скачать книгу бесплатно
– Але Болота…
– Тобi не Болiт треба боятися…
Вона тицьнула стволом автомата в заграву над деревами.
– Ось чого тобi треба боятися…
– Ти там жила весь цей час?
Вона фиркнула.
– Так. Де менi було жити, щоб вождi мене не знайшли? Там, куди вони i заходити бояться! Іди за мною, Книжнику, i не тремти – тебе не з’iдять. Головне – дотягнути до свiтанку. Вранцi нас тут уже не буде.
Тiм кивнув.
Обличчя дiвчини було наполовину сховано в тiнi, зате друга половина – яскраво освiтлена мiсячним свiтлом. Книжник побачив тiльки окраець усмiшки. Як йому здалося, пiдбадьорливоi.
* * *
Бiлка розбудила його на свiтанку.
Лiс був сiрий i мiж стовбурiв блукали шматки вологого туману. Ранок виявився зовсiм по-осiнньому слизький, хоча температура пiсля пiвночi не опускалася нижче сорока п’яти. Сирiсть i близькiсть Болота витягувала з кiсток тепло, i вiд цього здавалося, що кров холоне в жилах, перетворюючись на крижану шугу.
Останнi години цiеi божевiльноi ночi вони провели в гнiздi Бiлки – просторому будиночку, розташованому на гiлках староi розлогоi верби, що стояла бiля самого краю Болота. Тiм погано пам’ятав, як вони забиралися вгору по слизьких гiлках. Вiн аж нестямився вiд страху i втоми i вирубився, щойно опинився в безпецi.
Але сон виявився недовгим, хоч i глибоким, мов смерть. Книжник прокинувся вiд того, що Бiлка трясла його за плече.
– Пора… Вставай, Книжнику. Виходимо.
Тiм пiдвiвся i знову сiв – ноги погано слухалися, болiло побите тiло. І голова жахливо гула пiсля вчорашнього удару Ноги.
– Не можу… – видавив iз себе Тiм. – Дай вiдпочити… Якщо вони тебе не знайшли за стiльки рокiв…
– Ранiше я iм не дуже заважала. Тепер шукатимуть по-iншому. Я тобi потiм поясню, – Бiлка похитала головою. – Треба йти. Пiдводься.
Книжник, крекчучи, прийняв умовно вертикальне положення. Вiн жахливо забруднився пiсля вчорашнього повзання димоходом, порвав одяг i смердiв каналiзацiйною рiдиною так, що й сам був готовий закашлятися. Бiлка ж посвiжiшала, вимилася, вдягнула чистий одяг, i про вчорашню сутичку нагадували лише кiлька саден на блiдому вiд недосипу обличчi.
– Помитися б… – несмiливо попросив Тiм.
Бiлка похитала головою.
– У дорозi помиешся. Допомагай.
Вона зникла в дверному отворi, яким був широкий люк у пiдлозi, бiля якого лежало кiлька мiшкiв, приготованих для спуску. Мiшки виявилися важкими, в одному з них щось бряжчало, але Книжник опустив iх донизу, до пiднiжжя дерева на мотузках, стогнучи вiд напруги.
Не встиг вiн перевести дух, як Бiлка знову з’явилася в будиночку, навiть не захекавшись.
– Рюкзак не забудь, – наказала вона. – І пiстолет. Це тепер твiй пiстолет.
Тiм хотiв було сказати, що стрiлець iз нього нiякий, але передумав.
Бiлка зупинилася посеред свого притулку, обвела його поглядом. Обличчя ii залишалося спокiйним, але в поглядi з’явився сум, Книжник умiв ловити такi настроi.
– Я вже думала, що помру тут, на цiй лежанцi…
Тiм спробував подивитися довкiл ii очима: лежанка, застелена шкурами, в кутку – стiльниця з дощок на залiзнiй нозi, ящики зброi уздовж стiни, цвяхи, на яких залишився висiти одяг… Усе було дуже просто, але, незважаючи на це, Тiм вiдчував, що багато речей у цьому будинку були зробленi з любов’ю… Це був Дiм. Як його куток у Бiблiотецi, який Книжник не промiняв би на покоi вождiв.
Люстро в кутку. Гребiнь для волосся. Якiсь склянки. Пучки сухих трав.
Тiм зупинив погляд. Фото. Старе фото, зблякле пiд темнуватим подряпаним склом.
Чоловiк, жiнка, двое дiтей, схожi на них, – хлопчик i дiвчинка. Майже погодки, вiдразу видно, що брат i сестра. На задньому фонi вицвiлий до тiней океан.
– Хто це? – запитав вiн.
– Нiхто. Я знайшла це в руiнах.
– Навiщо зберiгаеш?
– Коли менi погано, я уявляю, що це моi мама i тато…
– Допомагае?
Вона знизала плечима.
– Не дуже. Але трохи легшало.
Бiлка вийняла фото з рамки i сунула в кишеню куртки-розгрузки.
– На удачу, – пояснила вона. – Не хочу залишати iх самих. Спускайся. Менi треба дещо зробити…
Тiм подивився на Бiлку, а потiм на ящики зброi й кивнув.
– Чекай унизу, – наказала дiвчина. – Нiкуди не вiдходь.
Коли Книжник зник, Бiлка завмерла на секунду, заплющивши очi. Коли вона iх розплющила, сум у поглядi зник. Звiрятко, яке мирно дрiмало в каптурi ii худi, вiдчуло настрiй господинi i виглянуло зi своеi схованки, торкаючись рудою мордочкою ii щоки.
– Ось i все… – сказала дiвчина, чи то бiлченятi, чи то самiй собi. – Пора.
Вона зробила крок вперед, до зелених збройових скринь.
Іще через хвилину вона вже закривала за собою люк. Опустившись, кришка натягнула кiлька сталевих ниток, що розкинулися вiд кута до кута, немов звела бойову пружину.
Тiм чекав ii бiля пiднiжжя – щуплявий, зiщулений вiд утоми i холоду, розгублений.
– А де мiшки? – запитав вiн.
– Уже зануренi.
– Куди?
– Зараз побачиш…
Човен був металевий, Книжник навiть згадав правильне слово – алюмiнiевий, i тому непогано зберiгся. Вiн стояв, утупившись носом у берег, а за його кормою простягалося на багато миль зелене, вкрите густою ковдрою з туману i ряски Болото.
– Стрибай!
– Ти збираешся…
– Не дратуй мене, Книжнику. Роби, що я тобi кажу, i залишишся живий.
– Це ж Болото мертвих! – прохрипiв Тiм здавленим голосом.
– Точно. Це означае, що вони попрямують в обхiд i ми виграемо, як мiнiмум, добу. А то i двi. Сiдай. Н?коли. Вони вже йдуть за нами.
Тiм ступив у човен, i Бiлка негайно ж вiдштовхнула «дюральку» вiд берега довгою жердиною. Туман заклубочився, пожираючи полишенi дерева, зашарудiла ряска, яка оточувала низький облiзлий борт суденця. Пронизливо закричав невидимий нiчний птах, i Книжник ледь не закаляв штани вiд цього сумного крику, але стримався i сiв на жорсткiй лавцi на носi. Вiн витягнув iз рюкзака атлас, знайшов потрiбну сторiнку i, покрутивши головою, прикинув сторони свiту.
– Добре, що нам потрiбно на схiд, – сказав вiн неголосно, звертаючись до Бiлки. – Ми пливемо в потрiбному напрямку. Знаеш, тут на картi е… Загалом… Колись тут були озера. Кiлька. Коли одне пов’язане з iншим – це називаеться каскад. Ходили великi човни – пароплави. Багато невеликих мiстечок по берегах…
– Я бачила руiни.
– Куди нам потрiбно потрапити? Я подивлюся по атласу.
– Це неважливо. Поки що нам потрiбно вижити, – вiдповiла вона. – А вижити – це забратися звiдси до того, як нас знайдуть.
Туман був настiльки густий, що Тiм не мiг розгледiти ii обличчя – тiльки силует на кормi, який спритно працював шестом.
– А з рештою ми розберемося потiм…
* * *
Сонце вже встало над горизонтом, коли з лiсу вийшли розвiдники. Вони рухалися обережно, з великою осторогою, але в мiру того, як ставало свiтлiше, смiливiсть поверталася до челiв.
Книжник залишив пiсля себе не слiд, а цiлу просiку, будь-який мисливець мiг пройти по нiй iз зав’язаними очима – прим’ята трава, шматки бруду, що зберiгають у собi сморiд екскрементiв, вiдбитки пiдошов на сирiй землi.
– Диви, – сказав Облом iз повагою, розглядаючи слiди. – Хробак тупцяе напролом, а пiсля неi – нiчого. Як повiтрям летить…
– Книжник нiколи не вмiв ходити лiсом, – кивнув Бiгун. – Дивись… Б’юсь об заклад, ii нора на ось тiй старiй вербi!
– Із чого ти взяв? – здивувався Свин. – Навiщо будувати будинок на деревi?
– Найкраще мiсце, – погодився Облом, не звертаючи уваги на здивовану фiзiономiю Свина. – Огляд хороший. Гiлок багато, стовбур широкий.
Один iз розвiдникiв випiрнув iз кущiв бiля верби, яку вони втрьох розглядали, i заклично замахав руками.
– Точно там, – Бiгун поправив автомат на плечi й рушив до дерева, вже не ховаючись. – Не бздiть, бро… Їх там давно немае.
Свин з Обломом перезирнулися i рушили слiдом за Бiгуном.
Знизу будинок Бiлки теж було не розгледiти. Для того, щоб побачити люк, треба було пiднятися до середини стовбура.
– А якщо вони там? – запитав Свин боязко.
– Зара перевiримо. – Облом поправив автомат за спиною i приготувався лiзти вище.
– Охолонь, – Бiгун притримав його за плече. – Куди преш, бро? Жити набридло?
– Ти ж сам сказав, що iх там немае, – образився Облом. – Шо хапаеш?
– Хочеш здохнути першим? – запитав Бiгун байдуже. – Валяй! Лiзь нагору, долбоне! Ну!
– Я шо?.. – здувся Облом. – Я нiчо…
– Давай-но вниз, бро… Побалакаемо… – Бiгун повернувся до вождiв спиною i почав спускатися.
Вiн зiстрибнув з величезного вербового стовбура, i вони вiдiйшли в сторону, подалi вiд челiв, що стояли групою.
– Слухай, чуваче, – сказав Свин неголосно, звертаючись до Бiгуна, – якщо у вас проблеми, давай я зганяю. Пiднiмуся нагору, кину всередину подаруночок, – вiн продемонстрував на широкiй долонi зелене яйце гранати, – i все!
Бiгун зiтхнув стомлено.
– Я ж сказав – вони потрiбнi нам живими. Чим ти слухаеш, Свине? Дупою? Ми залишили плем’я на Шамана… Як ти думаеш, вiн буде радий зайняти твое мiсце?
– А якого хрiна я вiддам Гребеню свое мiсце? – обурився Свин.
– Тому що небiжчику нiяк не бути вождем, – пояснив Бiгун. – Ти мене дiстав, Свине. Ти сильний чел, вождю, i все таке, я такий радий, що ти мiй бро… Але не можна, бл…дь, бути таким тупим. Ти вб’еш iх усiх потiм…
– Я вже зрозумiв… – вiдгукнувся Свин похмуро. – Гаразд, командуй. Але так, щоб вони, – Свин ледь помiтно повiв масивним пiдборiддям у бiк челiв-мисливцiв, – не бачили.
– Годиться, бро… Ти – наймогутнiший! – розвiв руками Бiгун.
Очi його трохи примружилися, що мало б означати доброзичливiсть i усмiшку.
Облом просто усмiхнувся.
– Спритний, – стиха покликав Бiгун.
Вiд групи челiв вiдокремився той, кого називали Спритним – сухий, довготелесий хлопець iз густим чорним волоссям, зiбраним хвостом.
– Живiть вiчно, вождi!
– І ти живи вiчно, бро…
– Що думаеш?
Бiгун кивнув у бiк верби.
– Двое пiднiмалися, потiм спустилися. Є слiди мотузок на корi.
