скачать книгу бесплатно
То цвiти, виноград, красно
И зароди, виноград, ягiд рясно…
Полишивши дружкам гiльце i молоду, – якiй тепер належало лiпити вареники для бояр, Марта з Меланею поспiшили в хату до Колибердiв. Туди вже сходилися жiнки з цiлоi вулицi. Кожна несла з собою свою «вступну частку»: хто крашанку, хто дрiбний кавалок масла, а хто й жменю муки. Годилося б, певна рiч, прийти з щедрiшими подарунками, та проживали на Рибальськiй самi арсенальськi робiтники, не дуже ситi одвiку, а нинi, коли доходив третiй рiк вiйни, зростала дорожнеча, а заробiтки не бiльшали, – i зовсiм голоднi. Кожну сусiдку Марта з Меланею зустрiчали привiтно – кланялись низько, а тодi тричi цiлували й приказували:
– Добридень вам! Спасибi за ласку вашу. Просимо до нас на хлiб, на сiль, на чарку горiлки та що бог дасть. Просимо покорно, поможiть нам iзобгати весiльний коровай.
Таким чином, розпочато i найвiдповiдальнiшу процедуру бгання весiльного короваю.
На середину кiмнати винесено великi ночви, в ночви зсипано всю муку, додано скiльки треба води з невеличкою домiшкою самогону-первака, покладено в пiвнорми сала i масла, i тодi жiнки – по двi за раз з кожного кiнця ночов – ставали мiсити, а iншi в цей час кришили локшину чи вилiплювали верчi для оздоблення короваю. Притому жiноцтво теж завело пiсню:
У садочку та двi квiточки,
Нiхто ж не вгадае,
Нiхто не вгадае,
А хто у нас коровай бгае:
Чи з мiста мiщаночка,
Чи з села селяночка,
А чи з Киева та бурмистая —
В сьому дому та пречистая…
Робота спорилась. Не минуло й години, як тiсто було вже готове. Проте, згiдно з традицiею, наймоторнiшi з молодиць вважали своiм обов'язком час вiд часу неначе пiдганяти немоторних i пiдспiвували хитроi, жартiвливоi:
Пiч наша регоче:
Короваю хоче,
А припiчок заливаеться:
Короваю сподiваеться…
2
З Данилом на запросини, по музики та по самогонку викликався йти, звичайно, Харитон. Вiн вже проголосив себе старшим боярином, i на знак цього високого сану рукав його червоноi сорочки був перев'язаний бiлою хусткою. Вони рушили по Рибальськiй до Кловськоi та Московськоi.
– Ех! – казав Харитон, збиваючи далеко на потилицю свого синього кашкета з величезними крисами та манюсiньким дашком. – І жаль же мене бере, Даниле, такий жаль! Своiми словами розказати не можу!
– І з чого жаль? – неуважно поцiкавився Данило.
Думками вiн був зараз далеко вiд Харитона – бiля Тосi, i ще далi – в невизначених обрисах свого майбутнього, яке вiднинi починало перетворюватись на сучасне.
– Ну як же не жаль? І який це дiдько напоумив тебе з парубкiв та в жонатi чоловiки передчасно пертися?
Данило почервонiв. Вiн i сам ще стидався свого нового стану, особливо перед товаришем, з яким змалку босими ногами толочив куряву по цiлому Печерську, i тому обiзвався на Харитоновi слова з неприхованим викликом:
– А що?
– Та збиралися ж ми з тобою, як менi мiсяць побувки закiнчиться, разом iхати на Донеччину…
– Мое слово – закон! – одрубав Данило. – Сказав, що поiдемо, значить – поiдемо.
– А Тоську тут покинеш? – з надiею похопився Харитон.
– Хiба помiж шахтарiв одружених не бувае? – огризнувся Данило. – Сам же казав: у нас, на Нахалiвцi, можна землянку викопати i – живи собi хоч i цiлим сiмейством.
– Ех! – махнув рукою Харитон i навiть розтяг мiх своеi гармонii на акордi ля-мiнор. – Не той коленкор! Коли ми з тобою – парубки, сюди подались, туди подались – шукаемо, де краще знайдемо. А жонатий робiтник у нас, на Донеччинi, знаеш, що таке? Жiнкою та дiтьми у нас, на Донеччинi, франко-бельгiйська компанiя шахтаря до мiсця прив'язуе: зразу йому куток у казармi або й халупку на виселку! І тодi вже годi: не бунтуй, не переч, бо в два щоти тебе з усiма каструлями та пелюшками – геть.
– Тепер же – революцiя, – насупився Данило, – не те що за старого режиму!
– У вас тут хiба революцiя? – презирливо скривився Харитон. – От у нас, на Донеччинi, революцiя так революцiя! Слюсар Клим Ворошилов пролетарську Червону гвардiю органiзовуе, як у самому Петроградi! Зась – каже всяким меншовикам!
Меншовикiв Харитон з Данилом справдi вважали якимсь паскудством: слово «меншовик» в iх парубоцькому колi вживалося як дошкульна лайка. Але кинув цю образу в спiрцi батьковi Данило зовсiм не тому, що знав батьковi полiтичнi погляди як меншовицькi, i заперечував iх, сам додержуючись противних – бiльшовицьких. Нi. Батьковi погляди Данило знав погано, та й у бiльшовицьких теж мало розбирався. В колi молодих Данилових i Харитонових товаришiв взагалi не було особливоi схильностi до копирсання в полiтичних справах, i старий Бриль та старий Колиберда саме через те й викликали помiж молодi насмiшки, бо здавна приохотилися до суперечок на полiтичнi теми, а мастаками в нудних полiтичних спiрках славилися якраз меншовики. Неприязнь до меншовикiв походила в молодiжному гуртi вiд того, що меншовики, – про те вони теж знали тiльки iз слiв батькiв, – були «легальнi» i навiть в час вiйни мали представництво в урядовому «Военно-промисловому комiтетi», в той час як тi ж таки бiльшовики завжди стрiляли на барикадах, таемно переховувались, збирались конспiративно, а тодi йшли в тюрму, на каторгу i на Сибiр – i звiдти героiчно тiкали. Бiльшовики, отже, були хлопцi хоч куди, – справжнi революцiонери! А чи там казав Фрiдрiх Енгельс «будьте здоровi», коли Карл Маркс чхав, то вже нехай розбираються меншовики.
Харитон говорив би ще, висловлюючи свое роздратування з приводу мiжпартiйноi нерозберихи й вихваляючи шахтарську Донеччину, та Данило спинився перед хатинкою на розi i взявся за хвiртку:
– До Флегонта зайдемо запросити?
– Аякже! – гаряче вiдгукнувся Харитон. – Я думаю, його на другого боярина треба! Душевний же друг з малих лiт!
Хатина, перед якою спинились Данило з Харитоном, була якась особливо нужденна. Середня ii частина, там, де були дверi, ще держалась сяк-так на рiвнi землi, але обома своiми краями хата неначе пiшла в землю – от-от розпадеться надвое. Крита була хижа не залiзом, як усi, навiть найбiднiшi будиночки мiськоi околицi, а гонтом – замшiлим, зеленим, як морiжок. Видно, стояла вона тут з тих часiв, коли Печерськ ще не був частиною мiста, а примiською слобiдкою. На облупленiй залiзнiй дощечцi, де значився номер будинку по вулицi та наймення власника, над силу можна було розiбрати: «Власнiсть мiщанина Петра Арсеновича Босняцького». Втiм, напис цей давно вже не вiдповiдав дiйсностi: Петро Арсенович Босняцький, колись дрiбний поштовий урядовець, помер ще дев'ятсот десятого року, i проживала тепер тут його вдова з сином Флегонтом. Батько-поштар, закiнчивши в свiй час двокласне городське училище, все життя жив тiльки однiею мрiею – вивести сина в люди, зробити його «повним iнтелiгентом» – i вiддав Флегонта до гiмназii. Перетрудившися на тому i дiставши сухоти, урядовець вiдомства пошт i телеграфу передчасно помер – другого ж року, коли малий Флегонт перейшов iз пiдготовчого класу в перший. Флегонтовiй матерi заповiтна мрiя коханого чоловiка, пiсля його смертi, теж коштувала дорогенько: освiтнiй ценз для сина вона вигорьовувала безсонними ночами над шитвом, надсильними пiдробiтками по людях – «за все». Щастя ще, що з сина вийшов не ферт i не гульвiса: з п'ятого класу гiмназii вiн допомагав матерi, ганяючи по репетицiях та переписуючи ноти для лаврського хору.
– Флегонте! – гукнув Харитон через паркан i, не дочекавшись вiдповiдi, взяв на своiй трирядцi акорд до-мажор. – Виходь! Це ми – шахтарi: я й Данило!
На порозi хатини з'явився юнак. Вiн не був такий вже високий, але мусив схилитись, щоб вийти в низенькi дверi. Буйнi чорнi кучерi вiд того поруху звисли йому на очi. Коли хлопець випростався i вiдкинув чуба назад, обличчя його засвiтилося привiтною посмiшкою:
– Здоровi, хлопцi! Куди вибрались? Чи, може, щось трапилось? – додав вiн тривожно, помiтивши, що обличчя товаришiв якiсь незвичайнi.
– Таки трапилось, – почав Харитон, – бодай не казати…
– А що таке? – стурбувався Флегонт Босняцький.
– До панi Капiтолiни по самогонку чимчикуемо! – випалив Харитон. – Данило оженився!
Вiн випалив це з удаваним жахом у голосi, але в очах його справдi свiтився жах, аж нiяк не удаваний, щирий.
Флегонт вибухнув реготом:
– Завжди ти щось вигадаеш! – Але раптом вiн побачив обличчя Данила. – Стiй! Даниле, справдi? З Тосею? Будеш женитись?
Данило не вiдказав i одвернувся.
– Тю! – заметушився Флегонт, теж дещо знiяковiвши. – Я зараз! Зачекайте хвилинку!
За хвилину Флегонт вже знову вибiг з хати у сiрiй гiмназичнiй тужурцi й форменому синьому кашкетi з срiбним гербом п'ятоi печерськоi гiмназii.
– Хлопцi! – заклопотано заговорив Флегонт, поспiхом пiдперезуючись форменим лакованим поясом з мiдною бляхою. – А як же буде з спiвами? Сьогоднi ж недiля: на п'яту, як завжди, призначено пробу. Марина Гервазiiвна гнiватись буде, коли ми не прийдемо втрьох!
Флегонт з Данилом, та й тимчасово, по старiй пам'ятi, й Харитон, брали участь у хорi печерськоi «Просвiти». Данило спiвав басом, Флегонт – баритоном, Харитон – у партii других тенорiв. Робiтничий хор печерськоi «Просвiти» славився на весь Киiв, виступав у «домах трезвости» i навiть давав концерти в Троiцькому Народному домi. Зараз хор готував особливо вiдповiдальний в зв'язку з iдеею самовизначення нацiй репертуар: лисенкiвську кантату «Слава Украiнi». Керувала хоровою секцiею «Просвiти» курсистка Марина Драгомирецька, печерського доктора Драгомирецького дочка. Поширювати народне мистецтво, блиск його перлiв розкрити цiлому свiту – з одного боку, та пiдняти високо вгору найнижчi народнi низи, самобутнi народнi таланти, – з другого, – ось що вело курсистку Драгомирецьку в ii високому громадському пориваннi, хоч i була вона медичкою. Невихiд на спiванку трьох голосiв вона, безсумнiвно, сприйняла б як тяжку особисту образу.
– От тобi й раз! Справдi, спiви сьогоднi… – розгубився Данило. – Що ж його робити?
В нього навiть майнула думка, чи не вiдкласти весiлля до iншого разу: образити заповзяту й самовiддану в громадськiй дiяльностi панночку Марину Гервазiiвну та ще потiм ракiв пекти перед нею – Данило нiяк не хотiв.
– Ну, – пхикнув Харитон, не такий педантичний у виконаннi обов'язкiв i не такий делiкатний в ставленнi до осiб iншоi статi, – не щонедiлi ж люди женяться: мусить вона зрозумiти – сама, може, колись замiж пiде!
Флегонт злегка почервонiв. Припущення, що Марина Драгомирецька може за когось вийти замiж, було йому прикре.
– А ми зараз забiжимо до неi, i ти, Даниле, скажеш iй: так i так – спiвати сьогоднi не можу, беру шлюб.
Тепер почервонiв Данило.
Прийти до iнтелiгентноi дiвчини i так просто сказати iй, що, мовляв, женюсь i таке iнше, – Данило згорiв би з сорому.
– Нехай краще Флегонт, – запропонував вiн, – зайде i скаже за всiх.
Посперечавшися трохи та зiйшовшись на тому, що попередити Марину зайдуть всi втрьох i до слова, «для годиться» – все одно ж не прийде – запросять i ii, друзi подалися мерщiй виконувати свою головну мiсiю: «мантачити» набiр, бо грошей не було, вiдро самогонки в лаврськоi проскурницi панi Капiтолiни. Лаврська проскурниця панi Капiтолiна, що з тiста пекла проскурки до причастя тiлом Господнiм, а з розчину до тiла Господня гнала на весь Печерськ самогон, була пiдприемець крутенький, i випросити в неi самогонки в борг, та ще цiле вiдро, було дiлом не простим.
Домовившися заставити Харитонову гармонь, – бо ж на весiлля однаково треба кликати троiстi музики, Данилiв святковий «спiнжак» – бо ж стояло вже лiто, та Флегонтовi пiдручники за сьомий клас, – однаково з переходом у восьмий вже непотрiбнi, – друзi вдалися до всебiчного обмiркування шлюбу Данила i Тосi без попiв i церкви.
Гiмназист Флегонт Босняцький вiдразу ж заявив про свое гаряче схвалення цього акту. До релiгii Флегонт Босняцький ставився iндиферентно, хоча й не був принципiальним безбожником та освiченим атеiстом. У церквi вiн бував у Великий пiст на говiння, щоб принести iнспекторовi гiмназii довiдку про сповiдь та Святе причастя: вiдсутнiсть такоi довiдки записувалась у кондуiт, i подiбний запис у кондуiтi розцiнювався при вступi до унiверситету як полiтична неблагонадiйнiсть. Пiд церкву вiн ходив, правда, частiше. У Вербну суботу – коли пiсля вечернi можна було безборонно нахльостувати дiвчат лозиною, приказуючи «не я б'ю, верба б'е». На заутреню пiд Великдень – коли виносили святити паски i пiсля «Христос воскрес» дозволено христосуватись усiм з усiма – хоч би й Флегонтовi Босняцькому з Мариною Драгомирецькою.
Вчинок Данила й Тосi Флегонт сприймав з романтичним пiднесенням, вбачаючи в ньому ламання традицiй та зрушення основ, як вияв пристрасноi революцiйностi. Вiн поглядав зараз на Данила, з яким вибив колись з рогатки не одне вiкно в Кадетському корпусi, з неприхованим зачаруванням: нiколи й не сподiвався вiн такоi спритностi вiд свого вайлуватого друга юних лiт i тепер старанно докопувався в минулих фактах, встановлюючи генезу революцiйноi послiдовностi Данила.
Факти, якi засвiдчували Данилiв вiддавнiй нахил до революцiйноi активностi, вiдразу знайшлися. Флегонт нагадав товаришам, як ще тринадцятого року – в днi урочистого святкування трьохсотлiття дома Романових – Данило, Харитон i Флегонт, у гуртi печерських хлопчакiв, ганяли «царських потешних», тобто гiмназистiв, зодягнутих у вiйськову форму i озброених дерев'яними рушницями, – видирали в них рушницi i трощили на колiнi. Притому Данило, як найдужчий фiзично, вiдзначився особливо: видер i потрощив щось iз пiвтора десятка тих рушниць. Чотирнадцятого року – коли, з початком вiйни, царським урядом були закритi останнi видання украiнською мовою, а Данило, Харитон та Флегонт на той час вже спiвали в просвiтянському хорi, ще в дискантах та альтах, – вони втрьох опинилися й собi в лавах демонстрантiв бiля редакцii украiнськоi газети «Рада» разом з колоною печерських робiтникiв. Флегонт тодi свистiв на полiцаiв, заклавши два пальцi до рота; Харитон поцiлив у бiлий кiтель жандармського вахмiстра кiзяком; а Данило знову вiдзначився особливо: встромив голову у вiкно Старокиiвського полiцiйного участку i заверещав простiсiнько в пику переляканому приставу: «Дядiнька, ви сатрап!!!»
Хоча Данило досi й не надавав значення всiм згаданим фактам iз своеi бiографii, Флегонтова згадка тепер i справдi якось пiдвищила його перед самим собою, у власних очах. І це було йому приемно. Засоромившися вiд того, вiн сердито махнув на Флегонта рукою:
– Ну, ти вже той… облиш! Нiчого такого особливого i не було насправдi!
Нiчого такого особливого не знаходив Данило й у фактi його майбутнього, сьогоднi по обiдi, одруження без попа i церкви. Вийшло все це якось само собою, навiть не замишлене наперед. Просто прийшли вони з Тосею до батькiв просити благословення та дозволу на шлюб – нехай i не зараз, а згодом, коли Тося ще пiдросте, а Данило заощадить трохи вiд свого слюсарського заробiтку. Ну, батьки, як ведеться, почали перечити. Тут i зiрвалося з язика, що, мовляв, однаково вже поедналися. Старi, звичайно, озлились. Вiн спересердя – меншовики! Максим Радивонович – за каменюку. Батько до нього. А тут ще той чортiв Нарцис навернувся. Ну й пiшло, ну й пiшло! А прийшло, бач, до чого… до революцiйного шлюбу без попа i церкви!
І от, нi сiло нi впало, а доведеться справляти весiлля зразу, i Тося, отже, стане його дружиною ще сьогоднi вночi.
Вiд цих думок враз обсипало жаром.
Тосю Данило кохав.
Хоча, правду сказати, нiколи б ранiше не подумав Данило про те, що може «нарiзатись» на любов, та ще й – до кого? До такого вихрястого iз сусiдського подвiр'я! Адже, коли рокiв з п'ять тому пiшов вже Данило на завод слюсарським учнем, воно, це дiвчисько, бавилося ще в «плювачки» та «сiрий, бiлий, волохатий, скорiше до хати!» Власне, i почалося все з тiеi нагоди, коли хтось iз бiльших хлопчакiв тягав це мале за патли, i воно верещало на гвалт – через тин до Данька. Довелося Даниловi разiв зо два оборонити по-сусiдському миршаву Тоську з Колиберденкiв. А на третiй раз чи що, обороняючи, вiн навiть мусив пригорнути ii та приголубити, бо дуже вже рюмсало з розквашеним носом. Пiсля того якось, на Маковiя, Тося подала йому квiтку – жоржину, коли парубки та дiвчата пiсля освячення квiтiв жирували пiд церквою Святого Миколи, i Тоська теж вийшла на першi дiвочi гулi. Довелося – раз квiтку дiстав – запросити ii до танцю, на полечку «ру-тю-тю». Вiдтодi й знайшлися у них, сказати б, спiльнi iнтереси. Данило, як i всi з дiда-прадiда на Рибальськiй, був заповзятий рибалка, а вихрясту Тоську старий Максим Радивонович змалку привчив сукати волосiнь до вудки з кiнського хвоста, i волосiнь колибердiвська славилась помiж усiх киiвських рибалок вiд Наталки до Жукового острова. Данило випрохав кiнського волосу у жокеiв на iподромi, i Тося сплела йому таку волосiнь на щупака, що й в батька ii, Максима, не було. Потiм Тося справила перемет – всiм переметам перемет, на сто гачкiв рiзного калiбру i з поводками, завдовжки теж рiзними. Данило заставляв перемет щосуботи проти недiлi i брав два пуди риби щонайменше. І Тося в цьому йому вiдважно допомагала. З куцоi Тоськи виявився неабиякий гребець, навiть проти води. Виявилось також, що й плавець з неi добрий, i не боiться вона нi глибини, нi хвиль, навiть у бурю на Днiпрi, а до того ж знаменито варить потрiйну юшку з носарiв та пшоняну кашу з таранею. Тобто, вмiла вона подiлити з товаришем яку завгодно небезпеку, а клопоти – чисто всi – перебрати тiльки на себе. З цього й довелося Даниловi зробити висновок, що вихряста Тоська – дiвчина хоч куди, тим паче що, – це також виявилося поступово, поки риба йшла на перемет, – i обiймалась вона, така утла, а – палко…
На цьому Даниловi треба було уривати думки, бо вiд них – в передбаченнi сьогоднiшньоi ночi – сипонуло жаром ще дужче, та й Харитон з Флегонтом кепкували вже з нього за неуважнiсть: в одному дворi, замiсть «Просю вас покорно на першу чарку з нагоди мого одруження», вiн сказав – «з нагоди батькового одруження», а в другому на здивоване запитання, з ким же вiн жениться, вiдповiв: «З Харитоном на Донеччину».
На Донеччину тепер вже, видимо, треба було iхати неодмiнно. Хата в Брилiв – тiльки кiмната з кухнею, i в нiй двое старих, сестра Василинка i ще трое малюкiв. А в Колибердiв – кухня i кiмната, а в них старi та, без Тоськи, шестеро Колиберденкiв покотом на пiдлозi. Лiто ще, звiсно, можна перебути молодим i в альтанцi: «альтанкою» прозивався курiнець на картоплищi, споруджений Данилом для сторожування, – щоб своя та колибердiвська малеча не обнесла единоi на двi родини яблунi. Ну, а як на зиму поверне? Куди його дiватись?
Турботи враз обсiли молодого мужа, хоча й був вiн ще жених.
У Тоськи он пальтечка на зиму нема. Дiвкою, звiсно, вiдсиджувалася собi вдома, а дружиною – що робити, коли, скажiмо, щось по хазяйству треба та й показати мiж людей, – яка ти така молодиця i як годить тобi та шануе тебе чоловiк?
– Ех! – понуро закляв Данило. – Убогому женитись…
– …то й нiч мала? – зразу ж ехидно обiзвався Харитон.
Але Данило сердито махнув на нього рукою:
– Я про те, де ж ми з Тоською тепер жити будемо, хлопцi?
Данило спинився i дивився на товаришiв i з одчаем, i з подивом, неначе тiльки зараз збагнув, що женитися саме йому, а не комусь iншому iз присутнiх.
– Знаеш, – раптом сказав Флегонт, – я вже теж подумав про це. Мабуть, доведеться менi з кiмнати у кухню до мами перейти, а ви з Тосею розташуетесь тимчасом у моiй кiмнатi.
Данило ще не збагнув, як слiд, самого сенсу пропозицii Флегонта i не встиг оцiнити його великодушностi, а вже Харитон сердито закричав:
– Ну, це вже ти кинь! Теж менi – хвiлантроп, дама-патронеса з Земського союзу! Ти менi, будь ласка, дружби не перебивай: ми з Данилом вже вирiшили разом iхати на Марiю-бiс!
Вони стояли втрьох: Данило приголомшений, Флегонт збуджений i Харитон сердитий – на курному пустирi, пiд парканом мiського iподрому, обернутого тепер, у вiйну, на учбовий аеродром. І цей печерський пустир, i гнилий, зеленозамшiлий паркан були iм знайомi змалку, рiднi, найрiднiшi мiсця: мила, солодка батькiвщина! Тут, малюками, толочили вони босонiж спориш та лободу, бавлячись у «матки й синка» або заводячись у «хунхузiв» та «русько-японську вiйну». Тут, пiдрiсши, заглядали вони крiзь щiлини паркана i тяжко заздрили гiмназистам, що ганяли великого шкiряного м'яча, до якого iм, печерськiй голотi, i приступитися не було надii нiколи: м'яч до футбола коштував аж тринадцять п'ятдесят у спортивнiй крамницi Орта на Прорiзнiй. Тут, чотирнадцятого серпня тисяча дев'ятсот дев'ятого року, напередоднi початку занять у школах, об оцi от гнилi дошки паркана Данило набив здоровенну гулю Флегонтовi на лобi, коли Флегонт вперше з'явився перед приятелями в гiмназичному кашкетi i, таким чином, перекинувся, отже, в непримиренно ворожий, панського кодла, табiр гiмназистiв, реалiстiв та кадетiв, клас аристократii…
– Спасибi! – понуро й нiяково мовив нарештi Данило. – Це ти той… по-товариському. Але… справдi, я, мабуть, подамся на шахти з Харитоном.
Та Флегонт вже й не почув Даниловоi вiдповiдi. Інше вже захопило його зараз – може, саме тому, що опинилися вони знову на курному пустирi, через який вони входили в життя, пiд старим парканом, який знав усi iхнi радощi та печалi, вiдколи вони себе пам'ятали. Флегонта знову затопили мрii, тiльки не дитячi вже, а зовсiм дорослi, дарма що й не до краю виразнi, – логiчне продовження iхнiх зовсiм виразних, нехай i наiвних, дитячих фантазувань. І Флегонт збуджено заговорив зараз саме про це з усiм запалом юного мрiйництва.
Вiн говорив про те, що тепер це вже не надовго: i потреба Даниловi перебути десь невлаштовано з молодою дружиною, i Харитоновi поневiрятися на шахтi «Марii-бiс», i взагалi вся невлаштованiсть усякого бiдацького життя-буття.
Вiдтепер, надалi, все мае бути iнакше: адже з старим режимом докiнчено, i прийшли Свобода! Рiвнiсть! Братерство! І шлях у широке життя вiдкритий для всiх. Май тiльки силу, снагу, кмiтливiсть i – творчий екстаз! На землю тепер мае прийти рай! Який саме вiн буде, Флегонт не мiг точно сказати, бо й сам ще точно не знав. Але ж певний був, i будьте певнi й ви, хлопцi, що буде тiльки так, i от побачите, – незабаром!
Все це були чуднi слова. Два мiсяцi тому такi слова нiяково було б говорити, нiяково й слухати. Бо неуявно було, що ж саме за тими словами стоiть живе, i тiльки тим вони й хвилювали, цi слова, що годi було уявити, що ж вони точно означають… Але тепер – раз тепер революцiя – хвилювання вiд цих слiв пiдiймало з глибини душi вiру, хоча й невiдомо було, в що саме треба вiрити.
– Тепер же революцiя, хлопцi! – казав глибоко схвильований Флегонт. – Це вам не антимонiя!
І Данило з Харитоном схвильовано мовчали: яка вже там антимонiя! Революцiя! Хiба, справдi, не всевичерпною була така вiдповiдь на геть-чисто всi запитання?
3
Коровай в хатi Брилiв тимчасом був iзобганий, i всi жiнки, уквiтчавшися хрещатим барвiнком, садовили коровая в пiч, серйозно i урочисто виспiвуючи жартiвливоi, зовсiм кумедноi, традицiйноi на таку нагоду пiснi:
Череватая вчиняла, горбатая помагала,
Губатая мiсила, чубатая лiпила,
Носатая в пiч саджала,
А красивая та хорошая iз печi виймала…
«Красивая та хорошая» i мала бути руда Тося.
Іван з Максимом на цю пору вже повернулись. Поважних людей – усiх, кого треба, – вони запросили, одначе прапора не принесли. Андрiй Іванов, керiвник партiйноi органiзацii бiльшовикiв «Арсеналу», за запросини щиро подякував ще й мовив батькам гарнi слова про те, що вважае iх батьками революцii, дарма що вони обое позапартiйнi все свое свiдоме пролетарське життя. Але видати iм на руки прапор завкому вiдмовив. Іванов сказав, що поскiльки червоний прапор е символом революцii, то нiкому i нi на яку потребу в тимчасове користування даний бути не може. Вiн сам, пiд належним почесним ескортом, принесе прапор – для благословення молодих пролетарiв, що вступають у законний революцiйний шлюб.
Іван з Максимом пiшли, цiлком задоволенi, але дорогою, як завжди, добре посварились. Сварка виникла через суперечку – як розумiти слова Іванова про «батькiв революцii»? Максим, з постiйною своею гарячковiстю, обстоював, що «батьки революцii» – це тi, вiд кого, отже, революцiя пiшла. А Іван, як завжди розважливий, посилався на Карла Маркса i розсудливо доводив, що батьком революцii е робiтничий клас в цiлому, i нiкому персонально, навiть за заслуги перед революцiею, таке звання присуджене бути не може. Слова Іванова вiн пропонував зрозумiти так, що вони з Максимом е «революцiйнi батьки».
Втiм, Іван з Максимом були дуже втомленi i тому швидко замирились. З незвички багато ходити, ще й тягаючи за собою палицi-патерицi, – бо в життi iм доводилося бiльше стояти бiля верстата, вони аж падали з нiг: обiйти довелося пiв-Печерська ще й вiдмахати пiд Киiв-Другий до Василя Назаровича Боженка. Позакидавши тепер остогидлi цiпки, вони з насолодою посiдали на призьбi перепочити та щоб не плутатись пiд ногами в жiноцтва, заклопотаного вiдповiдальною справою випiкання весiльного короваю.
Практичний Максим вiдразу ж поринув у обрахунки, досить невтiшнi. Всi запрошенi радо дали згоду вшанувати своею присутнiстю iх родинне торжество, крiм доктора Драгомирецького, у якого в вечiрнi години був у лiкарнi якраз другий обхiд. По правдi, доктор, певна рiч, мiг би завiтати до весiльного столу або до обходу, або пiсля обходу, бо весiльна трапеза – дiло не швидке, та обов'язок бути в лiкарнi був зручною зачiпкою, щоб вiдмовитись взагалi. Доктор Драгомирецький, звичайно, подякував, навiть привiтав батькiв молодих, але в глибинi душi був ображений запрошенням вiд людей, якi годину тому дозволили собi повалити на землю iншу людину – певна рiч, таку ж грубу, невиховану та некультурну, як i вони самi, – не посоромилися спустити iй привселюдно штани i насмiлились бити ii лозинами просто по голому тiлу! Івановi з Максимом було трохи обидно, що запросини iхнi були безуспiшнi, одначе вони бiльше зрадiли з вiдмови, бо хто ж його знае, як доктора приймати, чим його частувати, куди його садовити: присутнiсть подiбноi високоi персони могла б зiпсувати весiлля i молодим, i iм самим.
Таким чином, запрошено було чоловiка з тридцять. А – чи вистачить усiм бодай по чарцi, якщо хлопцi роздобудуть навiть вiдро? І – закусити: чи буде ж на кожного шмат короваю?
Правда, неписаний людський закон велiв, що коли просять тебе на весiлля, то мусиш розумiти, що кличе тебе не цукровий магнат Терещенко, не бровар Бродський i не графиня Браницька. Отож позичай, де хочеш, а приходь не з порожнiми руками: неси сорокiвку, бодай мерзавчик, на край – часничину чи бублик на закуску. Таранька теж пiдiйшла б. А от чи вдасться кожному позичити – бо ж позичати знову ж треба одному, в одного, i «от перемены мест слагаемых», як говориться в задачнику Верещагiна, сума однаково не змiниться, а вiд дня революцii, два мiсяцi арсенальцi зароблених грошей ще не одержували, – от що непокоiло зараз доскiпливого Максима.
Потiшав Максим себе тим, що, звичайно, запрошенi мужики виберуться на весiлля не самi, а в супроводi жiнок, i хоча вiд того стане вже не тридцять, а шiстдесят гостей при весiльному столi, одначе жiнки, як вiдомо, такi занози, що кожна краще дуба врiже, а перед iншим жiноцтвом неодмiнно попишаеться: перерветься, а таки добуде щось, щоб у хусточку загорнути, i, як одвiку в народi ведеться, принесе весiльним подарунком. Там – якесь яечко, пряник, а може, й цiлу франзольку.
