скачать книгу бесплатно
– Та яке ж там – здорово? – з скрухою озвався Оксентiй. – Зразу ж, точнiсiнько, як ще за царя бувало, козаки з-пiд фронту прибули. Вишомполювали пiвсела i наказали панське добро нести назад. І в Лосятин, – додав вже зовсiм сумно Оксентiй, – теж прибула комiсiя з папером: мовляв, до Установчих зборiв землю нiяк не дiлити. І в Узинi теж: заборонив комiсар Тимчасового уряду робити батракам тiльки вiсiм годин, бо ж то – завод, а то – земля: лозунг непiдходящий, особливо – в сезон…
– От веремiя! – аж пiдхопився Боженко i замахав кулаками. – Та коли так пiде далi, товаришi…
Але Оксентiй його перебив:
– Веремiя i е! Так от, i питаюся, товаришу главний робочий, як же воно буде тепер? Надiлятиме революцiя селян землею чи не надiлятиме? Га?
Всi обернулись до Іванова.
Іванов оправив пояс з солдатською бляхою на гiмнастерцi i не поспiшаючи вiдказав:
– Що ж, коли питаете, товаришу, то я вам вiдповiм.
– Ну, ну? – Оксентiй аж звiвся з призьби, так йому нетерпеливилося почути нарештi вiдповiдь.
– Не надiлятиме! – сказав Іванов.
Оксентiй вдарив у поли:
– Як? Революцiя та й не дасть хлiборобовi землi? А мiй Дем'ян з фронту пише… – Вiн захапався по кишенях за Дем'яновим листом.
– Революцiя, – сказав Іванов, – всяка бувае. Для буржуiв i для трудового народу. У нас, дядьку, щоб ви знали, революцiя зараз уже не для трудового народу: буржуi прибрали революцiю собi до рук. Буржуазна, виходить, революцiя. І трудовому народу – чи робiтникам по заводах, чи селянам коло землi, – ще гай-гай боротися треба за своi права! І поки ми, робiтники та селяни, не вiзьмемо владу в краiнi в своi власнi руки, до тоi пори…
– Так треба ж брати ii, владу, значить! – аж гукнув Оксентiй. – Чому ви, робочi, ви ж таки – передовий елемент, у вас – всякi партii, не вiзьмете ii в городi, а тодi б i ми на селi? От мiй Дем'ян… – вiн замахав вже добутим Дем'яновим листом.
– А тому, – знову спокiйно вiдказав Іванов, – що до речi згадали ви, дядьку, про всякi партii. Партiй розвелось чимало, а до згоди мiж собою партii цi якраз i не можуть прийти. От, скажiмо, наша партiя, бiльшовикiв, прямо каже: землю селянам негайно i задурно, без викупу! А от, скажiмо, е такi – меншовики, так тi…
– Бiльшовики, меншовики! – закричав Іван Бриль, що теж вже висунувся з хати вiд весiльного столу, дарма що – батько, бо не мiг стримати свого потягу до гутiрки «полiтикiв» на призьбi. – Знову тiеi! Одна партiя нехай для робочого класу буде – соцiал-демократiя – i край!
– Вiрно! – гукнув i Максим Колиберда, що теж, слiдом за своiм другом, вислизнув з-за весiльного столу. – Замирити треба, привести до згоди! В iнтересах революцii! – І вiн затяг пiсню, бо був таки п'яненький:
Де згода в сiмействi, де мир i тишина,
Щасливi там люди, блаженна сторона…
– А оце вже i е меншовизм, – урвав його Іванов.
– Що? – затупцював на мiсцi Максим. – Пiсня самого поета Котляревського – меншовизм?
– Та пiсня – нi, – посмiхнувся Іванов. – А от те, що ви з Іваном кажете про замирення i злиття партiй, – якраз i е меншовизм.
Іван Бриль посатанiв:
– Тобто i ти кажеш, що я з Максимом – меншовики?
– Я сказав, – розсердився й Іванов, – що згоди мiж буржуйськими та пролетарською партiею прагнуть якраз меншовики. Ти що, недочувати вже на старостi лiт почав? Не може бути, щоб було двi правди! Правда в одноi партii – за цiею партiею i треба йти!
– Так i я ж те саме кажу, – замирливо пробубонiв Іван. – А то – меншовики, бiльшовики! Хай буде програма точно по соцiал-демократii, як Володимир Іллiч Ульянов-Ленiн казав, – без того, щоб один крок уперед, а тодi – два назад…
Максим ехидним голоском зупинив свого друга. Зауваження Іванова дошкулило йому: де ж таки – образив «меншовиком».
– Не твое, свате, собаче дiло про такi речi судити. Судити про партiю – дiло партiйне. А ми ж з тобою – позапартiйнi, просто собi соцiал-демократи, i права слова не маемо, коли помiж бiльшовикiв мова про партiйнi дiла йде…
– А оце ти, Максиме, вже просто свиня, – плюнув Іванов. На «свиню» Максим не образився. – І справдi, закидаеш, наче меншовицький провокатор…
– І-i-i! – зiрвався нарiвнi i затупцював на мiсцi Максим, – то таки виходить, що я…
– Цить! – гарикнув на нього Боженко. – Дай же чоловiковi сказати!
Всi «полiтики» також шумно зацитькали на ерепенистого Максима.
– Я тiльки хочу сказати, – заспокоюючися, мовив Іванов, – що бiльшовицька партiя – авангард робiтничого класу, i весь робiтничий клас мае право i повинен мати свою думку про свiй авангард, про його дiла i програму теж. Та й, – Іванов кивнув на старого Бриля, – сьогоднi вiн – чоловiк позапартiйний, а завтра, дивись, може, i вiн у нашу партiю вступить. Та й ти теж…
Боженко раптом грiзно посунувся на Івана Бриля.
– І правда! – загорлав Боженко, замахавши кулаками. – Ти, Йване, покинь ханьки мняти бiля партii! Це тобi не дiвка на вечорницях! Залицяешся, сучий син: i гарне слiвце закинеш, i поцiлуеш у закапелку, i рукам волi даси коло пазухи, а сватiв заслати – нема! – Боженко насувався на Івана, загрозливо розмахуючи руками. – Ти чому позапартiйним живеш, сучий син? Ти що – перекупка з Галицького базару чи – обиватель з кафе «Семаденi» на Хрещатику?
– Та ти не той… ти не дуже! – задкував Іван, ухиляючись вiд Боженкових рук.
– Двадцять рокiв ти в революцii крутишся, як кiзяк в ополонцi, а до партii не йдеш…
– Так його! – пiд'юджив Фiалек. – По кумполу його, Василю! Його, бач, нi п'ятий рiк не навчив, нi кров, що проливав з нами у Полiтехнiцi!
– Ти чого, старий чорт, – вже заревiв Боженко, пiдбадьорений пiдтримкою, i таки пiймав Івана за сорочку на грудях, – в партiю не вступаеш? В нашу – в пролетарську партiю соцiал-демократiiв бiльшовики?
– Так i ти ж ще двох мiсяцiв нема, як вписався! – намагався Іван одiрвати чiпкi пальцi Боженка вiд своеi празниковоi сорочки. – Чому ти, розумний, ранiше не вступив?
– Тому що дурний був. А тепер порозумнiшав, як меншовицькi провокатори нас мiнiстрам-капiталiстам продали!
– Облиш, Василю! – реготав Іванов. – Хiба в партiю силою заганяють? Дивись, ти йому на сорочцi гудзика одiрвав!
– Я не силою, а серцем своiм до його серця промовляю. Таких, як вiн, риболовiв, за горло треба брати, щоб у головi ясно було! Нехай скаже, старе опудало, вступить до нашоi партii чи нi?
– Облиш сорочку! – почав благати Іван. – Пусти! Справдi, гудзика одiрвав. От нехай Максим скаже: вже не раз ми з ним про це мову вели…
Максим, що хитро пiдсмiхався, поки запальний Боженко толочив його друга об стiнку, спробував стушуватись, коли Боженко кинув на нього лютим поглядом.
– Я – що? Я – нiчого. Говорили-балакали, звичайно.
– Ну й що? – гарикнув Боженко. – І до чого договорились?
– Старi ми вже з кумом… з сватом пак. Пiдтопталися вже. От дiтей вiнчаемо…
– Ти кажи прямо, – ухопив другою рукою i його за манишку Боженко. – За бiльшовицьку партiю чи – проти?
– Та я – за! – вiдсахнувся Максим. – Бог з тобою!
Але тут Іван Антонович метко вивернувся, ухопив Боженка за плечi i ловко завернув йому руки за спину: вiн таки був кремезнiший проти Василя Назаровича. Та Боженко теж вивернувся i перехопив Івановi руки зверху: вiн таки був меткiший.
Смiх покотив гуртком «полiтикiв», а Бриль з Боженком вхопилися «на пояски» i почали валити один одного з нiг.
– Ах ти ж – пацан! – крехтiв Іван.
– Морока нам, пацанам, з вами, старою гвардiею! – крехтiв i Василь.
Проти Івана Бриля Боженко був трохи молодший, але мав за плечима i страйки, i демонстрацii, i кривавий п'ятий рiк, i тюрму, а на плечах – рубцi вiд козацьких нагаiв.
Вони борюкались. А гурт «полiтикiв» та рибалок перетворився враз на заядлих болiльникiв: французька боротьба завжди користалась у робiтничому колi повагою.
– Тур де бра! – линули з гурту слушнi поради. – На нельсона бери! Зробить мiст, а ти йому – пiд плече!.. Е, нi, стiй, – нiжку не можна! Заборонений прийом! – Болiльники були запальнi, одначе справедливi.
А вгорi вже блiдли зорi: западала пiзня нiч. З Днiпра потягло прохолодою, а з печерських садiв – духмяним ароматом молодоi бростi. В хатi бумкав бубон, бряжчали цимбали, високо i тонко виводила скрипка. Награвали краков'яка.
За рогом, за чотири двори, пiд дверима мавританського будинку, стояли Марина з доробалом-велосипедом i Флегонт. Марина казала: «Ну, бувайте!» – i робила два кроки до дверей, але Флегонт в цю хвилину гукав: «Хвилинку, товаришко Марино, а як же…» – i Марина спинялась, щоб докiнчити розмову. Потiм «Ну, бувайте» – казав Флегонт i робив два кроки геть, але тодi гукала Марина: «Постривайте, Флегонте, а як же…» – i вони знову брались докiнчувати розмову. Розмова ця була без кiнця: вони обое були активнi члени печерськоi «Просвiти» – було про вiщо поговорити. А коли зачiпка е, то можна постояти ще. А постояти хотiлось обом…
Троiстi музики нарештi урвали скажений темп краков'яка, стало тихо – зовсiм тихо, i тодi – теж тихо – Дiвоцькi голоси завели старовинноi весiльноi – на добру путь:
Вже лужечки, бережечки вода пойняла,
Молодую Антонiну журба обняла.
Молоденький Данило музики найма,
Молоденькiй Тосi тугу розважа.
Молоденька Тося все плаче, рида, —
Не плач, не плач, Тосю, тепер ти моя…
Настав час проводити молодих у комору.
Старша дружка вже наготовила i кетяг червоноi калини – подати батькам вранцi на ознаку, шо молода – чесна, незаймана…
Киiв
1
А Киiв облягався спати: западала пiзня нiч.
Ущух гомiн юртливого натовпу на центральних вулицях, тихо стало по вiчно шумливих парках на Днiпрових кручах, завмер бренькiт останнього трамвая, зрiдка – десь удалинi – гуркотiли колеса фаетона по бруковi.
Киiв спав.
І тiльки пiсня ще не спала в принишклому на нiч бурхливому мiстi.
Пiсня схоплювалась тут i там – то тут, то там на сорока киiвських горбах та у десятках глибочезних ярiв високого берега, на широких просторих майданах i по химерно покручених тiсних завулочках, мiж стрiмких кварталiв кам'яниць i у затишних садочках бiля присадкуватих хатин. Пiсня бринiла i в обвiяному вiтрами нагiрному старому мiстi, i на привiльнiй степовiй Шулявцi, i в задушливiй тиснявi Подолу, i за похмурою Батийовою горою, i на Солом'янцi, i на Демiiвцi, а над усе – над безмежною, неозорою лукою Днiпра, понад тихим плином могутньоi рiки.
І була пiсня рiзноманiтна та рiзноголоса – неначе мiсто спiвало на рiзнi голоси.
В лаврi, в церквi, що побiля древнiх киiвських печер, – над мощами усiм вiдомих та невiдомих навiть прочанам великомученикiв – пiвста наймолодших послушникiв, яким до постригу був iще строк, а до схими довгий шлях випробувань, спокус та спокут, – юними, але вже смиренними голосами виводили в унiсон на передранковiй вiдправi сорок раз, а тодi знову i знову по сорок раз: «Господи, помилуй; Господи, помилуй; Господи, помилуй…»
Молодикам-послушникам було кожному вiсiмнадцять, дев'ятнадцять, двадцять i найбiльше – двадцять один рiк: iх роки були вже покликанi до армii, на фронт, на вiйну, але послушенство в монастирi звiльняло iх вiд призову на позицii.
А зовсiм поблизу, тiльки через проiзд, одначе за подвiйними мурами – монастирськими фортечними та фортечними вiйськового вiдомства – в бастiонi ще петровських часiв, – авiатори, мотористи й технiки обслуги Третього авiацiйного парку Пiвденно-Захiдного фронту долали своi солдатськi нiчницi пiснею, що народилася на фронтах трирiчноi виснажливоi вiйни. Вони спiвали: «Спите, орлы боевые, спите с спокойной душой…»
Але то не була пiсня на сон, пiсля якого прийде веселе пробудження до нового дня труда, радощiв i турбот. То був спiв урочистий, сповнений возвеличення подвигу та увiковiчення свiтлоi пам'ятi загиблих бойових товаришiв, – скорботний спiв над братською могилою невiдомих солдатiв.
І вже зовсiм безутiшно-тужно линула пiсня з-пiд печерських круч, з провалля мiж Черепановою горою та Собачою тропою, – неначе спiвали ii аж у надрах землi, в самому пеклi, навiчно проклятi й повiк непрощенi грiшники.
Ця пiсня прийшла також з фронтiв вiйни, але з там-того, ворожого боку фронту, з-за рiчки Збруч, i лилася вона тепер з-поза колючоi дротяноi огорожi, з вишикуваних шпалерами дерев'яних приземкуватих баракiв – з табору вiйськовополонених. Це була – «Чуеш, брате мiй, товаришу мiй…», i спiвали ii галичани з легiону «Сiчових стрiльцiв», украiнського формування австро-угорськоi армii цiсаря Франца-Йосифа. Вони заповзято воювали, коли попереду був – цар, а позаду – цiсар. І цар люто гнобив украiнський народ, а цiсар дав святу обiтницю – деус вобiскум! – пiсля цiеi вiйни вже русинiв-украiнцiв бiльше не гнiтити, якщо, звичайно, його цiсарське вiйсько здобуде в цiй вiйнi перемогу над царем. Але вони не схотiли воювати, коли царя скинуто i натомiсть настала на цьому боцi Збруча нiбито воля, i самохiть передалися в полон братам-украiнцям з цього боку, запаленi мрiею об'еднати нарештi вiками роз'еднаний, знедолений i скривджений рiдний народ. Та бранцiв посадили за колючий дрiт i тримали пiд особливо суворою охороною в особливому концтаборi для виконання особливо важких примусових робiт.
Тепер вони приспiвували: «Чуеш, кру, кру, кру, в чужинi умру…», i був це, справдi, особливо тужний спiв, бо спiвали вони в своiй рiднiй сторонi, яка, проте, виявилась для них чужою.
Це була журна пiсня невимовноi трагедii украiнського народу, тiло якого вiками пошматоване кордонами кiлькох держав.
А з далекого Сирця – зовсiм з iншого кiнця величезного мiста – неначе смутний вiдгомiн, линуло – «А вже рокiв двiстi, як козак у неволi понад Днiпром ходить, викликае долi».
Тут, у етапних казармах киiвського гарнiзону, украiнська Центральна Рада, яка прагнула створити нацiональну украiнську державу i ладналась оголосити себе ii першим урядом, затримувала з маршових рот, що прямували на фронт на поповнення дiючих частин, всiх солдатiв росiйськоi армii походженням – украiнцiв. Центральна Рада готувалась оголосити цей контингент першою збройною силою, якiй i стати на оборону визвольних поривань украiнськоi нацii.
Солдати-маршовики, походженням украiнцi, приспiвували «Гей, вийди, доле, iз води, визволь, визволь, серденько, iз бiди», – але майбутнього свого собi не уявляли.
А втiм, унятливий слухач за тим багатоголоссям киiвських спiвiв квiтневоi ночi тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року мiг би побачити всю суперечливiсть киiвського, та й по всiй Украiнi, народного життя.
2
В самому центрi мiста, на Володимирськiй, з вiкон аудиторiй унiверситету Святого Володимира, широко розчинених i несподiвано яскраво освiтлених у такий пiзнiй час, – звучав ладний, суголосний хор юних голосiв. Спiвалося «Из страны, страны далекой, с Волги-матушки широкой». То спiвали студенти унiверситету, i вони справдi щойно прибули з Волги, з мiста Саратова, куди першого року вiйни, пiд загрозою прориву австро-нiмецькоi армii на Киiв, унiверситет був евакуйований. Повернувшися тепер, пiсля революцii, – не тому, що загроза прориву вiдпала, а тому, що революцiя поламала всi плани, дислокацii та норми царського часу, – студенти зiбралися в мурах своеi альма-матер на бучне свято i, захопленi безмежними перспективами революцiйного прийдешнього, з особливим захватом та смаком приспiвували: «Первый тост – за наш народ, за святой девиз – вперед!»
А за Галицьким базаром, на далекiй Шулявцi, де й на електрику ще не спромоглись, а свiтили, шиплячи та пахкаючи проти поривiв вiтру, газокалильнi лiхтарi – «чудо двадцятого вiку», – в цю пiзню пору аж луна з виляском йшла вiд веселих музик iз присвистом та притоптуванням закаблукiв у танцю. Награвалося «Сiм сорок». То парикмахер Мунька з кумедним по паспорту прiзвищем Барон i семiнарист Наркис Уведенський щойно закрили чергове засiдання «клубу киiвських анархiстiв» i розходилися по домiвках. З ними була й Поля Каракута – дiвчина первiсноi вроди, з двома довгими русими косами i трагiчними очима: через цю писану вроду та оцi русi коси i звiв ii блискучий офiцер-аристократ, ад'ютант самого командуючого Киiвським прифронтовим вiйськовим округом. З тоi пори i закостенiв у поглядi Каракутиних очей трагiчний вираз, з тоi пори, знiчев'я, i почала вона вiдвiдувати кiносеанси та танцi до ранку в клубi «Мать-анархiя». Мунька Барон i Наркис Уведенський накинули на красуню оком i поклали собi виховати з неi першу в Киевi дiвчину-анархiстку.
Не спав iще, як i завжди пiд цю пору, i садок «Шато де флер» – на схилах Днiпра. В шантанi «Шато» в прокуренiй, задимленiй залi бряжчали виделки, дзвенiли келихи, хлопали корки вiд шампанського. Прапорщики та корнети, у яких фронтовi вiдпустки давно вже прострочено, – блiдi з перепою, з очима, несамовитими пiсля «марафету», – вп'ялися поглядом в невеличку естраду. На естрадi, на великому барабанi, в коротенькiй серпанковiй спiдничцi, танцювала матчиш прославлена по всiх киiвських злачних мiсцях «Матильда». В рефренi вона приспiвувала «Смотрите здесь, смотрите там, – нравится ли это вам?» – i пiдкидала притому спiдничку то спереду, то ззаду. П'янi прапорщики та корнети одчайдушно пiдхоплювали – «Моя мама-шансонетка по ночам не спит» i вiд повноти почувань пострiлювали з пiстолетiв у електричнi лампочки на жирандолях. За розбиту лампочку дописувалось у рахунку полтиник, за пострiл – з огляду на вiйськовий час – штрафу двадцять п'ять карбованцiв.
В цей же час у невеличкому, але комфортабельному особнячку на розi Караваiвськоi та Кузнечноi, в резиденцii редактора киiвськоi чорносотенноi газети «Киевлянин» i глави монархiчного клубу «Двоглавий орел» та погромноi органiзацii «Михаiла-архангела» Шульгiна, – того самого, що умовляв царя Миколу Другого зректись престолу на користь брата свого, Михаiла, – вiкна були щiльно зачиненi i вiконницi взято на прогоничi. Та чуйне вухо однаково могло розiбрати навiть крiзь подвiйнi рами та товстi мури – негучний, але дружний спiв. В iдальнi особняка довкола величезного овального обiднього стола, на якому стояли тiльки пляшки шустовського коньяку «три зiрочки», накраяний лимон та чашечки з кавою по-турецькому, – сидiли тридцять три чоловiка в офiцерськiй формi гвардiйських полкiв. Помiж тридцяти трьох полковникiв, пiдполковникiв, ротмiстрiв i капiтанiв були: князь Шувалов, князь Куракiн, граф Ностiц, граф Шембек, граф Гейден, граф Бобринський i молодий безвусий герцог Лейхтенберзький. Крiм того – одприски можновладних фамiлiй Балашових, Потоцьких, Браницьких, Фальцфейнiв, Скоропадських, Ханенкiв, Терещенкiв, Галаганiв, десяток остзейських баронiв, а також – ад'ютант та старший офiцер для особливих доручень самого командуючого Киiвським вiйськовим округом, штабс-капiтан Боголепов-Южин.
Цей цвiт офiцерства гвардiйських полкiв зiбрався з рiзних куткiв фронту сюди, в утлий киiвський особнячок на розi Караваiвськоi та Кузнечноi, спецiально на екстрену нараду, метою якоi було – вiдновити в Росii монархiю i настановити на царя коли не Михайла, то бодай Кирила Романова. Для початку вирiшено утворити з центром у Киевi «Союз офiцерiв Пiвденно-Захiдного фронту», а царицю-матiр – негайно вивезти з киiвського царського палацу, з-пiд конвою Киiвськоi Ради робiтничих депутатiв, – в палац «Лiвадiю» в Криму. Установчий «Комiтет тридцять три» – так вiн себе сьогоднi найменував – почував себе особливо певно тому, що на чолi армiй найближчих Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв, а також на лiвому фланзi фронту Захiдного стояли такi бойовi, заслуженi та вiдданi вiрi, царю i вiтчизнi генерали, як Корнiлов, Лукомський, Шкуро, Мамонтов, Щербачов, Каледiн i Денiкiн.
Прийнявши рiшення, тридцять три офiцери i один цивiльний, господар дому i фундатор першого пiсля революцii монархiчного союзу, – звелися, витяглись струнко i проспiвали впiвголоса «Боже, царя храни…».
А на далекому Подолi, над самiсiнькою гладiнню наче закрижанiлих у нiчному спокою хвиль моря-Днiпра, розлитого повiнню аж до Десни, – в недавно вiдкритому «Клубi матросiв Днiпровськоi флотилii» – теж ще свiтилося, i вiкна на пристань були широко розчиненi. Пiсля щойно з неодмiнним запiзненням закiнченоi недiльноi вистави, опери «Наталка Полтавка», здiйсненоi силами найстарiшого в Киевi аматорського драматичного гуртка залiзничникiв, вiдбувалась ще нiчна репетицiя хорового гуртка. Матроський хор посилено готувався до святкування Першого травня. Бiльшовики мiста вирiшили вийти на демонстрацiю окремою колоною – нарiзно вiд меншовикiв, есерiв та iнших буржуазних партiй, i спiвам у бiльшовицькiй колонi мав завдавати тон саме матроський хор. Розучували «Шалiйте, шалiйте, скаженi кати». Могутня пiсня боротьби котилась широкими просторами днiпровськоi луки вiд Наталки через Труханiв острiв аж на Вигурiвщину.
Спiви над Киевом зринали i тут, i там – на Лук'янiвцi, i в Голосiевi, – але вулицi киiвськi були вже пустi.
Киiв спав.
Тiльки на розi Володимирськоi та Великоi Пiдвальноi, мiж Золотими воротами – з одного боку, та кафе «Маркiз» – з другого, на низенькому вiзку, власне – невеличкiй площадцi на чотирьох колiщатах, – сидiв iнвалiд без обох нiг. Поруч з ним, просто на цеглинах тротуару, лежав кашкет, перевернутий догори низом, i в ньому – купка мiдних та дрiбних срiбних монет. Безногий стиха награвав на банджо i наспiвував з репертуару Вяльцевоi: «Белой акации гроздья душистые». Це був вiдомий усiм киянам жебрак Шпулька. О восьмiй годинi його привозила сюди племiнниця Поля – дiвчина з довгими русими косами, а забирала о другiй вночi. Шпулька працював лише в вечiрнi години: в цю пору ряснiше було п'яних i бiльше «чистоi» публiки, а п'янi i «чиста» публiка, як вiдомо, подають щедрiше. Крiм того, вдень у Шпульки були iншi справи та iнакший клопiт. Безногий Шпулька був головою корпорацii киiвських жебракiв – це вiн визначав, кому, коли й в якому районi жебрачити. Був вiн водночас i вельми популярним помiж усiх гульвiс лихварем, в якого завжди можна було перехопити сотню або тисячу – пiд п'ятдесят процентiв мiсячних.
Вiкно пiд самiсiньким дахом над кафе «Маркiз» було ще вiдчинене, i звiдтiля, заглушаючи Шпульчине банджо, пливли нiжнi i пристраснi пасажi «Апассiонати» Бетховена. То грала Лiя Штерн – курсистка, студентка консерваторii. На життя вона заробляла, працюючи в аптецi напроти фармацевтом.
Лiя закiнчила форте, урвала грання i причинила вiкно: з Днiпра повiяло передранковою прохолодою.
Шпулька теж урвав бренькiт на банджо i заховав iнструмент у сап'яновий футляр. Через скверик бiля руiн наближалась дiвоча постать з двома косами через плече. Племiнниця Поля вже йшла забирати безногого дядька додому.
Западала нiч, Киiв спав, але й не спав – живий та чуйний: спiви зринали i тут, i там, i здавалось, наче великий неспокiйний табiр тiльки прикорнув на часинку i виставив численну сторожу берегти його сон, а сторожа перегукуеться з кiнця в кiнець – «вартуй!» – пильнуючи спокою тубiльцiв та пiдступiв невiдомого причаеного нападника. Пiснi стерегли сон столицi i неначе заколисували ii. Киiв був неначе вкутаний у пiсню.
3
