скачать книгу бесплатно
– То як мислиш собi, свате, га? – цiкавився Максим думкою Івана на своi мiркування та обрахунки, з особливим смаком наголошуючи на незвичне «сват», на яке вiн вже двi години як перейшов, замiсть звичного за двадцять рокiв дружби «куме»; всiх дiтей Іван з Максимом взаемно один в одного похрестили.
Але Іван не зважав на клопiтливi мiркування свого меркантильного свата. Противно до Максима був Іван характером не практик, а iдеалiст – «чоловiк не вiд миру сього», як у гнiвi казала на нього Максимова Марта, бо своя Меланя характеру була лагiдного, нiколи в гнiв не впадала, отже, нiяким припадком i не могла б сказати нi на кого нiчого образливого. Іван був заморочений зараз розмислами зовсiм iншого, вищого порядку. Його непокоiло майбутне рiдного сина. Правда, зачинались його мiркування, як завжди, здалеку: про майбутне – в минулому.
– Ти посуди сам, Максиме, ось слухай менi сюди! – сумовито казав вiн, зiтхаючи. – Яке наше з тобою пролетарське життя було? Ще малюками бiгали ми по недiльних школах. Ген пiзнiше – «Искру» читали отут пiд кручею, бiля Косого капонiра. Ти, правда, бiльше на сторожi стояв, бо до читання замолоду не був прихильний… Постривай, не гарячись, не толоч задом призьби! Що було, те було; я ж не скажу, що ти й тепер негодящий, – тепер ти куди розумнiший став! А тодi, скажiмо, коли жандарми Боженкового батька, старого Назара, що прапор нiс, в нагаi взяли, хiба ти прапора пiдхопив? Я! От, i пам'ятка менi вiд жандармiв на все життя! От, ще раз дивись…
Іван вишкiрився до Максима, блиснувши з-пiд вусiв разками зубiв. Зуби в нього були один в один, як намисто, але верхнiй разок був неначе перерваний: двох зубiв бракувало.
– Пiхвами своеi шаблюки менi простiсiнько в рот пхнув, сучий син! Ну ж i я йому всипав либонь п'ять чи шiсть…
Максим поштиво закивав: вiн завжди кивав поштиво на цю кумову згадку, бо сам за революцiю ще нiякого калiцтва не прийняв.
– Зубами, можна сказать, революцiю вигризали! Он як! – констатував Іван, не приховуючи гордощiв. – От як наше з тобою пролетарське життя зачиналось! А вони? Теперiшнi молодики? Куди iхнiй iнтерес пiшов? Я йому – якусь брошурку товариша Ульянова-Ленiна, а вiн, Данилко мiй, – Фенiмора Купера тягне з бiблiотеки «Общества трезвости»! Про те, як скальпи здирати з безневинних американських iндiйцiв! Тьху!
Іван почав сатанiти.
– Або ще синематограф цей вигадали, проклятущий: «Зигомара» якогось дивляться, шiсть серiй, а потiм ще, на закуску, сьома – «Зигомар не вмер, Зигомар живий!» Що воно i до чого, i нащо воно – я тебе питаю, ти менi скажи?! Куди вони, дiти нашi, вернуть? І звiдки вони такi? От хоч би й коли вiйна почалася: Данько все – «пiду та й пiду на фронт, хочу геройство свое проявить, нехай i мою карточку в газетi надрукують!» Га?! Тут робочiй людинi в головi «мир хатам, вiйна палацам», а воно, здорове вже, вуса засiялись, а виступае гiрше вiд усякого соцiал-патрiота! А тепер, бач: молоко на губах не обсохло, а туди ж – каже нам, паршивець: меншовики! Та чи ж воно розбираеться на тому, що то е меншовик, а що – бiльшовик i що таке – справжня соцiал-демократiя? Соцiал-демократiю насправдi я розумiю так…
Тепер, коли дiйшло до соцiал-демократii, Іван Бриль мав сказати промову не менше як на годину, бо це був його «коньок»: шляхи розвитку росiйськоi соцiал-демократii йому найбiльше дошкуляли. І Максим збагнув, що треба вживати невiдкладних заходiв.
До речi, саме в цю хвилину жiнки прочинили в кухнi дверi навстiж, бо там вiд печi з короваем дихала страшенна задуха, i, прочинявши, грюкнули, аж забряжчали шибки. Оце якраз i була слушна нагода для Максима.
– Гей, баби! – сердито гукнув Максим. – Вiкна повибиваете! А шибка на Басарабцi сiмдесят п'ять копiйок виносить! Та й коровай вiд такого грюкоту сяде в печi!
– Тю на тебе! – вiдгукнулася люта Марта. – Помовч вже, базiкало! Знаешся ти на короваях, якраз!
– Сяде, безпремiнно сяде! – щоб пiддiти Марту та всiх жiнок за живе i тим роздмухати рятiвну зараз суперечку, вхопився за слово Максим. – Он i кватирка у вас прочинена. А коли протяг у хатi, коровай неодмiнно зiсподу буде глевкий! Хiба ж не знаете про таке? Закон фiзики: рух атмосфери! Теж менi хазяйки! Їсти нiхто не схоче вашого короваю!
Жiнки вiдгризнулись, але кватирку причинили.
– Ось як я розумiю соцiал-демократiю, слухай менi сюди, – знову почав Іван.
– То перекуримо, свате, чи що, – похопився Максим, – щоб нам на весiллi не журитися?
Закурити спересердя годилось. Але коли Іван затягся глибоко димом, випустив його трубою i знову зiбрався оповiдати, Максим раптом ухопив грудку з-пiд нiг i з криком «а киш-киш-киш» пошпурив ii на горобцiв, що начебто обсiли грядку з щойно засiяною редискою.
А тим часом, на щастя, почали сходитися i люди.
Першим з'явився Федiр Королевич – солдат Третього авiацiйного парку Пiвденно-Захiдного фронту, що стояв постоем тут-таки, на Печерську, – на бастiонах пiд Цитаделлю, навпроти лаври. Федiр Королевич був колишнiй арсенальський кадровий робiтник, покликаний до армii в перший день вiйни – ще до того, як усiх арсенальських робiтникiв заброньовано, щоб виготовляти гармати, кулемети та iнше спорядження. Коли ж усiх мобiлiзованих арсенальцiв повертали з армii назад на завод, – то виявилося, що й в авiацiйнiй частинi Королевич теж спецiалiст по моторах, i тому в армii вiн так i залишився. Іван з Максимом перестрiли його на розi Московськоi i, як старого товариша, покликали розгуляти солдатську тугу за чаркою.
Іван зразу й ухопився за Королевича. Третiй авiацiйний парк був, можна сказати, оплотом киiвських бiльшовикiв: нi на одному з киiвських заводiв не було такоi численноi бiльшовицькоi органiзацii, чоловiка з п'ятдесят, тимчасом як навiть в «Арсеналi» в день легалiзацii виявилося тiльки двадцять на три тисячi робiтникiв. Іван, з мiсця в кар'ер, почав заповзято доводити Королевичу, що соцiал-демократiя це е партiя, надвое не дiлиться, отже, й не може бути такого, щоб були i бiльшовики – i соцiал-демократи, i меншовики – теж соцiал-демократи…
Другим – знову повернувшися з базару, тепер вже Житнього, – прийшов дядько Оксентiй Нечипорук.
Вздрiвши свiжу людину, ще й солдата, дядько Оксентiй приступив зразу до Королевича з другого боку:
– А чи не чулисьте, товаришу землячок, як там дiло стоiть у военних сферах? – Дядько Оксентiй дуже полюбляв новi слова, якi густо пiшли в народ вiд дня революцii, i в розмовi вживав iх для солiдностi. – Як у военних сферах мiркують: нарiжуть селянам землi чи не нарiжуть? І як ви собi, товаришу землячок, полагаете: брати зразу чи, може, почекати, доки надiйде з позицiй мiй солдат, синок Дем'ян? Адже, треба полагать, солдатовi, ще й при Єгорiях, з ранами за вiру, царя i отечество надiлятимуть бiльше проти тих, которi в тилу? Тiльки ж – як же його чекати, коли земелька вже паруе i протряхати почала?…
На всiх базарах Киева – i на Печерському, i на Сiнному, i на Галицькому, i на Бессарабцi, i навiть на Житньому, – задовiльноi вiдповiдi на свое запитання Оксентiй сьогоднi так i не дiстав.
А земля, справдi, парувала, вже й протряхала, i помiщики докiнчували обсiватись яриною – «на оборону»,
Весiлля на Рибалкькiй
1
Данило i Харитон з Флегонтом упоралися з усiма справами ген пiсля полудня, але виконали всi завдання успiшно.
На «першу чарку» запрошено десяток печерських парубкiв. З «троiстими музиками» – цимбали, скрипка та бубон – домовлено задурно: бо ж своi хлопцi! Добуто й цеберко «оковитоi» в панi Капiтолiни – тiльки пiд Данилiв пiджак та Харитонову гармонiю.
Попереджено i голову секцii народного спiву печерськоi «Просвiти», студентку Марину Драгомирецьку.
Навдивовижу, студентка Марина Драгомирецька прийти на весiлля не вiдмовила i навiть виявила з приводу того гаряче захоплення. За ii словами, вона змалку тiльки про те й мрiяла, щоб побачити справжне народне весiлля – в усiй його самобутностi та багатствi фольклору й етнографii.
Коли ж до ii свiдомостi дiйшло, що весiлля це буде не абияке, а – революцiйне, без попа i церкви, то запальна студентка обiзвала Данила з Тосею «аргонавтами», Даниловi трусила руку кiлька хвилин, а Тосю пообiцяла зацiлувати до смертi i заявила, що iхнi iмена будуть неодмiнно записанi на мармурових скрижалях iсторii Украiни.
Марина – дарма що закiнчила росiйську гiмназiю i виховувалася змалку в родинi твердих росiйських традицiй – висловлювалась украiнською мовою якось особливо смаковито: демонстративно, з викликом, – щоб це почули всi i або почали зразу наслiдувати iй, або, навпаки, негайно спровокувалися на непримиренну суперечку щодо Украiно-росiйських взаемовiдносин. Ідея вiдстоювання прерогатив скривдженоi i знедоленоi украiнськоi нацii опанувала Маринку ще в шостому класi гiмназii, в нелегальному украiнському гiмназичному гуртку, – пiсля читання забороненого шевченкiвського «Кобзаря». А заполонила ця iдея ii цiлковито з двадцять восьмого лютого тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року, – тобто – вiд дня Лютневоi революцii в Росii.
Щодо дiвоцькоi вроди, то цим Марина похвалитися не могла. Була вона на зрiст трохи вища, нiж потрiбно було б за комплекцiею, i через те – дещо цибата. Ходила – всупереч законам жiноцькоi грацii – широким кроком, iнколи, в поривi, навiть пiдбiгаючи на ходу. Притому – теж зовсiм по-хлопчачому – розмахувала руками. Волосся стригла коротко, не морочила собi голови зачiсуванням, i тому бувала переважно розпатлана – з чубчиком на лобi. Обличчя мала широке, вилицювате, очi – китайського косого розрiзу, кирпата. Вбиралася Марина в коротку спiдничку до колiн – всупереч модi й правилам дiвочоi пристойностi, а кохтинку носила картату, з «шотландки», червоних i зелених клiтин. Була вона заповзятою спортсменкою-велосипедисткою, – i це було ще одним приводом уважати дочку поважного доктора Драгомирецького «анфан-терiбль» та «фiль-орiбль», бо iздити дiвчатам велосипедом уважалося в тi часи непристойним.
Сказавши, отже, Даниловi, Харитоновi та Флегонтовi, що прийде неодмiнно i нi в якому разi не запiзниться – а це також було важливо, бо запiзнювалася вона скрiзь i завжди, Марина салютувала хлопцям рукою, сiла на свiй велосипед i негайно зникла в лабiринтi печерських завулкiв. В Марини Драгомирецькоi було на сьогоднi ще чимало невiдкладних справ: одержати з центральноi «Просвiти», на Прорiзнiй, для «Просвiти» печерськоi рiзну лiтературу украiнською мовою; на Святославськiй, в примiщеннi Вищих жiночих курсiв, виступити на мiтингу суфражисток – i розгромити суфражистський рух за його iндиферентнiсть до нацiонального питання; на Шулявцi – взяти участь в установчих зборах органiзацii жiнок-украiнок i домогтися, щоб жiнки-украiнки, окрiм крою та шиття, налагодили в своiй органiзацii також вивчення украiнознавства; на Лук'янiвцi – в комендатурi Лук'янiвськоi в'язницi – вимагати вiд в'язничноi адмiнiстрацii проводити серед в'язнiв культурно-освiтню роботу украiнською мовою…
– Ну й швидка! – з подивом i повагою признав Данило, коли за Мариною закурили небрукованi печерськi дороги.
– Метка! Мене перебалакае! – iз захопленням, навiть заздрiсно озвався Харитон. – Нам би таку на «Марiю-бiс»! В два щота зробили б… що-небудь.
Флегонт не мовив нiчого, тiльки зашарiвся i пiшов попереду, щоб товаришi цього не помiтили.
На призьбi пiд будиночком Брилiв товаришi побачили гурт раннiх гостей. Харитон зразу ж ухопився за голову:
– Рятуй, Мати Богородице! Вже нашi «полiтики» зiйшлися на повний пленум!
«Полiтиками» заводська молодь прозвала робiтникiв старшого вiку, коли вони сходились гуртом i заводили мiж собою розмову. Такi розмови помiж «стариками» перекидалися неодмiнно на полiтичнi питання, виливались у нескiнченнi дебати i значно затягувалися надовго, допiзна.
Прислухавшись до негарячоi ще, одначе вже жвавоi гутiрки на ганку, Харитон iз сумом констатував, що розмова мiж «полiтиками» щойно почалась, бо йшла ще тiльки про свiтову революцiю. Вже так, без наперед обумовленого порядку денного, повелося, що, зiйшовшися, «полiтики» починали не про щось буденне, близьке, бачене перед очима, а неодмiнно здалека – у всесвiтньому масштабi. За годину чи двi котрась одна з-помiж свiтових проблем фiксувала загальну увагу. Тодi тематичне коло звужувалось i з загальних мiркувань вилуплювалось якесь живе питання i з життя в рiднiй краiнi. Попервах це питання викликало iнтерес з погляду його важливостi для судеб цiлоi колишньоi Росiйськоi iмперii, згодом концентрувалось у Петроградi, як центрi й столицi краiни, далi перекидалось до Киева, – i, таким чином, десь аж на третiй годинi дебатiв, придибувало, нарештi, й на Печерськ. Аж тодi суперечка розгорялась повною мiрою, i пристрастi сягали свого апогею.
– Європа! Азiя! Америка! Африка! Австралiя! – гукав у цю хвилину, вимахуючи кулаками, Василь Назарович Боженко, столяр-модельник з Головних залiзничних майстерень. – Сьогоднi увесь свiт уже втягнутий у вiйну, раз i Сполученi Штати встряли в цю заваруху! Така веремiя! Кров проливають селяни i робiтники, а тягаються за чуби капiталiсти – кому бiльше в кишеню класти на наших сльозах i кровi! Нам така вiйна – без iнтересу! А ти кажеш!
Той, що «казав», був, звичайно, Іван Бриль, найзаядливiший полемiст – завжди охочий до суперечки будь з ким, навiть iз самим собою. Знизавши плечима на пристрасну Боженкову мову, вiн заговорив повагом, з неприхованою насмiшкою наголошуючи на окремi вирази, якими б вiн хотiв особливо дошкулити супротивниковi:
– Звiсно! Ти ж три днi як вписався в бiльшовики! «Мир хатам, вiйна палацам» – про це, брат, я знаю ще вiдтодi, як ти пiшки пiд стiл ходив. Але ж сам Маркс навчае, що обставини вирiшують все. А обставини, брат, зараз якраз iнакшi. От слухай менi сюди, я тобi зараз усе розповiм, як е…
Старий Бриль вiдхилився, щоб краще бачити сперечальника, i пригладив своi вуса вниз – така була в нього звичка. Василь Боженко, вiдмахавши кулаками, взявся куйовдити свою бороду, – така була звичка в нього.
– Коли ще була Росiя царською, – повчально почав Іван, – то кожному дурневi ясно: нехай iмператор програе свою вiйну…
– Ну, ну? – пiдтакнув Боженко, торсаючи бороду.
– От тобi i «ну»! А тепер з'явилась, сказати б, нова обставина: революцiя. Таж збагни, бiльшовицька ти голова, що коли перемогу здобудуть кайзерiвська Нiмеччина, цiсарська Австрiя та султанська Туреччина, то подолають вони революцiйну Росiю, отже, загине i революцiя в Росii. Тож який, питаюся, висновок мае робити для себе робiтничий клас?
– Ну, ну? Який, який?
– Ясно, який: обережний будь з гаслом «вiйна вiйнi», коли така обставина…
Боженко зiрвався з мiсця i замахав кулаками.
– Таж революцiя у нас буржуйська…
– Буржуазна, – авторитетно поправив Іван.
– Буржуазна! Так ти ж, совiсть твоя де, – що, за Тимчасовий уряд мiнiстрiв-капiталiстiв?
– Я, щоб ти знав, проти капiталiстiв ще з того часу, як ти в бiльшовики ще й не вписувався. Тимчасовий уряд повинно революцiонiзувати i таким способом вiд буржуазноi революцii посуватися до нашоi, пролетарськоi. Сам товариш Ульянов-Ленiн каже, що треба мирним шляхом…
– Так Ленiн же не до вiйни це каже, а про те, як владу Радам брати до рук! – зарепетував Боженко, пiдскочивши впритул до Івана, неначе замiряючись вхопити його за груди. – А те, що ти кажеш, це – меншовизм, «революцiйне оборонство»! Тьху!
Іван пiдхопився з призьби, сатанiючи:
– Тобто, виходить, я – меншовик? Таке ти хочеш менi сказати, маму твою мордуе?!
Схоже було, що вiн замiряеться замахнутися на Боженка, всi iншi «полiтики» посхоплювались з своiх мiсць i кинулись iх розбороняти та всовiщати.
Втихомирив вибух пристрастi солдат Королевич. Посмiхаючись, вiн закинув про те, що тут же, товаришi, не позицii, а глибокий тил, отже, давайте кровi не проливати. І, так само посмiхаючися, закiнчив тим, що, мовляв, не бiда, коли хорошi люди поскубуть один одному чуби отут, на Рибальськiй, – вiд того тiльки загальна користь буде: правильна думка сама себе оборонить. Бiда – що немае революцiйноi едностi в самих органах пролетарського волевиявлення, в Радах робiтничих та солдатських депутатiв: меншовики спiлкуються з есерами, трудовиками та iншими, вже чисто буржуйськими партiями, i тягнуть руку за кадетський Тимчасовий уряд. Та, закiнчуючи, Королевич прохопився необережним посиланням на гарний пролетарський приклад Донецького басейну: металiсти Луганська, очоленi слюсарем Ворошиловим, вимагають не тiльки кiнчати зразу з вiйною, але й з самим кадетським Тимчасовим урядом.
На такi слова не мiг стриматися присутнiй тут молодий представник донецького пролетарiату, Харитон. Вiн вирвався з гурту парубкiв наперед i собi замахав руками:
– Їй-бо, присяй-бо, правда! Клима Ворошилова у нас знають скрiзь! Оце дядько, так дядько! По тюрмах сидiв, на царськiй каторзi був – справжнiй герой революцii! Ще як я виiздив, вiд Клима заклик пiшов: бери, хлопцi, зброю до рук – без зброi пролетарiат своiх прав не здобуде! І беремо! Революцiю робимо, а не ханьки мнемо! Що тут у вас, у Киевi? Меншовики, есери, кадети, офiцери! Плювати треба на Киiв, – iти всiм на Донеччину та проголосить там пролетарську республiку!..
Оце й пiдлило масла в огонь.
Іван Бриль знову пiдхопився з свого мiсця на призьбi:
– А ти, жовторотий, помовч, коли люди ведуть мiж собою поважну розмову! Ти думаеш, як убрався в червону сорочку, так вже – найперший на свiтi революцiонер? Посоромився б колiр революцii паскудити на своi фiглi-мiглi! У нас прапор червоний: то кров наша червона. І вона не один раз пролилась на киiвський брук, на який ти, сосунець, замiряешся плюнути!
Схвальний гомiн пiдтримав старого Бриля. «Полiтики» були задоволенi, як дано одкоша зухвалому малюковi.
Василь Боженко теж пiдскочив до Харитона, ухопив його таки за груди, зiм'яв у кулацi старанно запрасовану на зморшки манiжку, навiть один iз стеклярусових гудзикiв приснув геть, – i потрусив Харитона так, що в того аж затiпалася голова.
– Я тобi, шахтарчуку, хоча ти й роду нашого, киiвського, зараз вуха накручу! Ти що ж, матерi твоiй хрiн, пролетарiат з правильноi путi збиваеш? Все одно, як сепаратист якийсь iз Центральноi Ради! Революцiя хiба тiльки для шахтарiв та луганських металiстiв? Он довкола тебе, – Боженко махнув лiвою рукою, а правою i далi трусив Харитона за манiжку, – довкола тебе киiвськi героi-металiсти стоять! Шапку скинь, шмаркач! – Вiн дав щигля Харитоновому занозистому кашкетовi, i той покотився людям пiд ноги. – До землi старшим товаришам уклонись! Вони горе свое, i радiсть свою, свободу i кров, – все змалку вiддали революцii! Вони в революцii перед вели i ведуть! І тебе за собою поведуть, чижика! Революцiю всiм трудовим народом i для всiеi краiни треба робити! І нема на нашiй трудовiй землi цяточки, на яку б ми, пролетарi, в нашiй боротьбi наплювали! Всю нашу землю визволимо, будь спокiйний! І ти, батькiв син, визволяти ii з нами будеш! А воювати нам, жевжик, саме там, де всякоi контри найбiльше! Чи правильно я кажу, люди?
– Правильно, Василю! Вiрно, Василю Назаровичу! – загукали «полiтики», i найперший з-помiж усiх – Іван Бриль.
Були вони всi кияни зроду, i пролетарською гордiстю своею за рiдне мiсто поступитися не могли. Де ще з тисяча вiсiмсот дев'яносто сьомого року через «Союз боротьби» почали ширитися iдеi едностi робiтничого класу? В Киевi, на заводах. Та сам Володимир Іллiч Ульянов-Ленiн, у своiй брошурi «Умирающее самодержавие и новые органы народной власти», за приклад цiлому росiйському пролетарiатовi поставив якраз пролетаршкиян. Де вперше пiсля Паризькоi комуни була на свiтi пролетарська республiка – нехай тiльки й п'ять дагiв? У Киевi, на Шулявцi, в Полiтехнiчному iнститутi. Чиею кров'ю ii затоплено, як грозовою зливою серед лiта? Кров'ю киiвського робiтничого класу.
– А воно каже!
Боженко пустив Харитонову манiжку, пiдняв Харитонiв «фартовий» кашкет i тицьнув йому в руки.
– Та я хiба що? – заiкуючись, виправдувався знiчений Харитон. – Хiба ж я проти? То тiльки до слова пришилося. Язик не туди повернувся, казавши…
– А ти язика далеко вiд розуму не держи! – вже замирливо кинув Боженко, добуваючи капшук, щоб перекурити пiсля хвилювання. – На от, закури, дурило!
В гуртi «полiтикiв» тим часом – у розвиток спiрки мiж Іваном та Василем – пiшла вже нова хвиля розмови: про страйки. Думка була така: чи кiнчати з вiйною, чи виборювати вiсiм годин робочого дня, чи там вiд буржуазноi революцii до соцiалiстичноi йти, нехай i мирним шляхом, – пролетарiатовi единий е спосiб боротьби: страйки.
Страйки, справдi, трусили зараз Киевом, як лихоманка. За два мiсяцi вiд дня Лютневоi революцii перестрайкували вже i металiсти на великих заводах Гретера – Криванека та Пiвденно-росiйському металургiйному, i друкарi всiх мiських друкарень, i чоботарi фабрики Матiссона, i тютюнники Соломона Когена, i броварi Бродського та Калiнкiна i ще багато iнших пiдприемств. В гуртi «полiтикiв» особливо похваляли страйкарiв-кравцiв. Застрайкували не тiльки великi приватнi конфексiони Кругликова, Рабина, Сухаренка, Кагана, Ольшамовського, Фрiда, Ерлiха чи Френкеля, застрайкували навiть величезнi, на тисячi робiтниць, вiйськовi обмундирувальнi майстернi Пiвденно-Захiдного фронту на Печерську та Демiiвцi.
– Цi кравцi молодцi! – гукав хтось. – От тримаються, чортовi рицарi нитки та голки! Третiй тиждень страйкують, не поступаються нiчим! Хто б i подумав таке про цей сарпинковий пролетарiат! Де це ти, Василю, стiльки добрячих латкарiв та штопальникiв набрав?
– То не я, – скромно, але з достоiнством озвався Боженко. – Мое дiло, як члена Центрального бюро профспiлок, – колективнi договори. А страйковою справою керуе Смирнов.
– Який це Смирнов? Той, що меншовик, чи той, що есер, чи той, що позапартiйний?
– Бiльшовик Смирнов – звичайно: Іван Федорович. Кравець. У пiдмайстрах у Френкеля був. А вчився у мадам Дулi на Подолi.
– А! – зрадiв Іван Бриль. – Вiд мадам Дулi! Тобто – «Ваня-маленький»? Господи! Так це ж наш рибалка заповзятий! В нього i своя сижа була пiд Аскольдовою могилою, ближче до Аносiвського парку, якраз поруч iз нашою з Максимом! Боже мiй! Отаких судакiв на вудку брав! Значить, повернувся вже з заслання? А я й не знав… Максиме? Чи пам'ятаеш…
– Ще б пак! «Ваня-маленький»! Отакий миршавий…
В гуртку вибухнув регiт: сам куций, Максим показав рукою вiд землi так низько, нiби Іван Федорович Смирнов був лiлiпутом.
Розмова, отже, розгорялась дужче i дужче – зараз мали политися бурхливою рiчкою спогади, – i весiлля напевне довелося б вiдкладати до другого разу, коли б в цю хвилину iнше не привернуло загальноi уваги, зламавши весь дальший хiд подiй.
2
Хвiртка у парканi розчинилась, i в подвiр'я вступила трiйця людей.
Переднiй був у солдатськiй гiмнастерцi без погонiв – як тепер, перед четвертим роком вiйни, ходила мало не половина населення колишньоi Росiйськоi iмперii. Вiн тримав у руках держално з прапором, завинутим та перев'язаним, щоб не метлявся, кiлькома поворозками. Двое iнших були зодягнутi по-робiтничому, але святково: в одного пiд пiджаком сорочка украiнська, вишита, в другого – руська, пiд поясок. Чоботи на всiх трьох були з рипом на весь квартал.
Прапороносець – стрункий, жилавий, рокiв пiд тридцять – був по-вiйськовому пiдтягнутий, виглядав молодецьки, дiвчатам припадав до серця теж.
Це був Андрiй Іванов.
Почесною вартою при прапорi йшли арсенальцi: Фiалек – голова польськоi секцii киiвських бiльшовикiв i Косяков – голова завкому Арсеналу.
– Андрiй! – привiтно загукали всi. – Здоров, Іванов!
Андрiй Іванов – дарма що в Киевi з'явився якийсь рiк тому – був добре знаний не тiльки в «Арсеналi», де працював токарем, а й на цiлому Печерську: до революцii – органiзатор потаемних сходок на березi Днiпра, а вiд дня революцii – як керiвник арсенальських бiльшовикiв. Батрацький син з-пiд далекоi Костроми, пiсля того – чорнороб на Московсько-Курськiй залiзницi, далi – токар на механiчних заводах у Москвi, вiн був покликаний до армii на початку вiйни i вiдвоював, поки не здобув сухоти в Мазурських болотах. Тодi – як спецiалiст токарства по металу – був вiдкликаний на обороннi заводи, рiзати снаряди й гармати, i разом з командою пiтерських путиловцiв та московських вiд «Ралле i Дука» квалiфiкованих металiстiв був вiдряджений на киiвський «Арсенал» – зброярню Пiвденно-Захiдного фронту.
Іван з Максимом, зрадiлi, кинулись до Іванова:
– Принiс-таки! А ми вже побоювались, що…
– Ура! – залементував Харитон, зрадiлий двiчi: вичерпувався недавнiй прикрий iнцидент, а невгамовних «полiтикiв» Андрiй Васильович в два щоти влад уведе!
І справдi все зразу пiшло по-iнакшому. Іванов з прапором опинився в центрi: довкола зiйшлися i старшi, i молодшi; жiноцтво жваво потовпилося з кухнi Брилiв на ганок; а за жiноцтвом, наче з мiшка, сипонула незчисленна малеча – Бриленки, Колиберденки та iншi, сусiдськi. З вулицi теж посунув народ: ще сусiди або й просто перехожi, незнайомi люди. Паркан i дерева за парканом понад вулицею, наче гайвороння, обсiла печерська дiтвора. Схоже було, що в маленькому подвiр'ячку Брилiв зараз мае статися якась видатна iсторична подiя свiтового масштабу.
А втiм, так воно i було. Син усiма шанованого слюсаря-розмiтчика Івана Антоновича Бриля, молодий арсенальський слюсар Данило, брав шлюб з дiвчиною Антонiною, дочкою теж усiм вiдомого арсенальця Максима Колиберди, – а Данька i Тоську знали всi на Рибальськiй, Кловськiй та Московськiй – до Днiпра, а в бiк суходолу – до Черепановоi гори й Бессарабки. І зухвалi Данько з Тоською дружилися – вперше в iсторii Печерська, а, хто його зна, може, й в iсторii цiлого людства, – без церкви i попа, на вiру, але – законно. Бо червоний прапор революцii, – а революцiя, то й був нинi найвищий закон, – мав поблагословити на дальше щасливе життя перше революцiйне робiтниче подружжя. Хiба ж таки не всесвiтнього значення була ця подiя?
Наче на пiдтвердження цьому, за рогом з Московськоi раптом гучно гримнули труби духового оркестру. Гримнули так клично i побiдно, як сурмить бойова сурма, коли веде колону на смертний бiй проти ненависних ворогiв.
