скачать книгу бесплатно
Саме в зв'язку з цими скандальними та крамольними проти Росiйськоi iмперii фактами професор Грушевський – якого початок вiйни мiж Росiею та Австро-Угорщиною нагло заспiв не в Австро-Угорщинi, у Львовi, а на теренах Росiйськоi iмперii, – i був негайно позбавлений права проживати на батькiвщинi в Киевi та висланий за межi Украiни в пiвнiчнi росiйськi губернii.
Саме в зв'язку з цим i митрополит Шептицький – тiльки росiйська армiя здобула Львiв, де на горi Святого Юра мiстилася резиденцiя глави унiатськоi церкви, – був негайно взятий пiд почесний, вiдповiдно до його високого стану князя церкви, арешт i перемiщений – з вiдданням належних пошан, бо мав родиннi зв'язки з династiями Габсбургiв в Австро-Угорщинi та Гогенцоллернiв у Нiмеччинi, – теж на пiвнiч Росii, у Спасо-Єфимiвський православний монастир.
Лютнева революцiя визволила обох високих бранцiв: професоровi Грушевському – росiйському пiдданцевi – дозволено повернутись на Украiну, в ii столицю Киiв, а душепастиревi Шептицькому – пiдданцевi австрiйському – перемiститися до закiнчення вiйни в столицю Росii, Петроград.
Вiрна iх послiдовниця – благочестива греко-католичка та ретельна студентка-iсторичка – чарiвна Софiя Галечко в легiонi «усусiв» вiдразу дiстала офiцерський чин хорунжого, бо належний вiйськовий вишкiл здобула ще до вiйни на студентськiй лавi, в украiнському спортивному товариствi «Сiч». Товариство «Сiч» пiд високою опiкою австрiйського ерцгерцога готувало своiх членiв не стiльки для спортивних рекордiв, як для давно запроектованих военних звитяг. Одначе в боях пiд Карпатами чарiвнiй хорунжесi не поталанило: вона потрапила в полон i дiстала свою койку вiйськового бранця за колючим дротом в особливому таборi для австрiйських вiйськовополонених-украiнцiв, у Киевi на Собачiй тропi.
Визволив ii з незатишного ув'язнення ii академiчний патрон – тiльки повернувся до Киева i заходився органiзовувати Центральну Раду. Цю дрiбну послугу – в обмiн на iншi послужливi дрiбницi – зробив йому командуючий вiйськами Киiвського округу полковник Оберучев, – на знак едностi полiтичних прагнень Тимчасового уряду i Центральноi Ради. За австрiйською студенткою чин хорунжого не був визнаний – на тiй пiдставi, що статут росiйськоi армii на той час ще не визнавав за жiнками права дiставати офiцерське звання. А пiсля того рядовий Софiя Галечко i взагалi з армii була вiдчислена – на тiй пiдставi, що, за тим же статутом росiйськоi армii, жiнки не пiдлягали мобiлiзацii. Таким чином, громадянка австро-угорського пiдданства була перечислена в статус «цивiльних заложникiв военного часу» i вiдпущена за колючий дрiт з однiею умовою: щотижня з'являтись в участок для реестрацii.
Отже, на iмперативний дзвоник шефа чарiвна хорунжеса прочинила дверi i стала на порозi по-вiйськовому струнко:
– До послуг пановi професоровi!
В лiвiй руцi був у неi блокнот, в правiй – олiвець: ретельна секретарка, вона щохвилини готова була застенографувати наказ чи будь-яку, виголошену тiльки для iсторii, думку свого високого шефа i авторитетного навчителя.
– Е-е-е… – невиразно, але начальницьким тоном, промимрив Грушевський.
– Слухаю пана професора?
– Тее! – так само безапеляцiйно наказав Грушевський. Вiн наморщив лоба, поправив пенсне i робив руками неточнi рухи перед обличчям, – в гонитвi за думкою, яка щойно була, але раптом зникла, як це часто трапляеться з великими людьми, памороки яким забито мiльйоном справ. – Та як же це його, голубе? – Професор мав звичку до всiх студентiв казати «голубе», нехтуючи iх статтю.
– Прошу, пане професоре?
– Котра е година, панно Софiе?
Галечко глянула на дзигарi в кутку:
– П'ятнадцять пiсля третьоi, прошу пана професора!
– А поiзд? Чи не о третiй?
– Так есть, пане професоре: за розкладом о третiй пополуднi. Але я, прошу пана професора, допiру ся передовiдала телефонiчним способом у залiзничному двiрцi: поiзд ся запiзнюе на одну годину i сорок п'ять хвилин i прибуде евентуально бiля п'ятоi, прошу пана професора.
– Е! – гнiвно пирснув Грушевський.
З поiздом Петроград – Киiв мав прибути митрополит Шептицький. І саме для зустрiчi з ним голова Центральноi Ради з'явився в своему кабiнетi сьогоднi, в святковий день.
На настiйне клопотання проводу християнськоi православноi церкви i церкви християнськоi католицькоi, петербурзькоi, Украiнськоi нацiональноi ради, а також представникiв петербурзькоi аристократii княжих та графських родiв, де в салонах митрополит Шептицький згуртував товариство сприяння католицькiй вiрi, – пастир братiв-унiатiв по обидва боки Карпат дiстав-таки вiд Тимчасового уряду дозвiл залишити гостинну столицю колишньоi Росiйськоi iмперii i повернутися до своiх парафiян. Тiльки не до Львова, в обитель на Святоюрськiй горi, бо Львiв вже два роки тому був вiдбитий назад австро-нiмецькими вiйськами, а в Буковину, де ще трималися позицii росiйськоi армii, – пiд нагляд росiйського генерал-губернатора. Митрополитовi не дозволялось також спинятись по дорозi будь-де на схiдних украiнських землях i особливо – в столицi Украiни Киевi.
Та прямо поiзди з Петрограда в Чернiвцi не йшли, в Киевi треба було чекати пересадки чотири години, – а кожному переiжджому вiльно, убиваючи час, проiхатись вулицями мiста, роздивляючися сюди-туди. В час прогулянки карета може зупинитися й на Володимирськiй i випадково – цiлком випадково, бо в Святу недiлю там нiхто не повинен був урядувати, – митрополит побачиться з головою Центральноi Ради, який – на ж тобi, такий збiг обставин! – використовуючи празниковий затишок, заховався сюди iз своiми рукописами вiд домашнього празникового розгардiяшу.
Так пiдготовлено iсторичну зустрiч двох чiльних дiячiв вiдродження украiнськоi нацii – колишнього глави церковноi влади на Захiднiй, австрiйськiй, Украiнi, та глави майбутньоi свiтськоi влади на Украiнi Схiднiй, росiйськiй.
Але поiзд запiзнювався, i скорочувався таким чином час найважливiшого для майбутньоi iсторii побачення двох мужiв.
Грушевський був розгнiваний i роздратований.
Адже обговорити треба так багато зовсiм невiдкладних справ! Сталася ж революцiя, все перевернулося догори сподом, кожнiсiньке питання перетворилося тепер на свiтову проблему, а проводирi нацii вiд дня революцii не перекинулися ще й жодним словечком. Погомонiти iм було про що!
От, скажiмо, хоч би й ця найбiльш дiтклива проблема, яку поставила революцiя першого ж дня: земельне питання! Як вирiшити цю надто дразливу справу?
Селяни вимагають землi. Тобто украiнськi селяни вимагають забрати землю в помiщикiв на Украiнi i вiддати ii iм, украiнським селянам. Бене! Нацiя украiнська, за авторитетним твердженням самого професора Грушевського, е нацiя селянська, тобто селяни – ii найперший i головний компонент. Отже, вимоги цього найпершого компонента, безсумнiвно, треба б задовольнити. Така дiя, безперечно, виплекае в селян довiр'я до своеi влади i не завдасть украiнськiй нацii жодноi шкоди, бо ж, за авторитетним твердженням того ж таки професора Грушевського, всi пани на Украiнi росiйськiй – росiяни та поляки, а на Украiнi австрiйськiй – поляки або нiмцi та мадяри.
Одначе коли загроза нацiоналiзацii землi постала нинi реально, то – нi сiло нi впало – Семиренки, Ханенки, Григоренки, Терещенки, Харитоненки, Демченки, Яневськi, Тарнавськi, Скоропадськi, Кочубеi, i навiть сам граф Бобринський – визнали, нарештi, себе теж украiнцями! А херсонський Хреннiков – так той навiть оголосив, що по правдi його прiзвище зовсiм не «Хренников», а – «Хрiнникiв»: не вiд росiйського «хрена», а вiд украiнського «хрiну». А вони ж, цi земельнi магнати та промисловцi, володiють на Украiнi мало не половиною орних земель i мають багатомiльйоннi рахунки у закордонних банках. Забереш у них землю на Украiнi, то й плакали тодi для розбудови економiчного життя в майбутнiй украiнськiй державi тi золотi мiльйони по закордонних банках! Тим паче що на перевiрку всi цi пани виявились i справдi щирими украiнцями: читали замолоду украiнських поетiв, позбирали коштовнi колекцii нацiональних релiквiй, кохаються в народному мистецтвi – килимах, гончарствi або мережках i навiть самi вдягають iнколи гарну вишивану украiнську сорочку, – вдома, звичайно, пiд шотландський клiтчастий халат. Що ж це виходить? Що буржуазiя в украiнськiй нацii таки е?
Поза тим що професор не мiг допустити руйнування його оригiнальноi науковоi концепцii, – що украiнська нацiя безбуржуазна, – як же тепер бути на шляху будування украiнськоi державностi? Як поеднати демократичнi перетворення, потрiбнi для привертання симпатiй основного контингенту нацii, з непорушнiстю iнтересiв цвiту нацii? Адже волю «нацiональноi елiти» нацiональна Центральна Рада мае вволити передусiм!
Це питання хвилювало Грушевського i особисто. Все ж таки був вiн у Киевi власником будинкiв на Панькiвськiй та Бiбiковському i дачi з невеличкими грунтами – пiд Киевом, у Китаевi. Мав також непогану вiллу у Львовi та «лiтнiвку» з садками i нивками у Криворiвнi, пiд Косовом у Галичинi…
Певна рiч, що найкращу вiдповiдь на це питання можна дiстати тiльки в митрополита, що мав чималий досвiд землепорядкування – iм'ям iнтересiв церкви i пастви – над усiма вгiддями езуiтських монастирiв. Та й особисто володiв маетками у Карпатах загальною площею бiльше, нiж мав землi в особистiй власностi сам австрiйський цiсар. Бо, бувши отець Андрiй князем церкви в Австро-Угорщинi, був граф Шептицький заразом i одним з найбагатших земельних магнатiв на територii цiлоi Захiдноi Європи…
– Що ж, – сердито пирхнув ще раз Грушевський, – не будемо марнувати час. Прошу, панно Софiе, зачитайте менi тимчасом вранiшню iнформацiю.
Чарiвна секретарка пiдiйшла ближче до столу, але спинилась за два кроки: професор не любив, коли студенти пiдходили надто близько, виказуючи тим нахил до панiбратства, – i почала доповiдати стоячи: шеф не терпiв, щоб пiдлеглi перед ним сiдали, нехай пiдлеглi будуть i жiнки.
Та iнформацii згладили зморшки на лобi в Грушевського.
Розбуркана революцiею Украiна пробуджувалась до повнокровного нацiонального життя. Звiдусiль – з Правобережжя, Лiвобережжя, навiть Слобожанщини – надходили численнi повiдомлення про самосильну розбудову культурного украiнського побуту. Не було на Украiнi повiту, де б не органiзувалися вже «просвiти» – з неодмiнними спiвочими i театральними гуртками. По мiстах, а подекуди й по селах, самочинно – всупереч вказiвкам Тимчасового уряду – самоукраiнiзувалися школи й виникали «украiнськi юнацькi спiлки». Продуценти цукру – цього бiлого украiнського золота – утворили союз «Укрцукор» з емблемою: бiла голова цукру на жовто-блакитному полi; украiнськi цукрозаводчики особливо гаряче вiтали Центральну Раду, сподiваючись на ii батькiвськi турботи про потреби украiнських нацiональних промисловцiв. Всеукраiнський собор церковнослужителiв теж вiтав, повiдомляючи про вирiшення перевести службу Божу з старослов'янськоi на живу украiнську мову i проголосити автокефалiю православноi церкви на Украiнi.
– Маемо медовий мiсяць украiнства, панно Софiе, га? – Грушевський молодецьки пiдморгнув до секретарки, зняв пенсне i покрутив ним у повiтрi, що було в нього ознакою особливо доброго гумору.
Та найголовнiше було попереду.
З усiх фронтiв вiйни, з вiйськових залог по великих мiстах Украiни, а також i з окремих частин у гарнiзонах Петрограда, Москви, Риги, Саратова, Царицина, – надходили повiдомлення про утворення «украiнських нацiональних рад» – для керiвництва самоорганiзацiею воякiв-украiнцiв. Телеграми вимагали, щоб усiх солдатiв та офiцерiв-украiнцiв вiдкликати негайно з усiх фронтiв на Украiну для оборони нацiональних iнтересiв украiнського народу.
Софiя Галечко поклала стосик депеш на стiл.
– Прошу пана професора: ось депешi з вiйська!
Все це було пречудово, i голова Центральноi Ради весело поблискував очима, гортаючи картки депеш та мугикаючи пiд нiс:
А ми тую червону калину пiдiймемо,
А ми нашу славну Украiну, гей-гей, розвеселимо…
– Дозволите, пане професоре, киiвськi iнформацii?… Першотравнева демонстрацiя щойно ся скiнчила. Демонстранти, в числi близько дев'ятдесят тисяч пройшли мимо Думи i рушили собi на околицi – задля завершення святкування по домiвках.
Ах, так! Сьогоднi ж день Першого травня! Вперше на територii колишньоi Росiйськоi iмперii це свято вiдзначаеться вiльно, без козацьких нагаiв!.. Грушевський з презирством скривив губи. Перше травня було святом мiжнародноi солiдарностi трудящих, а професор вважав, що мiжнароднiй солiдарностi повинно передувати ще здобуття солiдарностi нацiональноi, тобто – еднання всiх шарiв однонацiонального населення, незалежно вiд соцiального стану кожноi людини зокрема.
– Як же вiдбулася демонстрацiя? – обережно поцiкавився вiн, уриваючи бадьоре наспiвування. – Чи взяли в ньому участь украiнцi? Чи не трапилось якогось ексцесу?
Дiйшла секретарка знала, чого передусiм чекае шеф, i тому заспокiйливо поiнформувала:
– Як пан професор того i жадали, жоден жовто-блакитний стяг не замайорiв над лавами загальноi демонстрацii. Нацiонально-свiдомi украiнцi святкували собi окремо бiля Святоi Софii, iз спiвами i танцями. – Грушевський задоволено пирхнув: браво! Це вже була неабияка перемога! – Лозунги над демонстрацiею були: «Хай живе свобода!», «Довiряемо Тимчасовому урядовi!»… Але, прошу пана професора, – сумувато i чомусь пошепки зауважила секретарка, – соцiал-демократи бiльшовики з усiх пiдприемств та органiзацiй крамольно ся видiлили в зовсiм окрему колону i пройшли Хрещатиком геть пiсля всiх.
– Окремо? Яке нахабство!
– Так, прошу пана професора, – винувато пiдтвердила секретарка, немов визнавала свою вину за таке неподобство. – На чолi з органiзацiями заводу «Арсенал» та Третього авiацiйного парку i з окремими гаслами на прапорах, пане професоре!
– Якi ж то гасла?
– «Хай живе мiжнародна солiдарнiсть пролетарiату!», «Вимагаемо восьмигодинноi робочоi днини!», «Земля – селянам!», «Фабрики – робiтникам!»…
– Так багато гасел? Але ж то цiла програма!
– І ще одне гасло, пане професоре: «Хай живуть Ради!».
– Хе!.. Ради! Живуть! Хай!..
Це вже було занадто! А в Радах – хто? Пролетарiат. А пролетарiат – хто? За категоричним твердженням професора Грушевського, украiнського пролетарiату не було: пролетарiат на Украiнi був або росiйський, або поросiйщений. Таким чином, Ради депутатiв, на думку професора Грушевського, може, й мали якийсь демократичний сенс на Московщинi, де був свiй, з москалiв, пролетарiат, але на Украiнi вони – тiльки ще один спосiб поросiйщення, нехай i «революцiйного». До бiса з тими Радами депутатiв!..
– Дозвольте, пане професоре, далi? Бiльшовицька колона спiвала украiнську пiсню «Шалiйте…»
– Профанацiя! – скрикнув Грушевський. – І провокацiя! – Вiн навiть загилив кулаком об стiл. – Складiть прокламацiю до населення про те, що бiльшовики пiдступно вдаються до украiнського пiсенного слова!
– Гаразд, пане професоре!
– Хто там у них – нагадайте – веде провiд?
– Голова мiського комiтету – Юрiй П'ятаков. Печерського, найбiльшого, – Іванов…
– Кацапи!
– Газету редагуе Крейсберг…
– Жид!
– Ще значно вiдомий керiвник бiльшовицькоi фракцii в Центральному бюрi професiйних спiлок мiста Боженко.
– Боженко – це украiнське прiзвище! Вiн не може бути бiльшовиком. Прошу перевiрити!
– Гаразд, пане професоре!
– П'ятаков? Який це П'ятаков? – Прiзвище П'ятакова було Грушевському наче по знаку. – Чи не з тих П'ятакових, що будують цукроварнi в пана Терещенка?
– Перепрошую пана професора! На завтра ся поiнформую.
Та Грушевський додаткових iнформацiй вже не потребував. Вiн пригадав i сам. П'ятакови ж були майже його сусiдами: через квартал вiд Панькiвськоi на Кузнечнiй стояли аж два добрячi будинки П'ятакових – ще й з «доходними» флiгелями в дворах! Кузнечна, п'ять i Кузнечна, три: Леонiда Тимофiйовича i Данила Тимофiйовича, братiв. Леонiд Тимофiйович, iнженер, – заступник голови киiвського фiлiалу «Імператорського росiйського технiчного товариства» – власник першого в Киевi автомобiля. А з Данилом Тимофiйовичем Грушевському доводилось зустрiчатися часто: обидва вони – члени правлiння киiвського «Товариства домовласникiв». Аякже – вiдомi на весь Киiв брати П'ятакови! «Отцi города», поважнi дiдугани! І ще п'ятеро молодих: Сашко, Мишко, Льонiчка, Юрочка i Ванiчка. Сашко, тобто Олександр Леонiдович – «октябрист»; Мишко, тобто Михайло Леонiдович – «конституцiйний демократ»; Ванiчка, Іван Леонiдович – монархiст; i Юрiй Леонiдович – соцiал-демократ, ще до вiйни подався на емiграцiю, в Японiю та Швейцарiю либонь. Ху! Та певне ж – це вiн, соцiал-демократ! Був, правда, меншовиком-плехановцем, але ж, дуже можливо, що перекинувся тепер i в бiльшовики!..
– Так, так! – скривився Грушевський. – «Хай живуть Ради!» Цiкаво, дуже цiкаво! Ха-ха! Ви, панно Софiе, можете занотувати… Нi, нi! – спинив вiн рух секретарки до блокнота. – Занотуйте це до вашого студiйного зошита, в лекцiю по частинi шостiй iсторii Украiни, до параграфа сто дев'ятнадцятого, що мае назву «Ідеi народностi, початок демократизму»: ще один аргумент iз живим прикладом за те, що класового почуття нема, iдея класовостi е ефемерiею, а класову боротьбу вигадали Карл Маркс та Фрiдрiх Енгельс… Прошу. Немае за що…
Галечко нашвидкуруч зробила стенографiчний запис академiчноi вказiвки професора.
– Але, якщо пан професор дозволить, – таемниче мовила вона потому, – мушу повiдомити, що в комiтетi бiльшовикiв не гаразд, i про це знае вже цiле мiсто!
– Не гаразд? – пожвавiшав Грушевський. – А що таке?
– Вони так i не можуть прийти до згоди помiж себе, пане професоре!
– Дуже цiкаво! Якi ж зараз незгоди?
– Бiльшовицький центр у Петроградi скликае партiйну конференцiю, i Ленiн вже оголосив тези своеi доповiдi для цiеi конференцii. iх так i прозвано: «Квiтневi тези»…
– Ну, ну?
– Цi ленiнськi тези пiдтримують бiльшовики i по багатьох украiнських мiстах. У Харковi, Катеринославi i особливо в Донецькому вугiльному басейнi. У мiстi Горлiвцi, наприклад, ленiнськi тези схвалила мiсцева партiйна конференцiя аж iз тисячi i двох соток бiльшовикiв…
– Хе! А хто ж там керуе… бiльшовиками?
– На Донеччинi, прошу? Якийсь слюсар, на ймення Ворошилов Клим, iз Луганська…
– Слюсар! А прiзвище немовби украiнського пня…
– Киiвськi бiльшовики теж ладнi пiдтримати Ленiновi тези. Принаймнi за них гаряче обстоюе один iз керiвникiв киiвського комiтету, якийсь Петров, вiн же – Савельев, вiн же, здаеться, – Ветров, вiн же – Макс…
– Забагато прiзвищ для однiеi людини! – сердито пирхнув Грушевський. – Чи вiн хоче пiдперти тi тези аж чотирма прiзвищами, щоб було певнiше?
– Так, прошу пана професора; прiзвище вiн мае одне, а решта – партiйнi псевдо. Петров – Савельев – Ветров – Макс до революцii дiяв у пiдпiллi то на одному заводi, то на другому, то…
Грушевський урвав занадто докладну iнформацiю:
– Прошу менi не про бiльшовика з чотирма прiзвищами, а про всiх киiвських бiльшовикiв: як вони сприймають тi тези?
– Перепрошую! – похопилася секретарка. – Але П'ятаков, сам керiвник киiвських бiльшовикiв, виступив загально проти цих тез, бо створив окрему платформу для киiвських бiльшовикiв.
– А! А-га-га-га! – зареготав Грушевський. Смiх у нього був кумедний: вiн смiявся не видихаючи, а, навпаки, вбираючи повiтря в себе. Тому смiх виходив уривчастий, з присвистом i якимсь неначе присьорбуванням, немовби вiн заливаеться водою i от-от захлинеться. – Га-га-га! От i чудово! Нехай перегризуть один одному горлянку! Смiйтеся ж, смiйтеся, панно Софiе: це тiльки на добре!
Обличчя секретарки одначе залишилось нерухомим. Галечко було лише двадцять п'ять рокiв, але вона вже усвiдомила, що жiнкам замолоду смiятися шкiдливо: можуть набiгти передчаснi зморшки на обличчя. До того ж смiятись було ще зарано: не всi киiвськi бiльшовики схвалили платформу П'ятакова i вирiшили обговорювати ленiнськi тези далi.
– Ви мене потiшили, панно Софiе, – сказав Грушевський, пересмiявшись. – Потiште ще раз: може, вам вiдомо, в чому ж розходиться «товариш», – слово «товариш» вiн саркастично пiдкреслив, – «товариш» П'ятаков iз «товаришем» Ленiним?
– Таки по всiх пунктах, пане професоре.
– От бачите! – Грушевський навiть потер руки вiд задоволення. – А саме? Прошу вас, якщо ви поiнформованi?
– Ленiн вiдкидае спiвробiтництво з меншовиками, що зрадили iнтернацiоналiзм та пiдтримують вiйну на оборону, а П'ятаков вважае, що потрiбний контакт з усiма соцiалiстичними партiями… Ленiн висувае гасло – соцiалiзувати землю та передати ii безкоштовно малоземельним селянам, а П'ятаков пропонуе передати ii в державний фонд, а там Установчi збори вирiшать форми передiлу землi… Ленiн заявляе, що не повинно бути жодноi пiдтримки Тимчасовому урядовi, а П'ятаков обстоюе, щоб Тимчасовий уряд тимчасом пiдтримувати, тiльки змiнивши його склад… Ленiн закликае переходити вiд революцii буржуазноi до революцii соцiалiстичноi, а П'ятаков доводить, що це передчасно…
Кожне повiдомлення Грушевський зустрiчав веселим реготом. І з чого б то цей П'ятаков причисляв себе до купки бiльшовикiв? Вiн же мiг би в поважнiй меншовицькiй партii посiсти мiсце лiдера поруч з якимсь Даном чи Церетелi! А втiм, зараз дуже добре, що вiн – в бiльшовиках! Нехай розколе цю чортову партiю, нехай пiдуть бiльшовики один на одного з кулаками! От буде смiху!
Галечко тим часом докiнчувала викладати розходження мiж Ленiним та П'ятаковим, видимо, старанно обiгнавшись по газетах з дискусiями серед киiвських бiльшовикiв.
– Ленiн, як вiдомо пановi професоровi, проголошуе право нацiй на самовизначення – аж до вiдокремлення в самостiйну державу. А П'ятаков, прошу пана професора, вважае боротьбу за нацiональне визволення вiджилим буржуазним забобоном: нацiональне визволення, мовляв, справа буржуазii, а пролетарiатовi воно нi до чого. Прецiнь, в умовах Росiйськоi iмперii, П'ятаков згодний погодитись з цiею тезою – для полякiв, але категорично виступае проти права на самовизначення для украiнськоi нацii…
– Що?! – урвав регiт i аж пiдскочив у крiслi Грушевський. – Нахаба! Негiдник!
– Так, прошу пана професора! Вiн обстоюе, що украiнцi – не нацiя, а тiльки – народнiсть. Нiбито украiнськi трудящi навiть не розумiють украiнськоi мови, якоi, мовляв, i взагалi нема, бо ii вигадали галицькi iнтелiгенти i, зокрема, пан професор Грушевський…
– Хе!..
