, де плити староi дороги стирчали iз землi залишками гнилих зубiв, знаходився постамент, iз якого визирали ноги Принца i Принцеси – вицвiлi, потрiсканi шматки товстого пластика. Самi Принц iз Принцесою валялися дещо вiддалiк, так, як i 85 рокiв тому, тримаючись за руки. Але iх Тiм не розгледiв, надто вже густою виявилася тiнь платана, що нависав над стежкою. Із платана з неприемним цоканням на плече Бiлцi стрибнув ii ручний гризун – Тiм навiть злякатися не встиг, так швидко це сталося. Стрибнув, майнув тiнню i зник у каптурi худi, як у гнiздi, – дiвчина навiть не збилася з кроку.
До Болiт звiдси було менше милi – рукою подати. Ходити по цiй стежцi нiхто з племенi не любив, а дехто просто боявся. Болота – це зовсiм не те мiсце, куди хотiлося прогулятися. У рiк приходу Нещадного саме туди звозили тисячi тiл померлих, бо далеко не вiдразу зрозумiли, що трупи правильнiше спалювати, а коли зрозумiли, Болота вже були набитi тiлами пiд саму зав’язку. І нiхто тодi не знав, що болотна вода дбайливо зберiгае все, що в неi потрапило: одяг, тканини, шматки паперу, метали i навiть плоть. І коли влiтку над лисинами в щiльному килимi ряски сходило сонце, мертвi особини дивилися в небо з глибин.
Тiни вряди-годи ходили до Болiт – це було доказом смiливостi й готовностi стати челом. Навiть старшi кiди бiгали на Болота, щоб продемонструвати вiдвагу. І тi, й iншi досить часто не поверталися назад. Що з ними сталося, нiхто не знав напевно. Шаман у супроводi челiв виконував на березi свiй танець, просив Нещадного про милосердя i з почуттям виконаного обов’язку йшов назад. І так повторювалося раз по раз. А Болото укривалося смердючими бульбашками, скипало коричневою густою пiною по краях i продовжувало невблаганно забирати своi жертви, чи танцював на його березi шаман, чи не танцював. Дивнi звуки так само долинали iз затягнутих ряскою ковбань ночами, наводячи жах на Паркове плем’я.
Нiщо не лякае так, як невiдоме, невидиме, незрозумiле, i Болото лякало всiх, хто жив неподалiк вiд нього, змушуючи обачливих десятою дорогою обходити вирослi по його краях заростi осоки, а нерозважливих удавати, що вони не бояться.
Тiм не був нi безрозсудним, нi вiдчайдушним, але тепер слiдом за Бiлкою йшов саме туди, куди ходити не слiд. І з жахом втягував у нiздрi мiцнiючий сморiд несвiжоi болотноi води, змiшаний iз гаром далекого пожарища i гострим запахом лiсових трав.
– Бiлко! – покликав вiн, задихаючись вiд утоми. – Бiлко!
– Що? – кинула вона через плече.
– Куди ми йдемо?
– До мене…
– Це ж стежка на Болота!
Вона рiзко зупинилася, обернулася, i Тiм ледь не налетiв на неi.
– Там мiй дiм.
