скачать книгу бесплатно
– Корисна книжка, – сказала Бiлка, трохи помовчавши.
– Рiчки залишилися там само, – заперечив Книжник. – Дороги теж. І мiста на мiсцi.
– Добре, – погодилася вона. – Напевно, це допоможе. А що таке щоденник?
– Щоденник? – перепитав Книжник i задумався. – Це така книжка… Їi людина пише про себе. Що з нею сталося, що вона бачила, з ким говорила, що робила, куди ходила.
– Кожен день?
– Нi, не кожен. Коли щось трапляеться… Наприклад… – Тiм зiтхнув. – Я сьогоднi не потрапив у дiра, i за це вождi вигнали мене з племенi. Я вже думав, що помру сьогоднi на самотi, але моя стара знайома Бiлка врятувала мене вiд нiчних жахiв i навiть нагодувала…
Бiлка фиркнула.
– І це комусь цiкаво?
– Ранiше люди читали книжки.
– Свiт, у якому люди читали книжки, помер, Книжнику.
– Вiн помре, коли ми перестанемо читати. Поки ми тiльки перестали писати, але це ще не кiнець…
– І ти намагався пояснити це Нозi? – запитала Бiлка. – Тодi зрозумiло, чому вiн тебе не любить… Добре… Чим нам допоможе цей щоденник?
– Вiн допоможе нам знайти мiсце, де народився Нещадний.
– Нещадний – не людина, – сказала Бiлка, чiтко вiддiляючи слово вiд слова. – Нещадний не мiг народитися i не може померти. Нещадний з’iдае наше життя, але вiн не живий. Не говори дурниць, Книжнику.
– І все-таки вiн народився, хоч i не так, як людина, – пояснив Тiм терпляче. – Цей щоденник… Розумiеш… Я знаю, у це важко повiрити, але… Як би пояснити так, щоб ти повiрила?
– Спробуй просто сказати правду.
– Добре. Це щоденник дiвчинки, батько якоi створив Нещадного… Дочки чоловiка, який убив старий свiт.
Вiн замовк, дивлячись на Бiлку.
Очi Тiма вже звикли до напiвтемряви, i вiн розгледiв, як iз каптура ii худi за ним спостерiгае ручна бiлка, виблискуючи чорними намистинками. Обличчя ii господинi майже нiчого не виражало.
– І там написано, що Нещадного можна обдурити?
– Нещадний – це хвороба. Вiд неi е лiки. Якщо ми правильно прочитаемо щоденник, то зможемо спробувати знайти його, але для цього ми повиннi повернутися в Парк i забрати все, що потрiбно, з Бiблiотеки.
– Вночi, – сказала Бiлка.
– Що вночi? – перепитав Тiм.
– Ми повернемося в Парк вночi, Книжнику. Поки ти можеш подрiмати.
– Ти менi повiрила? – Тiм заусмiхався безглуздою щасливою усмiшкою, очi смiшно зiжмурилися. Вилитий чайна-бебик, що iнодi народжувалися в Парковому племенi – пласколицi та вузькоокi. Якщо вони не починали говорити до двох рокiв, то за Законом племенi iх належало вбити, але нинiшнi вождi вирiшили не чекати два роки: щойно шаман пiдтверджував дефект, чайна-бебик зникав безслiдно. – Ти серйозно менi повiрила?
Бiлка рухалася стрiмко: мить – i перед носом Книжника з’явилася ii права рука з рисками рiчних позначок на передплiччi.
Обличчя Бiлки наблизилося впритул до його обличчя.
– Навiть якщо я не вiрю жодному твоему слову… Ти ж умiеш рахувати? Так?
– Так.
– Скiльки рокiв у мене на руцi?
Шкiра у Бiлки була, як у всiх рудих – свiтла, з розсипом блiдих веснянок. На передплiччi красувалися синi лiнii татуювань – шаман, виконуючи свiй священний обов’язок, вiдзначав кожний прожитий рiк новою смужкою. Останнi три вiдрiзнялися i кольором i формою – вона сама видряпувала мiтки. Робила розрiз i мазала його фарбою.
– Сiмнадцять, – прошепотiв Тiм.
– Вiрю я в твою iсторiю чи не вiрю, – повторила Бiлка, – але це нiчого не змiнюе. Нещадний може прийти за мною будь-коли. Сьогоднi, завтра… А, може, вiн уже прийшов учора, тiльки я поки цього не вiдчула? Так чому б не спробувати? Що я втрачаю? Так я напевно помру, а так – спробую вижити.
Книжник мовчки задрав рукав, демонструючи синi смужки, що прикрашали його праву руку.
– Їх сiмнадцять, – пояснив вiн. – Так що ми з тобою в однаковому становищi. Сподiваюся, що я народився взимку.
* * *
Над Парком висiв щербатий червоний мiсяць. Вiтер дув з боку Болiт, i в повiтрi вiдчувався ледь помiтний запах вогкостi, змiшаний iз солодкуватим присмаком тлiну – свiжий i гнильний водночас, немовби шматок тухлуватого м’яса спробували присмачити дикою м’ятою.
Бiблiотека була буквально за два кроки. Мiсячне свiтло дозволяло не надто гострозорому Книжнику побачити навiть трiщини на дверях, але для того, щоб опинитися бiля входу, потрiбно було перетнути вiдкритий простiр, а Бiлка не дозволила йому цього зробити.
Майже чверть години вони пролежали в густому пiдлiску, який упритул пiдступив до будинкiв. Лiс був сповнений шерехiв. Кiлька разiв за розваленою огорожею «Кiдленда» хтось пробiг – чутно було, як вiн продираеться крiзь густi заростi. Хто це був – дiр чи молодий елк, розiбрати не вийшло, але не пiг-батько, це точно. Через деякий час за звiром, тихенько тявкаючи, пробiгла зграя вольфодогiв. У кронах дерев засвистiли-зацокали розбудженi бiганиною нiчнi птахи, потiм заохали оули i все стихло на кiлька секунд, щоб знову початися з новою силою, щойно здалеку пролунало жалiбне виття вольфодога, який iшов по слiду.
Бiлка слухала нiч уважно, трохи нахиляючи свою руду голову, i кiлька разiв припадала до монокуляра, але направляла його не на Бiблiотеку, а на спальний будинок навпроти – роздивлялася вiкна. Потiм похитала головою i жестом показала, що Бiблiотеку треба обiйти з iншого боку. Книжник мовчки кивнув i пiшов за дiвчиною, намагаючись не шумiти.
Хотiв би Тiм ходити, як вона, безшумно прослизаючи з тiнi в тiнь, але його перебiжки були незграбнi, хоча вiн дуже старався.
За Бiблiотекою панувала майже непроглядна пiтьма – мiсячне сяйво плуталося в густих кронах дерев, а туди, куди стiна будiвлi кидала тiнь, i зовсiм не потрапляло навiть промiнчика.
Саме на цьому мiсцi Бiлка зупинилася й показала рукою вгору i за спину. Книжник придивився i побачив скелет пожежноi драбини, iржавий i перекошений, що стримiв угору, а в деяких особливо гнилих мiсцях висiв окремо вiд стiни. Тiм затряс головою, вiдкрив був рот, але Бiлка блискавичним рухом торкнулася його губ указiвним пальцем правоi руки – мовчи.
Книжник подумав, що в такому пташиному гаморi можна розмовляти на повен голос i нiхто тебе не почуе, але про всяк випадок замовк. Плавним рухом дiвчина закинула автомат за спину i вийняла з каптура ручного звiрка. Бiлочка голосно зацокала, розпушила хвiст, ii господиня пiдняла гризуна вгору, i той стрибнув iз долонi на стiну, застрибав по нiй з легкiстю пташки, вмить досяг нижньоi сходинки, стрибнув через неi й через секунду вже сидiв на руцi Бiлки.
Звiрятко несло шнурок, зрозумiв Книжник, адже просто так до останньоi сходинки не дiстати – i мав рацiю! Поки бiлочка забиралася в каптур, ii господиня за допомогою тонкого шнура перекинула через нижню поперечину мiцний капроновий канатик i, вiдштовхнувшись вiд шару прiлого листя, злетiла на сходи. Книжник заметушився внизу, немов злякавшись, що Бiлка кине його, але дiвчина звiсилася вниз, простягаючи Тiму руку.
Сильнi пальцi схопили кисть Книжника i вiн, не встигнувши навiть охнути, опинився поруч iз Бiлкою, на висотi двох iз гаком метрiв над землею.
«Вгору», показала дiвчина жестом. Сходи лише ледь помiтно затремтiли, коли Бiлка опинилася ще на поверх вище, такi легкi були ii рухи, незважаючи на автомат за спиною. Тiм спробував пiднятися сам, але залiзо вiдразу ж заскреготало i все хитке полотно почало вiддiлятися вiд стiни. Одна рука Книжника повисла в повiтрi, хапаючи пальцями порожнечу, друга – намертво вчепилася в iржавий метал. Книжник стримав крик, хоча це коштувало йому зусиль, i заплющив очi, щоб не бачити наближення землi.
Але вiн не звалився вниз. Його сильно смикнули за комiр куртки i, немов ганчiр’яну ляльку, закинули на перекошений пожежний майданчик другого поверху. Тiм боляче вдарився носом об iржаве залiзо настилу, i в головi прояснилося.
Вiн пiдняв голову i побачив Бiлку, яка завмерла бiля вiкна, забитого пластиковими листами. Книжник знав це вiкно – воно виходило на лiс i внутрiшнiй двiр будiвлi з коридора другого поверху. Бiблiотека розташовувалася в крилi навпроти. Бiлка запитально подивилася на нього, i Книжник кивнув: тут!
Дiвчина знову прислухалася, на цей раз до того, що вiдбувалося всерединi будинку, а потiм, сильно натиснувши ногою на пластиковий щит, вiдiрвала нижню частину листа вiд рами i буквально протиснулася всередину.
Книжник зупинився, розумiючи, що такий трюк йому не виконати – не через грандiозну комплекцiю, а через невмiння так управляти своiм тiлом. Але вiн побоювався даремно – через пару секунд щит здригнувся i зник, вiдкриваючи темний отвiр. Тiм шмигнув у новостворений вхiд, i спритно, як йому здавалося, приземлився на бетонну нерiвну пiдлогу. Бiлка за його спиною встановила щит назад. Стало ще темнiше. Книжник нiчого не бачив i навiть не чув дихання Бiлки. Голоси лiсу за стiнами стали ледь помiтнi, але будiвля теж жила своiм життям, хоч до ii звукiв i треба було звикнути.
Вони рухалися по широкому коридору вiд тiнi до тiнi. Книжник, який за своi десять рокiв життя в Бiблiотецi тисячi разiв блукав по цiй щербатiй пiдлозi ночами i знав тут кожну впадинку, йшов другим i не заперечував. Бути веденим виявилося спокiйнiше i приемнiше. Зрештою, Бiлка озброена, а вiн iде за книжками з голими руками – у кожного своя робота. Немов почувши його думки, дiвчина зупинилася i сунула Тiму в руки ножа, а потiм показала жестом, щоб вiн iшов уперед. Бiля вiкна Бiлка змусила його пригнутися й обережно подивитися через низьке пiдвiконня на будiвлю навпроти. Очi звикли не вiдразу, але Книжник досить швидко розгледiв причину, через яку iм довелося проникати в Бiблiотеку таким шляхом. У вiкнi другого поверху в будинку на протилежному боцi вулицi у свiтлi мiсяця блиснула сталь стволiв. Як би там не було, а двое з мисливськими рушницями дивилися за пiд’iздом, i було зрозумiло, чийого повернення стрiлки чекають.
– По твою душу… – пояснила Бiлка, ледь ворушачи губами. – Ти знайдеш книжки в темрявi?
– Постараюся…
– Вони знали, що ти повернешся.
– Чи здогадувались.
– Ти говорив комусь про книжки?
– Говорив. Але не те, що тобi.
Дверi в Бiблiотеку були забитi. Не зачиненi на замок, iз яким Книжник легко б упорався, а забитi дошками хрест-навхрест. Бiлка спробувала вiддерти одну з дощок, але прибивали на совiсть – не вiддерти.
– Що далi? – запитала вона.
Книжник похнюпив голову i знизав плечима.
– Не знаю… Хiба що камiнний хiд… Якщо зможемо протиснутися.
– Через дах?
– Так.
Люк на горище нiхто не зачиняв i вони легко проникли всередину.
Пiд ногами шарудiло смiття, пахло пилом i мишачою сечею. Величезнi пачки старих книжок, документiв, креслень, коробки вiд якоiсь технiки, пiнопластовi демпфери громадилися в пачки бiля стiн…
– Сюди…
Книжник услiд за Бiлкою видерся на дах – iржавий, латаний-перелатаний, зi шматкiв залiза рiзного кольору i по-рiзному проiржавiлих – i, пригинаючись, добiг до масивноi камiнноi труби.
– Яка ширина труби?
– Не знаю. Бiльше метра.
– А стелi високi?
– Так.
– Зрозумiло. Я опущу тебе туди на мотузцi, – сказала Бiлка. – Сама чекатиму тут. Знаходиш книжки, повертаешся в камiн, смикаеш мотузку так: два, один, один, три.
– Я? Сам?
– Я не знаю, де лежать книжки, – пояснила дiвчина. – Хтось повинен залишатися зовнi, щоб опустити i потiм пiдняти iншого. Подумай, iнакше не вийде.
– А якщо мене вб’ють?
Бiлка знизала плечима.
– Постарайся зробити все так, щоб не вбили.
* * *
Камiнна труба виявилася вужчою i бруднiшою, нiж уявлялося Книжнику. Вiн користувався камiном холодними зимовими ночами. Спати доводилося одному – це в спальнi можна обiгрiватися теплом один одного. Тут же, в Бiблiотецi, доводилося розпалювати живий вогонь i пiдтримувати його до ранку.
Тiм спускався на мотузцi в чорне закiптявлене жерло, вимазуючись жирною сажею з голови до п’ят. Спуск видався йому нескiнченним, останнi метри вiн буквально продавлював себе мiж слизькими наростами, i ледь не застогнав вiд полегшення, опинившись нарештi в самому низу.
Намагаючись не тупотiти, Книжник вибрався з камiна й одразу ж чхнув, ледь встигнувши затиснути собi нiс i рот забрудненою долонею. Здавлений чих пролунав у Бiблiотецi, як вiддалений гуркiт грому.
Книжник iз переляку сiв i прислухався – нiби нiкого. Тепер вiн мiг i роззирнутися.
Свiтло лилося в бiблiотечний зал через численнi вiкна. Далеко не всi були забитi абияк, деякi залишалися цiлими з дня приходу Нещадного i могли прослужити ще рокiв сто.
Зi столiв, за якими читали вiдвiдувачi Бiблiотеки, Книжник зберiг лише один. Один стiл, одне крiсло i два стiльцi. Решта згорiла в камiнi i в саморобних печах по всiх будинках, де жило Паркове плем’я. Зими траплялися довгi, заготовлених дров не завжди вистачало до першого тепла, й одноплемiнники Книжника iз задоволенням палили бiблiотечнi меблi, щоб не йти в холодний i сирий лiс за паливом.
І книжки палили.
Книжки були для племенi смiттям, матерiалом для розпалювання i пiдтирання дупи – не бiльше. Книжник щотижня обходив пiдрослих кiдiв iз пропозицiею навчити читати, показував картинки, намагався розповiсти якусь цiкаву iсторiю, але нi вони, нi, зрозумiло, тiни вчитися не бажали i всякими нiсенiтницями не цiкавилися.
Стрiляти, полювати, битися, бiлувати тушi, коптити м’ясо, брюхатити герл i – як вершина – стати одним iз вождiв: жерти вiд пуза, вершити Закон. Де в цьому списку «читати книжки»? Кому це може стати в нагодi? І найголовнiше – навiщо?
Ховатися вiд когось у забитiй iззовнi кiмнатi було смiшно, особливо пiсля гучного чхання, i Книжник попрямував до сховища, навiть не пригинаючись. Це була його територiя. Тут вiн знав кожну полицю, кожен стелаж. Зрештою, тут вiн провiв десять рокiв свого життя.
Вiкон у сховищi не було, i Книжник залишив дверi вiдчиненими. Вiн звичним рухом зачепив рукою сходи i покотив iх уздовж полиць, до третього вiд входу стелажа.
Там Книжник пiднявся на самий верх i намацав на полицi згорток – його схованка лишилася цiлою, але все одно, увiйшовши в освiтлений зал Бiблiотеки, Тiм не втримався i, присiвши навпочiпки, розкрив пакет, щоб подивитися вмiст.
Атлас i книжечка у вицвiлiй палiтурцi з напiвстертим написом «Diary» на обкладинцi. На жовтуватому паперi бiсер рукописних рядкiв, малюнки…
Порядок.
Вiн загорнув усе в шматок тканини i пiднявся з колiн.
Перед ним, посмiхаючись, стояв Нога.
– Облом знав, що ти не витримаеш i повернешся за своiм смiттям, – сказав вiн, скалячи нерiвнi зуби, i вдарив Книжника в лоб своiм кулачищем.
* * *
Книжник розплющив очi через декiлька хвилин.
Вiн не втратив свiдомiсть вiд удару, просто на деякий час опинився поза своiм тiлом, позбавлений можливостi ним управляти. Голова гула, немов залiзна бочка, по якiй стукнули молотом. Саднила спина – Тiм згадав, що Нога волiк його по кам’янiй пiдлозi, схопивши за щиколотку, i залишив валятися бiля камiна. Згорток зi своiми скарбами Книжник iз рук не випустив, так i притискав до грудей.
– Очухався? – запитав Нога, нависаючи над ним. – Ти, хробаче, тепер закiнчиш свое погане життя в петлi. Або заб’емо тебе камiнням… Закон знаеш? Вигнаний не повинен повертатися. Нiколи. А ти, дурню, повернувся i тепер, бл…ь, здохнеш через своi сранi книжки…
