скачать книгу бесплатно
– Хотiв би ти обдурити Нещадного, бро?
Ствол автомата врiзався йому в плоть, але Бiгун навiть не змiнився в обличчi.
– Нещадного не можна обдурити.
– Книжковий хробак каже, що можна.
– І ти хочеш, щоб я повiрив у цю нiсенiтницю, парковий?
– Я хочу, щоб ти пiшов iз нами i переконався сам.
Рiзаний дивився на нього зверху вниз неприемним холодним поглядом.
– Ти кличеш мене ловити твоiх утiкачiв?
– Це не втiкачi, бро. Це шанс жити вiчно.
Рiзаний неприязно посмiхнувся.
– Не можна жити вiчно.
– Але можна жити дуже довго. Три життя. Чотири. Це майже вiчно, Рiзаний. Для нас це вiчнiсть.
Рiзаний подумав, а потiм кивнув.
– Тобi потрiбнi бiйцi.
– Ну, звичайно, – погодився Бiгун. – Я кличу тебе не тому, що тебе люблю. Просто з твоiми челами, кiньми i ган-карами ми зможемо зробити бiльше, нiж без них.
– І я зможу обдурити Нещадного?
– Або ми обидва зможемо, або обидва програемо – як пощастить.
– Якщо це пiдстава, парковий, то я вiдберу у тебе не зброю, не людей, я вiдберу у тебе життя…
– Домовилися, – кивнув Бiгун. – У мене на плечi вiдзначено сiмнадцять зим, Рiзаний. І якщо я промахнусь, то мене покараеш не ти – Нещадний. Сам подумай, хто з вас страшнiший?
* * *
Будинки нависали над вулицями в прямому i переносному сенсi. Обплетенi зеленню величезнi куби, похиленi паралелепiпеди, дивнi iржавi конструкцii, немов побудованi спецiально, щоб дати опору лозi i паросткам плюща i винограду.
На деяких вулицях уже пiднявся лiс, причому немолодий – густий, з пiдлiском, такi вулицi вони об’iжджали.
Навколо було справжне пташине царство, повiтря буквально тремтiло вiд крикiв пернатоi живностi, але це не радувало, бо якщо хоч з одного з хмарочосiв у Даунтаунi за околицями стежив спостерiгач, то зграi птахiв, що злiтали в повiтря, чiтко позначали iх шлях.
Утiшало одне – темнiло, а темнiло в Сiтi зовсiм не так, як на Пустках.
Небо над колишнiми будинками було ще свiтлим, блакитним iз додаванням рожевого, а на вулицях уже густiшала пiтьма, i в мiру того як вона наступала, пташиний гомiн ставав тихiшим, пернатi пiрнали в зелень – за нею ховалися порожнi отвори вiкон – i зникали.
– Треба буде забратися звiдси до ранку, – сказала Бiлка, дивлячись на довгокрилi силуети, що мелькали над ними. – Тiльки ледачий не зрозумiв, що тут хтось е…
Книжник мовчки крутив головою, роздивляючись те, що колись називалося Сiтi. Зараз вони були на пiвнiчнiй околицi мiста. Тут не зводили висотних будiвель, максимум три-чотири поверхи. Частина будинкiв явно нiколи не була житловою – район, що переходив в одноповерхову забудову, залишався лiвiше. Вони iхали по самому кордонi промзони. Праворуч iнодi виникали руiни заводських корпусiв, напiвзгнилi, з проваленими дахами вергаузи, залишки довгих, на кiлька блокiв, парканiв.
– Скоро доведеться шукати мiсце для ночiвлi, – попередила Бiлка. – Ще трохи, i тут буде хоч око виколи…
– Ну так давай шукати… – погодився Книжник, який темряву не любив.
– Дивись, де буде багато сухоi лози. І для багаття рубати легше, i цвiлi всерединi менше.
Такий будинок знайшовся на початку наступного блоку.
Перший поверх, напевно, колись був магазином. Бiлка трохи попрацювала тесаком, розчищаючи широкий отвiр, дверi впали з гнилих петель при першому ж натисканнi, i вони ввели коней всередину.
Книжник полiз у кишеню рюкзака, дiстав вiдреставрований власноруч механiчний лiхтарик, кiлька разiв натиснув на клавiшу, розганяючи генератор. Дiод спалахнув, заливаючи блакитним свiтлом кут примiщення.
– Ух ти… – сказала Бiлка з щирим подивом. – Я такого i не бачила. Ти прямо шаман, Книжнику.
Тiм пирхнув.
– Посвiти…
Вона швидко притягла до хати кiлька футiв сухоi лози, порубала тесаком, склала в «курiнь» i спритно пiдпалила.
– Ти розсiдлай коней, а я поки знайду ще гiлок.
Книжник кивнув i почав знiмати з коней збрую. Тi злякано косили очима на вогнище, але стояли струнко.
Бiлка принесла хмиз, спорудила триногу i залила водою з канiстри кiлька шматкiв солонини. Друг вибрався з каптура, отримав сухарик i вирушив подорожувати у своiх справах.
– Я перевiрю будинок, поки скипить, – повiдомила дiвчина. – Назовнi не ходи поки, там розтяжка, про всяк випадок.
– Зрозумiв, – вiдгукнувся Книжник.
– Ану, дай свою гудiлку…
Вiн простягнув iй лiхтарик.
– Сюди тиснути.
– Бачу.
Бiлка боком злетiла по бетонних сходах на другий поверх i через декiлька хвилин спустилася.
– Пусто, – повiдомила вона, заглядаючи в казанок iз закипiлою водою. – Навiть мертвих немае. Дивно, але, здаеться, будинок не грабували. Перший поверх обчистили, а решта неторкане. Треба буде понишпорити по кiмнатах i переглянути пiдвал. Як ти думаеш, що тут було до?..
– Магазин.
– Що продавали?
– Посвiти, – попросив вiн, i Бiлка iз задоволенням почала натискати на ручку.
– Бакалiя, – пояснив Тiм, розглядаючи ледь помiтнi написи.
– Що?
– Овочi, фрукти, рiзна iжа, дрiбницi по господарству. Якщо у них був склад унизу, то варто понишпорити… Бачиш, це – холодильники, в них зберiгали те, що швидко псуеться. А там, де прив’язанi конi, – платили за покупки…
– Цiкаво, що ж трапилося? – запитала вона. – Ось був мир – i його не стало. Я в курсi, що прийшов Нещадний i всi Старшi померли. І я розумiю, що Нещадний – це хвороба, дивна, але хвороба. Як лихоманка або пронос… Але я не розумiю, звiдки i як вiн прийшов. Ти читав про це в своiх книжках?
– У книжках про це нiчого не написано, – вiдгукнувся Книжник, помiшуючи вариво в казанку. – Не встигли про це написати. Я не знаю точно, як швидко все сталося, але, думаю, мова йшла про кiлька тижнiв. Коли за такий короткий час помирае кiлька мiльярдiв людей, не до книжок.
– Тодi звiдки ти знаеш, що Нещадного можна обдурити?
– А я не знаю, що його можна обдурити, – сказав Книжник, знiмаючи ложкою коричневу пiну iз супу. – Я здогадуюся, що це можна зробити.
Бiлка подивилася на нього з подивом.
– Тiльки здогадуешся?
Тiм зiтхнув.
– Так. І якби не щоденник, – вiн поплескав по лежачому поряд рюкзаку, – я нiколи й не дiзнався б, що у нас е шанс.
– Хто написав його?
– Одна герла, яка абсолютно випадково опинилася в Парку пiд час приходу Нещадного. Вона приiхала туди з батьками i на ранок вони померли. Усi батьки померли, а дiти залишилися. Так утворилося Паркове плем’я. Вона все докладно описала, а щоденник встигла заховати в Бiблiотецi. Я знайшов його рiк тому, спочатку хотiв викинути – це ж не книжка – а потiм прочитав.
– І чим нам допоможуть ii записи?
– Їi записи – наш путiвник, Бiлко. Вони приiхали в Парк iз маленького мiстечка Маунт-гiл, i поруч iз цим мiстечком знаходиться мiсце, де народився Нещадний. Ти про всяк випадок запам’ятовуй, хтозна, що зi мною може статися. Це мiсце називаеться Лаба.
– Дивна назва…
– Дивне мiсце. Воно розташовувалося на територii великоi вiйськовоi бази, i нiхто не повинен був знати, що воно там знаходиться, навiть сiм’i тих, хто там працював.
– Звiдки ж вона знала?
– Чула розмову матерi i батька. Батько переживав, тому що всi люди на планетi домовилися не робити нiчого, схожого на Нещадного, але робили все одно. І в Лабi займалися саме цим.
Бiлка дiстала з рюкзака пакет iз сушеними травами i кинула iх у вариво, потiм туди ж полетiла жменя крупи, i бульйон перетворився в густу ароматну юшку.
– Помiшуй, – наказала Бiлка, i Тiм слухняно почав працювати ложкою.
– І далеко нам до цiеi Лаби? – запитала вона через хвилину.
Вiн кивнув.
– Сто миль з гаком на пiвдень вiд Тауна.
– Сто миль!
Бiлка присвиснула.
– І для цього треба пройти Сiтi, перейти мiст, а потiм ще i вибратися з Тауна. Сто миль землями, якi ми не знаемо. Це не просто далеко, Книжнику, це дуже далеко.
– Я знаю, – сказав Тiм. – Але единий Маунт-гiл, про який може йти мова в щоденникових записах, знаходиться там, Бiлко.
– Ну, значить, треба до нього дiйти, – пiдсумувала вона, дивлячись на те, як вариво густiшае. – Так, до речi… Ти обiцяв навчити мене читати?
Деякий час Книжник мовчав, дивлячись Бiлцi в очi. Погляду вона не вiдводила. У свiтлi вогнища ii волосся здавалося темним, а тiнi бiля вилиць i в куточках рота – глибокими, наче порiзи.
– Добре, – нарештi погодився Книжник.
Видно було, що згода далася йому нелегко.
– Дуже добре. Пiсля вечерi i займемося.
* * *
Не всi в племенi, що жило в Сiтi, розумiли, наскiльки iм пощастило. Сiтi розташовувався настiльки вдало, що тiльки повний дурень мiг не користуватися можливостями, що вiдкривалися. Із заходу до мiста пiдходили Пустки, населенi фармерами. Тi виробляли овочi, фрукти, молоко i м’ясо – набагато бiльше, нiж могли з’iсти або запасти. Їм потрiбнi були нiштяки i зброя, а це все було в Сiтi.
На лiвому березi рiчки розташовувався Таун, в якому хазяйнувало iнше плем’я, якому теж потрiбнi були продукти за нiштяки. Але мiж ними i фармерами стояло плем’я Сiтi i единий вцiлiлий мiст. Тому плем’я Сiтi отримувало нiштяки з Тауна за розумними цiнами, а тi отримували продукти вiд фармерiв, щоправда, за цiнами в декiлька разiв бiльшими.
Тому плем’я Сiтi було багатим, краще за всiх озброеним i вкрай болiсно ставилося до будь-яких спроб чужинцiв пробратися на iх територiю. Тому, коли жрицi Сiтi – Айше – доповiли, що спостерiгачi бачили на пiвночi зграi потривожених птахiв, вона не стала хвилюватися i викликала до себе командира охоронноi сотнi, незважаючи на пiзню годину.
Додо явно нiяковiв поруч iз нею.
Вiн був на двi голови вищий за Айшу i втричi важчий i, цiлком можливо, мiг вбити ii одним ударом лапи, схожоi на ведмежу, хоча i був на два роки молодшим, але при виглядi жрицi червонiв, нiяковiв i втрачав командний голос.
Айша знала, що мае над ним владу не тiльки тому, що вся повнота ii належить жрицi i ii помiчникам за законом Сiтi, а ще тому, що дуже йому подобаеться. Додо був хороший – вiд нього пахло грубою силою, що завжди заводило жрицю, але Додо був для неi табу. Вона добре знала цей тип челiв: отримавши ii хоча б раз, вiн почав би вважати Айшу своiм надбанням, не став би пiдкорятися наказам, так що для втiх у неi були iншi чели i герли, а Додо…
Додо ж повинен був безнадiйно i сильно ii хотiти, що вiн i робив.
– Додо, милий, – прощебетала Айша, дивлячись на спину командира, зiгнуту в ритуальному поклонi. – Схоже, що у нас на пiвночi з’явилися гостi…
Додо повiльно випростався. Його плечi могли б загородити iй сонце, якби воно вже не сiло в Пустках.
– Живи вiчно, Айшо! Ти хочеш, щоб ми вийшли зараз? – запитав вiн несподiвано високим, юнацьким голосом.
– Вранцi, Додо, – вiдповiла Айша. – Вийдете на свiтанку. Спостерiгач покаже тобi сектор, де лiтали птахи.
– Їх багато?
– Не знаю. Ти менi розкажеш!
– Добре, Айшо. Ти хочеш iх живими?
Жриця посмiхнулася.
