скачать книгу бесплатно
Под голос набата, под гром канонады,
Под черное знамя – на зов Равашоля…
Іван Антонович Бриль отетерiв. Пiсня про чорний прапор анархii покотилась над робiтничим Печерськом, що ще на заклик киiвського «Союзу боротьби» двадцять рокiв тому пiдняв червоний прапор пролетарськоi iнтернацiональноi солiдарностi i так i пронiс його високо аж до сьогоднi – на маiвках, над демонстрацiями, в години всiх страйкiв i крiзь барикаднi боi! Нiколи в боротьбi за волю народу над пролетарським Печерськом не телiпалася ця чорна ганчiрка зради i провокацii. І раптом – гiмн анархii линув з його ж таки, Бриля Івана, подвiр'я!
Цього стерпiти Іван Антонович, п'ятнадцять рокiв член соцiал-демократичних потаемних гурткiв, не мiг.
Ярий, ступив вiн крок до нахабного богомаза-анархiста.
Та зразу й спинився.
Наркис стояв, горлав i зухвало посмiхався. Вiн же навiть у цирку на сеансах на приз ставав боротися проти Святогора, Фосса i самого Івана Пiддубного – i приз брав! Проти Наркиса Брилевi не встояти, дарма що в своi п'ятдесят був теж кремезний, як дуб.
Але кров закипiла в серцi старого Бриля. Не за чорний, а за червоний прапор роками лiчилися в чорних списках тисячi киiвських пролетарiв – аж поки мiсяць тому погромили хлопцi охранку на Житомирськiй, 34, i спалили тi паскуднi папери на Сiнному базарi! Червоний, а не чорний прапор дев'ятсот п'ятого року забагрянився кров'ю Жаданiвського i ще ста п'ятьох та осiнив першу Раду робiтничих депутатiв мiста Киева, палахкотiвши аж п'ять днiв державним штандартом Шулявськоi пролетарськоi республiки!
Іван Бриль таки ступив ще крок, майже впритул до Наркиса, i що мав сили затопив простiсiнько в нахабну пику.
Це був влучний удар. Хоч i який був лютий та розпалений Бриль, а цей удар вiн розрахував наперед точно: коли бити знизу вгору, кiстка лусне, i не оберешся клопоту за калiцтво, а вдарити збоку – тiльки дантистовi заробiток: вправити звихнуту щелепу. Іван Антонович замолоду захоплювався модними в тi часи помiж молоддю джiу-джитсу та боксом. Проти такого удару встояти нiхто не мiг.
Та велетень Наркис тiльки ляснув зубами i встояв на ногах. Щоб звалити його, треба бити буфером паровоза.
Але спiв урвався, гармошка полетiла геть, i Наркис заревiв:
– Ах ти ж… гегемонт! Та я тебе зараз…
В цю мить на руцi в Наркиса повис Данило. Фаркнувши, як пес на муху, Наркис тiльки повiв рукою, – i вдруге за перший день свого одруження вмившися кров'ю, Данило покотився долi, геть пiд кущi.
– Гвалт! – репетували жiнки. – Смертовбивство! Рятуйте!
– Максиме! – гукнув старий Бриль. – Разом!
Але замiсть щуплого Колиберди на пiдмогу пiдскочив Харитон Киенко. Це ж таки вiн накликав сюди скаженого Нарциса i тепер мусив давати лад, хоч би й головою наклавши:
– Ах ти ж босяцюро! Так ти наших бити! Ну, нехай я не буду Харитон…
Вiн не докiнчив i впав, як пiдрубаний.
– Батьку! – гукав Данило, зводячися й втираючи кров. – Берiться з Харитоном ззаду, а я – спереду!
Вони кинулись втрьох, та раптом iх стало четверо: з вулицi якраз з'явився якийсь дядько в брилi, з селянськими саквами через плече. Вiн зайшов повагом, непохвально похитав головою на бiйку, тодi поклав сакви на землю, поплював на руки i кинувся спереду воднораз з Данилом.
Приступ вчотирьох, нарештi, був щасливий. Особливо тому, що до чотирьох приеднався п'ятий: старий Колиберда. Ростом Максим сягав анархiстовi тiльки до пояса i зразу ж хитро з цього скористався. Вiн ухопив Наркиса руками пiд колiна – i козарлюга нарештi повалився долi.
Отут йому й був край. Писком його тицьнули в грядку, руки йому завернули за спину i миттю спутали Даниловим очкуром, а ноги спеленали дядьковим широким поясом.
Тодi – пiд загальне схвалення – Максим власноручно спустив анархiстовi штани, а Іван взяв у руку рiзку з березового вiника.
Притому старий Бриль оголосив i умови екзекуцii:
– Пороти будемо, аж поки заприсягнеш, шаромижнику, що бiльше своеi паскудноi пiснi на Печерську не спiватимеш… Лiчи, Оксентiю, скiльки витримае, – ти у нас арифметик, за земелькою вболiваючи. А ти, Максиме, наготуй i собi замашноi: змiниш мене, як впарюся, або як рiзка на лико посiчеться…
Дядько, названий Оксентiем, вiдразу ж взявся вiдраховувати – раз, два, три… Дядько Оксентiй не був у дворi чужий. Був вiн братом Меланi Брилевоi, уродженоi Нечипорук, з села Бородянки, п'ятдесят верст за Киевом. А приiхав до мiста дядько Оксентiй в недiлю рано на базар: придбати пуд гречки на посiв та розпитатися помiж людей про новини. Рахував вiн, загинаючи пальцi на руцi, i мiж ударами витирав пiт з чола.
Сусiдськi дiди стояли довкола кружка, похилившись на цiпки, схвально притакуючи та непохвально хитаючи сивими головами.
Змiнив Колиберда Бриля тiльки раз – пiсля двадцять п'ятоi. Тут Наркис не витримав i запросився. На сороковiй вiн пообiцяв не спiвати «мать-анархiю» на Печерську, на сорок п'ятiй – обходити Рибальську Черепановою горою з заходу i Царським садом – зi сходу.
Жiнки стояли попiд хатою, тулили дитячi личка собi в фартухи, самi теж соромливо вiдвертались, втирали жалiсливi сльози i хлипали стиха, бо на тих, хто хлипав голосно, Іван Бриль грiзно гримав – за малодушне спiвчування люмпеновi-архаровцевi, дезорганiзаторовi пролетарськоi едностi.
Коли по п'ятдесятiй рiзцi демаркацiйнi кордони, отже, було визначено точно, – екзекуцiю припинено, руки й ноги Наркисовi розв'язано, Максим Радивонович натяг покараному на голову його крислатий капелюх та нап'яв на плечi чорну кирею, Іван Антонович дав йому ще раз у потилицю – i велетень-анархiст вилетiв за хвiртку котком, кленучи й нахваляючися. Кляв вiн i Бога, i чорта, i буржуазiю, i пролетарiат, – а нахвалявся ще порахуватися-таки з… гегемонтом!
3
Інцидент, таким чином, лiквiдовано, i всi мужчини – Іван Бриль, Максим Колиберда, Оксентiй Нечипорук та сусiдськi дiди – посiдали на призьбi перекурити, а жiнки побiгли в хату – винести iм води, квасу, розсолу, будь-якого питва.
Головна подiя, яка й спричинила всi дальшi ексцеси, – неждане i недозволене поеднання Данила з Тосею, – не те щоб була забута, але ж вiдступила трохи на якийсь час: якось не випадало було повертатися зразу до поважноi справи пiсля пережитих щойно дрiб'язкових хвилювань.
Іван Бриль вже застидався свого карального пориву, було йому нiяково дивитись у вiчi iншим i особливо одвертався вiн вiд лiвоi сторони свого обiйстячка, де начебто нiкого не було, – тiльки хилився поточений шашелем паркан за хащами бузку. Одначе раз у раз нишком, з-пiд руки, Іван позирав саме туди, правда – дещо вгору, вище паркана, немов у небо. Там, з тiеi сторони, за трьома чи чотирма подвiр'ячками з присадкуватими старосвiтськими хатинами, височiв новий модерний кам'яний будинок у мавританському стилi, i з балкона четвертого поверху цього будинку цiле подвiр'я Брилiв, отже, i все, що в ньому вiдбувалося, видно було як на долонi. Іван i рiзку, власне, покинув саме тодi, як побачив, що на балконi з'явився присадкуватий чоловiчок у жовтому чесучевому пiджаку. Вздрiвши внизу, на подвiр'i у Брилiв, жорстоку екзекуцiю, цей присадкуватий чоловiчок у жовтому чесучевому пiджаку вхопився за голову обома руками i в розпачi звiв очi догори.
Жив у квартирi на четвертому поверсi мавританського будинку лiкар Гервазiй Оникiйович Драгомирецький з трьома дiтьми – Ростиславом, Олександром i Мариною. Знайомi мiж собою – нi запросто, анi з приводу будь-яких справ – Бриль i Драгомирецький не були: один же був простий робiтник, другий – дiяч поважноi iнтелiгентноi професii, а хворiти i тим паче вдаватися по лiкарську допомогу Брилi по бiдностi не мали звичаю. Просто був доктор Драгомирецький – там, угорi, на всевидющiй високостi свого балкона, – неначе другою совiстю старого Бриля, i, як суду власноi совiстi, боявся Іван Антонович присуду цього незнаного чоловiчка з невiдомого мавританського балкона.
– Ну то як? – запитав нарештi, ще не вiддихавши, Іван Бриль, коли очi його, ховаючись вiд треклятого балкона, натрапили на обличчя дядька Оксентiя. Сказати щось було конче потрiбно, щоб якимсь способом неначе звести на буденщину екстраординарний прикрий казус. – Що ж там подейкують на базарi? Якi там новини?
Оксентiй Нечипорук тяжко зiтхнув. Нiчого втiшного на базарi вiн так i не почув, дарма що де ж тi новини й чути, як не на базарi? Однi казали, що небезпремiнно нарiжуть землi, iншi заперечували, що нi – нiяк не нарiжуть, бо де ж таке видано, щоб тимчасовi мiнiстри нарiзали назовсiм землi, раз самi вони – тимчасовi, а головне – i самi помiщики та капiталiсти? І це було, мабуть, таки й справдi так, – журно додавав Оксентiй, – ба ж, i справдi, Родзянкового, тобто мiнiстерського председателя, небожа маеток якраз i межував з чиншовим клином Оксентiя Нечипорука: отут маеток графа Шембека у Бородянцi, а отут – Родзянковi Бабинцi.
– Може ж хоч ти, Йване, скажеш менi до пуття? – журно допитувався Оксентiй, – Чоловiк ти – робочий, сказати б – пролетарiат, та й в мiстi воно кожному виднiше. Скажи ти менi, руку на серце поклавши: нарiжуть чи не нарiжуть мужиковi землi? Нам, по селянському нашому стану, це ж перве дiло – земельний вопрос! Та й по сiмейних обставинах, сам знаеш, сутужно виходить: власних двi десятини, а синiв – теж двое. Що маю робити? А тут ще й характером вийшли вони, ну зовсiм як нiч i день – рiзнi…
Дядько Оксентiй синiв мав, справдi, двох: Софрона, старшого, i Дем'яна – молодшого. Софрон i зараз сидiв на батькiвському хазяйствi – двох власних i двох чиншових вiд графа Шембека десятинах – i вихитрювався навiть на трипiлку. Був вiн господар дбайливий, а вдачi тихоi та помiркованоi: перед Богом у небi i властю на землi. Вiд революцii, звичайно, i вiн почав накидати оком на помiщицькi розлогi грунти, одначе мислив, що вiд помiщикiв землю слiд брати за викуп, – по справедливостi, по-божеському i, головне, по казеннiй бамазi… Молодший же, Дем'ян, воював зараз на позицiях, зроду був кровi гарячоi i особливо розпалився, як дiстав двох Єгорiiв за вiдвагу, двi рани i одну контузiю. Вiн написав тепер батьковi з фронту листа, в якому повiдомляв, що живий, здоровий, чого i всiм бажае, що прийде ще правда у свiт, а землю вiд помiщикiв треба брати вiдразу i неодмiнно – задурно. Так, мовляв, пишуть i в газетi «Окопная правда». І запитував у останнiх рядках листа – якоi з приводу цього думки «вольнi» у тилу i, взагалi, що чути про те, щоб з цiею анахтемською вiйною швидше кiнчати?
– Бач, який вопрос! – зi скрухою бiдкався дядько Оксентiй. – І батько один, i мати була одна, а в двох синiв – два рiзнi характери. Такий клопiт, щоб ти знав, шуряк!
Згадка про синiв, про клопiт iз ними – хочеш чи не хочеш, а таки навертала Івана до клопоту з власним норовистим сином.
Правда, вiд серця Івановi вiдлягло: лють свою вiн вже перевiв на Наркиса, та й раз дiло зроблене, хiба тепер повернеш назад? Молодицi дiвкою вдруге не стати! Кажи тепер свое слово… в свинячий голос! А тут ще ця миршава Тоська манячила перед очима – то квасу подасть, то розсолу принесе з-пiд колибердiвських квашених помiдорiв: Марта Колибердиха здорово квасила помiдори на дубовому листку, неодмiнно – з дуба-не-линя, а не дубицi. Пiд колибердiвськi квашенi помiдори чарка якось особливо точно йшла – про те вiдали на всiй Рибальськiй. Цiкаво – чи ж смакуватиме пiд тi помiдори й весiльна велика чара?
А Данило – що ж? На перевiрку козак з нього виявився хоч куди: самовiддано ринув родителя рятувати! В батька все ж таки вдався, сучий син! Ладнати, звiсно, треба справу, i то – негайно! Якраз i нагода е. Не нагода – а мус, бо ж пiде тепер поголоска помiж людей…
І старий Бриль, вихиливши ще один кухоль помiдорового розсолу, пiднесеного миршавою Тоською, витер вуса i поважно заговорив до печерських дiдiв, що стояли кружка, похилившись на цiпки, i хитали сивими головами, обмiзковуючи подii.
– Старики! І ви, люди добрi! Слухайте-но сюди! Не про цього клятого богомаза та його задрипану мать-анархiю буде мова: хай йому грець – вiдшмагали по заслузi, нехай другий раз не лiзе до чесних людей! А скажу я вам про наше, Брилiв та Колибердiв, сiмейне дiло. Скажу про мого паскуду Данька та його навiжену, чи пак – наречену Тоську… Сиди, Максиме, тихо, я за нас двох скажу! – гримнув вiн на старого Колиберду, що враз засопiв i хутко засовався на своему мiсцi. – Чулисьте вже, бо слухом земля повниться, який трапився грiх? Своевiльно вчинили цi паскудники по своему дурному розсудку!
Дiди схвально закивали i непохвально захитали головами.
Та перед старшими Іван мусив говорити стоячи – були цi дiди старими, вiдпрацьованими вже арсенальськими робiтниками або батьками робiтникiв з пiдкиiвських злиденних заробiтчанських сiл, – i Бриль звiвся. Звiвся й Максим: хоча вiн i не промовляв, однак мова мовилася вiд них обох.
І старий Бриль закiнчив так:
– Тож i просимо у вас, старики, сказати б – благословення на наше батькiвське рiшення. Раз поеднав парубок дiвчину – пiд вiнець! І кiнцi у воду! Хай обкрутяться по-чесному! І весiлля щоб не пiзнiше як сьогоднi було! Щоб нi дня, нi години не було неслави на Брилiв та Колибердiв! Гей, стара! Пироги печи! І самогонка щоб була, бо денатурату Брилi й Колиберди не вживають: вiн тепер труений… Грошi? Грошей в людей позич. А нема в людей, неси якесь шмаття на Басарабку! Продавай хоч волок, хоч ятерi, човна, пся крев! – продай, а самогонки щоб було двi вiдрi, на менше нема моеi i Максимовоi згоди. Сусiдiв з усiеi вулицi клич! Щоб було весiлля по-нашому, по-людському! З Інженерного клич Антоненкiв, iз Звiринця – Богданчукiв, Іванова Андрiя – з квартири Дюбина. По Василя Боженка на Киiв-Другий бiжи!
– Василь Назарович у партiю бiльшовикiв вписався, – подав хтось. – Хiба йому тепер самогонкою заливатись?
– А Андрiй Іванов i взагалi член бiльшовицького комiтету, печерський партiйний голова. Чи ж гаразд буде, Іване?
– То й що? – вже розiйшовся старий Бриль. – Бiльшовики до чарки, як усi люди, охочi. По полуднику й справлятимемо весiлля. Гей, стара! Дiти де? Хай усi йдуть сюди – i Бриленки, i Колиберденки! Благословляти молодих будемо! Богiв неси!.. Тьху! – Іван раптом остовпiв сам перед собою. – Максиме! А як же з благословенням буде? Га? Може, пiсля революцii з iконами не годиться?
Максим Колиберда, нарештi, дiстав змогу прохопитися словом i собi:
– Ех! – одчайдушно гукнув вiн i навiть сорочку розпанахав на своiх курячих грудях. – Вже ж обкрутилися i без патлатих! Хай на Печерську буде, за програмою росiйськоi соцiал-демократii, перше робоче весiлля по гражданцi, на страх кадету Мiлюкову! Ура!
– Ура! – залементував Харитон Киенко. – Наша взяла!
Вiн розтяг мiхи тальянки i взяв тенором:
Отречемся от старого мира,
Отряхнем его прах с наших ног…
Але лагiдну Меланю чоловiкове вирiшення вразило, як грiм з ясного неба. Досi вона все метушилась – Даниловi змила кров з лиця, Тосю приголубила, дiтей нашльопала, Івановi застебнула сорочку, – а тут у неi руки опустилися i пiдломилися ноги.
– Ой Боженьку мiй! – заголосила вона. – Зроду-вiку по-християнському в церквi вiнчалися i благословлятися пiд iкони ставали! Тю на тебе, старий, що це ти верзеш?
– Цить! – гарикнув Іван. – Народного слова хiба не знаеш? Не той шлюб, що попи звiнчають, а той, що люди благословляють…
Данило з Тосею стояли серед натовпу – люди чи то поздоровляли iх, чи то вичитували iм. Данило нiяковiв, утираючись рукавом, а Тося ховалася за спини подруг, що вже набiгли невiдомо звiдки. Тепер вже точно можна було розпiзнати, що Тося нi з чорнявих, але й не з бiлявих, а таки з рудих: червонiла вона так густо, аж до плiч, як червонiють тiльки рудоволосi. Хтось вже з'еднав i руки Даниловi з Тосиною, а Харитон крутився бiля них дзигою i джеркотiв Даниловi в вухо:
– Я ж тобi казав, я ж тобi казав: тiльки так i треба! По-нашому, по-шахтарському: раз, два i пiшов на-гора! От побувку вiдбуду, заберу тебе на Донеччину до уголька! На нашiй «Марii-бiс» з обушком десять тисяч копiйок на мiсяць виробиш! Щоб менi Харитоном Киенком не бути!
Молодий шахтар Харитон Киенко, киянин родом з-понад Собачоi тропи, пiсля аварii на шахтi дiстав контузiю i вiдбував мiсяць «вольноi поправки» вдома.
Одначе запитання старого Бриля лишалося досi без вiдповiдi. Чим же, справдi, благословляти на шлюб, на працю в потi чола та народження в муках дiтей – коли без iкон i без попа?
– Хлiбом благословимо! – вирiшив Іван. – Хлiбом i сiллю, як у далеку дорогу. Неси, стара, буханець на рушнику та пучкою солi зверху присип!
Меланя залилась сльозами. Марта бiля неi грiзно ворушила чорними вужами брiв, руки iй самi собою впиралися в боки…
– А то ще червоним прапором можна! – раптом подав iдею Харитон. – У нас, на «Марii-бiс», одне народилося якраз, коли свято всеросiйськоi свободи справляли. Так всiею шахтою вирiшили: охрестити червоним прапором, як символом революцii, i – пролетарi всiх краiн, еднайтеся! Червоним прапором пищика накрили, а скупали пивом заводу Бродського «Ласточка» – щоб росло та бродило, доки живе! Га, товаришочки? Червоним прапором? Вношу пропозицiю!
Іван Бриль поглянув на Харитона скоса: молоде ще про червоний прапор, символ революцii, закидати! Не полюбляв Іван, коли молодшi подавали голос попереду старших. Дати б йому зараз шльопака, щоб знало, порося, в чиiй калюжi бабратися!
– А ти помовч! Попереду батька не лiзь у пекло! Мови моеi я ще не доказав. Моя це i есть пропозицiя про червоний прапор, – от нехай Максим скаже: кумекали ми з ним про це ще в потаемному гуртку.
Максим закивав, пiдтакуючи. Мови про червоний прапор, як знаряддя для благословення, мiж ним та Іваном нiколи не було, як i взагалi про будь-якi iншi форми батькiвського благословення, але ж занозистого шахтарчука Максим теж недолюбляв. До того ж якраз траплялася нагода задемонструвати свiй авторитет перед усiма, бо вдома, в хатi Колибердiв, найвищим авторитетом була грiзна Марта, а мiж друзями беззаперечним авторитетом завжди був тiльки Іван Бриль.
– Отож-то! – пiдсумував Іван. – Хлiбом з сiллю i прапором революцii. Зараз-таки й пiдемо до Іванова Андрiя Васильовича – хай позичить нам свiй комiтетський на часинку.
Пiсля того Іван поважно звернувся до всiх, що були в дворi:
– Просю ж покорно! – Вiн уклонився низько. – Присоглашаю до нас на весiлля… Кланяйся, стара! І ти, Максиме, кланяйся, i ти, Марто Степанiвно, просiть та кланяйтесь людям, щоб не погребували нашим сiмейним торжеством…
В цю хвилину на очi Івановi знову потрапив клятий мавританський балкон на четвертому поверсi за трьома сусiдськими подвiр'ями.
На балконi, у високостi, все ще бовванiла постать у жовтому чесучевому пiджаку. Доктор Драгомирецький приладнував на носi пенсне, короткозоро мружачись до Брилевого палiсадника. І Йвановi вiдразу зашпори зайшли, як у мороз. Чи нема знову якоiсь ганьби у його дворi перед всевидющим оком на мавританському балконi?
4
А доктор Драгомирецький – там, у високостi, на своему балконi, – досi не мiг очуняти пiсля недавнього споглядання лютоi екзекуцii. Темнота, неподобство, варварство! Був би в квартирi телефон, доктор негайно подзвонив би в участок! Дикунська розправа сколихнула в його лагiднiй душi всi сили благородного обурення i священного гнiву. Боже мiй, який жах! Посеред двору i серед бiлого дня! Бити рiзкою по голому тiлу! Який некультурний i в нутрi своему – жорстокий сучасний простолюд! І яка розбещена оця мiська майстровщина! Бiдолашнi сирiтки-дiти ростуть серед такого дикунського середовища! А тут ще ця революцiя – революцii доктор Драгомирецький не похваляв! – ця революцiя пiдняла з самих глибин всi низькi iнстинкти, всi аморальнi нахили! Все полетiло шкереберть, все, що було таке звичне ранiше, ще за старого режиму. Хоча старого, царського, режиму доктор Драгомирецький теж не похваляв… Що ж буде тепер з сердешними дiтьми? Ну, Ростик, Ростислав, – бодай встиг закiнчити реальне училище. Але ж замiсть iти в полiтехнiкум i стати iнженером шляхiв вiн мусив зробитись авiатором i лiтати, Господи, Боже мiй, – лiтати! – пiд виття снарядiв i вибухи бомб! Але ж Олексаша, Олександр, – вiн же навiть не закiнчив гiмназii! З сьомого класу, в нападi надмiрного патрiотизму, пiшов у школу прапорщикiв i два роки потому наражався на небезпеку на тих вошивих позицiях. І все через ту iдiотську вiйну! Вiйну доктор Драгомирецький заперечував у принципi: вiн був пацифiст, i батько його теж був пацифiст. Добре, що пощастило тепер, пiсля поранення i Георгiя, влаштувати Олексашу тут, у Киевi, одним з ад'ютантiв при командуючому вiйськовою округою. Але що чекае на бiдолашну Маринку, Марину? Дiвчинi ж тiльки дев'ятнадцятий рiк! Звичайно, вона таки вволила батькову волю i записалась на медичнi курси, щоб пiдхопити, так би мовити, з рук старого батька прапор фамiльноi, мовляв, професii. Але ж – всi тi земляцтва, органiзацii, гуртки! Маринка бiгае по сходках, мiтингах, зборищах i ще, чого доброго, в нападi революцiйного ентузiазму впишеться в яку-небудь партiю! Господи, Боже мiй, тiльки не в партiю! Партii, якi б вони не були, доктор Драгомирецький категорично засуджував. Доктор Драгомирецький розхвилювався до краю, але дзигарi в iдальнi вдарили – за чверть восьма, – доктор ухопив свiй кашкет з двома дашками, спереду i позаду, – «здрастуй i прощай» – i ринув прожогом через квартиру, до парадного i вниз. О восьмiй починаеться в Олександрiвськiй лiкарнi обхiд, а на обхiд Гервазiй Оникiйович Драгомирецький ще не запiзнився нi разу за свое життя, навiть коли цар Микола зрiкся престолу. Вiн же був лiкар, вiн завжди повинен бути на посту – бiля лiжка хворого, щоб полегшувати людям страждання, щоб стати в опiр невблаганнiй смертi з косою…
Чоловiчок у жовтому чесучевому пiджаку з балкона зник, i Йвановi вiдразу стало легше.
– Га, Максиме, чуеш, слухай менi сюди? – запитав вiн в свого побратима, кума вiсiмнадцять лiт, а вiднинi i свата. – Може, того клятого доктора, – вiн кивнув на порожнiй мавританський балкон, – по-сусiдському теж… запросити треба? Все ж таки – сусiди з дев'яносто сьомого року. Га, раз таке дiло? Як мiркуеш, Максиме?
– А чого ж! – зразу схвально вiдгукнувся Максим, пишаючися, що й цього разу вирiшальне слово надаеться йому, отже, авторитет його безперечно зростае. – І запросимо! Нехай знае, iнтелiгент, нашу робочу цивiлiзацiю! От зараз удвох пiдемо i запросимо. На дорозi переймемо. Вiн саме в Олександрiвську лiкарню зараз поспiша…
Максим затупцював, готовий зразу бiгти, i таки справдi побiг, бо саме в цей час грiзна Марта, вперши руки в боки, наближалась до нього – сувора, неначе на розправу.
Розправа i йшла. Хiба могла Марта дати згоду на те, щоб кров ii, ii рiдна дочка, та пiшла пiд безбожний вiнець?
Та меткий Максим вже був за ворiтьми.
– Іване! – гукав вiн аж з вулицi. – То я пiшов присоглашати! А йди-но мерщiй! Стiльки дiла: треба ж i прапора позичити, i людей обiйти. Не барись: вже сонце високо!
Харитон Киенко з досадою шваркнув кашкетом об землю:
– Ат! Як до дiла, то треба б по чарцi i – на-гора! Як у нас на «Марii-бiс», А то… починаеться антимонiя!
Ой у полi та овес рясний
1
А втiм, зразу й виявилося, що обрядити весiлля не так просто.
Хоча найвiдповiдальнiшi етапи шлюбного обряду – сватання з колупанням печi та заручини з журливим дiвич-вечором – i були вже втраченi безповоротно через нетерпеливiсть молодого поколiння, одначе всi iншi ланки з довгоi процедури одруження ще можливо було виконати. А додержати процедури потрiбно було неодмiнно – в iм'я дальшого щасливого життя молодого подружжя.
На цьому затялись, вiрнi традицiям дiдiв, Марта з Меланею при одностайнiй пiдтримцi жiноцтва цiлоi вулицi.
Попiв – раз вони ставали в непримиренний конфлiкт з принципами батькiв, здобутими за п'ятнадцять лiт вiдвiдування потаемних соцiал-демократичних гурткiв, – нехай тимчасом i не треба: Меланя з Мартою помiж собою вирiшили спокутувати грiх тим, що, коли вродиться мале, потай охрестити його в церквi. Але без рушникiв, гiльця, короваю i танцiв навколо дiжi, як це одвiку в народi повелося, – одруження, за категоричним свiдченням усього жiноцтва з Рибальськоi, не могло бути визнане дiйсним.
Мужчини зробили були спробу опиратися i висунули пропозицiю просто сiдати до столу, тiльки злiпленi будуть вареники з сиром. Однак пiд несхитним натиском дружного жiноцтва примушенi були здати позицii.
Тим-то Данило – молодий, але на правах нареченого – був, як i належить нареченому, вiдряджений наймати музики та обiйти сусiдських парубкiв iз запрошенням «на першу чарку», а також i до лаврськоi проскурницi панi Капiтолiни – за тим, що в чарки наливають.
Тосю – молоду, яка, проте, не виконала ще неодмiнних обов'язкiв нареченоi, – нагнали до хати збирати плече'вi рушники для сватiв, бiлi хусточки для свекра та дружок, а для жениха – червону квiтку до шапки. Виявилося, що пришиття червоноi паперовоi квiтки до шапки жениха руками самоi нареченоi конче потрiбне, бо означае, що вiддаеться дiвчина не з примусу, а з власноi волi й палкого кохання.
Пiсля того належно навченi були й Іван з Максимом. Йти по поважних сусiдах, кланятися i запрошувати на весiлля вони, виявляеться, повиннi були неодмiнно з цiпками в руках – дарма що обидва почувалися цiлком на силах i костурiв не потребували. Палиця в руках батька була, виявляеться, не просто ковiнькою, а – патерицею, посохом глави роду i символiзувала необмежену владу батькiв.
Тим часом дiвчата, якi були вже признанi дружками, затягли «Ой у полi та овес рясний, а в садочку виноград красний» i зрубали пiд парканом у садочку Колибердiв молоденьку чотирирiчну вишеньку, всю в бiло-рожевому шумовиннi весняного цвiту. Таким чином, найбiльш урочиста процедура виття весiльного гiльця була розпочата. З гучним спiвом «виноград, виноградочку, просю тебе та на порадочку» красуня-вишенька була внесена в хату Брилiв, де вирiшено влаштувати весiльну вечерю. З жалiсним «просю тебе, та порадь мене, тiльки просю, та не зрадь мене» вишеньку встановлено край столу, якраз навпроти покуття, де належало сiдати молодим при весiльному столi. Мами – Марта з Меланею – першi кинули на розкiшне гiлля, де за цвiтом не було видно й молодого листячка, пригорщi хрещатого барвiнку. Пiсля того всi дiвчата – одна перед одною – почали чiпляти на пагiнцi хто букетик фiалок, хто дзвоники еону, хто барвистоi заполочi чи й паперову квiтку. Притому дiвчата вели розпочату пiсню далi:
Як я пiду та за нелюба,
То не цвiти, виноград, красно,
Не роди, виноград, рясно!
А як пiду я за милого,
