скачать книгу бесплатно
– Брата зустрiчаю, дорогого для мене гостя, тому маю виглядати вiдповiдно моменту… А от ти чого одягся скромно? Чи то зiбрався кудись? – у свою чергу поцiкавився Олексiй, оглядаючи непривабливий дорожнiй костюм ад'юнкта.
– Взагалi-то в дорогу не збирався, але думаю, поiхати все ж таки доведеться…
Та в цей момент до входу пiдкотила посiрiла вiд куряви карета, з неi не те щоб вийшов – буквально вивалився високий худий юнак рокiв шiстнадцяти в латаних-перелатаних полотняних штанятах, довгополiй ллянiй сорочцi й колись чорних збитих чоботях.
– Кирилко, дорогенький мiй!..
Широко розкривши обiйми, Олексiй Григорович попрямував до змученого мандрiвника. Та не встиг зробити й кроку, як ослiплений сяйвом золота i дорогоцiнних каменiв на орденi, сухорлявий хлопчик хутко зiрвав з голови капелюха, впав перед обер-егермейстером у дорожню пилюку й заходився ретельно вiдбивати уклони.
– Кирилко!..
Вiдбивати уклони отрок припинив, однак з колiн не пiдвiвся, а завмер у безглуздiй позi, ледь повернувши голову й чи то прислухаючись, чи то непомiтно придивляючись до роззолоченого пана.
Олексiй настiльки був шокований незвичайним поводженням Кирилка, що не одразу зметикував подати прислузi знак вiдiйти, а усмiхненому до вух вiзниковi – забиратися разом з каретою геть. Коли ж перед входом у Зимовий палац залишилися тiльки обер-егермейстер, ад'юнкт i хлопчина, Розум з надiею звернувся до Теплова:
– Як ти вважаеш, Григорiю, що ж нам тепер робити? Ситуацiя, будемо вiдвертими, неординарна: мiй братик далеко не пiде, якщо перед кожним на колiна падатиме. А тому рiшення…
– Олексiю Григоровичу, я готовий хоч зараз супроводити вашого брата до Олександро-Невськоi лаври, – мовив Теплов спокiйно й додав: – Говорив же, що хоч у дорогу не збирався, так поiхати все ж таки доведеться…
«Та вiн мае рацiю! І як я сам не здогадався?!» – роздратовано подумав обер-егермейстер, мiряючи Теплова уважним поглядом з голови до п'ят. Розумний, ач який розумний! І навiть угадуе подii. Треба буде видати Теплову зайвий десяток рубликiв за кмiтливiсть.
Але ж справдi, пiдлiток нiяк не мiг упiзнати в блискучому вельможi свого старшого брата, якого зовсiм i не пам'ятав… аж нiяк не мiг пам'ятати! Адже коли Олексiй зник з рiдного дому, Кирилку було всього лише два роки. Допоки родина злидарювала, вiн весь цей час солодко пив, смачно iв, м'яко спав бiля нiг своеi любоi «панночки»… Нерозумно було розраховувати, що прибувши до Санкт-Петербурга, Кирилко миттево освоiться!
Обер-егермейстер з нiжнiстю i водночас iз жалiстю подивився на розпростертого в пилюцi брата й подумав, що був невиправдано вибагливим до Кирилка, налякавши i без того зашуганого хутiрського хлопчиська. Та й прислузi показувати його не слiд би. Тепер почнуть теревенити… І хто ж стане пiсля отакого конфузу сприймати бiдолашного пастушка знатним паном?!
Отже, вирiшено: перш нiж представляти брата при дворi, його варто перетворити з холопа на пана. І довiрити цю непросту справу Григорiю Теплову, мабуть, дiйсно можна… От навiть мiсце вiн назвав пiдходяще: не Санкт-Петербург i не Царське Село, як планував обер-егермейстер, а Олександро-Невська лавра! Тiльки у святiй обителi братик заспокоiться й пiд чуйним керiвництвом ад'юнкта почне потихесеньку вливатися в нове для нього життя.
Обер-егермейстер обернувся до Григорiя й запитав:
– Тож поiдете просто зараз?
Теплов подивився на Кирилка, що дотепер не пiдводився з колiн, однак прислухався до бесiди двох поважних панiв, i вiдповiв:
– Мабуть, Олексiю Григоровичу, для його ж блага поiдемо негайно. Вiдправте-но до лаври гiнця з попередженням, щоб зустрiчали нас. А ми завернемо до моеi Гафii, у лазеньцi вашого братика вiдмиемо, перекусимо, а тодi вже й до лаври попрямуемо.
На тому й вирiшили. Обер-егермейстер щодуху кинувся в палац i хвилин через десять повернувся в супроводi лакея, що нiс три шкiряних мiшечки. Один з мiшечкiв вiн узяв у слуги й передав ад'юнктовi зi словами:
– Оце, Григорiю, жертвую для монастирських потреб, як давно вже обiцяв. І передай архiмандритовi, що Олексiй Григорович Розум найближчим часом надiшле ще книги для монастирськоi бiблiотеки. Зрозумiв?
– Аякже, Олексiю Григоровичу, – кивнув Теплов.
– Добре, дякую. От тобi платня за мiсяць. А оце витрать на Кирилка, – обер-егермейстер послiдовно передав ад'юнктовi два iнших мiшечки. – Якщо знадобляться ще грошi, не соромся, пиши. Ну все, з Богом!..
Розум знов простягнув руку до брата, що пiдвiвся з колiн, однак отрок зненацька вiдскочив, немовби вiд удару ухилявся, i знов гримнувся в пилюку.
– Та що ж це таке!.. – спересердя зойкнув обер-егермейстер. Вiн дiстав з-за обшлага рукава мереживного носовичка й швидко витер сльози, що мимоволi потекли з очей. Ой леле, натерпiвся ж молодшенький братик, поводиться, немовби боягузливе щеня якесь, прости Господи! Але нiчого, це минеться…
Теплов спритно пiдняв з пилюки Кирилка, який досi нiчого не втямив, i потягнув за собою геть вiд Зимового палацу. В одному з провулкiв на них очiкувала нова карета, хоча й далеко не така розкiшна, як та, що примчала отрока до Санкт-Петербурга. Посадивши юнака на лаву напроти себе, ад'юнкт наказав вiзниковi гнати щодуху. Клацнув батiг, конi зiрвалися в галоп, несучи пасажирiв у прекрасне далеко…
Олександро-Невсъка лавра поблизу Санкт-Петербурга, лiто 1743 року
Кирилко був геть розбитий i подавлений. Усю дорогу з Лемiша до Санкт-Петербурга вiн не знав нiчого: нi що робити, анi скiльки часу займе шлях… Спину ломило, очi злiпалися. На постоялих дворах хлопчина боявся виходити з карети, тому жалiсливим господарям доводилося подавати йому iжу просто в екiпаж. Матiнка передала з ним цiлий список завдань для Олексiя, але грошей на дорогу Кирилку не видiлила – тiльки маленький вузлик харчiв, якi скiнчилися днi через три. Вiзник по-братерськи дiлився з нещасним юнаком усiм, чим тiльки мiг, i навiть нiчлiги на сiннику оплачував.
І що ж тепер виходить: вiн стiльки мучився – а тут вийшов цей поважний пан i прогнав його геть iз мiста?! Не iнакше Кирилко йому не сподобався… То що ж тепер робити?! Як дiстатися на рiдний хутiр без копiйки за душею?! Що сказати матусi?! Що робити з ii листом, якого вiн навiть не встиг передати слугам?! І взагалi, що тепер буде з ним?! Куди його везуть? Яка доля очiкуе на нього?!
І до речi, що це за суворий пан сидить навпроти нього в каретi?..
– Мене звуть Григорiем Тепловим, – зненацька мовив попутник, начебто прочитавши думки Кирилка. – А вас як звуть, парубче?
– Нас?.. Мене?.. – iз сумнiвом перепитав Кирилко й повертiв по сторонах головою, немов сподiваючись виявити в каретi когось iще. – Нас чи… мене?..
– Та вас же, вас, кого ж iще! – пiдтвердив попутник з ледь помiтною iронiею.
Кирилку було незвично, що до нього звертаються на «ви». Юнак хотiв щось заперечити, але не наважився й сказав лише:
– Кирилом… а що?..
– Отож, Кириле, за розпорядженням вашого брата Олексiя Григоровича ми прямуемо до Олександро-Невськоi лаври, звiдки пiсля навчання пiд моiм керiвництвом повернемося до Санкт-Петербурга… коли я вважатиму, що навчання успiшно завершилося. Я дохiдливо висловлююсь?
– Так, – ледь чутно прошепотiв Кирилко, хоча насправдi не надто добре сприймав мову тутешнiх жителiв. Однак зiзнатися навiть у такому дрiб'язку не наважився, тому що його лякав сам вигляд загадкового пана. Хто вiн такий? Чому збираеться навчати Кирилка? Читати й писати вiн уже вмiе… Що ж iще потрiбно?!
Попутник, що уважно спостерiгав зi свого кутка за пiдопiчним, знов немовби прочитав його думки:
– Писати – це добре. Але от, братику, у чому справа: ти повинен постаратися вивчити, наприклад, палацовий етикет. Знаеш, що це таке?
Загадкова фраза незнайомця розгубила Кирилка. Вiн геть не зрозумiв значення слова «етикет», але слово «палацовий» привело його в трепет. Отже, вiн повинен освоiти щось надзвичайно важливе?..
Цiлком задоволений досягнутим ефектом, суворий попутник замовк. Мовчав i Кирилко. Вже почало сутенiти, але карета неслася, не зменшуючи швидкостi. Нарештi незнайомець виглянув у вiконце й звернувся до юнака:
– Ну от, пiд'iжджаемо.
Незабаром екiпаж стишив хiд, потiм зовсiм зупинився. Вiзник моторно зiстрибнув з козел, висунув маленьку сходинку, розкрив дверi карети.
– Виходьте, пане, – запросив вiн Теплова. Той вийшов першим i допомiг вийти Кирилку. Однак не встиг юнак ступити на землю, як переживання, нагромадженi за цей незвичайний день, i ковток свiжого лiтнього повiтря пiсля спертоi атмосфери задушливих екiпажiв зробили свою справу: в головi запаморочилося, колiна пiдломилися… Григорiй спритно пiдхопив юнака й понiс до будинку, iз хвiртки якого назустрiч iм уже бiгла схвильована Гафiя, ще бiльш постарiла, але все така ж невгамовна, як i в молодостi.
– Ой, та що ж це таке сталося з дитятком? – зарепетувала вона. – Неси його, Гришутко, до будинку, я там уже послала. Вечеряти давно пора, я щойно шанежки спекла та паски, та й молочка парного для тебе, Гришутко, приготувала – все, як ти любиш! І груздочки солоненькi… Усе це на столi! І ягiдки теж. Нехай небагато, але зiбрати встигла: очi у мене вже слабшають…
– Не хвилюйся, тiточко Гафiе, головне, щоб голова вцiлiла та руки-ноги на мiсцi були, а решту ми поправимо. Вiрно?
– Вiрно, Гришутко, вiрно!
Кирилка внесли в затишну кiмнатку, роззули й поклали на лiжко. Гафiя принесла кухоль парного молока, яке юнак з жадiбнiстю випив i одразу ж мiцно заснув, зовсiм по-дитячому пiдiткнувши пiд щоку стислий кулак.
Наступного ранку Теплов прокинувся пiзно й насамперед попрямував на кухню. Зрозумiло, Гафiя порпалася бiля палаючоi печi. На столi вже рум'янилося блюдо пирiжкiв з капустою та грибами, був тут i глечик парного молока. Григорiй узяв пирiжок, налив молока в кухоль, але перш нiж вкусити настiльки улюблений простецький «снiданок вiд тiточки Гафii», запитав:
– А той що, невже спить дотепер?
– Якщо ти Ванюшку-вiзника маеш на увазi, то вiн на самому свiтанку пiднявся й назад виiхав, – Гафiя повернула до Григорiя розпашiле вiд грубного жару обличчя. – Родина у нього, сам знаеш.
– А Кирилко?
– Цей надворi дрова коле.
– Невже? Ото добре! І як вiн?
– Ледве за стiл посадила, – посмiхнулася Гафiя, – та ледь змусила цього сiромаху хоч щось перехопити! А опiсля одразу ж надвiр помчав дрова колоти. І звiдки в нього тiльки сили?! Вчора непритомнiв, сьогоднi майже нiчого не поiв, а вже цiлу годину працюе… Ти не сердься на нього, Гришутко, по всьому видно, хлопчина гарний, ласкавий… А хто вiн такий, до речi?
– Та так собi… майбутнiй царевич! – пожартував Теплов. Гафiя подивилася на вихованця несхвально. Мовляв, настiльки ризикованi розмови в iншому мiсцi могли б завершитися досить кепсько. Добре, що тут iх не почуе нiхто стороннiй!..
Однак уголос сказала зовсiм iнше:
– Вам би, Гришутко, у лазеньку сходити. Тутечки нещодавно монастирськi приходили, до них гонець зi столицi приiжджав щодо вас. То вони менi води наносили й лазеньку натопили. Я там вам вiничкiв березових поклала й мильця…
– Дякую, тiточко Гафiе, ти просто думки моi читаеш!
– Та що ти верзеш!.. – зiтхнула стара. – Чого вже там угадувати, якщо лазенька пiсля далекоi дороги – це найперша справа?!
– Було б добре Кирилка в чисте перевдягнути… У тебе щось для нього знайдеться?
– Аякже! Я от тутечки для послушникiв монастирських сорочки та штанi шила, ще в лавру вiднести не встигла. До речi, звiдти вам дещо передали, от тiльки не подивилася, що саме. Мiшок он на лавi стоiть.
Куховарка махнула рукою кудись убiк.
– Це добре. А чи збереглися у тебе, тiточко Гафiе, гребiнь i дзеркало, що я зi столицi привiз?
– І ножицi, й гребiнь, i дзеркало – усе е, Гришутко! Аякже?! Ножицi в скриню поклала, там i лежать…
– Тож лазенька вже готова?
– Готова, готова! – посмiхнулася Гафiя.
Дiставши зi скринi ножицi й гребiнь, Теплов вийшов у двiр. Кирило, скинувши сорочку, оскаженiло рубав дрова. Був вiн надзвичайно худим i блiдим, але при цьому демонстрував величезну працьовитiсть, що дуже сподобалося Теплову.
– Ви от що: закiнчуйте iз дровами, давайте краще в лазеньцi попаримося, – наказав Григорiй. Юнак перестав рубати дрова й завмер, здивовано витрiщившись на нього. Теплов спочатку теж здивувався, але вже за мить зрозумiв, у чiм рiч, i м'яко пояснив:
– То це ж я вас учора сюди привiз! Чи не впiзнали?
Кирилко насилу вгадав в одягненiй по-простому людинi вчорашнього шляхетного пана.
– От що з людьми одяг робить… – промимрив замислено.
– Це ви вiрно зазначили, – схвалив Теплов. – 3 вами, Кириле, також цiлком може статися аналогiчне перевтiлення. От тiльки вдягати багате вбрання слiд на оновлене тiло, а тому – в лазеньку, в лазеньку, в лазеньку!..
Григорiй допомiг Кирилку покласти наколотi дрова в рiвний акуратний стос, i обидва попрямували в кiнець довгого городу до маленькоi лазеньки. Перед входом Теплов подав юнаковi дерев'яний гребiнь i попросив розчесати волосся. Виявилося, що воно безнадiйно поплуталося й не пускае гребiнь рухатися. Хоч як шкода було Григорiю чорних кучерiв Кирилка, а все ж таки довелося обстригти юнака. Закiнчивши iз зачiскою, вони нарештi увiйшли в лазеньку.
У передбаннику побачили два вiдрiзи невибiленого лляного полотна, два вiники, два мiдних тази (небаченi для простих людей предмети розкошi, привезенi Григорiем зi столицi), два дерев'яних ковшi, а також акуратно розрiзаний навпiл шматок дьогтьового мила. У кутку Теплов помiтив уже знайомий полотняний лантушок, доставлений з монастиря, й акуратно складений чистий одяг.
– От Гафiя, от розумниця! І змiну поклала…
Всупереч очiкуванням Григорiя, лазня справила на Кирилка доволi несподiване враження: юнак не розумiв, навiщо влiтку йти у натоплене примiщення, якщо поруч е досить глибокий ставок iз чистою прозорою водою?! А цi замоченi в тазах березовi вiники взагалi навiювали думку про тiлеснi покарання… Вiд усього цього юнак аж знiтився. Тим паче, що уникнути екзекуцii не вдалося: за наказом Теплова Кирилко приречено лiг на прогрiту полицю й мужньо вiддав тiло катовi на розтерзання. Втiм, пiсля перших же хльостких ударiв добре розмоченого вiника й вигукiв: «З вiника вода, а з Кирилки худорба!..» – юнак з головою поринув у приемнi вiдчуття.
І треба ж статися такому горю: вийшовши у передбанник пiсля миття, втомлений i розслаблений Кирилко… не знайшов своеi одежки!!! Юнак i припустити не мiг, що доки його будуть шмагати вiником, хтось украде його речi! Вiд такоi образи хлопчина гiрко розридався.
На щастя, тут у передбанник вийшов Теплов i застав Кирилку в повному розпачi. Вiн не зрозумiв, що трапилося, коли ж нарештi домiгся вiд юнака хоч якихось пояснень сутi проблеми – то голосно розреготався, чим ще бiльше налякав пiдлiтка. Однак одержавши зовсiм нову, нещодавно зшиту Гафiею лляну сорочку й штанята, Кирилко прийшов у повний захват, порiвнянний хiба що з почуттям, коли пiсля приiзду матерi в Лемiш йому видали зi скринi батькiвськi чоботи!
Спостерiгаючи за його реакцiею, Григорiй був щиро розгублений. Ой, як же йому пощастило потрапити в монастир на виховання до отця Феодора й до жалiсливоi куховарки!..
До Олександро-Невськоi лаври прибули саме до обiднi. Гафiя не хотiла вiдпускати нi свого «Гришутку», анi «бiдолашне дитятко Кирилка», просила Теплова залишити юнака в неi хоча б на тиждень, щоб вiдгодувати сяк-так, за ii поняттями. Однак Григорiй був невблаганний: материнська увага з боку Гафii приводила хлопця в стан крайнього засмучення, вiн явно намагався втекти вiд неi подалi. От нехай i вiдправляеться в монастир!..
Як i передбачав Теплов, урочиста атмосфера лаври одразу заспокоiла й мобiлiзувала Кирилка. Юнак з великим задоволенням молився, спiвав у церковному хорi й виконував усi завдання монаха-куратора. Незрозумiло, звiдки в його худому тiлi бралося стiльки енергii: вiн граючи колов дрова, просапував капустянi грядки, виконував багато такоi роботи, що ii iнший послушник просто не в змозi був зробити за один день! Григорiй щиро радiв за хлопця: якщо в нього не вийде стати царедворцем, то принаймнi вiдданий вiрi чернець iз нього точно вийде… а можливо, згодом навiть вiдмiнний архiмандрит! Такий у монастирi не стане ледарювати, бiльше того – особистим прикладом змусить працювати всю братiю на славу Божу!
* * *
Минуло три мiсяцi. Попри вбогий монастирський рацiон, юнак пiдрiс, змiцнiв, роздався у плечах – загалом, виглядав набагато крупнiшим i мiцнiшим вiд своiх однолiткiв. Пiд сорочкою вигравали вiдмiннi м'язи. Над верхньою губою й на пiдборiддi пробивався свiтлий пушок. Фiзична праця й молитви змiнили пiдлiтка на краще. Навiть хода його стала впевненiшою.
Кирилко вже не лякався ошатно вдягнених спiврозмовникiв, смiливо дивився в очi кожному. Юнак встиг потоваришувати з дяком, iз задоволенням освоював начатки грецькоi й латини, годинами просиджував у монастирськiй бiблiотецi.
Григорiю подобалися змiни, що вiдбулися з вихованцем. Теплов навчав хлопця всьому, що колись засвоiв вiд отця Феодора: математицi, фiлософii, мистецтву самооборони. Вже до кiнця четвертого мiсяця перебування в лаврi юнак абияк розумiв нiмецьку, розв'язував найпростiшi завдання, обстоював свою думку у фiлософських диспутах i доволi вправно фехтував на кийках.
Григорiй розписав для нього подальший курс занять i почав дедалi частiше вiдлучатися до Санкт-Петербурга. Вiн зрозумiв, що експеримент удався: перший крок у перетвореннi хуторянина в царедворця (або, в крайньому разi, в архiмандрита) зроблено, потенцiал у Кирилка справдi достойний. Тепер необхiдно пiдготувати грунт для наступних крокiв… а заразом i про себе подбати! Теплов дедалi частiше вертався в думках до заповiтноi мрii, у якiй iнколи навiть боявся зiзнатися собi самому – до керiвництва Академiею!
Тому по завершеннi четвертого мiсяця перебування Кирилка в Олександро-Невськiй лаврi вiн вiдправився до столицi й випросив аудiенцiю в обер-егермейстера. Олексiй Григорович вiдгукнувся миттю, жадiбно вислухав останнi новини про досягнення молодшого братика й одразу ж погодився iз пропозицiею Теплова вiдправитися в подорож по Європi, щоб ознайомитися з тамтешнiми унiверситетами, набратися необхiдного досвiду й органiзувати належним чином роботу в Петербурзькiй академii наук…
Ідею з ентузiазмом пiдтримала государиня iмператриця Єлизавета Петрiвна, з радiстю благословивши свого фаворита i його помiчника на таку славетну мiсiю.
Олександро-Невсъка лавра поблизу Санкт-Петербурга, осiнь 1743 року
Кирилко колов дрова й акуратно складав iх у стос. Могутне юне тiло при кожному русi грало вiдмiнними м'язами. Настрiй був прекрасний. Учора сам архiмандрит Феодосiй запросив його до себе в келiю, де повiдомив, що радiе виявленiй юнаком старанностi… а заразом запропонував залишитися в лаврi послушником. Вiд захвату Кирилко ледь не виявив негайноi згоди: ще б пак, хоч монастирське життя й було по-своему непростим, зате обiцяло повну певнiсть становища, гарантувало iжу, дах над головою й шанобливе ставлення мирян!!!
І все ж таки якийсь внутрiшнiй голос зупинив Кирилка. Вiн чомусь згадав матiнку, сестер, брата Олексiя i, опустивши очi, смиренно прошепотiв:
– Я подумаю.
Архiмандрит щосили намагався не показати, наскiльки засмучений отакою стриманою вiдповiддю – попри вогник ентузiазму, що затанцював в очах юнака. Тож не сказавши бiльше анi слова, отець настоятель вiдпустив Кирилка одним помахом руки. По тому ж зайнявся звичною справою – полум'яною молитвою.
Архiмандрит нездужав. Вiн був не такий уже i старий, та останнiм часом почастiшали напади рiзних хвороб. Доки був живий отець Феодор, той готував пастиревi дивноi сили трав'янi вiдвари – i нiяка хвороба не турбувала настоятеля довгi роки. Тепер же немiч надолужувала свое, мучачи тлiнне тiло. Тому архiмандрит усе частiше думав про спадкоемця.
Тим часом, у лаврi не залишилося людей, на яких можна було беззастережно спертися й передати iм пiклування над монастирською братiею. Вiд дня приiзду в лавру Кирила архiмандрит спостерiгав за юнаком i незмiнно переконувався, що кращого кандидата на роль спадкоемця не знайти. Отроковi мав виповнитися шiстнадцятий рiк, вiн цiлком мiг стати послушником – а вже тодi архiмандрит спробуе виростити з нього прекрасного настоятеля Олександро-Невськоi лаври…
* * *
Найбiльше у свiтi Теплов мрiяв про керiвництво Академiею наук. Щоправда, реалiзувати цю мрiю не видавалося можливим. От якби Григорiй мав дворянський титул – тодi зовсiм iнша рiч! Тодi вiн запросто мiг би претендувати на жадану посаду…
Саме з цiеi причини Теплов посилено переорював архiви в пошуках будь-яких вiдомостей про польський рiд Рожинських – але все було марно. Григорiй уже готовий був повторити слiдом за безсмертним поетом: «Lasciate ogni speranza voi ch'entrate»[1 - «Облиште надiю тi, хто входять сюди»: напис над воротами Пекла в «Божественнiй комедii» Данте Алiг'ерi.], – як раптом фортуна змiнила гнiв на милiсть. Перебуваючи проiздом у Москвi, вiн наштовхнувся в бiблiотецi тамтешньоi Академii наук на дуже цiкавий документ. Ішлося про якогось гетьмана: малорос, католик, особистiсть досить загадкова, пов'язана з повстанням Лжедмитрiя II, – у документi майнуло майже знайоме прiзвище… щоправда, трохи перекручене, але все ж таки!.. Втiм, i володiння того вельможi виявилися чомусь не зовсiм у Польщi, як споконвiчно припускав Теплов, а… скорiше, в Украйнi?! А кровей вiн був i справдi царських – чи то Рюрикович, чи то Гедемiнович…
Отже, отаким був його предок!
Цiкаво, що все це означае?..
