скачать книгу бесплатно
Вождь ховався в Бiблiотецi не один, iз ним були два мисливцi – Рiзник i Шкутильгало. Книжник знав обох. Вони ще недавно ходили в тiнах i стали челами всього рiк тому. Рiзник був майстром бiлувати тушi i нарiзати м’ясо стрiчками для в’ялення, Шкутильгало, будучи ще кiдом, невдало стрибнув iз дерева i тепер шкутильгав при ходьбi, але так кидав спис i стрiляв iз гвинтiвки, що про його ваду мало хто згадував.
– Шо? – Нога криво посмiхнувся. – Здивований, шо я тут? Ти ж все думав, що я тупий? А ми з моiми бро зрозумiли – ти обов’язково повернешся. Може, i е у тебе шось таке, га? Може, Книжнику, ти реально знаеш, як наi…ти Нещадного?
Тiм мовчав.
– Шо мовчиш? Ранiше треба було мовчати… – повiдомив Нога зверхньо. – А тепер ти, суко, заговориш… Без варiантiв! Зара ми тебе… Ану, бро, притримайте його…
Книжник не встиг поворухнутися, як Рiзник i Шкутильгало притиснули його до пiдлоги. Згорток iз книжками вiдлетiв убiк. Нога з розмаху гепнувся своiм жирним задом Тiму на колiна i заiржав, витягнувши iз грубо розмальованих пiхов синiй широкий клинок. Вiльною рукою вiн схопив пояс штанiв Книжника i рвонув його вниз, оголюючи живiт i пах юнака. Тiм засмикався, але тримали мiцно, а ще нiж Ноги шпигнув його вiстрям трохи вище лобка, i Книжник завмер. Тiльки серце, незважаючи на всi старання Тiма здаватися мужнiм, трiпотiло у горлi, наче придушена силомiць птаха.
– Шо, боiшся?
Нiж пройшовся по животу поперек, злiва направо, в паху у Книжника похололо.
– Я тебе не рiзатиму, – пообiцяв Нога. – Я тебе потримаю, а рiзатиме тебе Рiзник. На ременi… Я його для цього i покликав. Вiн добре вмiе рiзати. Так що подумай, а я запитаю ще раз… Ти можеш наi…ти Нещадного?
– Так… – прошепотiв Книжник, ненавидячи себе за боягузтво.
– Та ти, бля… справдi розумний… – посмiшка у Ноги була гнила, переднi зуби почорнiли, iз рота смердiло. – Молодець! Ну, шо… Готуйся спiвати, хробачку!
Тiм дивився на перекошену пику Ноги, на радiснi фiзiономii Шкутильгала i Рiзника, а бачив лише пащу камiна за iх спинами, освiтлену навскiс бляклим мiсяцем… І сажу, яка сипалася з камiнного ходу чорною, майже непомiтною хмаркою. Найбiльше Книжник боявся помилитися – а раптом йому тiльки здаеться, що…
Бiлка виникла в камiннiй топцi раптово, але на цей раз не безшумно – сухе вугiлля хруснуло пiд пiдошвами ii черевикiв. Нога почув ii й вiдреагував миттево, схопився, розвертаючись, виставляючи в бiк дiвчини свiй величезний нiж, але при тому даючи шанс звiльнитися Книжнику, i той свого шансу не прогавив. Вигнувшись, вiн уклав весь свiй страх i силу в единий удар, який мiг мати успiх: носок його черевика вдарив Ногу в промiжнiсть. Звичайно, черевики у Книжника були значно гiршими, нiж у вождiв, але противнику вистачило i цього: не закiнчивши кульбiту, Нога зойкнув i завалився прямо на Рiзника. Рiзник, на вiдмiну вiд Ноги, був челом невеликим, i Нога виявився для нього непiдйомним вантажем.
Бiлка використала несподiвану допомогу Книжника з максимальною користю – не витрачаючи жодноi секунди на покалiченого Ногу i задавленого Рiзника, вона розвернулася i, коротко замахнувшись, вдарила Шкутильгала стволом автомата в перенiсся, i зразу ж, крутнувшись iще раз, прикладом додала по потилицi.
Нога, схопившись за яйця, вив, Шкутильгало ще падав, пирхаючи кров’ю, силкувався встати Рiзник, а Книжник, ведений iнстинктом самозбереження, вiдкотився геть, намагаючись не потрапити пiд замiс, i шукав очима нiж Бiлки, який витягли у нього з кишенi, поки волочили зi сховища в головний зал.
Бiлка врiзала Нозi по тiм’ячку, але по дотичнiй, розсiкаючи шкiру. Голова Ноги виявилася куди мiцнiшою за його дзвiночки, й останнiй удар не вирубав вождя, а, навпаки, протверезив.
Кров залила йому обличчя, i, заревiвши, Нога кинувся на Бiлку, намагаючись збити ii з нiг. Вiн явно хотiв перевести сутичку в партер i розчавити ii своею тушею, але дiвчина легко перестрибнула через нього, пропускаючи супротивника пiд собою.
Не можна просто так стати вождем Паркового племенi.
Нога мав не тiльки близько триста фунтiв ваги, а ще стiльки ж фунтiв злоби, завзяття i жорстокостi. Вiн перекинувся на спину, готуючись встати, i Книжник побачив у його руцi меч, яким Нога ледь не розпоров йому живiт.
Книжник вiдчайдушно закрутив головою, розшукуючи очима свою втрачену зброю, i натрапив поглядом на пом’ятого рiзьбяра, який силувався пiдвестися на ноги. В руках у чела був нiж, вiрнiше, навiть не нiж, а короткий меч – завдовжки, як мiнiмум, у три долонi дорослого чела.
– Стережись! – каркнув Книжник. – Бiлко! Ззаду!
Але Рiзник уже кинувся на неi зi спини, стрiмкий i цiлеспрямований, цiлячись лезом у нирки.
Бiлка теж була швидкою, значно швидшою, нiж уявляв собi Тiм, i очi у неi, напевно, росли на потилицi, тому що зробити те, що вона зробила, було б дуже важко без очей на потилицi.
Тож коли меч Рiзника вже торкався ii одягу, дiвчина, не обертаючись, вiдсахнулася, i лезо лише розпороло iй полу куртки, а Рiзник пролетiв далi, витягнувши руку в смертоносному випадi. Вiн уклав в удар усю свою швидкiсть i силу i зупинитися не мiг, тож отримав удар автоматним прикладом…
Якась кiстка на обличчi у Рiзника трiснула, ноги злетiли, i вiн гепнувся потилицею на бетонну пiдлогу. Його довгий клинок вiдкотився прямо до колiн Книжника, i той схопив його з такою жадiбнiстю, нiби голодний, який побачив скоринку хлiба.
Тим часом напiвживий Нога знову вступив у бiй i спробував ткнути Бiлку ножем у груди, але вона легко вiдбила випад стволом автомата. Усi дiйовi особи завмерли. Рiзник лежав нерухомо – нiс у нього тепер був як сходинка i щока провалилася на цiлий дюйм, Шкутильгало ледь не захлинувся кров’ю. У строю, хоча i вiдносно, залишався Нога. Вождь iще невпевнено стояв на ногах, либонь, заважали травмованi яйця, але, дивлячись на його перекошену пласку пику, Книжник зрозумiв, що вiн або з яйцями, або без них буде гризти ворогiв зубами доти, доки живий. Тiма вперше грiла думка, що саме вiд його черевика Нозi так перепало. Вiн би й повторив, але наближатися до Ноги було ризиковано. Навiть поранений, вiн був небезпечним i мiг переламати юнака, як суху гiлку, особливо зараз.
Автомат Бiлки дивився прямо в груди вождю, але вона не поспiшала натискати на спусковий гачок, i Книжник розумiв, чому. Поки вони вдвох билися проти трьох. Пiсля пострiлiв сюди кинеться цiле Паркове плем’я i рахунок пiде на десятки жертв.
– Здохни першою! – прохрипiв Нога.
Вiн розумiв, що Бiлка не стрiлятиме, i явно сподiвався дiстати ii сталлю. Вiн був вищим на двi голови i значно, фунтiв на сто п’ятдесят, важчим. Варто було йому тiльки схопити дiвчину або зачепити ii лезом – i гра закiнчиться. Книжник у його плани не входив, а даремно.
Тiм був наляканий до смертi, побитий i абсолютно не готовий до бiйки, але вiн не тiльки боявся Ноги до дрижакiв, вiн до дрижакiв його i ненавидiв.
Книжник спробував пiдвестися на ноги, але колiна роз’iхались – вiн посковзнувся в калюжi кровi, яка витiкала з-пiд голови Рiзника. Нога насувався на Бiлку, а вона вiдступала, не опускаючи зброi, але не стрiляла. Тiм прикинув вiдстань до ворога i зрозумiв, що раптового нападу з флангу не вийде, але йому було вже плювати на небезпеку бути скалiченим.
– А-а-а-а-а-а-а! – закричав вiн, пiднiмаючись, i побiг до Ноги, розмахуючи трофейним мечем, як дубиною.
Нога повернув до нього свою круглу голову на товстiй, як стегно Книжника, шиi, i усмiхнувся, перехоплюючи свiй тесак зручнiше.
Сталь ударила об сталь – Нога легко вiдбив випад Тiма (меч вилетiв iз рук, розбитi пальцi обпекло болем), i несподiвано стрiмко розвернувся, хапаючи Книжника за волосся.
– Бiжи! – крикнув Книжник Бiлцi, злiтаючи в повiтря.
Нiж у руках Ноги блиснув у мiсячному свiтлi, i Тiм зрозумiв, що йому зараз перерiжуть горлянку. Вiн вiдчайдушно засмикався в руках вождя, вiдбиваючись ногами i рикаючи, як щеня вольфодога, схоплене за шкирку, проте лезо невблаганно летiло до його борлака…
Бабах!
Гримнуло, i Книжник стрiмголов полетiв убiк, покотившись щербатою бетонною пiдлогою. Нога впав на спину з залитим кров’ю обличчям – куля влетiла йому в очну ямку. Тiло його трусилося в судомах, товстi сильнi ноги шкребли цементну крихту пiдошвами майже нових черевикiв.
– Навiщо ти полiз? – запитала Бiлка i докiрливо похитала головою. – Ну навiщо? Я б iз ним упоралася…
– І-i-i-i-i-i-а… – втягнув у себе повiтря Книжник. – І-а-а-а-а- а-а-а…
Вiд удару в нього забило подих.
Бiлка ковзнула до вiкна. Унизу вже горiли смолоскипи – пострiл пiдняв на ноги всiх челiв племенi. Хтось уважний розгледiв тiнь дiвчини i куля розбила скло, бiля якого вона стояла.
– Іаааа… хотiв допомогти! – нарештi видихнув Тiм.
– Ну, допомiг, – сказала вона. – Молодець, хiба нi… Як тепер вибиратися?
Книжник подивився на камiн, Бiлка у вiдповiдь похитала головою.
– Не виберемося, не встигнемо. У нас менше п’яти хвилин. Якщо за п’ять хвилин ми досi будемо в будинку…
Вона пiдiйшла до агонiзуючого Ноги i вистрiлила йому в лоб. Книжник примружився. Вiн виразно чув, як куля, прошивши череп вождя, клацнула об пiдлогу. Швидкий помах ножа припинив пирхання Шкутильгала.
– …то ми небiжчики, – закiнчила Бiлка. Вона витерла лезо об куртку мерця, i зняла з пояса Шкутильгала кобуру з пiстолетом, який вiн так i не встиг вийняти.
– Тримай, – вона кинула Книжнику зброю. – Тепер це твiй.
Знизу по вiкнах дали чергу, потiм у розбите скло залетiли пляшки з «горючкою». Перша не розбилася, а так i покотилася, розкидаючи iскри вiд палаючоi в горловинi ганчiрки, зате друга рвонула бiлим смердючим полум’ям, яке вiдразу ж ударило до стелi.
– Тут горiти нiчому, – прохрипiв Книжник. – Навiть пiдлогу зняли. А в Сховище це не долетить.
Вiн стояв перед Бiлкою, притискаючи до грудей пакунок з атласом i щоденником.
– Вони пiдпалять будинок, – сказала Бiлка спокiйно. – Або знайдеться, чому горiти… Тут е пiдвал?
– Так. Але дверi забитi, не потрапити…
І тут Книжник згадав.
– Але е лiфти на другому поверсi! У колишньому кафе! І смiттезбiрник!
– Чудово! Залишаеться тiльки зрозумiти, як ми звiдси вийдемо…
Бiлка метнулася до камiна i через мить уже бiгла назад, намотуючи на лiкоть мотузку, по якiй вони спускалися, на плечi у неi бовтався рюкзак, який став зовсiм чорним. Коли вона опинилася бiля вiкна, знизу знову вистрiлили, i вже не одна, а три кулi вдарили у скло. Внизу засвистiли, заволали, i Книжниковi здалося, що вiн чуе голос Облома.
– До дверей! – наказала Бiлка, i Тiм слухняно поплентався за нею, волочачи забиту ногу. Голова крутилася, але йти вiн мiг.
– Тримай, – Бiлка сунула йому в руки мотузку i рюкзак.
У ii руках було декiлька круглих металевих штук, якi вона вправно пов’язала мiж собою.
– Що це? – запитав Книжник.
Вона промовчала, закрiплюючи зв’язку на двернiй планцi. Бруднуватий, але з вигляду мiцний шнурок вона пропустила через кiльця штукенцiй, що бовталися збоку, i натягнувши, прив’язала його до залишкiв заржавiлого замка.
– Усе. Йдемо геть, – скомандувала вона, забираючи у Тiма рюкзак.
У коридорi за дверима вже тупотiли чели. Хтось почав вiддирати вiд дверей дошки, протяжно заскрипiли цвяхи, що виповзали з пересохлого за лiто дерева.
– Це гранати? – знову запитав Книжник, хоча знав, яку вiдповiдь почуе.
Бiлка кивнула.
– Звiдки вони в тебе?
– Потiм. Слухай мене. Коли вони вiдчинять дверi – буде вибух. Сильний. Як тiльки рвоне, ми з тобою побiжимо. Буде плутанина. Наше завдання – прорватися до лiфтiв перш, нiж вони зрозумiють, що нас тут уже немае.
Вона подивилася на вогонь на пiдлозi, i глянула на Книжника.
– Якщо хочеш жити, неси сюди книжки…
– Нi! – видихнув вiн.
– Роби, що я тобi сказала… – Бiлка не пiдвищувала голосу, але йому здавалося, що вона кричить. Вона забрала у нього з рук дорогоцiнний згорток i сунула у свiй рюкзак. – Нам потрiбен дим… Багато диму!
Дверi тряслися пiд ударами.
У Сховищi Тiм схопив купу журналiв «National Geographic», що лежали на ближньому до виходу столi – улюблених журналiв свого дитинства, – i, повернувшись у читальний зал, жбурнув iх у калюжу пального. Журнали зайнялися неохоче, обкладинка почала коробитися i чорнiти, вiд полум’я повалив бiлий густий дим…
Скiльки прекрасних годин провiв Книжник, розглядаючи фотографii дивовижних мiсць, скiльки нового прочитав на цих жовтуватих сторiнках…
Вiн завмер, iз жахом спостерiгаючи, як полум’я пожирае журнали i його спогади.
– Лягай!
Вiн озирнувся на крик, не вiдразу зрозумiвши, що це Бiлка командуе йому.
Стулки дверей вже почали розходитися, i з коридора в читальний зал ринув переможний крик мисливцiв, що наздоганяли здобич.
Книжник iще падав, коли дверi вiдчинилися.
Тiму здалося, що йому врiзали дошкою у вухо. На мить вiн ослiп i оглух, потiм зiр повернувся. У повiтрi кружляли чорнi пластiвцi сажi. Гарячi журнали розкидало по всьому залу, i повiтря стрiмко наповнювалося бiлим iдким димом. Дверей не було. Не було i частини стiни поруч iз дверима. І бiля дверей нiкого не було. У всякому разi не було живих.
Хтось смикнув його за руку, змушуючи встати – це була Бiлка, i Книжник закульгав до виходу, намагаючись не навалюватися на супутницю всiею вагою.
Бiля дверей валялися останки його одноплемiнникiв. Книжник намагався не дивитися пiд ноги. З цими челами вiн жив i дорослiшав, але, забери iх Нещадний, жоден iз них не був йому нi другом, нi товаришем. Вiн був чужим для них, вони для нього. Але все одно у грудях Тiма защемiло. Вiн був для них чужинцем, але все-таки це було його плем’я.
Вони бiгли коридором, а ззаду вже тупотiла погоня. Облом зрозумiв – щось пiшло не так. Та хто завгодно зрозумiв би пiсля того, як вiд вибуху вилетiли усi шибки на фасадi. Фори iм давати не збиралися, на те, щоб знайти лiфти i вибратися, не було i хвилини.
– Тут!
Колись за допомогою цих лiфтiв пiднiмали й опускали приготованi на кухнi другого поверху страви, тому шахти були вузькi, але вибирати не доводилося. Бiлка вибила прикладом розсувнi люки, вiдкриваючи отвори, що смердiли цвiллю, i вправно прошмигнула в один iз них. Книжник затамував подих i шмигнув у сусiднiй.
Вiн падав униз, оповитий щiльною липкою павутиною, яка, здавалося, заповнила весь отвiр, i це було огидно до втрати свiдомостi. Летiв вiн недовго i несподiвано вдарився об пiдйомну платформу, що стояла поперек шахти. Майже застряг, але вiд удару платформа просiла, i вiн ухнув далi разом з ii уламками. Раптово лаз закiнчився, i Книжник опинився в порожнечi, задригав ногами, скрикнув вiд несподiванки i влетiв у якусь хрустку пилову масу, що суцiльно вкривала пiдлогу.
Поруч фиркала i переверталася Бiлка. Тут було зовсiм темно – пiдвал знаходився пiд будiвлею i його справдi давно нiхто не вiдвiдував, не було нi бажання, нi необхiдностi. Дверi, що ведуть сюди, були заваленi смiттям багато рокiв тому, а тi, що були зовнi, давно вросли в землю до половини.
Поруч iз ним щось хруснуло, i пiдвал залило малинове свiтло вiд фальшфеера, вiд якого Тiм моментально ослiп.
– Забери мене Нещадний, – видихнула поруч Бiлка.
Книжник моргнув кiлька разiв i завмер.
Вони стояли по колiно у висохлих хiтинових тiльцях, скинутих змiiних шкурах, якомусь зотлiлому смiттi, гнилих ганчiрках…
Тiм вiдчув, що починае свербiти. Весь. Із голови до нiг. І навiть усерединi. Пахло вогкiстю, щурами i ще чимось незрозумiлим, огидно терпким.
– Де вихiд?
– Не знаю. – Книжниковi чомусь здавило горло, i вiн захрипiв. – Це пiдвал. Тут були кухнi i комори. І ще мiсце, де робили тепло…
– Вихiд? – повторила Бiлка.
Над ними зазвучали вiддаленi голоси.
– Швидше! Вони зараз закидають нас гранатами!
– А у них е? – запитав Тiм.
– Я вкрала своi у них перед тим, як пiти. У них е. Не сумнiвайся.
