скачать книгу бесплатно
Грушевський замiрявся вже вигукнути якийсь особливо дошкульний прокльон на голову нахаби П'ятакова, але засiкся, почувши останнi слова секретарки. Така висока оцiнка його дiяльностi йому лестила: честолюбство не було останньою рисою в характерi чiльного дiяча украiнського нацiонального вiдродження. Проте обурення переважило-таки, i вiн, гнiвно трiпотнувши бровами, мугикнув:
– Пан П'ятаков переоцiнюе моi заслуги перед украiнською мовою! А в рештi його, гм, погляди нiчим не вiдрiзняються вiд горезвiсноi концепцii царського мiнiстра Валуева: «украiнськоi мови нема, не було i бути не може». Можете це занотувати, панно Софiе, до вашого студiйного зошита – там же, в частинi шостiй, тiльки до параграфа сто тридцять першого, що мае назву «Нищення украiнства»: ставлення росiйськоi плутократii до украiнства залишаеться незмiнним, до якоi б соцiальноi мiмiкрii не вдавалися новi формацii великоросiйського iмперiалiзму…
Професор, можливо, вичитував би лекцiю ще довший час, коли б цю хвилину в кабiнетi не розiтнулось гуркiтливе, оглушне деренчання – наче сигнал на сполох з пожежноi каланчi. Це дзвонив телефон: в тi часи користувалися ще примiтивними телефонними апаратами фiрми Еррiксон.
– Перепрошую! – скрикнула секретарка. – Дозвольте, пане професоре? Можливо, то алярм бойовий з залiзничного двiрця, що поiзд мае вже ся дебаркадерувати?
Поки секретарка провадила розмову телефоном, Грушевський закручував бороду джгутом i щосили сiпав цей скрутень, неначе замiрявся геть вискубти волосся з пiдборiддя. Вiд болю вiн жалiбно повискував, а потiм шипiв i шкварчав, неначе яечня на пательнi.
3
Галечко не дала вiдбою i повернулася дещо збентежена.
– Перепрошую пана професора, але то не з двiрця. Очевидячки, поiзд таки ся запiзнить, як передбачено… До голови Центральноi Ради телефонуе пан французький амбасадор…
– Амбасадор? Французький? – здивувався Грушевський. – Хiба в Киевi е французький посол?
– Перепрошую пана професора, але не вмiю дiбрати iншого слова. Французький добродiй Енно, власне, не мае рангу амбасадора, але повiдомляе, нiби дiстав доручення вiд уряду Францii перемовитися з головою украiнськоi Центральноi Ради. І добродiй Енно ласкаво прохае в пана професора невiдкладноi аудiенцii…
Борода в Грушевського стала сторч, брови полiзли вгору, навiть вуха трохи зсунулися з мiсця – вiн аж задихнувся вiд хвилювання. Представник Францii просив аудiенцii негайно, ту ж мить! Навiть коли б у цього французького торговельного агента всього дiла було – придбати мiшок сухих украiнських груш або спродати партiю французького чорносливу – однаково, це б символiзувало початок мiждержавних зносин, i передчуття цього iсторичного факту ронило в душу голови Центральноi, проте ще не державноi, Ради дещицю пихи…
– Кажiть! – над силу вимовив Грушевський. – Ту ж мить!..
У цю мить Грушевський, вже й справдi, вiдчув себе главою не майбутньоi – тiльки запроектованоi, а держави пристойноi, як годиться. Був вiн мало не тридцять рокiв професором – людиною чистоi науки, i науки не точноi – iсторii, i тому позначався схильнiстю до мрiй, марень та нестримного фантазування.
Втiм, пiдстави для марень, звичайно, були.
Адже претендував вiн очолити державу вiд Дону до Сяну i вiд Курщини до Чорного моря. Росла на тих просторах пшениця – як нiде у свiтi; розкинулися плантацii цукрового буряка – бiльшi, нiж у всiх iнших европейських держав разом узятих; стояли лiси з дорогоцiнних промислових порiд дерев, текли незчисленнi рiки, багатi рибою, паслися череди молочних корiв та отари тонкорунних овець i вiдгодовувались на сало – свiтовоi, незрiвнянноi слави! – свинi беркшир, йоркшир та гемпшир. А в надрах пiд цiею благословенною землею залягали невичерпнi поклади кам'яного вугiлля, залiзноi руди, марганцю i нафти…
Адже Украiна ще вiддавна, з часу постання життя на евразiйському суходолi, була мiсцем схрещення шляхiв не лише з варягiв у греки, а й з германцiв, романцiв та саксiв у монголи, турки та iнди: з Балтiйського та Нiмецького морiв – у море Чорне та Каспiйське. З Атлантичного в Індiйський океан.
І професор уявляв вже собi в цю хвилину, як посли свiтових держав поспiшають до нього на аудiенцiю один перед одним, товпляться в передпокою, огризаючись один до одного i вiддавлюючи один одному мозолi.
Поки секретарка переказувала запрошення французькому представниковi – прибути зразу, Грушевський заклопотано давав лад паперовому безладу на столi. Але розкиданих гранок «Короткоi iлюстрованоi iсторii Украiни» вiн не прибрав, навпаки, добув iз шухляди ще цiлу купу i в поетичному хаосi розкидав де попадя: представник фривольноi Францii повинен був вiдразу вiдчути, що мае дiло з людиною заклопотаною, до того ж i вельми вченою.
– Ідiть, панно Софiе! – наказав вiн. – Зустрiнете, як годиться.
Перший посланець свiту
1
Софiя Галечко широко розчинила дверi, зробила крок набiк i одночасно виконала щось середне мiж вiйськовим поворотом через лiве плече та елегантним реверансом.
Ту ж мить слiдом за нею пурхнув у кiмнату мсье Енно.
Посланець цивiлiзованоi Францii був зодягнутий з виключною, французькою елеганцiею – «комiльфо».
На мсье Енно були мистецьки вiдпрасованi панталони – чорнi в бiлу нитку, галстук «парi суар» з величезним фальшивим дiамантом та строга чорна вiзитка – з модною осиною талiею. В руцi вiн тримав «котелок» останнього паризького фасону, тобто з такими маленькими крисами, що за них майже неможливо було вхопитися пальцями. Тримав його мсье Енно у випростанiй руцi – у широкому жестi гарячого душевного привiту.
Так – з широко розкинутими, неначе для обiймiв, руками – мсье Енно полинув через просторий кабiнет, ледь торкаючись носками наймоднiших черевикiв «вера» дорогоцiнноi колекцii украiнських килимiв на пiдлозi.
Грушевський наперед вирiшив – в iм'я додержання престижу високоi установи, яку вiн очолюе, та й шануючи себе як ученого з свiтовим iм'ям, – зустрiти iноземного представника з належною гiднiстю. Вiн мав сидiти, занурившися з головою в папери, – коли той з'явиться на порозi, звести голову – коли той переступить порiг, пiдвестися – коли посланець цивiлiзованого свiту зупиниться бiля порога.
Але все вийшло не так.
Якась необорна сила поза волею професора пiдкинула його над крiслом наче пружиною i кинула вперед – наче ядро з гармати. Що не кажiть, а був вiн лише майбутнiм головою ще не iснуючого уряду тiльки уявноi держави, а поспiшав до нього в найпривiтнiшому пiруетi посланець одноi з чотирьох наймогутнiших у свiтi держав.
Мсье Енно, пошпуривши «котелок» геть у крiсло, потис професорову руку раз, але професор не вiдпускав, вхопившися за його руку своiми двома. Тодi мсье Енно потис другий раз, потис i втрете, – i так вони i стояли посеред кiмнати, трусячи один одному руки. Притому вони обидва приказували слова палкого привiтання.
Мсье Енно говорив:
– Мсье! О мсье! Така висока честь!..
Грушевський:
– Вельми щасливий… мое поважання… приймiть моi запевнення… сердечно… душевно… щиро…
Посланець Францii говорив росiйською мовою. Голова украiнськоi Центральноi Ради – французькою: прононс у нього був такий собi, професорський, i кожного слова вiн дошукувався в пам'ятi гiмназичних часiв, екаючи та мекаючи.
Нарештi всi iнтонацii вичерпано, два представники двох держав – сучасноi i майбутньоi – дали своiм рукам спокiй, i Грушевський попростував не до свого монументального крiсла, а зовсiм в iнший бiк.
– Даруйте, – мовив вiн притому, махнувши рукою на свiй величезний стiл, завалений паперами, – там безлад: роботи вище голови! Прошу дуже! – І вiн зробив гостинний жест, запрошуючи гостя до круглого столика в кутку.
Певне – коли ж i обновити цей круглий столик, примiщений у кутку для мiждержавних розмов «на рiвнiй нозi», як не тепер?
А втiм, коли вони всiлися один бiля одного при столику «на рiвнiй нозi», запала пауза: обидва державнi мужi, гiсть i господар, привiтно поглядали один на одного, люб'язно посмiхались i чекали, щоб почав другий.
З цiеi паузи годиться скористати, щоб бодай коротко виповiсти тi душевнi хвилювання, якi пойняли в цю хвилину кожного – i професора Грушевського i мсье Енно.
2
Професор Грушевський був давнiй i вiдомий германофiл.
Саме нiмецьку нацiю вiн вважав чiльною в минулому iсторичному процесi, саме iй визначав провiдну роль рушiя в подальшому iсторичному прогресi.
Щодо романськоi раси, то в своiх ретельних дослiдженнях минулого професор не знаходив поважних показникiв зiткнення мiж нею та нацiею украiнською. Тим-то в шуканнi шляхiв у прийдешне вiн не бачив передумов для будь-яких реальних взаемин мiж Украiною та Францiею. Францiя була собi десь там далеко, за двома хребтами гiр, Карпатами й Альпами, – аж на краю евразiйського суходолу. Украiнцi у Францii, власне, не проживали, не залишалося там вiд попереднiх поколiнь i поховань, руiн чи будь-яких iнших решток стародавньоi матерiальноi культури – так важливих для iсторiографа при визначеннi генезису сучасностi. Небагато французiв проживало i на Украiнi, та й тi були елементом випадковим, сказати б – не iсторичним: учителi танцiв по жiночих гiмназiях або агенти французьких пiдприемцiв, що розташувалися на украiнськiй землi, шукаючи найкращого прибутку на свiй капiтал. Вони, правда, споруджували пам'ятники сучасноi матерiальноi культури – фабрики та заводи, i навiть заривались глибоко в землю – видобуваючи рiзнi кориснi копалини, але поховання пiсля них залишалися не французькi, а украiнськi – загиблих у нуждi украiнських заробiтчан, та й пам'яткою жила хiба ще ненависть сучасних трударiв – теж украiнських. Все це мало живило допитливiсть знавця минувшини.
Отож шляхи украiнськоi нацii та нацii французькоi бiгли собi в iсторичну далечiнь неначе паралельно.
І враз – першою ластiвкою жаданих прийдешнiх взаемин майбутньоi украiнськоi держави з державами iншими – з'явився якраз посланець Францii.
Вiн прибув поспiхом. Отже, не було сумнiву, що чогось потребував. А чого може потребувати Францiя вiд Украiни?
І голова Центральноi Ради трепетав.
Мсье Енно теж трепетав.
Адже був вiн цiле свое життя тiльки звичайнiсiньким комiвояжером – спецiалiстом по одеколону, пудрi та гiгiенiчних гумових виробах. До вiйни вiн спокiйнiсiнько гендлював собi у Киевi, як агент французькоi парфюмерноi фiрми «Котi» при киiвському «Юротатi», тобто – «Пiвденно-росiйському товариствi торгiвлi аптечними товарами». Коли почалася вiйна, в життi мсье Енно сталася надзвичайна подiя, що символiзувала його успiшне просування життевим шляхом: вiн ступив на путь державноi дiяльностi. Мiнiстерство торгiвлi Францii доручило йому бути торговельним аташе республiки на пiвднi Росiйськоi iмперii, яка в союзi з Францiею вела вiйну проти австро-нiмецького блоку i потребувала не лише косметики та медикаментiв, але й армiйськоi амунiцii, кулеметiв, гармат, аеропланiв та iншого вiйськового спорядження. Кар'ера та матерiальний добробут мсье Енно феерично злетiли вгору: вiн мав вiд уряду Францii документ, дiставав високi комiсiйнi вiд продавця i, певна рiч, спромогався забезпечити собi неабиякий куртаж i вiд покупцiв. Росiйська революцiя аж нiяк не пошкодила справам мсье Енно, навпаки, незрiвнянно збiльшила всi його ресурси, бо торговельнi зв'язки мiж Францiею та Росiею вiд дня революцii значно поширились.
І раптом, сьогоднi вранцi, торговельний представник французьких фiрм в Киевi дiстав депешу з Парижа, з самого мiнiстерства iноземних справ: прийняти на себе виконання обов'язкiв дипломатичного представника. Йому доручалось: негайно зв'язатись з установами, якi збираються очолити нову республiку, що претендуе утворитись на пiвденних територiях колишньоi Росiйськоi iмперii, прибираючи назву «Украiна», невiдкладно довiдатись, що то е за «Украiна» та якi намiри мае ii Центральна Рада, – i завтра ж виiхати через Балкани до Парижа за дальшими iнструкцiями, як поводитись з украiнською державою, якщо такiй судилося бути.
Кар'ера мсье Енно робила карколомний стрибок вгору – з дрiбного торговця вiн раптом перетворювався на торговця державного i навiть мiждержавного масштабу!
І от вiн робив свiй перший крок на дипломатичному поприщi, виконував свою першу в життi дипломатичну мiсiю, але так само, як i Грушевський, вiн почував себе нiяково, бо не знав, з чого ж почати?
Цiлком очевидно, що коли починати Грушевському, то вiн мав би почати – з Францii, а коли починати мсье Енно, то вiн мае почати з Украiни.
Все, що знав професор Грушевський про Францiю, зосереджувалось у таких специфiчних сферах, як антропологiя, нумiзматика, геральдика, ну i рiзнi загальнi питання культури, мистецтва й лiтератури. В цих сферах важко було надибати зачiпку для розмови на рiвнiй нозi мiж двома дипломатами.
Все, що знав мсье Енно про Украiну, обмежувалось iнформацiями про обсяг потреб жiночоi частини украiнського населення на предмети косметики, а чоловiчоi – на кулемети, гармати i аероплани.
Поза тим йому професiонально було вiдомо, що загальнодержавний борг Росiйськоi iмперii французькому Нацiональному банковi був бiльший проти заборгованостi Росii всiм iншим свiтовим державам разом узятим: значна, не менша вiд сорока процентiв, частка цього боргу, по паритету, припадае на Украiну, а значна частина, до вiсiмдесяти процентiв, усiх iндустрiальних пiдприемств на територii Украiни – е власнiстю французьких пiдприемцiв або франко-бельгiйських змiшаних компанiй. Але й це навряд щоб давало привiд для початку розмови в тому планi, на який уповноважувало його Мiнiстерство iноземних справ Францii.
3
– Чому маю завдячувати, пане добродiю? – спромiгся нарештi Грушевський порушити люб'язну мовчанку.
Дiставши конкретне запитання, мсье Енно теж здобув сили прийти професоровi на допомогу:
– Мон президент! – вигукнув вiн в екзальтацii. – Ваша нацiя – прекрасна!
Грушевський засяяв задоволеною посмiшкою: представник Францii начебто визнавав якiсь прерогативи за нацiею украiнською.
– Ваша Украiна, – ще патетичнiше скрикнув мсье Енно, – чудова! Вашi украiнцi – чарiвнi!
Все це були вирази звичайноi галантностi – вихваляти все, i особливо те, чого ти зовсiм не знаеш. Але натурi мсье Енно – синовi паризьких бульварiв – властива була ще й схильнiсть до бурхливоi афектацii. А порадитись, як належить поводитись при дипломатичнiй розмовi, йому не було з ким: единий компетентний у таких справах з-помiж близьких знайомих мсье Енно – Британськоi iмперii комерцii секретар, спецiалiст по продажу велосипедiв, футбольних м'ячiв та крокетних молоткiв, мiстер Багге, – якраз три днi тому вiдбув до Одеси. На час вiйни вiн теж представляв не лише англiйську фiрму спортивного iнвентаря «Орт», але й iншi британськi фiрми, якi постачали росiйськiй армii шинелi, черевики, пiстолети браунiнг i авiамотори «Армстронг».
Закiнчивши свiй патетичний вступ, мсье Енно повiвся далi не менш екзальтовано. Вiн раптом пiдхопився з стiльця – Грушевський змушений був теж пiдняти свiй зад над крiслом – i, ставши майже «струнко», по-вiйськовому, майже рапортував:
– Високий уряд моеi великоi батькiвщини виказав менi честь i доручив поставити вашiй честi запитання, числом п'ять, вiдповiдi на якi й мають стати пiдставою для прийняття моiм урядом рiшень щодо дальших взаемин мiж нашими краiнами… Запитання примо: ваша мета, мсье?
Аж тепер мсье Енно спинився, i Грушевський здобув можливiсть заговорити. Вiдкашлявши, вiн почав:
– Наша мета… гм!.. Ми ставимо собi метою, пане добродiю, вiдродити украiнську нацiю.
– Чудово! Секундо: вашi домагання, президенте?
– Ми домагаемось… вiд росiйського Тимчасового уряду, щоб вiн той… визнав, що Украiна е Украiна, а не Малоросiя, тобто що украiнська нацiя мае право на iснування…
– Прекрасно! Терцiо: вашi претензii?
– Претензii? Гм! Як би це вам сказати, мсье? Ми претендуемо, щоб Украiна теж була собi державою, як i всi iншi, з усiм, що в державi бувае…
– Надзвичайно! Кварто: чого ви сподiваетесь вiд Францii?
– Вiд Францii?
Грушевський був спантеличений. Запитання сипались надто швидко, та й вiн взагалi не знав, чого можна вiд Францii сподiватись.
Нi, справдi, – що може бути потрiбно Украiнi вiд Францii? Щоб франко-бельгiйська компанiя продала Украiнi киiвський трамвай? Так на це не було в Грушевського грошей – трамвай, мабуть, таки дорогенько коштуе: вагони, рельси, електричний струм… Просити органiзувати салони французьких мод для дам вищих, козацького роду, украiнських кiл? Так вiн був за те, щоб дами вищого украiнського кола вдягались у керсетки i плахти, демонструючи тим свою нацiональну свiдомiсть… Що ж iще е у Францii, чого б варто сподiватися? Страшнi традицii французьких революцiй? Всякi там конвенти, санкюлоти, гiльйотини. Хай йому бiс! Михайло Сергiйович зроду був лагiдноi вдачi… Ага! Грушевський таки збагнув, як належить вiдповiсти – в планi дипломатичного обмiну думками:
– Вiд Францii, – мовив вiн, – ми сподiваемось, щоб французький уряд визнав мету, домагання й претензii Украiни.
– Незрiвнянно! – скрикнув мсье Енно. – Тодi дозвольте, президенте, останне запитання. Квiнто: яка ваша позицiя щодо дальшого ведення вiйни, яку Антанта i колишня Росiйська iмперiя, в складi якоi перебували й територii вашоi тепер Украiни, проводять проти Нiмеччини етцетера?
Грушевський ухопився за кiнчик бороди i почав запихати ii до рота.
Оце було запитання – так запитання!
Вiйну три роки тому оголосив ненависний Грушевському великодержавний царський уряд – проти «нiмецького варварства», за братiв-слов'ян та в iм'я всяких iнших високих iдей та iдеалiв. Проте кожнiй освiченiй людинi було зрозумiло, що вiйна точиться за новий передiл свiту мiж провiдними державами, бо кожна з них претендуе на першiсть у свiтовому пануваннi. Але ж царя скинуто, повалено i весь царський режим, а вiйну народ оголосив загарбницькою. Власне, опiр народу проти вiйни i стимулював розв'язання в колишнiй Росiйськiй iмперii революцii.
Одначе породжений революцiею Тимчасовий уряд, який перебрав нинi владу на всiх територiях колишньоi Росiйськоi iмперii, тiльки три днi тому – спецiальною нотою свого мiнiстра iноземних справ, добродiя Мiлюкова, – запевнив усi союзнi держави – Францiю, Англiю, Італiю, ще й Сполученi Штати Америки, якi теж устряли вже в вiйну, – що революцiйна Росiя визнае всi державнi зобов'язання i вестиме вiйну далi, аж до повноi перемоги над iмперiалiстом швабом! І здобувати цю перемогу Тимчасовий уряд мав в iм'я торжества справедливостi, оборони батькiвщини, братiв слов'ян, проти «нiмецького варварства» та iнших високих iдей та iдеалiв.
А тимчасом народ i тепер, в час революцii, вважав вiйну i далi вiйною урядiв мiж собою. В краiнi ширились «пораженчеськi» настроi: нехай зазнати i поразки у вiйнi, але ж припинити це нелюдське всесвiтне кровопролиття!
Грушевський теж був «пораженець». Але «пораженець» специфiчного тлумачення. Вiн хотiв поразки Росii в цiй вiйнi – щоб переможена, знесилена Росiя поступилася перед Нiмеччиною та Австро-Угорщиною i вiдступила територiю Украiни Австро-Угорськiй iмперii: нехай пiд чужою iмперiею, але ж «соборна», – мислив iсторик Грушевський.
Що ж мiг вiн вiдповiсти на запитання Францii, яка закликала до перемоги над Нiмеччиною та Австро-Угорщиною?
– Розумiете… – промимрив Грушевський, пережовуючи бороду.
Але мсье Енно, бачачи його непевнiсть, заговорив знов сам, вдаючись до неприхованоi пропаганди:
– Розумiете? – скрикнув вiн. – Росiйський фронт – бездiяльний! Росiйськi солдати на позицiях святкують свободу! Вони зрозумiли революцiю i свободу так, що можна покинути зброю! Сьогоднi – тисяча перший день вiйни! Тисяча i один день воюють вже нашi краiни – невже тисячократно пролита кров наших нацiй пролита намарне? Цього не можна допустити, президенте! Тому уряд Францii i цiкавий знати позицiю вашоi украiнськоi нацii в справi дальшого ведення вiйни.
– Тисяча перший день? – промимрив Грушевський, поспiшаючи заховатись за календарний ефект, щоб мати час ще подумати. – Невже – тисяча перший? Хто б подумав! Скажiть, будь ласка, – тисяча перший!..
І раптом його осiнило. Генiальнi думки завжди приходять несподiвано.
Вiн розпустив бороду на два бакени – що означало в нього хвилину особливо урочисту – i величаво промовив:
– Поважний i вельмишановний пане, мсье! Прошу iнформувати ваш високий уряд, що – тiльки бажання, домагання й претензii украiнськоi Центральноi Ради будуть задоволенi, – то перше, що ми маемо на метi, це – утворити нацiональну украiнську армiю. Росiйська армiя, – тут Грушевський посмiхнувся, i була ця посмiшка сповнена зверхностi i тонкого виразу презирства, – неспроможна воювати: впавши в революцiйну анархiю, вона розкладаеться. Вона вже розклалась, мсье! – навiть скрикнув Грушевський i пiдняв палець вгору, як робив завжди на своiх лекцiях, коли от-от мав вже виголосити резюме, яке студентам належить занотувати в своi студiйнi зошити. – Бо вона втратила нацiональнi iнтереси, мсье! Тi iнтереси, на сторожi яких ii поставив царський уряд. Царський уряд пiшов, – i нацiональних iнтересiв не стало. А вiйсько молодоi украiнськоi держави буде запалене саме iдеею оборони нацiональних iнтересiв. Бо воно й постане саме з них i для iх ствердження. Украiнське вiйсько буде вiдмiнною бойовою одиницею – незламною та героiчною. Украiнська армiя воюватиме – запевняю вас, мсье!
На цьому Грушевський закiнчив. Вiн, правда, не сказав, проти кого збираеться воювати украiнська армiя. Але ж розмова була дипломатична, i в такiй розмовi кожне зайве слово – необачне, а багатослiв'я – небезпечне.
А щоб посилити ще ефективнiсть своеi заяви, Грушевський хутко пiдбiг до письмового столу, вхопив чималеньку купу телеграфних бланкiв, покладених йому секретаркою пiд час недавньоi доповiдi, i ефектним жестом кинув iх на круглий стiл перед представником Францii.
– Будьте ласкавi, мсье! Вуаля! Депешi. З вiйськових частин росiйськоi армii – вiд солдатiв та офiцерiв-украiнцiв. З Пiвнiчного фронту, Захiдного, Пiвденно-Захiдного, Румунського i Турецького, – з усiх фронтiв… Будь ласка: з гарнiзонiв Петрограда, Москви, Смоленська, Мiнська, Томська, Омська, Царицина, Батума, Баку… Офiцери й солдати-украiнцi розкладеноi росiйськоi армii – батальйони, полки, бригади й дивiзii – вимагають органiзувати з них украiнськi нацiональнi частини. Перекажiть це, прошу вас, вашому високоповажному урядовi, зокрема – мсье Клемансо та президенту Пуанкаре! Вуаля, мсье! Муа, же Дi ту…
Грушевський вклонився.
Мсье Енно вклонився теж.
– Времан, мсье: се ту!.. Мiж нами, справдi, сказано все. Я можу сьогоднi ж з легким серцем вiдбути до Парижа!
Грушевський вийняв з кишенi хусточку, щоб витерти з чола рясний пiт, та хусточка вислизнула йому з-мiж пальцiв. Мсье Енно мерщiй нахилився i галантно пiдхопив ii. Одначе вiд надто рвучкого поруху вiчне перо «Монблан», яке стирчало з його жилетноi кишеньки, брязнуло на пiдлогу. Грушевський i собi похапцем нахилився за пером. З милою посмiшкою мсье Енно подав Грушевському хусточку, Грушевський, з такою ж посмiшкою, подав мсье Енно його стило.
– Мое поважання, мсье!
