скачать книгу бесплатно
– Здохни сьогоднi, Обломе, – повторила Бiлка. – Менi насрати, що ви там робите зi своiм стадом. Паняй звiдси, якщо не хочеш кулю в черево. Повернетеся, коли я пiду.
– Ходiмо, Книжнику, – покликав Нога. – А то вона й тебе застрелить, i ми не зможемо тебе засудити…
– Але… Але ж вона вiддае вам дiра! – промимрив Книжник.
– Атож, це мав бути наш дiр, – глузливо посмiхнувся Облом, – а тепер вона його нам вiддае. Розумiеш рiзницю, хробаче? Коли вже до тебе нарештi прийде Нещадний, гiвнюче? Коли я вже перестану бачити твою мерзенну пику?
– Ти можеш залишитися, – кинула Бiлка мимохiть.
– Не дратуй мене, Книжнику, – Облом презирливо скривив рот. – Якщо ти зараз не встанеш i не пiдеш iз нами, я тебе просто вб’ю…
– Вiн i так тебе вб’е, – тихий голос Бiлки звучав абсолютно рiвно, без емоцiй. – Вiн тебе вб’е, бо любить це робити. Іншоi причини йому й не треба.
Книжник зрозумiв, що iй абсолютно все одно, уб’е його Облом чи не вб’е. Просто iй подобалося перечити вождям. Навiть спина Бiлки виразно говорила про те, як вона ненавидить i зневажае цю трiйцю. Вона зовсiм не палала бажанням захистити Книжника вiд розправи, зате принизити Облома з компанiею iй було в радiсть.
Книжник звiвся на ноги.
Настане нiч, i вiн змушений буде повернутися в Парк. Вiн не виживе в лiсi. Лiс – не його стихiя. Бiлцi е куди йти, йому ж iти нiкуди – тiльки в Бiблiотеку. У нього немае iншого прихистку, йому вже не побудувати нiчого путнього – занадто мало часу залишилося до приходу Нещадного.
– Пообiцяй, що не битимеш мене, – сказав вiн, витираючи з обличчя вже загустiлу сумiш оленячоi i власноi кровi.
У ротi чувся гидкий присмак лайна i блювоти, болiли розбитi губи, саднило в боцi, а на передплiччi, куди потрапив приклад, наливався багряний шишак.
Книжник не був готовий воювати з вождями.
Вiн хотiв миру, нехай навiть цiною приниження. Вiн хотiв повернутися в напiвтемряву свого житла, де щоночi шарудiли з-помiж паперiв щури, де пахло сирими корiнцями книжок i сечею гризунiв. Тiльки там, серед тисяч дивом уцiлiлих, хоч i погризених книжок, вiн вiдчував себе захищеним. Там вiн був удома.
– Якщо ви залишите мене в спокоi, я розповiм вам про мiсце, де е лiки вiд Нещадного, – сказав вiн, намагаючись надати голосу твердостi.
Свин заiржав.
Весело так, дуркувато, демонструючи дiру замiсть правого верхнього iкла, вибитого пiд час Випробування.
– Ти з нами торгуешся? – запитав Облом примружившись. – Та ти геть скретинiв, хробаче. Плем’я вирiшить, що з тобою робити…
Книжник проковтнув жовч, що пiдступала до горла.
– Плем’я зробить те, що ти скажеш…
– Ти нiчого не купиш своею брехнею, Книжнику, – презирливо процiдив Облом. – Немае нiякого способу зупинити Нещадного. Вiн приходить за всiма, коли настае термiн.
– Це не так… Є лiки.
– Це так! – вiдрiзав вождь. – Нема лiкiв вiд смертi. Не ховайся за спиною герли! Будь хоч трохи челом, гiвнюче…
– Але в книжках…
– Що корисного можна знайти в книжках? Там написано, як полювати? Як вижити взимку, коли звiр вiдходить? Книжки – смiття, як i ти.
Книжник пройшов повз Бiлку, подумав i обернувся, щоб подивитися iй в очi.
Тепер вiн стояв на лiнii вогню, прикриваючи своiм тiлом усю трiйцю.
– Ти мене пам’ятаеш? – запитав вiн.
Обличчя в Бiлки було худе, вилицювате, сiрi очi дивилися колюче, недоброзичливо. Вона вся видавалася сплетеною iз джгутiв: передплiччя, шия – суцiльнi м’язи, нi краплi жиру, нiчого зайвого. Навiть густе рудувато-попелясте волосся, яке Книжник чомусь пам’ятав найкраще, було грубо вiдкраяне ножем i перетворене в нерiвну подобу «каре».
– Пам’ятаю, – сказала вона сухо. – Ти – Тiм.
– А я думав, ти мене не впiзнала…
Книжник повернувся i пiшов до вождiв шкутильгаючи.
Бiлка спостерiгала, як Свин вiдважив Книжнику ляпаса, але не на повну силу, а так – полякати. Книжник навiть не став закриватися, похитнувся вiд удару i попрямував далi, приречено схиливши голову.
Облом вiдступав обережно, спиною вперед, нi на секунду не випускаючи Бiлку з поля зору. Перед тим як сховатися в кущах, вiн посварився на неi пальцем i швидко прошмигнув у хащi.
Коли постать Облома зникла, Бiлка сховала пiстолет у поясну кобуру i перехопила нiж зручнiше. Рудий звiр знову вислизнув iз каптура i спритно сiв дiвчинi на плече.
– Додому хочеш? – запитала вона, нахиляючись над розпоротим черевом дiра. – Зажди, скоро пiдемо…
Лезо ковзнуло по шкурi, i плоть розiйшлася пiд напором сталi.
Одним порухом Бiлка пiдняла печiнку, що з’явилася в розрiзi, спритно вирiзала шматок, що сочився гарячою кров’ю, i викинула його назовнi. Гладкий, покритий щiльною плiвкою смаколик упав у траву.
Тепер треба було вирiзати зi спини дiра баликову частину, ii можна зав’ялити або закоптити на зиму. Руки дiвчини були закривавленi, рукiв’я обробного ножа ковзало. Бiлка видерла з-пiд нiг пучок трави i протерла долонi, а потiм i нiж.
Очi ii натрапили на якийсь довгастий предмет, що лежав поруч iз тушею. Це була дерев’яна паличка з чорним осердям.
Бiлка iз зусиллями згадала назву палички – олiвець.
Олiвець – це те, чим пишуть букви. Або малюють. Лiтер Бiлка не знала, малювати не вмiла. А може, i вмiла, але змалку не пробувала це робити.
Олiвець мiг належати тiльки одному челу – Книжнику. Тiму. Щуплявому сором’язливому хлопчаковi, який тодi, кiлька рокiв тому, не мiг захистити нi себе, нi iнших. Вiн так i залишився щуплявим i беззахисним. Зайвий клопiт.
Бiлка хмикнула i поклала олiвець до кишенi.
Управлятися ножем простiше i звичнiше.
Навiщо потрiбен олiвець? Хiба ним можна вирiзати м’ясо з тушi?
Лезо з хрускотом пройшлося вздовж хребта дiра.
* * *
Книжник сподiвався, що й цього разу все обiйдеться.
Насправдi вiн розумiв, що пiсля сутички в лiсi, пiсля того, як вiн побачив, як спасували перед Бiлкою трое «непереможних» вождiв, йому не уникнути розправи. Йшлося про те, стратять його вождi, чи все закiнчиться побиттям iз покалiченням? Морально Тiм був готовий до гiршого, але вмирати не хотiлося. Вiн давно навчився терпiти все, окрiм смертi.
Коли мисливцi пiд наглядом Ноги та Свина притягли в Парк тушу дiра, Книжник сидiв у себе на третьому поверсi й дивився у вiкно на площу.
«Площа», звичайно ж, це недоречно сказано. Колись, рокiв так вiсiмдесят тому, це мiсце можна було назвати площею. А зараз…
За багато рокiв природа вiдвоювала у мертвоi людськоi цивiлiзацii втраченi територii. Трава заплела плитку тротуарiв, розгризла до крихт асфальт, змусила потрiскатися бетон. Дерева розрослися, мiж стовбурами з’явився чагарник, молодняк, що нахабно пхався iз землi, утворив рiдкий пiдлiсок, з яким герли поки що безуспiшно боролися.
Але площа все ж була колишньою, тепер ii можна було назвати невеликим сквером, за яким сяк-так доглядають садiвники.
Довкола стояли будiвлi для людей Паркового племенi, зокрема й той будинок, де знайшов свiй притулок i долю Книжник. У будинку цьому нiхто бiльше жити не хотiв, занадто холодним i незатишним вiн був. Дошки пiдлоги i паркет iз залiв i коридорiв на другому поверсi спалили ще в давнi часи, швидше за все в один iз перших рокiв пiсля приходу Нещадного. А ось вiкна залишили неторканими.
Це згодом за будинками навчилися якось доглядати, коли з’ясувалося, що будувати новi не вмiють. Ледве вистачало навичок пiдтримувати сяк-так уцiлiлi будiвлi, особливо якщо збереглися шибки.
У першi роки в Парку траплялося багато пожеж. Улiтку в околицях можна було збожеволiти вiд задухи, зими ж виявилися сирими, вогкими i досить суворими.
Грiлися, як могли, себто кепсько, вiд чого й горiли цiлi квартали, особливо в мiстi. У Сiтi й досi де-не-де стоять обвугленi кiстяки з’iдених вогнем будинкiв, i височiе напiвоблуплений горiлий стирчак хмарочоса в Даунтаунi.
Книжник бачив цi руiни на власнi очi.
Рiк тому вiн як пеон брав участь у набiговi на Сiтi i винiс iз цього походу, крiм страху й вiдрази, великий паперовий атлас iз картами автомобiльних дорiг.
Атлас валявся на верхнiй полицi стелажа на зруйнованiй заправцi, де вони пересиджували нiч. Дебелий шматок пластику, в який запечатали книжку, зберiг ii неушкодженою.
Давно не iздили автомобiлi.
Давно вже заросли дороги, по яких можна було рухатися автiвками.
Давно вимерли люди, якi вмiли робити автомобiлi, i самi машини перетворилися на купи непотрiбного iржавого мотлоху. А от атлас лежав i досi на заправцi й терпляче чекав нового господаря.
Притягнувши здобич додому, Книжник вивчав його декiлька тижнiв.
Вiн порiвнював карти дорiг зi знайомими назвами мiстечок, якi досi можна було прочитати на обшарпаних дороговказах, i нарештi змiг розiбратися з мiсцем iхнього розташування.
Краiна, де вони жили, виявилася величезною. Набагато бiльшою за ту, що вiн мiг собi уявити. Жили великих дорiг з’еднували мiж собою Сiтi, залишаючи обабiч трохи меншi поселення. Вiд жил урiзнобiч розбiгалися тоншi дороги, вiд них – iще дрiбнiшi. На останнiх сторiнках Книжник виявив плани мiст.
Атлас захопив його, як найкращий роман, змусив остаточно прокинутися втомлену вiд буденностi уяву. Але, на жаль, не вбив у Книжниковi наiвнiсть – вiн усе ще вважав, що влаштування Свiту хоч кому цiкаве. Вiн поткнувся до вождiв, щоб подiлитися свiжими знаннями з племенем, але натрапив на холодне бридливе нерозумiння: навiщо? Навiщо племенi знати про це? Що це дасть? Хiба стане хтось добровiльно вiддалятися вiд будинку на багато миль?
Книжниковi було до слiз прикро, що нiкому не цiкавi нi книжки, нi карти, адже – хто б мiг подумати – Парку в атласi придiлялася окрема чверть сторiнки, назва «Кiдленд» i детальна схема.
Руiни «Кiдленда» починалися за декiлька сотень ярдiв за площею. Колись приiжджих зустрiчали ворота, над якими височiли величезнi кольоровi лiтери. Тепер не було нi ворiт, нi букв – лише металева основа конструкцii, руда вiд багаторiчноi iржi, щоправда, вона досi зберегла напiвкруглу форму. Влiтку iржава арка заростала нахабним плющем i виглядала ошатно, узимку ж стирчала, як обгризене ребро, обвите колючим дротом сухого стеблиння.
Бiля колишнього входу, на круглiй клумбi, тепер спалювали жертв Нещадного – це був звичай, його виконували, бо так велiв Закон. Усi розумiли, що нiякоi небезпеки заразитися давно немае, що Нещадний рано чи пiзно прийде до кожного з них, але за Законом, усiх, хто зустрiв Нещадного, належало спалити. А з Законом не посперечаешся!
Праворуч вiд центральноi алеi розташувалося кладовище для тих, хто помер сам по собi: вiд ран, хвороб, в мiжусобицi або в битвах. Воно дуже розрослося за останнi десять рокiв i вже давно вихлюпнулося за межi колишнiх газонiв, якi втратили форму.
А Парк, що розкинувся на величезнiй площi, давно перетворився на лiс.
Атракцiони обвалилися i згнили. Тi ж, що дивом устояли, нагадували величезнi скелети доiсторичних iстот, покритi iржею i коростою облупленоi фарби, обвитi все тiею ж зеленою сiттю плюща та в’юнкiв. Парк був знайомий Книжнику з дитинства – тут вони грали, коли були бебиками i кiдами, тому вiн досi пам’ятав, де можна через необережнiсть впасти у вiдкритий колодязь, де скрутити собi шию, спiткнувшись об прихованi в густiй травi рейки.
А справжнiй лiс починався за межами парку атракцiонiв, i його Книжник боявся i не любив. Дiм для нього був тут, серед старих стелажiв, заставлених книжками, а найкращою постiллю на свiтi – древнiй, пропахлий вогкiстю i мишачим послiдом матрац, що лежав у кутку.
Дверi Бiблiотеки з гуркотом розчинилися, пропускаючи злого, як скажений вольфодог, Облома. За ним зi злорадною посмiшкою на обличчi крокував Бiгун. Вiн був найдрiбнiшим i найжорстокiшим iз вождiв – сухий, швидкий, з неприемним гострим личком i кривими зубами.
– Вставай, хробаче, – наказав Облом i, не чекаючи, поки Книжник пiдведеться, рвонув його з пiдвiконня своеi лапою. – Чеши вниз, плем’я чекае на тебе, виродку!
Книжник вiдкрив був рота – благати, але наштовхнувся поглядом на холоднi очi Бiгуна i промовчав.
Внизу на площi, бiля закривавленоi тушi дiра, справдi зiбралися чели i герли з бебиками, далеко не всi зiбралися, але це нiчого не вирiшувало.
Облом тицьнув Книжника в спину, i той ледь не впав.
– Дивiться, люди Парку! – крикнув Бiгун своiм деренчливим фальцетом. – Цей хробак Книжник сьогоднi прогавив дiра. Це його вина.
Книжник стояв, опустивши голову, i чув, як гудуть обуренi голоси.
– Мисливцi встигли поранити дiра, – продовжував Бiгун, – але вiн вирвався i втiк…
– Ми знайшли звiра обдертим, – вступив Облом. – Хтось вирiзав iз тушi кращi шматки, i тепер ви не зможете з’iсти iх. Дехто з вас залишиться голодним через цей криворукий шматок лайна!
– Вiн даремно iсть наше м’ясо, – Бiгун несхвально похитав головою. – Вiн не виконуе Закон…
Натовп загув.
«Але ж я нiкому з них не зробив нiчого поганого, – подумав Книжник, не пiдводячи очей. – Я допомагав iм. Я мiг допомогти там, де швидкi ноги i дубина нiчого не вирiшували…»
– Що говорить Закон? – запитав Облом, пiдвищивши голос, щоб його почули всi присутнi. – Закон говорить: чел, який не може полювати, не iстиме. Той, хто не приносить племенi користi, не повинен жити…
«Вб’ють», – зрозумiв Книжник, але не побiг i не спробував сховатися, а тiльки зiтхнув приречено i втягнув голову в плечi.
– Що нам робити з цiею марною книжковою мiллю? Вбити?
У натовпi забубонiли, верескливий голос герли розрiзав шум: «Убити! Убити!» У Тiма ноги стали м’якими в колiнах, немов iз них вийняли кiстки…
– Тихо! – крикнув Бiгун. – Слухайте рiшення вождiв! Цей чел довго жив серед нас, i ми не станемо його вбивати. Нехай це зробить Нещадний свого часу. Але ми його не годуватимемо! Ми проженемо його!
– Так! Так! – закричала юрба, i подивившись на неi, Книжник побачив перед собою усмiхнену пику Ноги, який керував обуренням.
Нога пiдморгнув – вiн смакував розправу.
– Нехай чеше звiдси! Нехай уйо…уе!
Книжник вiдчув руку Облома на своему загривку, i його, немов цуценя, за комiр потягли крiзь натовп горлопанистих одноплемiнникiв, абсолютно чужих йому, хоч i знайомих iз самого дитинства.
На нього посипалися удари – сильно не били, не тому, що не хотiли, просто прийшли без палиць, але все одно було боляче i так принизливо, що Книжник ледь не завив вiд образи.
Облом i Нога тягли Книжника до огорожi, а натовп накочувався слiдом. Не одноплемiнники, а саме безлика юрма – ноги, цицьки, кулаки, вишкiренi роти, кричали бебики й радiснi кiди, якi бiгли поруч i жбурляли в Тiма все, що потрапило пiд руку. Одна з кинутих гiлок вдарила в плече Ноги, i вiн заматюкався, намагаючись штовхнути кривдника, i кiди кинулися врозтiч iз реготом i вереском.
Книжник перестав чинити опiр – тiльки перебирав ногами. Цi двое з радiстю переламали б йому кiстки на прощання. Знерухомлений, вiн навряд чи доживе до ранку. Лiс безжалiсний, вiн не любить слабакiв.
Останню думку Тiм пiймав уже в повiтрi. Облом метнув його, як камiнь, викидаючи з Парку, iз племенi i з життя водночас.
