скачать книгу бесплатно
Це був чудесний подарунок молодим та iх старим батькам вiд арсенальського бiльшовицького «главковерха» Андрiя Іванова. Зразу зметикувавши, яке видатне значення мае подiбний акт громадського революцiйного самовизначення, Іванов мерщiй подався до Третього авiацiйного парку, партiйна органiзацiя якого завжди дiяла в злагодi з арсенальцями. Музиканти-авiапаркiвцi охоче вiдгукнулись на заклик представника робiтникiв, i оркестр – у повному комплектi срiбних iнструментiв – негайно вирушив вiтати й собi революцiйне робiтниче подружжя i служити йому рохканням своiх валторн та бумканням барабанiв для шлюбного танцю навколо традицiйноi весiльноi дiжi.
Чiтко вибиваючи крок, оглашаючи весь Печерськ могутнiми руладами гелiконiв, награючи бойову, на пролетарськiй кровi скомпоновану, робiтничу пiсню «Вышли мы все из народа, дети семьи трудовой», – оркестр киiвських авiаторiв, славних своiми героiчними подвигами на фронтах вiйни, вимарширував на Рибальську пiд паркан хатинок Брилiв i Колибердiв.
– Мир хатам, вiйна палацам! – вiтали оркестр дружним вереском вуличнi хлопчаки, бо на червоному прапорi, який прийняв Третiй авiапарк в день повалення самодержавства як новий бойовий, революцiйний штандарт, вигаптовано золотим шитвом саме цi слова: «Мир хатам, вiйна палацам!»
Величезна юрба народу хлинула за оркестром i враз затопила всю Рибальську аж до стежки на Собачу тропу.
Оркестр вiдiграв i змовк з вiртуозним вивертом кларнетiв на останньому акордi пiсенних слiв «если ж погибнуть придется в тюрьмах и шахтах сырых, дело всегда отзовется на поколеньях младых», – i на вулицi враз стало так тихо, неначе довкола людей i зовсiм не було.
Бо в тiсному подвiр'i Брилiв вже розпочалася церемонiя батькiвського благословення.
Старший боярин Харитон метушився серед натовпу, даючи лад i готуючи все як треба:
– Дружки, сюди! – гукав вiн. – Рядочком ставайте, рядочком! А молода ж де? Де Тоська? Антонiно Максимiвно, ну як вам не соромно? Де ви запропастились? Ставайте сюди… Та чого ти ерепенишся? Ти ж молода? Та майте ж совiсть, товаришi! Уступiться, батькам дорогу дайте! Та грядочок же з розсадою не топчiть! Тьху, бий тебе лиха година! От народ! – раптом вiн у вiдчаю вхопився за голову. – А дiжа де? Хiба ж можна весiлля без дiжi? Щастя i хлiба молодим щоб на цiле життя! Флегонте! Бiжи, тягни дiжу сюди! Та не вiд Брилiв – у Брилiв маленька, вiд Колибердiв коти: там така дiжа, на двадцять персон, що в нiй сам дядько Максим утопитися може!
Молодi вже стояли посерединi, i Харитон в'язав iм руки хусткою, затягуючи мало не потрiйним морським вузлом.
Данило i Тося похилили голови i втупили погляди в землю, ховаючи очi вiд людей. Данило аж схуд вiд хвилювання. Тося i зовсiм свiтилася вiд блiдостi – i тепер добре було видно, що ластовиння вкривае iй все обличчя, шию i плечi. Вона зовсiм очманiла, тiльки зиркала спiдлоба сюди i туди, наче кошеня, загнане собаками на кiлок.
Іван стояв з Меланею, Марта з Максимом. І в Марти, i в Меланi були на вишитих пiвниками рушниках округлi хлiбини, присипанi сiллю – як випроваджують у далеку дорогу. Мами вже не втирали слiз, бо руки були зайнятi, i сльози вiльно котились iм по щоках: за тим клопотом цiлий день iм так i не дали виплакатися як слiд, як належить матерям, коли виряджають дiточок на самостiйне життя. А як же хотiлося б iм, сердешним, наплакатися з того лиха: без молитви, без хреста благословляли вони кров i плоть свою у стражденну життеву путь…
Іван i Максим стояли поважнi та урочистi. Вони теж переживали всю складну гаму батькiвських почувань, але свiдомi були й величi та значущостi того акту, який наважились учинити. Вони знали, що в цю хвилину ступають вже одною ногою в нове життя – в те нове життя, що починаеться вiд революцii, яка, проте, i сама ще не почалась по-справжньому, творять новi революцiйнi форми життя, яких одначе не уявляла собi ще й сама революцiя.
Вони стояли поважнi та урочистi – в святкових пiджаках i чистих сорочках, з акуратно розчесаним волоссям, але – куди подiти руки своi, так i не знали. Клятi руки совалися сюди i туди – то пригладжували вуса, то обсмикували пiджаки, то лiзли до кишенi й виймали кисет та мерщiй ховали його назад, – тодi знову метлялися сюди i туди без усякого ладу. Руки були в обох натрудженi, шкарубкi, мозолястi, – такi меткi та вправнi в роботi i такi незграбнi без дiла, тепер.
Позаду батькiв – з прапором у руцi, правда, ще завинутим, – примостився Андрiй Іванов. Фiалек та Косяков, почесний ескорт, стояли обабiч, виструнченi, як на парадi. Проте вони й були на парадi, на вахтi, при прапорi «Пролетарi всiх краiн, еднайтеся!»
Тиша запанувала в подвiр'i, тiльки жiноцтво ще потихеньку охкало та бiдкалося – як же це невiнчанi та нехрещенi пiдуть у шлюб християнськi дiточки, Тоська з Даньком?
– Ну, дiтки… – почав нарештi Іван Бриль.
Ту ж мить Харитон сiпнув за бiлу хустку, якою пов'язанi були молодi, i Данило з Тосею вклякли навколiшки.
Андрiй Іванов розв'язав поворозки i почав розкручувати полотнище прапора. Вiн тримав держално ще похило до землi, i стяг неначе стiкав червоним струменем з його рук на землю. Промiння низького вже сонця багрянило його й iскрилося самоцвiтами у новенькому позументi.
Іван Бриль зам'явся. Все старе, що примовлялося батьками й дiдами до благословення, тепер неначе до пуття не йшло. Що ж його говорити по-новому, по-революцiйному?
– Прийшла вам пора, дiтки, – нарештi сказав Іван, – i покохалися ви мiж собою, як тi голубки. Не перечити проти цього нам, старим батькам…
Меланя з Мартою заплакали вголос, але так i належало на таку нагоду мамам.
– Пам'ятайте ж, дiти, – пiдвищив голос Іван, – що старi люди кажуть: нема кращого друга, як супруга!
– З добрим подружжям i горе розгорюеш! – докинув поспiхом i Максим. – Гляди ж, Даньку, i в лиху годину не кидай вiрну дружину! – І тут вiн раптом згадав, як у аматорському гуртку у п'есах не раз i сватав, i благословляв. – На щастя, на здоров'я, на довгii лiта. Дай Боже, вам на свiтi пожити, дiток наплодити, а там i попарувати, як самi паруетесь зараз. Був ти, Даньку, наречений, а став суджений. Була ти, Тосю…
Та Йван вiдсторонив його i сам виступив наперед.
– Пожди! Я вiд тебе старший на два роки, та й син же – мiй, а твоя тiльки – дочка…
І тепер, цiлковито перебравши в своi руки iнiцiативу, Іван заговорив достойно та урочисто:
– Вважай, Даниле: батьки глядять дочку до вiнця, а чоловiк жiнку – до кiнця! – Вiн поглянув суворо на макiвку похиленоi перед ним синовоi голови, а тодi перевiв погляд на стриженi патли похиленоi Тосi, що вся дрiбно-дрiбно тремтiла з хвилювання й переляку. – А ти, Антонiно, гляди: будь синовi моему i супруги моеi, Меланii Опанасiвни, вiрною дружиною, а дiтям його – доброю матiр'ю. Будеш тодi i нам з старою гарною дочкою. Благословляю вас, дiти моi, моiм отецьким благословенням i бажаю вам…
Тут Іван вiдчув, що зараз i сам заплаче – бо ж саме такими словами благословляв колись i його батько на шлюб з Меланкою. Тому Іван мерщiй нахилився, пiдняв Данила з колiн, за ним i тремтячу Тосю, поцiлував кожного в губи тричi, тодi ще раз в голову, а Данило i Тося припали до його шкарубкоi, мозолястоi руки.
Пiсля того Іван передав дiтей Максимовi – на такий же обряд. А вже Максим – i Меланi з Мартою.
Меланя з плачем припала до Данила, потiм огорнула нiжними обiймами Тосю. Марта була сувора та урочиста i перецiлувала дiтей мiцно, коротко, по-мужському. Але обидвi вони притому потай, поспiхом хрестили дiтей, i кожна заступала тiлом своiм другу, – щоб не побачили старi, такi вже непримиреннi революцiонери, хай iм бiс!
Данило з Тосею знову вклякли, ледь живi з хвилювання.
А Іван, взявши прапора з рук Іванова, високо змахнув полотнищем i тодi укрив похилених перед ним дiтей, – так, що iх не стало й видно пiд червоним знаменом.
– Нехай же вас наш прапор червоний на все життя i на всi дiла благословить, як ми вас благословляемо…
Іван поцiлував краечок прапора. Максим теж поцiлував, але нiчого сказати не мiг: вiн спливав слiзьми, i сувора Марта лагiдно зацитькувала його.
– Ура! – залементував Харитон.
– Ура! – покотилося з двору на вулицю, а з Рибальськоi на Кловську й Московську та за Собачу тропу.
Оркестр авiаторiв вдарив туш.
Тут виступив наперед Андрiй Іванов. Пiдхопивши прапора з Максимових рук, вiн змахнув полотнищем угору – над молодими, над батьками, над усiею юрбою гостей.
– Товаришi! – гукнув Іванов.
Йому треба було зiп'ятись на щось, але поруч була лише дiжа, пiдкочена Флегонтом, i вiн став на весiльну дiжу.
Люди посунули ближче: що ж скаже на таку нагоду бiльшовицький на Печерську «главковерх»?
Та Іванов сказав зовсiм коротко:
– Даниле i Тосю! Робiть у вашому життi все тiльки так, щоб бути достойними червоного прапора.
– Ура! – залементував Харитон.
– I слава вашим батькам, що пiдняли на благословення прапор революцii!
– Слава! – гримнули всi.
Оркестр заграв «Інтернацiонал».
І тодi все враз загомонiло, зашумiло й перемiшалося. Данила з Тосею кинулися обiймати й цiлувати, а тодi пiдхопили на руки – i не самi вони, своiми ногами, пiшли навколо дiжi, а попливли над усiма в повiтрi, на руках дружок та бояр. Так що й не було кому кидати полiно пiд ноги i невiдомим залишилося, хто ж першим через нього переступить i стане першим у подружжi.
І саме в цей час – коли Данила з Тосею обнесли вже третiй раз – бiля хвiртки знов утворилась якась колотнеча i в двiр в'iхала на велосипедi студентка Марина Драгомирецька.
Марина не зрадила своеi вдачi – спiзнилася i на цей раз.
Тiльки велосипед пiд нею був неначе i не ii, лискучий нiкелем та з сiткою над колесами, англiйський «Дукс», а якесь ламане доробало ризького заводу – найдешевшоi марки.
– Невже я опiзнилася? – у вiдчаю гукала Марина.
Скотившися з велосипеда, вона ухопила Тосю в обiйми i – як обiцяно було – почала ii зацiловувати до смертi.
І тут виявилося, що Марина з'явилась з подарунком.
У хвiртку пара за парою ввiйшли двадцятеро хлопцiв i двадцятеро дiвчат – та всi в гарних народних строях: дiвчата – в керсетках i вiнках, хлопцi – в вишиваних сорочках: славнозвiсний хор печерськоi «Просвiти». Бас, баритон i тенор – Данило, Флегонт i Харитон – з поважноi причини не могли з'явитись на чергову пробу, щоб практикуватись у виконаннi кантати «Слава Украiнi», – тож весь хор повним складом прибув до них.
Хор вишикувався по голосах перед молодим подружжям i гримнув – та так, що й оркестр авiаторiв не здолав би заглушити голоси, – «Славу Украiнi».
– Оце так-так! – ахнув народ. – Оце так весiлля! Та такого i в генерал-губернатора з графом Потоцьким не було! Коли генерал-губернаторiв син женився з дочкою графа Потоцького, то пiд вечерю терликали iм самi скрипалi з Купецького зiбрання.
Андрiй Іванов пiдiйшов до студентки Драгомирецькоi i вiд душi потис iй руку. За ним потрусив руку Маринi й Василь Боженко.
– Ну, панно-товаришко! – приказав притому Боженко. – Удружили! Спасибi вiд iм'я батькiв i всього робочого класу!
Тося кинулась до Марини, i тепер вже вона почала зацiловувати Марину до смертi.
Пiсля того все ввiйшло в лад. Молодих повели до кiмнати i посадовили за стiл – «на посадi», тобто, на покутi, якраз проти уквiтчаного гiльця. Батьки посiдали бiля своiх дiтей, а навпроти – Андрiй Іванов, одностайно признаний весiльним батьком. Бiля нього – не те щоб весiльною матiр'ю, бо вiк i дiвоцький стан того не дозволяли, але ж почесною гостею посадовлено панночку Марину Драгомирецьку. Жiнки урочисто внесли коровай – два аршини вдовжки i пiвтора вширшки i, озираючись та прикидаючи в умi, взялися краяти його на дрiбнi-дрiбнi шматочки: щоб було кожному бодай причаститися. Тодi й Харитон з Флегонтом внесли свое цеберко i почали розливати «оковиту» по чарках, важко катуючися, – бо ж вiдра не вистачало й на гостей, а тут же ще й цiлий оркестр i сорок хлопцiв та дiвчат з хору!
Та тут Марина Драгомирецька мигнула своiм басам, i просто в хату баси вкотили барильце самогонки на три вiдра i барило пива – на десять вiдер.
Оце й була причина запiзнення Марини на весiлля, а заразом i секрет ii велосипеда. Марина промiняла свiй розкiшний, за двiстi сорок карбованцiв куплений «Дукс» на поламане, що й нове коштувало тiльки сорок карбованцiв, доробало ризькоi марки – i на додачу взяла самогонку й пиво.
Тепер вже могла починатися справжня процедура квiтчання молодих хрещатим барвiнком, спiви дружок та причитання матерiв.
Пили самогон, пили пиво, гукали «гiрко» – i молодi цiлувалися: Данило – урочисто i Тося – стидаючись.
Гостi, якi не вмiстилися в кiмнатi, розташувались у садочку, просто мiж грядками з редискою та левкоями. Жiнки таки прихопили з собою дещицю у хусточках: хто пирiжок, хто iржавий оселедець, хто цибулину з хлiбом.
Шустрi хлопчаки стрiлами перелiтали пiд лавру до панi Капiтолiни й назад – туди з карбованцями, переданими батьком потай вiд матерi, а назад – з сорокiвками, закоркованими кукурудзяними качанами.
Оркестр з хором змагалися в чергу: оркестр – танець, хор – веселоi на перепочинок. За полечкою – «У сусiда хата бiла», за краков'яком – «Ой що ж то за шум учинився».
І навколо дiжi кружляли та вибивали спочатку дружки з боярами, потiм – вся молодь, а там вдарили лихом об землю й старшi – вже ген пiзнiше, коли сонце сiло за Черепанову гору, запав смерк i в широкому небi над Печерськом засвiтилися ряснi та огнистi веснянi зiрки.
Звичайно, перед тим як пiти i собi в танець, старше поколiння хвацько, в надмiру швидкому темпi, вiдспiвало двоголосим хором «Кинем об землю лихом, журбою».
А коли старше поколiння в танцi притомилось, то полилися – в надмiру повiльному темпi – i традицiйне: «Не осенний мелкий дождичек» та «Реве та стогне Днiпр широкий».
Гуляли це не загорьованi трударi, не жителi нужденних халуп на бiдацькiй примiськiй околицi, а безжурнi володарi всього рухомого i нерухомого добра на землi.
І, мабуть, тiльки на балконi четвертого поверху мавританського будинку не було тiеi ночi гульнi.
Старий доктор Драгомирецький стояв високо над усiма, ухопившися за голову. Завтра о восьмiй – вранiшнiй обхiд лiкарнi, а вiн досi, запiвнiч, не мiг заснути. Вiн вже пив валер'янку, нюхав солi – нiчого не допомогло. Хiба заснеш, коли на десять кварталiв такий гармидер i гвалт? Яке неподобство, яке кричуще порушення правил додержання громадського супокою i тишi! Нi, нi! – цього модного тепер солоденького запобiгання перед плебсом доктор Драгомирецький нiяк не сприймав. Хоча, певна рiч, i великопанську зневагу до народних низiв i, тим паче, утискування iх, доктор теж категорично засуджував.
А втiм, доктор Драгомирецький мусив бути чесним з собою. Один раз за життя – було то, певна рiч, ще замолоду – i йому довелося ввiйти в тiсне зiткнення з простолюдином, вiдбути, так би мовити, мiсiю ходiння в народ. І якоi тяжкоi кари зазнали за це i вiн сам, i… народ. Навiть згадувати прикро, але – що поробиш: мусиш пригадати – почуття нещадного самокритицизму зобов'язуе до того.
Був тодi Гервазiй Оникiйович ще тiльки гiмназистом четвертого класу, жив з покiйними батьками на Солом'янцi i захоплювався Луi Буссенаром, Луi Жаколiо та Майн Рiдом. А в тому ж подвiр'i в пiдвалi проживав – прiзвища тепер доктору Драгомирецькому вже не пригадати – шустрий та метикуватий хлопчина, на ймення Василько. Гiмназист Гервазiй, – вiдчуваючи себе культуртрегером, – читав Васильковi i «Вершника без голови», i «Останнього з могiкан». По правдi, можливо, то й були найкращi хвилини в цiлому життi Гервазiя Оникiйовича. Хлопцi мрiяли вдвох – захоплювались, жахались, заздрили, неначе зазнавали разом з героями книг усiх надзвичайних пригод у прерiях i пампасах: скакали на мустангах, кидали ласо й бумеранги, стрiляли з вiнчестерiв, навiть знiмали томагавками скальпи. Словом, вирiшено було твердо: тiкати на привiльне життя в Америку, в краiну «Великих озер». І втекли… Що вийшло з того? В Боярцi iх зняли з поiзда, Василька батько вiдшмагав ременем – такий жах, така некультурнiсть i дикунство цих простих людей! А Гервазiевi – не купили велосипеда, який був обiцяний йому за перехiд з четвертого класу до п'ятого. Ну й, певна рiч, заборонили не тiльки водитися, але й зустрiчатися з тим капосним Васильком. Так i не бачив свого приятеля дитячих лiт Гервазiй Оникiйович з тiеi пори. Бо того ж таки року батьки його переселилися з Солом'янки на Печерськ.
Нi, нi! Батькiв Гервазiй Оникiйович не буде осуджувати. Вони тодi вчинили нехай i суворо, але педагогiчно: не можна потурати дитячим забаганкам. Але правильно вчинив тепер i Гервазiй Оникiйович, батько, що купив-таки велосипед дочцi Маринi – шiсть мiсяцiв довелось економити: курити третiй сорт тютюну замiсть вищого, дюбек-анатолiйський, i пити в недiлю не склянку лафiту, а звичайний бессарабський кисляк. Бо ж закiнчила Маринка гiмназiю з срiбною медаллю, склала додатковi iспити з латинi i вволила батькову волю – продовжити iх славний медичний рiд! Молодчага! Нехай покатаеться тепер: спорт – рiч корисна для здоров'я обох статей, i чоловiчоi, i жiночоi. Можливо, захоплення спортом пригасить нездорову цiкавiсть дiвчини до цього самого… модного тепер демократизму та украiнства. Ось вiн, цей хвалений Маринкою демос, п'е, гуляе, вибивае гопака i оглашае цiлу околицю диким лементом. Добре ще, що сьогоднi Маринки пiзно вдома нема – либонь, возиться з своею секцiею «Просвiти». Вже нехай краще буде «Просвiта» – все ж таки культура, нехай i малоросiйська, а не отаке кричуще неподобство…
Доктор Драгомирецький вирiшив прийняти подвiйну дозу вероналу, – щоб таки переспати часинку, пiшов з балкона геть, щiльно причинив дверi i спустив важкi штори.
Певна рiч, коли б вiн знав, що дочка його – там, у самiсiнькому вирi неподобних подiй, навiть е iх активним учасником, коштом подарованого батьком велосипеда, – сердешного доктора, поза всяким сумнiвом, ухопив би грець, тобто apoplexia cerebri.
Втiм, було вже таки пiзно, i бучне весiлля почало притихати: пiшов оркестр, пiшов хор, бумкали тiльки троiстi музики, потягли по домiвках потроху i гостi. Приставити Марину живою i здоровою додому викликався Флегонт.
3
«Полiтики» одначе залишилися вiрнi собi.
Один по одному вони виходили з душноi кiмнати, вiд весiльного столу, i притулялись перекурити на призьбi.
На цей раз зачалася гутiрка не з високоi полiтики, а з мiркувань з приводу перспектив рибноi ловлi – з огляду на цьогорiчну повiдь, якоi i старожили не пам'ятали: вода цього року сягала Контрактовоi площi на Подолi, садиби Видубецького монастиря за Теличкою i заливала Дарницю.
Суди та пересуди почались, як завжди, зi спогадiв про те, як Іван взяв сома на вiсiм пудiв та як Максимовi мелькнула щука на два метри. Ремствували, що за старих часiв риби в Днiпрi було видимо-невидимо, а нинi i Днiпро не той, та й риба не та. Дехто закидав вже вудку цього року, дехто ставив i ятерi та вершi, – i першi спостереження були зовсiм невтiшнi: судак зовсiм не брався, лящ комизився, а окунь клював тiльки миршавий та дрiбний.
До рибальського гуртка приеднався й Василь Боженко, хоча, живши аж пiд Звiринцем, був рибалкою абияким.
При весiльному столi вiн швидко занудьгував, бо по третiй чарцi вже й не хватило. Тому, побажавши молодим щастя та дрiбних дiточок, ще й приказавши притому Тосi – «краще полин iсти, нiж з нелюбом за стiл сiсти», а Даниловi – «бери жiнку в самiй льолi, аби була до любовi», – Боженко поспiшив до гурту поважних людей.
Пiдсiв до рибалок i Андрiй Іванов, його роль весiльного батька фактично вже вичерпалась. До безсловесноi риби Іванов був байдужий, але його завжди тягло до людей, коли вони балакали мiж собою. До революцii Іванов таки нiколи й не обiдав вдома, на квартирi Дюбина, де стояв, а неодмiнно ходив аж на Бессарабку, в чайну Германовського, де кредитувалися до «получки» робiтники: тут можна було погуторити вiльно, розкидаючи зерна бiльшовицького протесту, а в закапелку за буфетом переховувалася завжди така-сяка «лiтература» – для того, хто виявить особливий iнтерес.
З появи Іванова негайно ж i скористався дядько Оксентiй Нечипорук: вiн знав, що цей керiвник бiльшовикiв «Арсеналу» мае серед робiтникiв найбiльший авторитет.
– От ви менi, товариш главний робочий, – почав Оксентiй, встряваючи в розмову про методи риболовецтва, – може, до ладу вiдповiсте, спасибi вам, на самий главний вопрос?
– Давайте, дядьку, – охоче озвався Іванов, – ваш вопрос. Якщо я не вiдповiм, то, може, всi гуртом подужаемо!
– От в Узинi, к примiру, на Василькiвщинi, – зразу й повiв Оксентiй, – тобто в сусiдньому з нами повiтi, збунтувалися батраки проти свого пана, помiщицi графинi Браницькоi: домагаються, як от i ви, робочi, щоб робити у полi, як i на заводi, тiльки вiсiм годин…
Повiдомлення викликало iнтерес. «Полiтики» присунулися тiснiше, i перебiг насторожений гомiн.
– Ну, ну? – пiдбадьорив Оксентiя Іванов. – Дуже цiкаво! Кажiть, товаришу, далi?
– А в Лосятинi, скажiмо, теж по сусiдству з нами, тiльки Гребiнкiвськоi волостi, i теж у графинi Браницькоi, так селянський земельний комiтет i зовсiм заборонив панському управителевi обсiватися, тобто наклав, як тепер кажуть, на панськi землi народний «секвестр», – дядько Оксентiй дуже полюбляв вимовляти новi слова, – щоб, значиться, подiлити землю помiж селянами-хлiборобами…
– Ну, ну? – пересiв до Оксентiя ближче, запалившися iнтересом, i Боженко. – Кажи, кажи, що ж далi було?
– А далi, – зiтхнув Оксентiй, – нiчого й не було. Бо не знали люди, як же його дiлити землю: всiм нарiвно чи, може, бiдним – бiльше, а багатiям – i зовсiм не давати нiчого? Хто ж його знае, як по справедливостi буде?
– Чи бач! – скрикнув Фiалек, i всi заворушились. – А ми на село й не поткнемось! А ще бiльшовиками прозиваемось! Допомогти ж людям треба, роз'яснити…
– А треба, треба! – гаряче вiдгукнувся Оксентiй. – Бо, скажiмо, в Рокитному або й Юзефiвцi, в пана Шмiнке, так люди геть розтягли по хатах реманент, ще й костьол за димом пустили, бо туди пан з переляку заховався…
– Здорово! – гукнув Боженко i ляснув сусiдiв по плечах.
