скачать книгу бесплатно
Та над усе – заглушаючи всi пiснi – розливався над весняним Киевом солов'iний спiв. Вони смiялись i плакали, киiвськi солов'i, вони захлинались пристрасним тьохканням i виводили кличнi рулади, розсипались дрiбними трелями i завмирали на низьких акордах, i знову кидали в безмежний простiр, пронизаний зеленавим сяйвом мiсячного свiтла, лункий, нестерпно-звабний, благальний i трiумфуючий поклик кохання.
Солов'i спiвали скрiзь. І у вологому затiнку ярiв над днiпровськими урвищами, – в хащах верболозiв, держидерева та бузини; i в самiсiнькому центрi мiста мiж похмурих кам'яниць та величних палацiв – у густiй ароматнiй бростi каштанiв; i в темних закутках пiд глухими парканами, – де в цю хвилину царi нiчноi вулицi, нальотники, пiд дулами наганiв роздягали необережного перехожого: волання жертв не полохало солов'iв.
Але найдужчим був солов'iний спiв, звичайно, над Днiпром. Один починав ген аж бiля Видубецького монастиря, другий пiдхоплював на Аскольдовiй могилi, ще iнший вiдповiдав вiд Святого Володимира. І тодi вже годi було розiбрати, звiдки лине спiв: спiвав, здавалося, кожний кущ бузку, кожна молода травинка, навiть кожний камiнь на березi…
На Рибальськiй теж спiвали вже тiльки солов'i: весiльнi спiви давно вiдбринiли. Гостi розiйшлись, молодi обляглись у коморi на свою першу шлюбну нiч, полягали спати потомленi мами, дружки, бояри i коровайницi.
Але при столi в хатi Брилiв ще залишилось трохи людей.
Вони вiдсунули уквiтчане весiльне гiльце у куток, змахнули крихти з скатертини i сидiли тiсно, нахилившись над аркушем паперу, що лежав на столi.
Оксентiй Нечипорук, Іван Бриль, Максим Колиберда, Андрiй Іванов, Ян Фiалек, Василь Боженко та Федiр Королевич писали листа солдатовi Дем'яну Нечипоруку на позицii – у вiдповiдь на його лист батьковi Оксентiевi Нечипоруку.
Вони писали всi гуртом: Оксентiй питав, а йому хтось вiдповiдав, iнший пiдкидав вiд себе слiвце, ще iнший додавав свое для ясностi. Тодi речення лягало на папiр. А виходило так:
«Революцiю зробив трудовий народ – робiтники та селяни, зодягнутi нинi в солдатськi шинелi. Та буржуi скористалися з неорганiзованостi широких трудових верств i захопили державну владу в своi руки…»
– Уявляете, хлопцi, – казав Іванов, одриваючись вiд листа, – що то буде, коли владу в своi руки вiзьмемо ми, робiтники та селяни?
Вiн казав – «хлопцi», дарма що сам був наймолодший, а iншi всi – майже старики проти нього. Але, може, саме тому, що були всi вони – люди трудного i загорьованого життя i вже майже на схилi свого вiку, то – коли навертало на мрii – кортiло звернутись до них як до молодих, що тiльки-тiльки ступають на свою життеву путь. Адже свого вони ще не вимрiяли.
А слова iнших тимчасом лягали на папiр довгими рядками:
«Користаючи з того, що пролетарiат, сп'янiвши вiд успiху, не вмiв розiбратися в гучних та облесливих фразах буржуйських пiдплескувачiв, меншовикiв та есерiв, цi паразити та зрадники, рiзнi угодовськi партii, облудно пролiзли на плечах пролетарiв i трудового селянства в органи молодоi, нехай ще й не державноi, але класовоi влади трудящих – у Ради…»
І Боженко так само мрiйливо озивався на слова Іванова:
– Догори сподом поставимо свiт – я це добре собi уявляю! І першим дiлом – покiнчимо з вiйною…
А слова далi лягали на папiр:
«Вiйна тривае i далi. І при Тимчасовому урядi мiнiстрiв-капiталiстiв так само лишаеться грабiжницькою, iмперiалiстичною вiйною…»
– Насамперед, – вдавався у мрii i Ян Фiалек, збуджено посiпуючи русяву борiдку, – здiйснимо гасло: заводи – робiтникам, землю – селянам!
І на папiр лягало:
«Земля, як i ранiше, залишаеться досi у помiщикiв, а на селян, котрi насмiлюються вимагати ii для себе, Тимчасовий уряд, як i цар Микола давнiше, насилае карателiв-офiцерiв…»
Виходив наче й не лист до солдата Дем'яна на фронт, а цiла прокламацiя. Втiм, цi слова i були з прокламацii – щойно видрукуваноi киiвськими бiльшовиками у друкарнi на Думському майданi.
Іван Бриль теж прилучав свiй голос до мрiйникiв, але – така вже вдача в нього була – зауважував розсудливо:
– На свiтову революцiю тодi нас потягне, право-слово, товаришi: щоб, значить, не тiльки для нас, а для всiх трудових людей на свiтi настала свобода i восторжествувала програма соцiал-демократii. Ось слухайте менi сюди, я зараз це точно скажу…
Але непосидячий Максим Колиберда прохоплювався, щоб старий його побратим не заговорив аж до ранку:
– Атож, атож! Щоб нiде не було на свiтi нi банкiрiв, нi фабрикантiв, алi помiщикiв…
І тодi сам собою лягав у листi до солдата Дем'яна висновок з усього сказаного попереду:
«Солдат! Виходь з окопiв! Кажи: геть вiйну! Викликай з нiмецьких окопiв нiмецького солдата – вiн такий же робiтник i селянин. Нехай i вiн скаже: геть вiйну! Братайтеся, солдати ворожих армiй! До братання на фронтi закликае солдатiв бiльшовицька партiя та вождь, товариш Володимир Іллiч Ульянов-Ленiн…»
Але тут сумнiви та побоювання вже остаточно перейняли обережного та оглядистого Оксентiя Нечипорука, i вiн стривожено пiдкинув ще запитання:
– А коли пани, помiщики, буржуазiя всяка та паразити не дадуть своеi згоди на те? Що тодi буде?
– Ох i веремiя ж тодi, браток, почнеться! – скрикував Боженко.
– Тихо, ти! – спиняв його Іванов i зиркав скоса на дверцi до комори. – Молодих побудиш!
І вони писали далi й гомонiли стиха – щоб не розбуркати молодих у iх першому прекрасному шлюбному снi.
Довкола хати, у садочку i на вулицi, було зовсiм тихо – самий солов'iний спiв. Але солов'iний спiв не порушуе нiчноi тишi, тiльки заглиблюе ii. І тiльки паровознi гудки з далекого Киева-Другого та гудки пароплавiв з Днiпра iнколи вповзали в кiмнату крiзь розчиненi вiкна: далекi гудки паровозiв та пароплавiв, зовсiм нечутнi вдень, вночi стають наче гучнiшi, бiльш хвилюючi i тривожнi. Вони наче кличуть кудись i обiцяють щось – невiдомо куди i не знати що.
Прокламацiю закiнчено.
Лист до солдата Дем'яна Нечипорука – на позицii, в гвардiйський корпус, – вийшов довгий, на двох сторiнках, видертих з учнiвського зошита «в двi косi». Його згорнули вчетверо i поклали в конверт – без марки, бо на фронт, – i виписали адресу: номер польовоi пошти.
І тодi розiгнули спини i глибоко на всi груди дихнули привiллям киiвськоi весняноi ночi.
Весна на киiвських горах теж куди вiдчутнiше вночi, як удень.
Їй додають сили й краси не самi солов'iнi спiви, але й пахощi, що забивають дух, тамують биття серця i паморочать свiдомiсть.
Бальзамiчно пахне тополя в сережках, пахне глейка брость на каштанах, пахне брунька на липi, пахне цвiт абрикоса, яблунi, вишнi, пахне сама земля – чорна, глиниста, пiскувата – кожна скиба на свiй аромат.
Їй додае краси i неправдоподiбна прозорiсть нiчного повiтря над Киевом.
Парки, що стояли вдень у зеленавому маревi першоi, дрiбноi ще в кронах зеленi, зараз, у мiсячному сяйвi, погустiшали й повились мерехтливим туманом, наче прибитi памороззю пiсля вiдлиги. Мiсячне сяйво пронизувало все, i крiзь нього повiтря вгорi робилося прозорим, неначе його й зовсiм не було. Далина стала глибшою, а тiнi на землi – чiткiшими в контурах. І це збагачувало та поширювало зiр.
І здавалося, що там, удалинi, та й тут, близько, мiж чорними тiнями, ховаеться якась таемниця, якась загадка – i ii неодмiнно треба розгадати, тепер же, негайно, ту ж мить.
І чути такоi ночi над Киевом – через яри та провалля, з шпиля на шпиль, – на багато гiн, як над широким морем. Скажеш на одному березi Днiпра, а почуеш – на другому, ледь примiтному для ока…
Благий вiтерець принiс ще вiдгомiн пiзнього спiву до хати Брилiв: сюди, на Печерськ, звiдкiлясь аж з нагiрного мiста.
Спiвалося хором «Заповiт».
Спiв линув з Великоi Пiдвальноi, номер двадцять п'ять, з примiщення першоi, вiд революцii, украiнськоi гiмназii директора Науменка. В просторих класах парти були зсунутi геть пiд стiни, просто на пiдлогу накидано горами торiшнього пахучого сiна, i на сiнi – покотом, по пiвста в кожнiй кiмнатi, – лежали, сидiли навпочiпки, а декотрi примостилися по пiдвiконнях розчинених у весняну нiч широких вiкон – хлопцi-молодики.
І пiвтисячi юнакiв, кожний од сили шiстнадцяти-сiмнадцяти лiт, виводили побожно, як у церквi на молитвi:
Як умру, то поховайте мене на могилi,
Серед степу широкого, на Вкраiнi милiй…
Їм, певне, рано ще було вмирати – тiльки ж виходили в свiт! Але всiм серцем своiм молодим вони любили свою рiдну батькiвщину, землю батькiв i дiдiв, свiй народ – скривджений i знедолений, знеособлений i ображений – i вони хотiли жити для свого народу i вiддати йому свое життя. Тiльки вони ще не знали, як це зробити. Тому так i спiвали. Не про смерть був цей спiв, а про життя. Бо про життя, вiковiчне життя свого народу, написав поет цi слова, – i в цi слова, в слова улюбленого поета-борця, вони, молодики, вкладали всю свою любов до рiдноi батькiвщини, до милоi Украiни…
В класах першоi украiнськоi гiмназii спiвали гiмназисти, реалiсти, семiнаристи, учнi мiських вищепочаткових шкiл: iх скликано з усiеi Украiни вiд Слобожанщини до Карпатських передгiр'iв, вiд Чорного моря до Брянськоi пущi сюди, в столицю Киiв, на всеукраiнське вiче середньошкiльникiв. Юнацьке вiче мало зародити широкий молодняцький нацiональний рух. Найпершим, невiдкладним завданням було: школу на Украiнi зробити украiнською, навчати в школi рiдною мовою i вивчати в нiй рiдну лiтературу та iсторiю рiдного вiдроджуваного народу.
Все це були юнаки шiстнадцяти-сiмнадцяти рокiв – старших не було: старших вiком вже покликано до армii, на вiйну. Батьки цих юнакiв – майже поспiль усiх – жили по селах розлогоi Украiни, а вони, навчаючись, тулилися по мiстах i мiстечках по пансiонах чи учнiвських квартирах. Батьки iхнi були сiльськi вчителi, службовцi цукроварень, земськi лiкарi, землемiри й агрономи, управителi панських маеткiв, попи провiнцiальних парафiй, урядовцi поштового вiдомства, дрiбнi крамарi, ремiсники та всякий iнший служилий люд – одною ногою в мiстi, другою – на селi.
Вони, цi молодики, як i iхнi батьки, запаленi були нинi нестримним бажанням – будувати Украiну.
Як будувати – того вони ще не вiдали, про те iм мав ще сказати хтось, хтось розумнiший, що ближче стояв до «полiтики».
І вони спiвали:
Щоб лани широкополi, i Днiпро, i кручi
Було видно, було чути, як реве ревучий…
І вiдгомiн спiву вiтерець з центру мiста заносив аж на Печерськ, пiд хату старого арсенальця Івана Бриля.
І люди в хатi Бриля – сам Бриль, його шуряк Оксентiй Нечипорук, його побратим Максим Колиберда та iхнi друзi й товаришi – Андрiй Іванов, Василь Боженко, Ян Фiалек, солдат Федiр Королевич – стиха, щоб не побудити молодих у коморi, – пiдтягали й собi:
Поховайте та вставайте, кайдани порвiте,
І вражою злою кров'ю волю окропiте…
Зорi вже ген зблiдли, небо наче посивiло, за днiпровською неозорою лукою – звiдтам, звiдки й сам Днiпро випливае, – крайнебо зарожевiло.
Надходив свiтанок.
Першим, як завжди, загув «Арсенал». До нього зразу вiдгукнулися Пiвденно-росiйський металургiйний та Гретера – Криванека на Шулявцi. Потiм броварня Бродського, взуттева фабрика Матiссона на Подолi i Миклошевського на Глибочицi. А тодi вже й всi – Фiльварта й Дедiна, Унгермана й Неедли, «Бронзолит», «Фенiкс», «Ауто», «Труд», Кузнецова, Когена, Дувана, Шiманенка, Валентина Єфимова та десятки iнших, – один за одним, а там i суцiльним хором, i хор гудкiв покотився вiд верфi на Подолi аж на гори старого Киева i до Святошина в степ.
Киiв-столиця тiльки-тiльки заснув, але Киiв-трудовий вже прокидався. Пiвста тисяч киiвських пролетарiв наспiх плескали холодною водою в обличчя, хапали снiданок у глечику чи сундучку i мерщiй поспiшали до заводських брам.
Двiрники в бiлих фартухах вийшли з шлангами в руках – поливати сiрий брук вулиць та жовту цеглу тротуарiв, щоб на восьму, коли посуне службовець та крамар, iм не курило з-пiд нiг.
Іванов, Боженко, Фiалек, Бриль та Колиберда пiшли на роботу, не переспавши й годинки.
А втiм, гуляти на весiллi доводиться не щодня.
Квiтень, 2
Будинок на Володимирський
1
Професор Михайло Сергiйович Грушевський сидiв у кабiнетi.
Це була простора i свiтла кiмната на другому поверсi. Два широкi вiкна виходили на Володимирську вулицю, i молодi каштани, висадженi понад тротуаром, сягали кронами якраз до луток. У цю пору каштани вже виставляли рясно бiлi свiчки цвiту перед самiсiнькими вiкнами, i це було особливо урочисто. Пiдлогу кiмнати застилали барвистi украiнськi килими – непогана колекцiя украiнського килимарства по обох боках Збруча: полтавськi, чернiгiвськi, подiльськi та верховинськi, з Гуцульщини. При однiй з коротших стiн стояв величезний, мореного бука письмовий стiл, позаду нього – велике з готичною спинкою крiсло, перед ним – два подiбнi ж, тiльки зi спинками значно нижчими: для вiдвiдувачiв. У кiмнатi був ще один стiл – круглий, з кiлькома стiльцями довкола – в кутку: для розмов з гостями «на рiвнiй нозi». Ще з меблiв було в кiмнатi тiльки два предмети: двi вузькi, готично видовженi, теж мореного бука, невеличкi шафи. Одна з шафок насправдi шафкою не була: в нiй вправлено величезнi дзигарi – такали вони м'яко i мелодiйно. Друга i насправдi була книжковою шафою, але на ii полицях стояло лише одинадцять книжок – у розкiшних сап'янових оправах з золотим тисненням на корiнцях. Це було повне видання «Історii Украiни-Руси» професора Михайла Грушевського. Інших книг у кабiнетi не було: перечитавши за свое життя гору книжок, професор на схилi вiку не любив мати постiйно перед очима будь-якi книжки, крiм своiх власних.
На столi перед професором лежала купа друкарських гранок-шпальт: професор готував для перевидання скорочений курс своеi науковоi працi. Це мала бути «Коротка iлюстрована iсторiя Украiни». Потреба в такому виданнi була зовсiм невiдкладна: в годину визволення кожний син нацii повинен знати минуле своеi краiни, але ж не мiг кожнiсiнький перечитати десять тисяч сторiнок!..
На стiнах кiмнати око могло примiтити тiльки одну скромну окрасу. Над крiслом, осiняючи того, хто в ньому сидить, висiла невеличка рамка, на кшталт футляра для окладних iкон. Але iкони в футлярi не було. На бiлому муарi там схрещено два невеличкi прапорцi – малиновий i жовто-блакитний, над ними – викарбуваний з латунi невеличкий тризуб, а пiд ними – на бронзовому щитку з голубою емаллю – контур лева, що спинаеться на скелю.
Лев, що спинаеться на скелю, тризуб та малиновий i жовто-блакитний прапори, – все то були iсторичнi емблеми украiнськоi державностi, тiльки професор украiнськоi iсторii Грушевський ще остаточно не вирiшив, на котрiй же з них спинитись для встановлення державного герба Украiни тепер, коли зайшла-таки справа про утворення держави.
Бiльше в кiмнатi нiчого не було.
І був це не домашнiй кабiнет професора – в його власнiй оселi на Панькiвськiй вулицi, а був це кабiнет у примiщеннi «Педагогiчного музею» – по Володимирськiй, 57, де примiстилася тепер украiнська Центральна Рада.
Бо головою Центральноi Ради i був якраз професор Грушевський.
І сидiв вiн зараз у кабiнетi сам – замислений та заклопотаний.
Власне, настрiй у професора був чудовий, пiднесений настрiй.
Нацiональне волевиявлення навеснi тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року вибухло раптом таким огнедишним вулканом, що годi було й сподiватися десять рокiв, рiк, навiть мiсяць тому. Тридцять мiльйонiв украiнцiв – вiками дискримiнованих, знеособлених, денацiоналiзованих – що й украiнцями не мали себе називати, бо за це треба було йти на каторгу, в тюрму, – тепер, пiсля Лютневоi революцii, признали себе синами своеi нацii. Непогана запорука тому, що нацiя таки вiдродиться: поширяться нацiональнi органiзацii, конденсуеться нацiональна економiка – ствердиться i сама нацiональна державнiсть!
Нi, що не кажiть, а пiдстави для доброго гумору були в професора Грушевського неабиякi!
І справ у голови Центральноi Ради пiд таку пору було, звiсно, до бiса; ще бiльше виникало рiзних запитань, – i всi справи треба було вирiшити, а на всi запитання дати вiдповiдь. І вирiшувати та вiдповiдати треба було перед лицем iсторii.
Правда, взаемини Грушевського з iсторiею були свiйськi: iсторiю Украiни вiн написав своею власною рукою.
Але тепер – претендуючи стати на чолi iсторичного процесу на Украiнi – iсторiю треба було вже – не писати в минулому, а – робити в сучасному, i це було труднiше, нiж писати.
Тим-то професор iсторii Грушевський – вiдомий ерудит, знавець джерел, своя людина в кожному iсторичному архiвi, видатний авторитет помiж iсторикiв цiлого слов'янського свiту, – ставши головою Центральноi Ради, що вiднедавна наважилась прийняти на себе мiсiю динамiчного творення сучасного Украiни, – i замислився зараз тяжко та жував свою бороду.
Жувати бороду – то була загальновiдома професорова звичка. Саме за цю звичку вулична малеча з Панькiвськоi дражнила його «дiд-бородоiд». А кияни дорослi – «Чорномором», бо тiльки пушкiнський, з «Руслана i Людмили», лихий чарiвник Чорномор мiг би змагатися з професором Грушевським на довжину борiд. Втiм, прозивали Грушевського «гадким чорномором» i його полiтичнi опоненти з партii росiйських кадетiв, – за те, що, всупереч iх програмi завоювання чорноморських проток, Дарданелл та Босфору, для потреб Росiйськоi iмперii, вiн домагався приеднання всього чорноморського узбережжя виключно до Украiни, а саме Чорне море iменував не iнакше, як – «Украiнське море».
А Центральна Рада – орган самовладдя, який проголосив, що виповiдае всi iсторичнi прагнення украiнського народу, – утворилась лише пiвтора мiсяця тому, сiмнадцятого березня, пiсля молебня в Святiй Софii, стараннями партii украiнських кадетiв, що мала назву «Товариство украiнських поступовцiв». Партiя ця мала разом двадцять п'ять членiв – поважних i статечних iнтелiгентiв-лiбератiв – i всi вони поспiль, як фундатори, i ввiйшли до складу Центральноi Ради. Всi iншi партii на Украiнi, якi мали в назвi своiй неодмiнний префiкс «укр», як-от – украiнськi соцiал-демократи, украiнськi соцiалiсти-революцiонери, украiнськi соцiал-федералiсти, украiнськi нацiонал-революцiонери та украiнськi самостiйники, – видiлили на цю потребу своiх представникiв на паритетних засновах. Надiслали до Центральноi Ради своiх послiв i украiнськi губернii та Ради депутатiв великих мiст. Крiм того – в iм'я вищоi справедливостi, тобто забезпечення iнтересiв неукраiнських партiй, – до складу Центральноi Ради ввiйшли також росiйськi соцiал-демократи, меншовики, росiйськi соцiалiсти-революцiонери, росiйськi трудовики, польськi соцiалiсти, польськi нацiоналiсти, еврейськi бундiвцi, еврейськi сiонiсти та iншi, а також – три попи, два ксьондзи i один рабин.
Таким от чином i трапилося, що персональний склад Центральноi Ради – в його частинi без неодмiнного префiкса «укр» – раптом переважив елемент украiнський. З цього й почалася бiда, – цим i сушив собi зараз голову голова Центральноi Ради.
Як же за такого стану встояти на ногах? Як здiйснити полiтичну програму, яка б була нацiонально-украiнською, а партiйно-кадетською? Яким способом гарантувати ствердження украiнськоi державностi, щоб була вона, по-перше, державнiстю, по-друге, – украiнською, а головне, – вiдповiдала прагненням i потребам нацiональноi елiти, тобто кiл нацiонально-свiдомих, помiркованих, статечних, маетних на своiй рiднiй землi? Бо тiльки ця частина нацii, вважав професор Грушевський, е «сiль землi», тобто – здатна й спроможна стати основою держави, а не якiсь там гольтiпаки та перебендi – без нiчого святого в душi, крiм мрii про шматок хлiба, i вже, певна рiч, не якiсь там перевертнi чи зайди-чужинцi.
От чим був заклопотаний зараз голова Центральноi Ради. От чому вiн одривався думками вiд своеi невiдкладноi працi. Адже речником нацiональноi елiти i солi рiдноi землi вважав саме себе професор украiнськоi iсторii Грушевський.
Грушевський дожував бороду – вiн починав жувати з кiнця i потроху доходив аж до основи, пiдтягаючи пiдборiддя до рота, – тодi розпустив ii широко, майнув величезними стрiхатими бровами, поправив пенсне на носi – i подзвонив.
2
Ту ж мить дверi прочинились, i порiг переступила дiвчина.
І це була дiвчина неповторноi вроди.
Чорне, двома крилами крука розкинуте на два боки волосся було в неi з потилицi коротко пiдстрижене пiд нiмецьку «бубiкопф», але пiдбите спереду, над бiлим мармуровим лобом, невеличким задьористим чубчиком. Такi ж чорнi, шнурком витягнутi брови вiдтiняли це античне чоло знизу, i з-пiд них, прикритi густими й неправдоподiбно довгими, одначе зовсiм натуральними вiями, миттю блискали i зразу ж меркли – щоб за мить знову блиснути i знову померкнути – двiйко швидких, гострих, але заразом i томних очей. Маленьке, але мiцне та круте – вольове пiдборiддя завершувало цей чарiвний образ бездоганним овалом матових щiк. І посаджена ця виточена голiвка була на в мiру довгу i в мiру тонку шию – гордовитим, сповненим краси i гiдностi рухом.
Така неземна або, вiрнiше, – саме земна дiвоча краса сама по собi була вища вiд усяких похвал, але ще яскравiшою виглядала вона проти потворностi довгобородого карлика перед нею. Дiд Грушевський i справдi був кап у кап пушкiнський Чорномор – «твой оскорбитель, волшебник страшный Черномор, красавиц давний похититель, полночных обитатель гор». Вiн мав такий же гулястий череп, такий же був присадкуватий та клишоногий.
Зодягнута дiвчина була у вiйськовий мундир – сiро-зелений австрiйський френч, на ногах мала високi шнурованi гонведськi бутси, i тiльки колiна iй прикривали не рейтузи чи галiфе, а жiноцька, такого ж сукна, що й френч, коротка спiдниця.
Справдi, таку «Людмилу» ризиковано було б залишити наодинцi зi сластолюбним Чорномором, коли б це справдi був Чорномор, а не професор Грушевський, та ще коли б земна красуня не гидувала б взагалi мужською статтю, бувши лiдером киiвського, а перед тим – львiвського, а ще перед тим – вiденського клубу амазонок-чоловiко-ненависниць.
Це була вiдома Софiя Галечко – нинi особиста секретарка голови Центральноi Ради, а перед тим – аспiрантка професора Грушевського в Львiвському унiверситетi. Але з перших же днiв вiйни щира украiнська патрiотка покинула студii в унiверситетi i стала до лав легiону «Сiчових стрiльцiв».
Легiон «Украiнських сiчових стрiльцiв» – УСС, або «усусiв» – був, як вiдомо, утворений при самому початку вiйни в складi австро-угорськоi армii з благословення австрiйського цiсаря Франца-Иосифа. Утворив його «Союз визволення Украiни» – СВУ, – органiзований в переддень вiйни з украiнських соцiал-демократiв та украiнських соцiалiстiв-революцiонерiв, одначе з iнiцiативи трьох зовсiм позапартiйних на той час найпалкiших украiнських патрiотiв. Цi трое були: iдеолог украiнського нацiонального вiдродження по обох берегах Збруча, професор росiйського пiдданства, але австрiйськоi служби, Михайло Грушевський; провiдник украiнського нацiонально-релiгiйного руху та покатоличення украiнськоi нацii i на схiд вiд Збруча, в той час як вiн сам був главою украiнськоi греко-католицькоi церкви вiд Збруча на захiд – унiатський митрополит, отець граф Андрiй Шептицький; i блискучий офiцер iмператорськоi гвардii та царськоi ж кровi, наймолодший з династii правлячих в Австро-Угорщинi монархiв Габсбургiв, – принц Вiльгельм Габсбург. «Союз визволення Украiни», другого ж дня по його фундацii, був полiтично санкцiонований та фiнансово пiдтриманий австро-угорським урядом – з метою органiзацii боротьби за вiдiрвання схiдних земель Украiни вiд Росiйськоi iмперii та прилучення iх до захiдних земель Украiни в Австро-Угорськiй iмперii. Ерцгерцог Карл Габсбург – пiсля вбивства в Сараевi сина iмператора Франца-Йосифа Рудольфа, що стало нiбито приводом до початку свiтовоi вiйни, – став престолонаслiдником i мав невдовзi перейняти скiпетр вiд свого старезного, на схилi вiку, батька, а молодший Вiльгельм залишався, таким чином, без династичних перспектив, тому й претендував посiсти трон бодай украiнського короля. В iм'я цього вiн i змiнив iм'я Вiльгельм на Василь, а прiзвище прибрав Вишиваний – вiдповiдно до прiзвиська, яке вже дiстав у народi за те, що завжди ходив тiльки у вишиванiй украiнськiй сорочцi, демонструючи цим свою монаршу прихильнiсть до нацiональноi украiнськоi емансипацii.
