скачать книгу бесплатно
– Ідiть здоровi, Боже помагай!
Мсье Енно стрiльнув своiми чорними тарганячими вусиками на Софiю Галечко – вона вже з'явилась на порозi, неначе чула крiзь дверi, що розмову скiнчено, або й пiдслуховувала ii, – i перший посланець свiту до майбутньоi украiнськоi держави зник з украiнського горизонту так само бистро, як i об'явився пiвгодини перед тим.
Леви спинаються на скелю
1
Поiзд Петроград – Киiв прибув, але тiльки за пiвгодини карета киiвського греко-православного митрополита – люб'язно, на прохання Грушевського позичена пiд митрополита львiвського, греко-католицького, – спинилась у тiнi квiтучих каштанiв перед будинком на Володимирськiй, 57.
Софiя Галечко з'явилась на порозi кабiнету.
– Святий отець! – в екстазi прошепотiла вона.
І ту ж мить – тут же бiля порога – вона вклякла навколiшки, згорнула руки на грудях i похилила голову, втупивши очi долу: благочестива католичка, нехай хоч якого чистого життя буде вона, не може бути безгрiшною, а закон католицького обряду не дозволяе грiшниковi зводити очi на праведного володаря душi твоеi, святого владику.
З-за одвiрка випливла велетенська постать митрополита.
Постать митрополита була, справдi, не тiльки велична, але й величезна. Був вiн на голову вищий вiд усiх, руки мав – мов дишла, ступнi нiг – номер сорок дев'ять: граф змалку хворiв на тяжку форму елефантизму, тобто так званоi «слоновоi недуги».
Шептицький був у чорнiй рясi з чорним капюшоном, пiдбитим бiлим шовком, i в лiвiй руцi тримав патерицю з великим золотим хрестом-набалдашником.
Митрополит звiв праву руку i звичним рухом чи то перехрестив, чи то покропив благодаттю вкляклу перед ним жiночу постать у вiйськовому мундирi, – i уста по-божницi впiймали «на льоту» святу длань i цмокнули ii з виляском.
Грушевський в цю хвилину вже чимчикував чимдуж через простори свого кабiнету – назустрiч високiй духовнiй особi.
Вiн придибав перед очi митрополита в ту мить, коли цьвохнув поцiлунок його секретарки, i рука митрополитова, од смикнувшись, майнула в повiтрi.
І тодi митрополит тим же рухом – недбало, але величаво i навiть елегантно – простяг руку вперед i тицьнув до уст професоровi Грушевському.
Грушевський остовпiв.
Вже з пiвстолiття – з тих пiр, як у молодших класах гiмназii доводилось прислужувати при олтарi гiмназичноi церкви, – не траплялось йому цiлувати в руку жодного попа, нехай i найвищого духовного сану. Та й був Шептицький для Грушевського нiякий не митрополит, а – граф, а Грушевський для нього не прочанин, а – науковий дiяч, до того ж, як добре вiдомо графу Андрiю, – майже атеiст. А головне, – от уже мало не чверть столiття, як мiж ними двома запала глибока розколина непримиренного роздору, i саме – в царинi релiгiйнiй: Грушевський вбачав iсторичний розвиток украiнськоi нацii дорогою православ'я, а Шептицький – католицизму.
Всi цi думки майнули в головi Грушевського блискавично, та рух митрополитовоi руки був iще швидший, – i професор – видить бог, автоматично – цмокнув.
Правда, губи його не встигли торкнутись митрополитових пальцiв – вiн тiльки почув аромат модних серед австрiйського офiцерства парфумiв «Ша нуар», з ледь вiдчутною домiшкою чи то ладану, чи то смирни, – та цмок його вийшов ще гучнiший, нiж у його секретарки: професор давно забув цiлуватись, а губи в нього були великi, як у негритоса, i вiн завжди плямкав, коли сьорбав борщ.
Отже, всi слова наготовленого привiтання – шанобливого, але з почуттям гiдностi, – миттю вилетiли з розпаленоi обуренням голови.
Та митрополит сам вимовив перше слово привiту:
– Благословен Бог! – промовив вiн, кротко звiвши очi д'горi, i були це слова благословення паствi, яка вiтала його, представника Бога на землi, безгрiшного душпастиря.
Пiсля того – зовсiм по-iншому, як це прийнято помiж украiнцiв греко-католицькоi церкви в Галичинi, коли ступають через порiг чужоi хати, – митрополит промовив:
– Слава Йсу!
– Навiки слава! – скрикнула в екстазi Галечко вiд порога.
– Навiки слава… – люто гарикнув Грушевський: пiсля поцiлунку в руку обмiн обрядовими привiтаннями був уже – нiщо.
Гiсть проказував усi своi привiти на ходу, не спиняючись i на мить у своему навальному – кроками велетня – просуваннi вперед. Господаревi доводилось весь час дрiботiти за ним навздогiн, позаду.
І Шептицький зразу сiв у крiсло перед столом.
Сiвши, митрополит вiдкинув свою намiтку-капюшон з голови на спину i швидким жестом пригладив бороду: унiатськi священики, за католицьким звичаем, борiд здебiльшого не вiдпускають, але глава унiатськоi церкви в росiйському засланнi бороду вiдпустив, очевидно – як символ еднання з обрядом православним.
Та митрополит увiйшов не сам. З ним увiйшло ще двое: двi особи жiночоi статi.
Цi двi особи жiночоi статi рiзнились тiльки вiком i вродою. Одна була стара мегера – з пасмами срiблястого волосся, що звисало з-пiд намiтки, з гострим носом, спущеним на губу, як у казковоi баби-яги. ii очицi – дрiбненькi, кругленькi, гудзикоподiбнi – i на мить не лишались спокiйно на мiсцi в орбiтах, а все кружляли, все нишпорили з невсипущою пiдозрiлiстю – до всього довкола, i з невгасимою ненавистю – до ii молодоi напарницi. Напарниця була дiвчиною рокiв двадцяти: бiлясте волоссячко куделечками вибивалось з-пiд потворноi черницькоi намiтки, а оченята доброзичливо позирали навсiбiч, випромiнюючи цiлi снопи лагiдноi привiтностi…
Одяг на обох черницях був однаковий: плаття-балахони з грубого сiрого сукна, одначе справленi, безсумнiвно, в найкращого кравця. Пiдперезанi цi елегантно-грубi капоти були звичайними мотузками з тiпаних конопель, одначе – з дрiбними срiбними хрестиками-брязкотельцями на кiнцях.
Важко було визначити, чи мали цi святенницi якийсь чернецький ранг, i роль iхня при митрополитi також не була зрозумiла. Можливо, – секретарки для взаемин iз грiшним свiтом, а може, – й служки-послушницi для виконання рiзних обрядових доручень чи догляду за бренною плоттю святого отця.
Були це: графиня Гагарiна – старша, i князiвна Долгорукова – молодша: петербурзькi дами найвищого аристократичного кола. Велелюбний душпастир стараннями, пiдказаними йому вiд Бога, щойно привернув iх з невiрного православ'я в вiрну католицьку релiгiю. Запаленi пристрасним жаданням служити Боговi та його заступниковi на землi, а також не допустити близько до дiткливоi особи святого отця грубi руки простих черниць, – цi високопороднi дами поклали своi життя на олтар перед найвищим богослужителем. Вони залишили свiт, покинули родини i пiшли за митрополитом – його покiрними слугами та вiрними тiлоохоронницями.
Дрiбним черницьким кроком продрiботiли вони за митрополитом слiд у слiд i спинились обабiч митрополитового крiсла, закам'янiвши в позах найвищоi покори. Графиня Гагарiна розкидала навсiбiч зловiснi, лютi погляди насторожi, князiвна Долгорукова потупилась, прикривши прекраснi лагiднi зiницi густими вiями.
Грушевський i Шептицький сидiли тепер один проти одного i дивились один на одного через стiл.
Все життя не знали вони – друзi вони чи вороги. Вони доконували одну справу, але в зовсiм рiзних сферах дiяльностi. Один – в колах iнтелiгенцii. Другий – в колах, значно пiднесених над загалом: мiж князiв церкви i мiж князiв свiтських. Дiяльнiсть Шептицького розвивалась переважно у самiй цитаделi Божоi справи на землi – мiж намiсниками Божими, папами римськими, та по цитаделях земних верхiв – мiж осiб монарших династiй Габсбургiв та Гогенцоллернiв, що сидiли на престолах двох найбiльших у Європi iмперiй. Професор i митрополит – за довгi роки спiльноi взаемодiяльностi – майже й не зустрiчалися один з одним, роздiленi прiрвою антагонiзму мiж православ'ям та католицизмом, одначе едина мета зв'язала iх найтiснiшими узами нероздiльно, i були вони наче одна монета на два боки: орел i решка. Та тяжко помилився б той, хто б подумав, що приязнь i дружба еднала iхнi серця. Навпаки, вони завжди ненавидiли один одного – лютою, чадною ненавистю. Бо, поза непримиренним розходженням iх поглядiв на шляхи нацii у майбутне – православ'я та католицизм, – кожний з них обох, силою вдачi своеi, не вмiв терпiти поруч iз собою на чолi справи будь-кого iншого, навiть найщирiшого однодумця. І кожний з двох ревниво вiдштовхував другого та тяжко заздрив йому – його обдаруванням, його авторитету, його зв'язкам, його успiхам, ба й неуспiхам, його славi й неславi – ревнував i заздрив i вдень, i вночi. Але обiйтись один без одного вони не могли: вони були, як двi обочини одного шляху.
– Мое поважання, пане професоре, – заговорив першим Шептицький, ще раз на iнакший манiр, тоном людини на рiвнiй нозi, вiтаючи господаря. – Цулецт! Нарештi нам привелося зустрiтися! Але, Єзус-Марiя, за яких обставин!
На словi «Єзус-Марiя» обидвi тiлоохоронницi стисли долонi i побожно похилили пiдборiддя до кiнчикiв пальцiв: дарма що святi iмена зiйшли з уст святого отця, iх вимовлено всуе, i слiд вознести Боговi молитву о прощення – да не залiчиться це святому отцевi во грiх.
– Пуртан, – зразу ж додав Шептицький зовсiм свiтським тоном i вже не по-нiмецькому, а по-французькому, – обставини, за яких ми з вами мали зносини останнiй раз, теж не були з надто гарних для пана професора…
Графиня Гагарiна, що з першого слова митрополита ближче наставила до нього свое вухо, згоряючи з цiкавостi до всього, що може почути, – збентежено блимнула очицями. Та збентеження в поглядi змiнилось на подив, на неприховане обурення. Графиня була шокована: що чуе вона? Святий отець, найвищий аристократ духу, говорить мужицькою, хлопською, малоросiйською мовою! Шокiнг! В пiтерських салонах – графиня, певна рiч, не визнавала назви «Петроград», а тiльки «Санкт-Петербург», «Петербург», «Пiтер», – у великопанських домах святий отець, граф Шептицький, для розмов з росiянами-аристократами вдавався до мови французькоi з прононсом паризького гамена або до нiмецькоi – якою володiв не гiрше самого Гете. І раптом – хамський, хохлацький воляпюк!..
Грушевського вiд слiв Шептицького теж зсудомило. В словах митрополита був натяк на обставини не зовсiм зугарнi; i те, що вiн дозволив собi нагадати про них при першому ж словi, – свiдчило, що вiн збираеться якимсь чином повернути iх собi на користь.
А обставини, на якi натякав Шептицький, були такi.
Професор Грушевський очолював украiнське культурне життя того часу – по обох берегах Збруча. В Киевi вiн органiзовував видання книжок про украiнську минувшину – котрим щастило пробитись крiзь рогулi царськоi цензури. У Львовi вiн редагував журнал «Лiтературно-науковий вiсник», читав лекцii в унiверситетi й очолював «Наукове товариство iменi Шевченка». Наче фiлiал цього единого в тi часи украiнського наукового закладу, вiн i в Киевi органiзував «Украiнське наукове товариство», згуртувавши в ньому справдi видатнi науковi сили. І – наче в оплату за це – професор претендував на визнання його незаперечного авторитету в усiх громадсько-полiтичних украiнських справах… Та галицьким клерикалам дошкуляло, що провiд у рiднiй справi тримав не хтось iз них, а – «схiдняк». Тим-то львiвська газета «Дiло» зняла навiть цiлу кампанiю проти переобрання на новий строк головою НТШ Грушевського – «деспота, диктатора i тирана».
Газету «Дiло», як, проте, i бiльшiсть iнших украiнських закладiв, субсидував митрополит Шептицький. Ватикан, який керував усiма дiями митрополита, теж був зацiкавлений у тому, щоб на чолi нацiоналiстичного руху стояв неодмiнно католик. Звичайно, Шептицький залишився святим та Божим у своiй резиденцii на Святогорськiй горi i нiчим не виказував себе в дискримiнацiйнiй кампанii, – щоб не демаскувати плани, якi будував Ватикан на цiлiй справi украiнського нацiонального вiдродження. Використовуючи кровну еднiсть украiнцiв-унiатiв з православними украiнцями на Украiнi росiйськiй, сiючи помiж них примару утворення «соборноi» украiнськоi держави, Ватикан мав намiр здiйснювати папську програму покатоличення цiлоi Украiни, а за нею i взагалi всiх iнших слов'янських народiв на Сходi.
Отже, Грушевський був скинутий з усiх його постiв у проводi нацiональноi справи, i митрополит Шептицький тодi ж таки висловив йому свое з приводу того гаряче спiвчуття.
Проте Грушевський знав, хто саме постарався проти нього, так само як i Шептицький розумiв, що Грушевському вiдома його роль.
Хто знае, куди б зайшов далi розлад мiж двома «проводирями», коли б не виникла вiйна, i в iм'я спiльноi мети – соборноi Украiни пiд австрiйським чи будь-чиiм протекторатом – доводилось робити разом рука в руку. Та й заслання розвело обох дiячiв по рiзних закутках Росiйськоi iмперii.
Але що ж тепер мав на думцi папський легат в украiнськiй нацii, нагадуючи Грушевському – при першому ж побаченнi, першим же словом – про колишнi злигоднi?
Адже нинi ситуацiя змiнилась докорiнно. І галицький «п'емонт» – силою нових обставин – позбавлений був змоги вiдiгравати провiдну роль у майбутньому украiнськоi нацii: захiднi австрiйськi землi Украiни, на яких би Шептицький мiг стати обома ногами мiцно, – палали нинi в огнi военних фронтiв i значна iх частина була окупована росiйською армiею – армiею росiйськоi революцii тепер, на плечах якоi Центральна Рада i замiрялась виплисти на поверхню.
Найбiльше, чого жадалося в цю хвилину Грушевському, це – гордовито звестися i величаво вказати цьому ксьондзовi на дверi: вигнати його геть, як чотири роки тому цей езуiт вигнав його самого з Галичини. І дуже ранило Грушевського, що не мiг вiн зараз так учинити: в двадцятому вiцi годi утворитись молодiй державi самотужки, без пiдтримки будь-якоi з провiдних. А хто мав вторований шлях до проводу центральних европейських держав, хто вже втоптав стежку навiть до престолiв монархiв-католикiв? Тiльки улюблений син Ватикану, його священство отець Андрiй, його вельможнiсть граф Шептицький.
Втiм, правдоподiбно, що Грушевський все ж таки учинив би саме так, як йому жадалося, коли б тодi знав, що, розглядаючи його в цю хвилину з неприязню, Шептицький зважуе в умi характеристику, яку записав Грушевському – в його особисте, секретне в австрiйськiй дефензивi досье – сам керiвник розвiдувальноi справи в австрiйському генеральному штабi, його ексцеленцiя генерал Вальдштеттен, щирий приятель графа: «Грушевський – старе опудало, зiткане iз страху й побоювань, але його старезна постать мае додати Радi благородну ржу поважного сенату…».
Грушевський тодi не знав цього i тому, вiдповiдаючи Шептицькому, стримав своi мстивi жадання i просто зiгнорував другу частину його речення. Вiн вiдказав тiльки на першу частину:
– Так, пане-отче, – вiн умисне вжив зараз цього звертання замiсть практикованого мiж ними свiтського «граф». – Така бiда: маемо революцiю!
– О! – легко, по-свiтському, вiдгукнувся Шептицький. – 3 чого пан професор вдаеться в смуток? Коли б революцiя трапилась на Заходi – а видать Бог, це неможливо, – тодi б пан професор мав пiдстави iритуватися. Революцiя ж в Росii значно збiльшуе шанси в нашiй справi: ниньки вже творимо нашу державу! Бог опiкуеться нами, пане професоре! Сили небеснi допомагають нам у наших заходах!
Графиня Гагарiна знову кинула злющим поглядом на свого святого патрона. Знавши добре кiлька европейських мов, i навiть росiйську, стара ханжа аж нiчогiсiнько не могла второпати по-украiнському. А зрозумiти розмову iй було конче потрiбно не тiльки через звичайну жiноцьку цiкавiсть, а ще й з прямого обов'язку: святобожнiсть та цiлковитий вiдхiд вiд мирських справ не перешкоджали iй, давнiй англоманцi, служити iнтересам англiйськоi розвiдки.
Втiм, митрополитовi це було вiдомо, i, розумiючи, що розмова переходить у конфiденцiальний план, вiн кинув ласкаво обом своiм тiлоохоронницям:
– Ви можете йти i вiдпочити, дiти моi. Христос з вами!
Кинувши отруйний погляд змii, святобожа мегера, а з нею й тихий янгол-хранитель, черниця-князiвна, вийшли з кабiнету геть.
2
Коли дверi причинились i Грушевський з Шептицьким залишились вдвох, Грушевський мовив не без ехидства:
– Маете рацiю, графе! Сили небеснi, вашими молитвами, звичайно, допомагатимуть, однак сили земнi чинять шалений опiр.
– Хто? – коротко запитав Шептицький. – Тимчасовий уряд?
– З Тимчасовим урядом ми знайдемо спiльну мову, особливо якщо й надалi вiдiграватиме в ньому провiдну роль добродiй Мiлюков. Однак е ще сили, якi претендують на владу на нашiй украiнськiй землi.
– Прошу точнiше, пане професоре?
– Наприклад, робiтники, ваша мосць. Либонь, ви – з вашого багатогранного життевого досвiду – добре знайомi з цiею соцiальною категорiею?
Грушевський з насолодою пiдпустив Шептицькому цю шпильку. Вiн натякав на повстання строкових у карпатських маетках графа Шептицького, що вiдбулося перед вiйною i було придушене силою австрiйськоi зброi. Вiн мав на увазi також страйк на львiвськiй паперовiй фабрицi «Бiблос», який завдав ще бiльше клопоту: адже графу, власниковi фабрики, треба було придушувати страйк так хитро, щоб не вiдсахнути страйкарi вiд вiри, яку поширював i змiцнював митрополит.
Шептицький клiпнув недобрим оком на Грушевського: шпильку вiн прийняв – у двобою всi засоби добрi.
– Робiтники на Украiнi мiтингують пiд гаслом «Нехай живуть Ради!» – пирхнув Грушевський. – Точнiсiнько, як у Петроградi, що, сподiваюсь, не проминуло вашоi уваги?
– Ах, он воно що! – спокiйно мовив Шептицький. – Але ж, любий пане професоре, утворений вашими наполегливими стараннями найвищий орган вiдродження украiнськоi нацii прибрав надзвичайно вдалоi назви: Центральна Рада! Рада – я пiдкреслюю. По-росiйському це й означае «совiт». «Да здравствуют Советы!» – «Хай живуть Ради!», отже, i «Центральна Рада» – насамперед! Моi комплiменти вам, шановний пане професоре! З-пiд вашого пера завжди йшли в життя слова мудрi i далекогляднi.
– Ах, облиште!.. – буркнув Грушевський. Вiн i на старостi лiт нiяковiв, коли його улещували комплiментами.
– Як Бога кохам, пане професоре! – Шептицький з насолодою вимовив цю вульгарну божбу: остогидлих наглядачок-святенниць поблизу не було. – Справдi-бо! Ви – Центральна Рада! Тобто, натурально, ви прагнете до того ж, до чого прагнуть вашi робiтники, коли виповiдають своi прагнення гаслом «Хай живуть Ради!» – Шептицький зiтхнув. – Нiчого не поробиш, пане професоре, зараз, в Росii, вони – сила: революцiя зачерпнула глибоко з надр…
– Що ж ви пропонуете, – сердито огризнувся Грушевський, – прийняти i нам демагогiю… Ленiна – про соцiалiстичну революцiю?
– Аж нiяк! – знову спокiйно вiдказав Шептицький. – Але буде зовсiм добре, якщо украiнськi трудовi верстви саме вас, Центральну Раду, i вважатимуть виразником своiх домагань. Бог напоумив вас, i ви вчинили прозiрливо. Тепер дiйте далi мудро: нехай в Центральнiй Радi i справдi будуть представленi широкi верстви простих людей.
Грушевський поблажливо посмiхнувся. Митрополит пас заднiх. Нехай же вiдразу i знае це свое, задне мiсце. І Грушевський сказав:
– Я щасливий, графе, що ви пiдтримуете мою iдею. По всiх повiтах i волостях я утворюю зараз «селянськi спiлки» – звичайно, з елемента, мiцно зв'язаного з землею, отже нацiонально-свiдомого, а не з якихось там зайд та перебендь. Невдовзi я скличу з'iзд делегатiв «селянських спiлок», якi й оберуть до Центральноi Ради своiх представникiв.
Шептицький уважно вислухав i схвально кивнув:
– Чудово, пане професоре! Божий промисел кермуе вашим прозiрливим розумом. Прецiнь, вашу генiальну iдею варто розвинути далi. Нiчого не поробиш, пане професоре, – знову зiтхнув вiн, – але, всупереч вашiй блискучiй концепцii, вони таки е на Украiнi – украiнське робiтництво. Треба, пане професоре, щоб украiнськi робiтники, або, як кажуть тепер – пролетарi, – теж надiслали своiх послiв до Центральноi Ради. Тодi для украiнськоi справи i не буде страшне гасло «Хай живуть Ради»: ви ж спрямуете дiяльнiсть Рад на боротьбу за нацiональне вiдродження, а не на потурання темним плебейським iнстинктам та небезпечнiй фразеологii бiльшовикiв. О, то буде нелегка справа, пане професоре, серцем спiвчуваю вам i молю Бога для вас о помiч!
Шептицький на мить молитовно звiв очi д'горi.
Грушевський спересердя не мiг всидiти на мiсцi – вiн все пiдхоплювався з крiсла i знову сiдав, все поправляв пенсне на носi, все жмакав бороду i тяг ii до рота. Шептицький наважувався замахнутись на незаперечнiсть його наукового авторитету, насмiлився закинути сумнiв щодо його такоi гарноi концепцii: нацii без пролетарiату – з одного боку, та без буржуазii – з другого! Цього Грушевський йому нiколи не подаруе! Та причин для iригацii в Грушевського було бiльше, нiж тiльки ображене честолюбство. Адже iдея – знешкодити небезпеку з боку робiтникiв тим, щоб проголосити себе самого виразником iх iнтересiв, – була надзвичайно вигiдна для будь-яких полiтичних комбiнацiй. І треба було мерщiй вдатись до якогось хитрого ходу, щоб вiдзначити i тут свою першiсть.
Розпустивши бороду, Грушевський погордливо сказав:
– Я знову щасливий, графе, що ви висловлюете мою власну iдею, власне, ту ii дальшу частину, про яку я ще вам недоговорив. Рiч, звичайно, не в моiй науковiй концепцii – вiдповiдае вона чи не вiдповiдае фактичному стану речей: залишимо питання чистоi науки для людей науки! «Ле сьянс – пур ле-з-ерюдiт», не-с-па? – Вiн не мiг, щоб бодай не ущипнути свого спiльника-недруга. – Але нинi ходить не о науку, а о полiтику! Прошу вас зважити на ту обставину, що в такiй ситуацii небезпечна партiя соцiал-демократiв, нехай i наших украiнських соцiал-демократiв цього порнографiчного писаки Винниченка, дiстане забагато шансiв, щоб демагогiчно претендувати на збiльшення питомоi ваги в Центральнiй Радi!
Шептицький глянув Грушевському просто в лице, i Грушевський одвiв свiй погляд набiк, бо ще змалку не вмiв дивитись людям в очi, навiть коли казав правду. Так само лагiдно, як i при початку розмови, Шептицький проказав:
– Возвеличiмо Господа Бога, що так пiклуеться нашою з вами цiлковитою однодумнiстю, любий професоре! І саме тому, що своiм малим розумом я спромiгся теж дiйти до великих iдей, якi випромiнюе ваш незрiвнянний iнтелект, я дозволю собi, пане професоре, подати вам заувагу.
Грушевський знову зайорзав у крiслi, недобираючи, як же сприйняти цю, висловлену в такiй хитромудрiй улесливiй формi, чергову образу, та Шептицький не дав йому очутитись:
– В полiтицi, – сказав вiн, – факти треба або приймати, або протидiяти iм. Соцiал-демократiя – сумний факт. ii треба знешкоджувати. Вiдомо, що проти ворога найкраще боротися його ж руками. Проти соцiал-демократii бiльшовицького напряму, найбiльш небезпечного, треба боротися руками соцiал-демократii напрямку меншовицького – це зрозумiло. Але, на наше щастя, на Украiнi ми маемо ще й третю фракцiю соцiал-демократii: партiю украiнських соцiал-демократiв, очолювану добродiем Винниченком. ii слiд всiляко пiдтримувати, пане професоре! Бо вона спроможна вiдiрвати i вiд бiльшовизму, i вiд меншовизму якусь частку украiнського робiтництва. Отже, – ще подробити соцiал-демократiю…
Грушевський щось мугикнув, але Шептицький вiв своеi:
– Я цiлковито поiнформований про вашi з Винниченком чвари, пане професоре. Ви обидва – окраса нашоi нацii, але ви обидва – претендуете тiльки на провiдну роль у нацiональному вiдродженнi. Пане професоре! Ще Христос – хоча вiн i не був полiтиком – навчав нас смиренства, а коли для державного полiтика ходить о iнтерес справи, то вiн офiруе своiми особистими iнтересами – частково i тимчасово, звичайно, – щоб потiм мати ще бiльший зиск. Прошу не розумiти мене хибно, пане професоре! Вам треба стояти тiльки вгорi, вище вiд усiх, одначе вiдступити якесь мiсце, щаблем нижче, i пановi Винниченковi. Ви – вождь, ви – голова Центральноi Ради, а Винниченко нехай очолить при вас… кабiнет мiнiстрiв, коли ви на нього спроможетесь, – хтось же мае його тодi очолити? – Шептицький заговорив ще ласкавiше, навiть склав благально пучки своiх тонких аристократичних пальцiв. – Даруйте вже, пане голово, вашому заступниковi, що колись висловився непоштиво на адресу вашого наукового труду, i взагалi все те недобре, що вiн говорить про вас позаочi. Будьмо полiтиками, пане презес, – адже Винниченко очолюе на Украiнi бiльшу партiю, нiж ваша ТУП з двадцятки украiнських iнтелiгентiв, i його партiя бiльш популярна та масова, бо ж… бiльш демократична…
Що з Шептицького був i справдi неабиякий полiтик, не залишало сумнiвiв навiть у Грушевського. Але ж хiба це давало йому право отак вичитувати високоповажному професоровi, неначе якомусь гiмназистовi, що не вивчив уроку? Грушевський таки пiдхопився з мiсця, таки стукнув кулаком по столi, таки гримнув, – i то був прояв вiдчування сили та величi того, що професор збирався виголосити.
– Я! – величаво мовив Грушевський. – Я сам особисто очолю найбiльш масову партiю. Моi «селянськi спiлки» – то й буде початок моiй партii! На з'iздi селянських спiлок я оголошу утворення партii украiнського селянина – на сторожi його одвiчних прагнень!
Грушевський сiв i осушив хусткою вологе чоло. Вiн був схвильований. Вiн виповiв своi сокровеннi думки: створення партii украiнського селянина-землевласника – як основноi сили для ствердження украiнськоi державностi – то була заповiтна мрiя професора, вiдколи вiн очолив Центральну Раду як дiйовий орган для вiдродження нацii.
Шептицький похилив голову майже побожно:
– Зашлiмо ще раз щиру подяку Господевi за те, що на чолi нашоi справи поставив, пане професоре, саме вас, генiя нашоi нацii! – Це проказано зовсiм щиро: iдея Грушевського очолити масову селянську партiю замiсть купки iнтелiiентiв-лiбералiв, незнаних у народi i з програмою абстрактного «вiдродження нацii», справдi схвилювала практичний розум митрополита. – Любий пане професоре! Гратулюю! Ви таки здiйснюете в практицi життя вашу блискучу концепцiю безбуржуазностi украiнськоi нацii! Справдi, хто ж i мае пiдперти нас, як не наше украiнське, неначе писанка, село? І саме ви, пане професоре, неодмiнно маете стати на чолi партii, яка декларуватиме боротьбу за iнтереси хлiбороба. – Шептицький звiв голову i глянув Грушевському в очi дещо глузливо. – Тiльки ж навiщо утворювати нову партiю – це справа забарна! Адже така партiя вже iснуе i всi перспективи саме за нею!
Грушевський клiпнув, збентежений. Шептицький вiв далi:
– Зважте, пане професоре, на те, що партiя Мiлюкова, тобто партiя росiйських кадетiв, яка нинi кермуе ще полiтикою Тимчасового уряду, от-от дiстане абшит! Вона скомпрометувала себе зараз визнанням таемних зобов'язань перед союзниками. Туз i великий шлем у грi опиняться тепер в руках у адвоката Керенського! – В запалi митрополит, сам того не помiтивши, вдався до звичноi в колi австрiйського офiцерства картярськоi термiнологii. – І робер буде за ним: до влади, на чолi коалiцii, прийде, безперечно, партiя росiйських соцiалiстiв-революцiонерiв – вона мае найбiльш демагогiчнi гасла! Вiрте менi: в салонах петербурзькоi аристократii я не тiльки привертав iстеричних князiвен до католицькоi вiри, але й добре обiзнався з полiтичним станом! У нас, на Украiнi, шлях есерам вiдкритий i поготiв: в нашiй селянськiй нацii, як справедливо кажете ви, пане професоре, все вирiшуе дух землi! І якщо прагнення селянства очолить партiя украiнських есерiв, то це й буде наймогутнiша противага партii украiнських соцiал-демократiв, тобто партii Винниченка, який теж порушуе ваш душевний спокiй, мiй любий друже!..
Шептицький раптом урочисто звiвся.
– Пане голово! – мовив вiн звучно, наче з амвона. – Нацiя вимагае цього вiд вас: ви повиннi вступити в партiю украiнських есерiв, повести ii за собою, а за нею – всеньке украiнське село – без отих зайд та гультiпак, про яких ви згадували, а землеробiв i землевласникiв. Нацiя доручае вам цю мiсiю, i Бог благословить вас!
Шептицький звiв руку, сотворив хресне знамення над остовпiлим Грушевським i смиренно сiв.
Все це було так несподiвано для Грушевського – i нотацiя гiмназистовi, i хресне знамення, i те, що вiн, отже, революцiонер, ще й… соцiалiст.
Нарештi Грушевський сказав:
